Рішення № 98615153, 27.07.2021, Слобідський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Комінтернівський районний суд м. Харкова)

Провадження № 2/641/252/2021 Справа № 641/4902/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Харків

27 липня 2021 року Комінтернівський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого судді - Богдан М.В.,

при секретарі - Архиповій А.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Комінтернівського районного суду м. Харкова в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Харківського національного університету внутрішніх справ до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей по Слобідському району м. Харкова Департаменту служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради про позбавлення права користування службовим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить: позбавити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права користування службовим житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

В обгрунтування позовних вимог посилається на те, що ХНУВС є власником службового житла за адресою: АДРЕСА_1 . Протоколом засідання житлової комісії ХНУВС від 04.07.2008 року № 2 проректорові по службі ОСОБА_1 надано однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , з числа службових квартир, в якій ОСОБА_1 та його дружина - ОСОБА_2 зареєстровані. Наказом ХНУВС від 104.01.2013 року № 3/ос ОСОБА_1 звільнено з роботи за власним бажанням. Після звільнення ОСОБА_1 та його дружина зі спірної квартири не виселилися, та квартиру університету не повернули. Протоколом засідання житлової комісії ХНУВС від 17.01.2020 року № 34, у зв`язку з виниклою необхідністю надання вказаної квартири діючому співробітнику, прийнято рішення запропонувати ОСОБА_1 виселитися у добровільному порядку та повернути службову квартиру університету. На адресу відповідача були направлені листи з проханням звільнити службове приміщення. 04.02.2020 року відповідачем ОСОБА_1 лист № 1/7-280 від 31.01.2020 року був отриманий, але до теперішнього часу у добровільному порядку відповідач не виселився і службову квартиру не повернув. Повторний лист від 16.04.2020 року № 1/7-1017 доставлений не був, повернувся до ХНУВС через закінчення терміну зберігання у почтовому відділенні відповідача.

Ухвалою суду від 14 липня 2020 року, після виконання ухвали суду від 26 червня 2020 року про залишення позовної заяви без руху, позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного провадження.

12 листопада 2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач ОСОБА_1 зазначив, що він проходив службу у Харківському пожежно-технічному училищі МВС СРСР з 31.07.1990 року по 16.08.2002 року. Наказом АПБУ від 16.08.2002 року № 95 о/с ОСОБА_1 був відряджений для подальшого проходження служби у розпорядження УМВС України. З 16.08.2002 року по 08.06.2006 року ОСОБА_1 проходив службу в рядах ОВС України. Наказом ГУМВС Укаїни в Харківській області від 065.06.2006 року № 83 о/с останній відряджений у розпорядження Хареівського національного університету внутрішніх справ з 08.06.2006 року. 04.01.20113 року ОСОБА_1 звільнено з роботи за власним бажанням. Тобто загальний стаж служби ОСОБА_1 в органах МВС України становить понад 23 роки. ОСОБА_1 є ветераном органів внутрішніх справ, а отже на нього розповсюджуються п. 35 «Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР» та його не можна виселити з квартири без надання іншого житлового приміщення. Крім того, зазначив, що відповідно до ст. 125 ЖК УРСР, не може бути виселено осіб, які працювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років. Також вказав, що в спірній квартирі із ним зареєстрована та проживає його дружина ОСОБА_2 , яка є діючим співробітником ОВС України, та їх малолітній син – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_1 зазначив, що відповідачі проживають у спірній квартирі на законних підставах і не можуть бути позбавлені права користування та виселенні зі службової квартири, без надання іншого житлового приміщення, а тому у позові слід відмовити.

У відповіді на відзив від 14.12.2020 року, представник позивача зазначив, що стаж роботи ОСОБА_1 в ХНУВС складає 06 років 7 місяців, та посилання відповідача ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву на «Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР» є помилковим і недоречним, адже вказане Положення не стосується відповідача. Крім того, вказав, що посилання відповідача на те що, відповідач ОСОБА_2 є діючим співробітником ОВС України є недоречними, оскільки спірна квартира надавалася у 2008 році, як службова квартира співробітнику ХНУВС проректору по службі ОСОБА_1 .

У запереченнях на відповідь на відзив відповідач ОСОБА_1 наголосив, що підтвердженням його службового стажу є посвідчення ветерана органів внутрішніх справ, виданим УФРЕ УМВСУ в Харківській області серії НОМЕР_1 від 26.03.2015 року, а так, відповідача не може бути висилено без надання іншого жилого приміщення. Також вказав, що відповідачі іншого особистого нерухомого житлового майна не мають.

Відповідач ОСОБА_2 надала до суду відзив на позовну заяву, в якому висловила позицію аналогічну викладеної відповідачем ОСОБА_1 , та зазначила, що немає жодної законної підстави для позбавлення відповідачів права користування службовою квартирою.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, до суду надав заяву про розгляд справ за його відсутності, позовні вимоги підтримав, просив задовольнити.

Відповідачі в судове засідання не з`явилися, від представника відповідачів надійшла заява про розгляд справи за відсутності відповідачів та їх представника, в якій зазначив, що проти задоволення позовних вимог заперечують, та просять відмовити в задоволенні позову.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явилася, надала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності, просила у задоволенні позову відмовити.

Суд, дослідивши матеріали справи та докази в їх сукупності, прийшов до наступного.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст.4 ЦПК України).

Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1. ст.13 ЦПК України).

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_2 передана в оперативне управління Харківського університету внутрішніх справ ( витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26.11.2018 року) (а.с. 5).

Відповідно до рішення виконавчого комітету Комінтернівської районної в м. Харкові ради від 16.10.2007 року за №264-5 до числа службових приміщень Національного університету МВС включена квартира АДРЕСА_2 (а.с. 6).

Згідно витягу із протоколу № 2 засідання житлової комісії Харківського національного університету внутрішніх справ від 04 липня 2008 року, ухвалено надати проректорові по службі полковнику міліції ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 з числа службових квартир університету (а.с. 8).

Відповідно до інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 03.06.2020 року у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 9).

Наказом № 3 о/с від 04.01.2013 року, полковника міліції ОСОБА_1 , начальника кафедри тактико-спеціальної підготовки факультету з підготовки фахівців міліції громадської безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ, з 08 січня 2013 року звільнено за власним бажанням у запас Збройних Сил України (а.с. 10).

Як вбачається з довідки від 14.09.2020 року ОСОБА_1 прийнятий на роботу Харківський національний університет внутрішніх справі 08 червня 2006 року, період роботи в університеті складає 06 років 07 місяців 00 днів (а.с. 33).

Згідно витягу із протоколу №34 засідання житлової комісії Харківського національного університету внутрішніх справ від 17 січня 2020 року запропоновано ОСОБА_1 добровільно виселитися та повернути службову квартиру АДРЕСА_2 університету .

31 січня 2020 року та 16 квітня 2020 року на адресу ОСОБА_1 надіслані повідомлення про звільнення службового житлового приміщення та повідомлено, що в разі потреби за відповідним зверненням йому може бути надано інше житлове приміщення в сімейному гуртожитку ХНУВС (а.с. 13, 15).

Відповідно до інформації про особистість наданої Слобідським ВП ГУ НП в Харківській області за час мешкання ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 скарг зі сторони сусідів та мешканців будинку на ОСОБА_1 та його родину не надходило (а.с. 91).

Як вбачається з висновку Служби у справах дітей по Слобідському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради орган опіки та піклування вважає за недоцільне позбавлення права користування малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , квартирою АДРЕСА_2 .

Згідно акту обстеження умов проживання проведеним органом опіки та піклування за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх син ОСОБА_3 , 2020 р.н. Санітарно - гігієнічні норми у квартирі задовільні, в кватирі чисто. Для дитини створені належні умови для розвитку, проживання та виховання.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Частиною першою статті 118 ЖК УРСР передбачено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.

Держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Національної поліції. Військовослужбовці Національної поліції користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», цього Закону, інших актів законодавства ( Національну поліцію »).

Відповідно до ст. 96 Закону України « Про Національну поліцію» поліцейські забезпечуються житлом на підставах і в порядку, визначених житловим законодавством. Поліцейським, які згідно із законом визнані такими, що потребують поліпшення житлових умов, житлова площа надається в першочерговому порядку. Особам, які звільнені зі служби в поліції і визнані особами з інвалідністю I групи внаслідок поранення, контузії, каліцтва, одержаних під час виконання службових обов`язків під час служби в поліції, або захворювання, одержаного під час проходження служби в поліції, і які згідно із законом визнані такими, що потребують поліпшення житлових умов, житлові приміщення надаються позачергово . Поліцейським та членам їхніх сімей можуть надаватися житлові приміщення в гуртожитках та службові житлові приміщення в порядку і на умовах, визначених житловим законодавством .

Згідно з пунктами 3, 3 частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями визначається Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» (далі - Порядок) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, яка визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського, старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формуваньта членів їх сімей.

Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями (пункт 7 Порядку).

Відповідно до пункту 12 Порядку службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними військової служби.

Службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім`ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні. Військовослужбовець та повнолітні члени його сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках (пункт 14 Порядку).

Статтею 124 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

У пункті 21 Порядку зазначено, що при звільненні з військової служби військовослужбовець підлягає виселенню із службового житлового приміщення з усіма членами сім`ї, якщо інше не передбачено законодавством.

Матеріали справи свідчать проте, що незважаючи на звільнення ОСОБА_1 з органів Внутрішніх Справ у спірній квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою з Реєстру територіальної громади міста Харкова, та разом з ними проживає їх малолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується актом обстеження Служби у справах дітей.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Отже, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» заява № 8863/06, § 44).

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» заяви № 7151/75, № 7152/75).

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї (частини друга та третя статті 64 ЖК УРСР).

Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї наймача) є похідним від такого права останнього.

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень (стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»).

Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Так, у Преамбулі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (у редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, зазначено, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження.

Статтею 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, і при вирішенні питання про позбавлення права користування житлом.

Заперечуючи проти позову, відповідач вказував на неможливість позбавлення відповідача та його сім`ї права користування жилим приміщенням, оскільки відповідачі мають малолітню дитину, інше житло для користування у них відсутнє і на даний час вони постійно проживають у квартирі АДРЕСА_2 .

Стаття 19 СК України визначає участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів.

Приписами частини четвертої статті 19 СК України встановлено, що при розгляді судом спорів щодо визнання дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням, обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Матеріали справи містять висновок Служби у справах дітей, в якому представник Служби у справах дітей заперечує проти виселення малолітнього ОСОБА_3 зі спірної квартири, оскільки відсутні докази забезпечення дитини іншим житловим приміщенням, придатним для проживання в ньому.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином,позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позбавлення відповідачів права користування спірним житловим приміщенням відповідає зазначеним вимогам закону, не порушує конституційних прав відповідачів на житло, та не завдасть шкоди їх правам та інтересам.

Крім того суд зауважує, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

З матеріалів справи вбачається, що Харківський національний університет внутрішніх справ звернувся до суду з позовом до відповідачів про позбавлення права користування службовим жилим приміщенням.

Разом з тим, користування службовими жилими приміщеннями врегульовано главою 3 розділу ІІІ ЖК УРСР.

Так, статтями 124, 125 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають з наданням (без надання) іншого жилого приміщення.

Таким чином обраний позивачем спосіб захисту прав (позбавлення права користування житловим приміщенням), сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Харківського національного університету внутрішніх справ.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із положень ст.141 ЦПК України, так, у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судові витрати по справі покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4,5,13,76-83,141,265 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог Харківського національного університету внутрішніх справ до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей по Слобідському району м. Харкова Департаменту служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради про позбавлення права користування службовим приміщенням - відмовити .

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Комінтернівський районний суд м. Харкова протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Позивач: Харківський національний університет внутрішніх справ, код ЄДРПОУ 08571096, місце знаходження: м. Харків, пр. Льва Ландау, 27.

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Третя особа: Служба у справах дітей по Слобідському району м. Харкова Департаменту служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради, код ЄДРПОУ 26421130, місце знаходження: м. Харків, вул. Плеханівська, 42.

Суддя: М. В. Богдан