Рішення № 98513861, 22.07.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 липня 2021 р. Справа№200/6023/21

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Аканова О.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 (зареєстроване місцепроживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до військової частини А0693 (місцезнаходження: 84506, Донецька область, м.Бахмут, вул.Чайковського, 8, код ЄДРПОУ 26615169) про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 16.12.2016 по 29.04.2021; зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 16.12.2016 по 29.04.2021,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з вищевказаним позовом.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідно до наказу командира відповідача від 04.04.2016 року № 100 (по стройовій частині) його звільнено з військової служби. Однак остаточний розрахунок з позивачем відбувся лише на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03.06.2020 у справі №200/4037/20-а. Позивач, вважаючи що має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою від 24.05.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, розгляд справи визначено проводити в порядку спрощеного позовного провадження, судове засідання у справі призначено на 15.06.2021.

Ухвалою від 15.06.2021 судове засідання відкладено на 13.07.2021 року.

Ухвалою від 13.07.2021 судове засідання відкладено на 22.07.2021 року.

23.06.2021 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти позовних вимог та вважає їх такими, що задоволенню не підлягають. По суті спірних правовідносин пояснив, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані законодавством, а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права. Відповідно, відсутні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України, а також учасником бойових дій, відповідно до посвідчення Серії УБД від 25 травня 2016 року.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03.06.2020 у справі №200/4037/20-а встановлено, що з Витягу наказу командира військової частини – польової пошти В2970 (по стройовій частині) № 377 від 16 грудня 2016 року молодший сержант ОСОБА_1 призначений наказом командира військової частини польової пошти В2970 (по особовому складу) від 16 грудня 2016 року № 177-РС на посаду командира 3 евакуаційного відділення 3 евакуаційного взводу евакуаційної роти ремонтно-відновлювального батальйону військової частини польова пошта В2970, ВОС-837182А, з 16 грудня 2016 року зарахований до списків особового складу з посадовим окладом 685 гривень на місяць.

Згідно з Витягу із наказу командира військової частини А0693 № 100 від 04 квітня 2019 року молодшого сержанта ОСОБА_1 , командира 3 евакуаційного відділення 3 евакуаційного взводу евакуаційної роти ремонтно-відновлювального батальйону військової частини А0693, звільнено наказом командира військової частини А0693 (по особовому складу) від 04 квітня 2019 року № 76-РС за пунктом “б” (за станом здоров`я – на підставі висновку військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби), відповідно до пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, та з 04 квітня 2019 року виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 03.06.2020 року у справі №200/4037/20-а визнано протиправною бездіяльність військової частини А0693 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 16 грудня 2016 року по листопад 2018 рік. Зобов`язано Військову частину А0693 (юридична адреса: 85406, Донецька обл., місто Бахмут, вул. Чайковського, буд. 8, код ЄДРПОУ 26615169) нарахувати відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 та виплатити ОСОБА_1 (зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) індексацію грошового забезпечення за період з 16 грудня 2016 року по листопад 2018 року включно.

На виконання вказаного рішення, відповідачем 29.04.2021 року перераховано на картковий рахунок позивача 73 641,63 грн.

Позивач, вважаючи що має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України

Згідно зі ст. 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Проходження військової служби регулюються ЗУ "Про військовий обов`язок і військову службу" і відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить ч. 1 ст. 2 даного Закону. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності.

Частиною 4 ст. 2 ЗУ "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення №1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до п. 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Слід зазначити, що Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.

На відміну від зазначеного спеціального законодавства, Кодекс законів про працю України (далі КЗпП України) не регулює питання проходження військової служби. Ст. 3 визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

При цьому, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачає такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Разом із тим, за приписами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч. 1 ст. 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Разом із тим, ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Це переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

У свою чергу, ч. 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17.

Щодо доводів відповідача, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права, суд зазначає наступне.

Так, порядок проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством.

Разом із тим, відповідними спеціальними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку при звільненні і відповідальності роботодавців за несвоєчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що фактично позбавляє таких осіб гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Закріплені у ст. 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 року у справі №825/66/16, постанова від 02.10.2019 року у справі №817/1227/18, постанова від 10.09.2019 року у справі №814/2791/16, постанова від 19.06.2019 року у справі №820/3312/17) за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

При цьому, суд не приймає посилання відповідача на правову позицію, яка викладена у постановах Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 810/1543/17 та від 18.11.2019 року у справі № 0940/1532/18, та яка узгоджується із судовою практикою Європейського Суду з прав людини, зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 року у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02), оскільки вищевказані рішення ухвалені за інших фактичних обставин, ніж у даній справі, та стосуються інших правовідносин.

Суд зазначає, що спірні правовідносини у зазначених справах виникли у процесі виконання судових рішень щодо стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку при звільненні. Таким чином, позовні вимоги фактично стосувались стягнення сум за несвоєчасну виплату заробітної плати після визначення судовими рішеннями суми середнього заробітку за затримку відповідачами необхідних виплат. Тобто, спір стосовно стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, у даних випадках, вже було вирішено, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити відповідну заборгованість замінились на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивачів.

Водночас, у даній адміністративній справі, судом таких обставин не встановлено.

З огляду на викладене, суд вважає, що висновки Верховного Суду, викладені у вказаних постановах, не стосуються правовідносин, що є предметом розгляду у даній справі.

Таким чином, суд доходить висновку, що у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошової компенсації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Тому твердження відповідача про те, що вказана виплата не є складовою грошового забезпечення є безпідставним.

За таких обставин, позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є обґрунтованими, разом із тим, суд зазначає, що строк порушеного права слід відраховувати від наступного дня від дати звільнення позивача, тобто з 05.04.2015, та до дня який передує сплаті коштів, тобто в даному випадку - 28.04.2021, а не як зазначено позивачем з 16.12.2016 по 29.04.2021.

Щодо позовних вимог про зобов`язання нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

У відповідності до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Аналіз вищенаведеної норми свідчить про безпосередній взаємозв`язок вимоги про визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та вимоги про зобов`язання вчинення ним певних дій. Більш того, друга вимога є похідною та залежною від першої. Адже внаслідок визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними, можливим є зобов`язання до вчинення певних дій для відновлення порушених прав та інтересів сторони.

Разом із тим, суд зазначає, що для задоволення позовних вимог щодо зобов`язання виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки. Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні.

Такої ж позиції дотримується Верховний суд у постанові від 30.04.2020 року у справі №140/2006/19.

Згідно із випискою з банківської картки позивача остаточний розрахунок з ним відбувся 29.04.2021 року.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.

З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини з 04.04.2019, виплата індексації грошового забезпечення на виконання судового рішення проведена 29.04.2021.

Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Так, згідно довідки Військової частини А0693 від 20.07.2021 №685 грошове забезпечення позивача за лютий 2019 року – 15 914,21 та березень 2019 року -12 894,27 грн., загальна сума 28 808,48., отже середньоденний розмір грошового забезпечення позивача розраховується наступним чином: 28 808,48 грн. / 59 (кількість днів в лютому та березні 2019 року) = 488,28 грн.

Період затримки виплати компенсації становить робочих днів: 2019 рік - квітень 17, травень – 21; червень – 18; липень – 23; серпень- 21; вересень – 21; жовтень -22; листопад – 21; грудень – 21; за 2020 рік - січень - 21, лютий 2020 - 20, березень 2020 - 21, квітень 2020 - 21, травень 2020 - 19, червень 2020 - 20, липень 2020. - 23, серпень 2020 - 20, вересень 2020 - 22, жовтень 2020 - 21, листопад – 21; грудень -22; за 2021 рік – січень – 19; лютий – 20; березень – 22, квітень – 20, загалом 517 день.

Таким чином, сума середньомісячного заробітку позивача за прострочений період складає 252 440,76 грн., виходячи із наступного розрахунку - 488,28 (середньоденний розмір грошового забезпечення) х 517 (кількість днів затримки з 05.04.2019 по 28.04.2021).

Верховний Суд у постанові від 18.07.2018 року по справі №825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 року по справі № 524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц, які мають враховуватись до спірних правовідносин на виконання ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і ч. 5 ст. 242 КАС України.

Суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі.

Зокрема, при вирішенні цієї справи суд з`ясував, що істотність частки невиплачених сум індексації грошового забезпечення 73 641,63 грн. в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 05.04.2019 по 28.04.2021 становить 29% (73 641,63 /252 440,76 х 100).

Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 29% розраховується наступним чином: 488.28 (середньоденний заробіток позивача) х 29% = 141,60 - середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 141,60 х 517 (днів затримки розрахунку) = 73 207,20 грн.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. №761/9584/15-ц зроблено висновок щодо зменшення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України. При цьому, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Слід також мати на увазі, що працівник є більш вразливою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Крім того, в пункті 78 постанови зазначено, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

В пункті 79 постанови зазначено, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

Як вбачається з рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03.06.2020 року, позивач стверджував, що на час прийняття наказу від 04.04.2019 з ним неправомірно було не здійснено повний розрахунок.

При цьому, позивач ніяким чином не обґрунтував в позовній заяві, чому понад рік він не звертався до суду щодо стягнення з відповідача індексацію його грошового забезпечення за період з січня 2016 року по квітень 2019 року, у зв`язку зі звільненням.

Таким чином, суд вважає, що в даному випадку саме дії позивача призвели до значного зростання розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку.

З наведених підстав суд доходить до висновку, що пропорційним та справедливим розміром відшкодування позивачу є розмір, який дорівнює сумі, що не була виплачена позивачу у день звільнення - 11 000,00 грн.

Згідно із ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а за змістом ст. 90 цього Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінюючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Враховуючи, що позивач, відповідно до п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішувється.

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (зареєстроване місцепроживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до військової частини А0693 (місцезнаходження: 84506, Донецька область, м.Бахмут, вул.Чайковського, 8, код ЄДРПОУ 26615169) про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 16.12.2016 по 29.04.2021; зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 16.12.2016 по 29.04.2021 – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А0693 (місцезнаходження: 84506, Донецька область, м.Бахмут, вул.Чайковського, 8, код ЄДРПОУ 26615169) щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 (зареєстроване місцепроживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05 квітня 2019 року по 28 квітня 2021 року включно.

Зобов`язати Військову частину А0693 (місцезнаходження: 84506, Донецька область, м.Бахмут, вул.Чайковського, 8, код ЄДРПОУ 26615169) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (зареєстроване місцепроживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 05 квітня 2019 року по 28 квітня 2021 року включно у розмірі 11 000,00 грн.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Повний текст судового рішення складений та підписаний 22.07.2021.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.О. Аканов