Рішення № 98589371, 18.06.2021, Мар'їнський районний суд Донецької області

Справа 237/533/21

Номер провадження 2/237/600/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.06.2021 року м. Курахове

Мар`їнський районний суд Донецької області в складі:

головуючого судді Сенаторова В.А.,

при секретарі судового засідання Лахно Т.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» до ОСОБА_1 про стягнення боргу, –

ВСТАНОВИВ:

Позивач ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» звернувся до суду із позовною заявою про стягнення з відповідача ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором.

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що відповідно до кредитного договору № Д002/АА-058.07.2 від 06.03.2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ВАТ «РОДОВІД БАНК», відповідачу було надано кредит у розмірі 33 468,65 доларів США зі сплатою 12,5 % річних. 04.07.2019 року між ПАТ «РОДОВІД БАНК» та ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» було укладено договір № 23 про відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» набув, зокрема, право вимоги за кредитним договором № Д002/АА-058.07.2 від 06.03.2007 року.

Позивач вважає, що заборгованість відповідача за кредитним договором в повному обсязі не погашена і станом на 18.12.2020 року відповідач має борг у розмірі 538 392,65 грн., яка складається з наступного: заборгованість за кредитом (тілом кредиту) – 434 490,72 грн., заборгованість за відсотками на дату відступлення права вимоги – 23 342,69 грн., заборгованість за нарахованими відсотками згідно кредитного договору (з моменту відступлення права вимоги по дату виготовлення розрахунку заборгованості) – 80 559,24 грн. З огляду на те, що ОСОБА_1 прострочено грошове зобов`язання по поверненню кредиту, у позивач вважає за необхідне реалізувати своє право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат та 3% річних. Отже, позивач просить стягнути з відповідача заборгованість в сумі 110 559,07 грн., витрати зі сплати судового збору в сумі 2 270,00 грн. та понесені позивачем витрати на правову допомогу в сумі 20 000,00 грн.

На доведення обґрунтованості своїх позовних вимог позивач надав суду наступні письмові докази: копію кредитного договору № Д002/АА-058.07.2 від 06.03.2007 року, розрахунок заборгованості, 3% річних з урахуванням подвійної облікової ставки НБУ та пені за договором № Д002/АА-058.07.2 від 06.03.2007 року, копію договору про відступлення прав вимоги № 23 від 04.07.2019 року, копію платіжного доручення № 1 від 02.07.2019 року, витяг з додатку № 1 до договору про відступлення прав вимоги № 23 від 04.07.2019 року, копію статуту ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ», копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи ТОВ «КредексФінанс» серії А01 № 623535 від 19.11.2009 року, копію протоколу загальних зборів учасників ТОВ «КредексФінанс» № 01/08-2018 від 01.08.2018 року, який свідчить про те, що ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» є правонаступником ТОВ «КредексФінанс», копію протоколу загальних зборів учасників ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» № 31/05-2019 від 31.05.2019 року про зміну Генерального директора ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ», копію наказу ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» № 26-К від 03.06.2019 року про призначення на посаду Генерального директора за сумісництвом, копію свідоцтва про реєстрацію фінансової установи від 30.08.2018 року, копію виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ», копію договору про надання правничої допомоги № 21-12/2019 від 21.12.2019 року, копію прайс-листа Адвокатського об`єднання «Вердикт», копію платіжного доручення № 154600002 від 19.10.2020 року, копію заявки на надання юридичної допомоги № 85 від 04.10.2020 року, копію витягу з акту № 8 про надання юридичної допомоги від 16.10.2020 року.

Ухвалою суду від 24.02.2021 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження.

27.05.2021 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона просила у задоволенні позову відмовити. Посилалась на те, що свої зобов`язання за кредитним договором вона виконала в повному обсязі, 03.06.2009 року нею востаннє було внесено 500 доларів США в рахунок виконання грошових зобов`язань за кредитним договором, 13.10.2009 року представнику банка-кредитора в рахунок кредитного боргу передано предмет застави (транспортний засіб). Відповідач наголосила, що Договір про відступлення прав вимоги № 23 між ПАТ «РОДОВІД БАНК» та ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» був укладений 04.07.2019 року, тобто, майже через десять років після того, як вона виконала зобов`язання за кредитним договором в повному обсязі і не вчиняла будь-яких дій, що свідчать про визнання боргу. З іншого боку її кредитор після задоволення своїх вимог за рахунок застави відповідача не турбував, будь яких грошових вимог за кредитним договором не висував. В матеріалах справи відсутній детальний розрахунок заборгованості, з якого було б зрозуміло, виходячи з яких обставин формувалися суми грошових коштів, які просить стягнути позивач. Позивачем не доведений факт отримання ним права вимоги. Позивачем не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність у нього необхідного обсягу правосуб`єктності для надання фінансових послуг, зокрема із споживчого кредитування фізичних осіб, проведення фінансових операцій тощо.

В обґрунтування своїх заперечень відповідачка надала суду такі докази: копію квитанції № 765_35 від 03.06.2009 року, копію довіреності від 13.10.2009 року, зареєстрованої за № 1755.

27.05.2021 року на адресу суду від відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності. У вказаній заяві ОСОБА_1 посилається на те, що останній платіж за кредитним договором було здійснено 03.06.2009 року в сумі 500 доларів США. Також, 13.10.2009 року нею було передано предмет застави (транспортний засіб) на користь кредитора. Після чого будь-яких дій, що свідчать про визнання боргу, вона не вчиняла. Вважає строк позовної давності таким, що сплинув, а тому просить відмовити у задоволенні позовних вимог у зв`язку зі спливом строку позовної давності.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив.

Відповідач у судові засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила.

Згідно вимог ч.2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, всебічно, об`єктивно, повно та безпосередньо у судовому засіданні дослідивши наявні у справі докази, оцінюючи ці докази з огляду на їх належність, допустимість, достовірність, кожного окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наданих доказів у їх сукупності, приходить до висновків, які наведені нижче.

Як вбачається з матеріалів справи,06.03.2007 року між ВАТ «РОДОВІД БАНК» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № Д002/АА-058.07.2 (а.с. 10-15).

Відповідно до умов договору банк надав ОСОБА_1 кредитні кошти на купівлю автомобіля в розмірі 33 468,65 доларів США терміном по 05.03.2014 року включно. Процентна ставка за цим договором встановлена в розмірі 12,5 % річних. Забезпеченням виконання зобов`язань за договором є застава автомобіля марки MITSUBISHI GRANDIS 2.4.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори.

Згідно положень ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей термін.

За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. А за статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Оскільки сторони уклали договір, вони набули взаємних прав та обов`язків.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

«Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним» - закріплено у ст. 1055 ЦК України.

За частинами 1 і 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, судом встановлено, що на підставі кредитного договору № Д002/АА-058.07.2 від 06.03.2007 року між відповідачем ОСОБА_1 та первісним кредитором ВАТ «РОДОВІД БАНК» виникли правовідносини зі споживчого кредитування, які регулюються нормами ЦК України, Законом України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від 15.11.2016 року, Законом України «Про захист прав споживачів» № 1023-XII від 12.05.1991 року тощо.

04.07.2019 року між ПАТ «РОДОВІД БАНК» та ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» було укладено договір про відступлення прав вимоги № 23, за умовами якого ПАТ «РОДОВІД БАНК» відступило ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» право вимоги за договорами, укладеними між клієнтом і боржником, у тому числі за договором № Д002/АА-058.07.2 від 06.03.2007 року (а.с. 19-21, 23).

Виходячи зі змісту ст. 18 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення договору про відступлення прав вимоги, відступлення права вимоги за договором про споживчий кредит здійснюється відповідно до цивільного законодавства.

Як вбачається з п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України,Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ч. 1 ст. 513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно зі ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правовідносини, які виникли між первісним кредитором та позивачем на підставі договору про відступлення прав вимоги № 23 від 04.07.2019 року, за своєю правовою природою є господарськими, оскільки, виходячи зі змісту ст. 1 ГК України, господарськими є ті відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Тому суд вважає за можливе застосувати в даному випадку практику Вищого господарського суду України, яка стосується правовідносин між господарюючими суб`єктами з приводу будь яких господарських операцій, які пов`язані із заміною особи у грошовому зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги та переведення боргу, факторингу, доміцеляції, авалю тощо.

На переконання суду, оскільки за договором про відступлення прав вимоги № 23 від 04.07.2019 року позивач набув право вимоги за договором споживчого кредиту, то, як новий кредитор, позивач повинен мати певний обсяг цивільної чи господарської правосуб`єктності, щонайменше - мати дозвіл (ліцензію) на надання фінансових послуг з кредитування. Це переконання суду узгоджується і з позицією Вищого господарського суду України. «Отже, особа, яка набуває прав кредитора у кредитних правовідносинах повинна мати тотожну правосуб`єктність з особою, від якої таке право набуто (наявність дозволу на здійснення діяльності, ліцензії тощо)» – саме такий правовий висновок викладено у постанові Вищого господарського суду України від 22 листопада 2017 року, справа № 922/992/17.

Відповідно до ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Договір факторингу між двома суб`єктами підприємницької діяльності укладається в письмовій формі. Саме письмовий договір між фактором і клієнтом про факторинг є доказом виникнення відносин факторингу між суб`єктами підприємництва.

Згідно ч. 3 ст. 1079 ЦК України, фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до п.11 ч.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», факторинг вважається фінансовою послугою.

Згідно ч.ч. 1, 5 ст.5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями.Фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону.

Відповідно до положень ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», чинного на час укладення договору про відступлення прав вимоги між первісним кредитором та позивачем,Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами:1) страхової діяльності;2) діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення;3) надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;4) діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Отже, надання фінансових послуг з факторингу на момент укладення договору про відступлення прав вимоги не потребувало наявності відповідної ліцензії на здійснення таких послуг.

При цьому, суд зазначає, що 19.10.2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функцій із державного регулювання ринків фінансових послуг» № 79-IX від 12.09.2019 року, яким внесено зміни, зокрема, до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Стаття 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у редакції зазначеного Закону № 79-IX передбачає видачу Національним банком України ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг, окрім іншого, з факторингу.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 5 ЦК України, акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в даному випадку підлягає застосуванню Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» саме у редакції Закону № 79-IX.

Зі змісту договору про відступлення прав вимоги № 23 від 04.07.2019 року, укладеного між первісним кредитором та позивачем, та поданого позивачем на підтвердження своїх вимог, не вбачається, що зазначений договір є саме договором факторингу. Інших письмових доказів на підтвердження того, що між банком та відповідачем був укладений саме договір факторингу позивачем суду не надано.

Отже, суд оцінює договір про відступлення права вимоги в контексті статей 512-523 ЦК України, якими встановлено порядок заміни кредитора у зобов`язанні. Саме норми вищезазначених статей повинні бути застосовані до правовідносин, які виникли між первісним кредитором, позивачем та боржником.

«До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом» – ст.514 ЦК України.

Стаття 13 ЦК України, зокрема, у частинах 1, 2 та 3, встановлює межі здійснення цивільних прав. Відповідно до цих норм цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до правової природи певного цивільного права, яке належить правомочній стороні і яке виникло, зокрема, із договору, цьому праву кореспондує цивільний обов`язок певної правової природи, саме дуалізм права та обов`язку складає зміст певних правовідносин. «Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства» - встановлює ч. 1 ст. 14 ЦК України. «Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання)» - ст. 610 ЦК України. Належним виконанням договору у вузькому смислі можна вважати додержання сторонами умов договору про строк, місце та спосіб виконання.

Отже, виконання зобов`язання за кредитним договором № Д002/АА-058.07.2 від 06.03.2007 року повинно відбуватись на рахунку, відкритому кредитором, що вбачається зі змісту п. 3.1 кредитного договору. Проте, судом встановлено, що новим кредитором не було відкрито певного рахунку для обліку виданих кредитів та обліку нарахованих процентів відповідно до умов кредитного договору, а саме пунктів 1.3 та 1.6 вказаного договору (а.с. 10).

Докази того, що спосіб виконання, передбачений п.п. 1.3 та 1.6 кредитного договору, був змінений у відповідності до законодавства, відсутні. Інший спосіб виконання, крім того, що передбачений у договорі, сторонами не узгоджений.

Відповідно до ч. 2 ст. 527 ЦК України, кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

Згідно ч. 1 ст. 532 ЦК України, місце виконання зобов`язання встановлюється у договорі. Якщо місце виконання зобов`язання не встановлено у договорі, виконання провадиться, зокрема, за грошовим зобов`язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов`язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов`язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов`язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов`язаних із зміною місця виконання. Проте, будь-які докази того, що відповідача було сповіщено про зміну місця виконання зобов`язання, відсутні.

Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Позивачем не було доведено наявності у нього необхідного обсягу дієздатності для набуття прав кредитора у кредитних правовідносинах, попри те, що, згідно вимог частини 2 ст. 203 ЦК України, «особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності». За ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. «Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)» – ч.3 ст.215 ЦК України. Відповідач оспорює дійсність правочину з відступлення права вимоги, на який посилається позивач, як на підставу своїх вимог, зазначаючи при цьому, що у позивача відсутній відповідний рівень дієздатності бути кредитором у договорі споживчого кредитування. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов`язки, є нікчемним (ч. 1 ст. 27 ЦК України), а відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Судом встановлено, що позивач, який себе вважає новим кредитором у договорі споживчого кредитування, не може забезпечити споживачеві виконання кредитного договору у спосіб, який передбачений цим договором, не має відповідного дозволу (ліцензії) для того, щоб бути стороною у зобов`язанні, яке виникає із договору споживчого кредитування.

Статтею 515 ЦК України встановлено, що заміна кредитора не допускається у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора, зокрема у зобов`язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю.

Хоча перелік таких винятків не є вичерпним, ухвалюючи рішення, суд перш за все виходить із того, що зобов`язання, право вимоги за яким відступається, за своєю правовою природою повинно бути пристосованим до передачі. З огляду на ту обставину, що відносини споживчого кредитування вимагають від кредитора наявності відповідного дозволу (ліцензії) на ринку фінансових послуг, суд дійшов висновку, що зобов`язання із споживчого кредитування хоча не є такими, що нерозривно пов`язані з особою кредитора, проте є такими в яких особа кредитора і обсяг його дієздатності є істотними, оскільки можливість кредитора забезпечити виконання кредитного обов`язку споживача і реалізації його права є запорукою належного виконання кредитного договору відповідно до його умов.

На переконання суду, для визначення характеру спірних правовідносин вирішальним є саме зміст та сутність набутого позивачем зобов`язання (повернення споживчого кредиту), а не шлях (правові підстави), за яким це зобов`язання такими кредиторами набуто (за допомогою укладення договорів доручення, комісії, факторингу, цесії тощо).

Інший висновок суду суперечив би принципу добросовісності та розумності (ч.6 ст.3 ЦК України)

Згідно приписів ч. 2 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

«…За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає» – такий правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.01.2019 року у справі № 127/13957/16-ц.

Як зазначив Верховний Суд України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 27.12.2019 року у справі № 641/6191/17,»тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних».

Отже, суд приймає до уваги доводи відповідачки в частині того, що позивач не має необхідного обсягу дієздатності для того щоб бути кредитором у договорі споживчого кредитування, а від так укладена між позивачем і первісним кредитором цесія суперечить вимогам ч.3 ст.91 ЦК Україні, відповідно до якої «юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії)». Хоча кредитний договір, на який посилається позивач як на підставу виникнення кредитного зобов`язання відповідача, не містить прямої заборони відступлення права вимоги іншому кредиторові, слід констатувати, що діяльність із споживчого кредитування фізичних осіб є фінансовою послугою, яка для здійснення вимагає відповідного дозволу і урегульована спеціальними нормами, які були наведені вище. Також, суд приймає до уваги, що «відступлення права вимоги» є лише однією з підстав заміни кредитора у зобов`язані (ст. 512 ЦК України), а від так «заміна кредитора в зобов`язанні» є родовим поняттям по відношенню до цесії – «відступлення права вимоги».

З огляду на частину 1 ст. 76 ЦПК України, «доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Проте, ці дані встановлюються не будь якими засобами. У відповідності до ч. 2 згаданої статті, такі данні встановлюються за допомогою письмових, речових і електронних доказів; висновками експертів; показаннями свідків.

«Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування» – ч. 2 ст. 78 ЦПК України. «Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи» – ст.79 ЦПК України.

В обґрунтування суми своїх позовних вимог позивач надав суду «Розрахунок заборгованості фізичної особи ОСОБА_1 перед ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» (кредитний договір № Д002/АА-058.07.2) станом на 18.12.20 року (а.с. 16) і «Розрахунок боргу 3% річних з урахуванням подвійної облікової ставки НБУ по клієнту ОСОБА_1 за кредитним договором № Д002/АА-058.07.2» (а.с. 17-18).

Приймаючи рішення, суд виходить із того, що за допомогою банківських платіжних інструментів формуються відповідні документи за операціями з переказу та зарахуванню тих чи інших платежів на користь суб`єктів цивільних, чи господарських відносин. Саме на підставі таких документів проводиться переказ грошей або надаються інші послуги, у тому числі і кредитні послуги.

Також, суд приймає до уваги, що, з огляду на ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правових відносин, розрахункові банківські операції - це рух грошей на банківських рахунках, здійснюваний згідно з розпорядженнями клієнтів або в результаті дій, які в рамках закону призвели до зміни права власності на активи, а відповідно до норм ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти. Тобто, факт надання кредиту у грошовій формі при споживчому кредитуванні співпадає у часі з фактом переходу права власності на кредитні кошти, та фактом виникнення у позичальника обов`язку повернути ці гроші позичкодавцеві у строки, визначені договором, та сплатити відсотки за користування грошима у порядку, встановленому договором, факт повернення кредиту, сплати відсотків, виконання іншого грошового зобов`язання співпадає у часі з переходом права власності на ці грошові кошти або іншого майна, переданого на виконання, зокрема – предмета застави.

З урахуванням пункту 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правових відносин, моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою. Згідно із п.1.3. ст.1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», документом за операцією із застосуванням електронних платіжних засобів є документ, що підтверджує виконання операції із використанням електронного платіжного засобу, на підставі якого формуються відповідні документи на переказ чи зараховуються кошти на рахунки. Аналогічно вирішується питання у разі проведення транзакцій без використання електронного платіжного засобу.

Згідно із ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правових відносин, банки в Україні можуть використовувати як платіжні інструменти платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Платіжні інструменти мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони використовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення банком розрахункової операції, що цілком відповідають інструкціям власника рахунку або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.

Суд наголошує, що доказами, які можуть підтвердити наявність або відсутність заборгованості відповідача перед позивачем, а також встановлювати розмір зазначеної заборгованості, можуть бути виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені згідно норм Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Закону України «Про банки і банківську діяльність». Лише одного твердження первісного або нового кредитора про існування боргу у певному розмірі недостатньо для переконливого висновку про задоволення позову про стягнення цього боргу з відповідача.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати обов`язкові реквізити, виключний перелік яких встановлений у зазначеній статті.

Проте, надані позивачем розрахунки заборгованості не є первинними бухгалтерськими документами. Отже, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів в обґрунтування суми заборгованості, яку необхідно на його думку стягнути.

На підтвердження своїх заперечень відповідачка надала суду копію квитанції № 765_35 від 03.06.2009 року, з якої вбачається, що нею було виплачено первісному кредиторові 500 доларів США в рахунок виконання грошових зобов`язань за кредитним договором № Д002/АА-058.07.2 від 06.03.2007 року.

Крім того, відповідачка зазначає, що, згідно довіреності від 13.10.2009 року, зареєстрованої за № 1755, нею було передано предмет застави, а саме автомобіль марки MITSUBISHI GRANDIS 2.4, 2007 року випуску, шасі (кузов, рама, коляска) № НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , на користь первісного кредитора. За таких підстав відповідачка вважає зобов`язання перед первісним кредитором припиненим. Згідно ч. 1 ст. 589 ЦК України, у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Відповідно до ч. 1 ст. 590 ЦК України, звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд зазначає, що довіреність від 13.10.2009 року не є належним доказом виконання відповідачкою зобов`язання за кредитним договором, оскільки її зміст не містить відомостей про передачу відповідачем предмету застави саме первісному кредиторові та отримання первісним кредитором вказаного предмету застави в рахунок кредитного боргу.

Відповідно до ч. 4 ст. 42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Згідно ч. 2 ст. 627 ЦК України, у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року № 39/248 наголошує: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; основними засадами судочинства є, зокрема, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129 Конституції України).

Виходячи зі змісту ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків.

Конституційний Суд України рішенням у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

У Постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (Провадження № 14-131цс19) Велика Палата Верховного Суду «зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.»

Проте, ухвалюючи це рішення, суд виходить не лише із того, що споживач зазвичай знаходиться в нерівних умовах і необізнаний про всі аспекти надання кредитних послуг, суд переконаний, що позивач не довів, що його вимоги до відповідача ґрунтуються на законній підставі, зокрема, на правочині (договорі), який відповідає вимогам ч. 3 ст. 91, ч. 1 ст. 203 ЦК України, позивач не переконав суд у тому, що отримана таким чином від первісного кредитора вимога за споживчим кредитом є дійсною. Таке переконання суду ґрунтується на досліджених судом доказах, які позивач надав суду в обґрунтування своїх вимог, а відповідач – на доведення своїх заперечень

За таких обставин суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» про стягнення з відповідача ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором в сумі 110 559,07 грн. слід відмовити в повному обсязі, оскільки позивачем не надано жодних належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, отже, позов є необґрунтованим.

Щодо доводів відповідачки про пропущення позивачем ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» строків позовної давності, суд зазначає, що, відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

За твердженнями відповідача, які не спростовані позивачем за допомогою належних доказів, останній платіж за кредитним договором нею було здійснено 03.06.2009 року в сумі 500 доларів США, після чого жодних дій, що свідчать про визнання боргу, вона не вчиняла. З позовом про стягнення заборгованості позивач звернувся лише 18.02.2021 року, до суду із заявою про поновлення строку позовної давності з наведенням поважності причин не звертався. Таким чином, строк позовної давності на момент звернення позивача з позовом є таким, що сплинув.

Проте, виходячи з вимог ст. 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Тільки якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує наведення додаткової підстави у вигляді спливу позовної давності.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, оскільки у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі, то слід відмовити і у задоволенні вимог про стягнення з відповідачки на користь позивача судового збору та витрат, понесених на надання правничої допомоги адвоката.

Керуючись ст.ст. 11, 207, 261, 626, 628, 629, 516, 517, 1054, 1055, 1077, 1083 ЦК України та ст.ст. 3, 12, 13, 76-83, 89, 95, 141, 175, 247, 263-265, 280, ЦПК України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд, –

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» до ОСОБА_1 про стягнення боргу –відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Донецького апеляційного суду через Мар`їнський районний суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 28.06.2021 року.

Суддя В.А. Сенаторов