Рішення № 98574831, 26.07.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/8438/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Танцюри К.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 93 від 19.05.2021 р. про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянки Гамбії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 26.05.2021р. відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві зазначила, що не погоджується із позовними вимогами позивача та просить суд їх задовольнити у повному обсязі, вказавши, що відповідач не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності –Гамбії. Поряд з цим, позивач вказала, у випадку повернення до Гамібії, життю та свободі позивача буде загрожувати небезпека, що суперечить вимогам ст.3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950р.

14.06.2021р. до суду від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов у якому відповідач вказав, що не погоджується із позовними вимогами позивача та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, вказавши, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС України не обмумовлено потребою у міжнарожному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування. Також, аналізом матеріалів справи позивача, можливо встановити, що вона не підпадає під ознаки категорії «біженець на місці».

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилась в Гамбії, м.Банджул 4 місяці перед виїздом до України проживала в Сенегалі; національність –мандінка, віросповідання- мусульманка.

21.04.2018р. ОСОБА_1 прибула до Сенегалу, 06.05.2018 р. виїхала з Сенегалу та 07.05.2018 року прибула до України.

29.04.2021р. ОСОБА_1 звернулась до управління з питань шукачів захисту ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначила, що не бажає повертатися до країни громадянської належності у зв`язку з побоюваннями здійснення відносно неї жіночого обрізання. Заявник вказав, що в 10 років планувалось здійснення жіночого обрізання, однак вдалося цього уникнути. Вдруге, у 2017 році заявнику мали зробити обрізання, однак вдалось втекти до Сенегалу. Також, завником зазначено, що в Україні агент забрав усі документи та залишив її на призволяще. Також, пізніше, як вказала заявник вона зустріла Нігерійця та у них народилась дитина, яка померла через 3 місяці після народження.

Наказом ГУ ДМС в Одеській області № 93 від 19.05.2021р. відмовлено громадянці Гамбії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначений наказ прийнято на підставі висновку відділу соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 19.03.2021р.

Відповідно до зазначеного висновку від 19.03.2021р. міграційною службою було встановлено, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обгрунтувати причину небажання заявниці повернутись до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в Україні, ані під перебування в країні громадянської належності, ані перебувачи поза її межами заявниця не зазнавала та не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Заявниця не надала жодних доказів або документальних підтверджень завдання їй шкоди у разі повернення до Гамбії. Під час проведення протоколів співбесід заявник наводить суперечливу, нечітку та непослідовну інформацію стосовно завдання їй імовірної загрози в країні громадянської належності.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011р. №3671-VI біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

29.04.2021р. ОСОБА_1 звернулась до управління з питань шукачів захисту ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначила, що не бажає повертатися до країни громадянської належності у зв`язку з побоюваннями здійснення відносно неї жіночого обрізання. Заявник вказав, що в 10 років планувалось здійснення жіночого обрізання, однак вдалося цього уникнути. Вдруге, у 2017 році заявнику мали зробити обрізання, однак вдалось втекти до Сенегалу. Також, завником зазначено, що в Україні агент забрав усі документи та залишив її на призволяще. Також, пізніше, як вказала заявник вона зустріла Нігерійця та у них народилась дитина, яка померла через 3 місяці після народження.

Згідно протоколу співбесіди від 19.05.2021р. на питання щодо мети звернення до територіального підрозділу ДМС заявник вказала, що хоче залишитись в Україні, бо не хоче повертатись через традицію обрізання.

Разом з тим, на питання про переслідування на території країни громадянської території за ознаками раси, громадянства, національності, заявник зазначила, що не переслідувалась

Поряд з цим, згідно анкети від 13.05.2021р., ОСОБА_1 вказала, що перед тим, як виїхати до України протягом 3 місяців заявниця проживала в Сенегалі, де не було проблем.

Суд вважає, що твердження позивача носить загальний характер не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні дані. Позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували на причини неможливості її повернення до країни громадянської належності пов`язані ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Позивач не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Поряд з цим, суд враховує те, що перед виїздом на територію України заявник проживала в Сенегалі, де їй не загрожувала небезпека.

Також, позивач не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.

З матеріалів особової справи позивача спостерігається, що заявницею не було надано жодних документальних доказів власного ймовірного переслідування на Батьківщині.

Суд вважає, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, від 31.03.2020 по справі № 420/4829/19.

За наведених обставин, суд приходить до висновків, що відповідно до обставин справи не має підстав вважати, що позивач бажає залишитися в Україні саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності або у зв`язку із загрозою застосування щодо нього смертної кари чи виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, та не дає підстав кваліфікувати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Одночасно суд звертає увагу на ту обставину, що позивач з відповідною заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулась не одразу по прибуттю до України 07.05.2018р., а лише у квітні 2021 року.

Значна тривалість проміжків часу між прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ставить під сумнів щодо існування реальної загрози життю та свободі позивача в країні громадянської належності та свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

За таких обставин суд вважає, що позивач не надав жодних переконливих пояснень або підтверджень щодо побоювань повертатись в країну громадянського походження.

Зазначені в своїй сукупності обставини дають суду обґрунтовані підстави вважати що позивач звернулась не за захистом в Україні, а з метою легалізації.

Перевірка по країні походження вказує на відсутність загрози життю позивача, або інших критеріїв, які відповідають критеріям п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

При цьому, відповідно до п.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача у повному обсязі.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 р.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя К.О. Танцюра

.