Рішення № 98492858, 13.07.2021, Личаківський районний суд м.Львова

Справа № 463/4527/16-ц

Провадження № 2/463/26/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2021 року Личаківський районний суд м.Львова в складі:

головуючого-судді - Грицка Р.Р.,

з участю секретаря судового засідання - Романської І.В.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Львові у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи Львівська міська рада, Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м.Львові про визнання права власності на частину будинку,

в с т а н о в и в :

позивач звернулася в суд з позовом до відповідача про визнання права власності на ј частину житлового будинку АДРЕСА_1 , яку складають приміщення будинку «2-1», площею 3,2 кв.м., «2-2», площею 8,8 кв.м., «2-3», площею 16,5 кв.м.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що вона є співвласником будинку АДРЕСА_1 та на підставі свідоцтва про право на спадщину від 07.05.1994 року їй належить ј частини незавершеного будівництва, побудованого на 98%. Іншим співвласником будинку є відповідач, якій належить ѕ частин цього будинку. Загальна площа будинку становить 83,4 кв.м., а вона займає приміщення, позначені індексами 2-1 площею 3,2 кв.м., 2-2 площею 8,8 кв.м., 2-3 площею 16,5 кв.м. Відповідач займає приміщення, позначені індексами 1-1 площею 9,9 кв.м., 1-2 площею 13,0 кв.м., 1-3 площею 11,9 кв.м., 1-4 площею 20,6 кв.м. При цьому, вона позбавлена можливості зареєструвати право власності на належну їй частину будинку, оскільки для цього необхідна згода відповідача, яка відмовляється її надати. Тому, просить в судовому порядку визнати за нею право власності на належну їй частку будинку, яку складають займані неї приміщення.

Відзиву на позовну заяву не було подано. Натомість, у відповідності до вимог ЦПК України в редакції до 15.12.2017 відповідач подала до суду письмові заперечення проти позову. Вказує про безпідставність позовних вимог, оскільки позивач не долучила доказів про право власності на предмет спору та доказів про втрату документів, які підтверджують її право власності на предмет спору. В подальшому, відповідач ще раз подала письмові заперечення проти позову, в яких вказувала про відсутність доказів здачі в експлуатацію належної позивачу частини будинку, що додатково підтверджує безпідставність позовних вимог. Такі заперечення подані 06.04.2017 року, тобто до викладення ЦПК України в новій редакції згідно з Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017, який набрав чинності 15.12.2017 року.

Інших заяв по суті справи, виключно в яких в силу вимог ст.174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування не надходило. Разом з тим, позивач 11.04.2019 року подала додаткові письмові пояснення, 29.05.2019 року - заяву про долучення додаткових доказів. Відповідач просила залишити ці додаткові пояснення та заяву про долучення додаткових доказів без розгляду, оскільки такі не вважаються заявами по суті справи та подані з порушенням встановленого законом строку. Пізніше суд надасть оцінку цим аргументам.

Окремо, під час розгляду справи попереднім складом суду відповідач також подала клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності та відмову в позові з цих підстав, оскільки позов подано до суду з пропуском встановленого законом трьохрічного строку позовної давності. В подальшому, за клопотанням представника відповідача суд залишив вказану заяву без розгляду, про що в судовому засіданні 14.06.2021 року без виходу до нарадчої кімнати постановив відповідну ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання.

Позовна заява поступила до суду 30.09.2016 року. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, така передана в провадження судді Головатому Р.Я.

Провадження у справі відкрито ухвалою від 31.10.2016 року.

Цей же склад суду за відповідними клопотаннями сторони відповідача залучив до участі в справі в якості третіх осіб Львівську міську раду, Личаківську районну адміністрацію Львівської міської ради, Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю у м.Львові, про що без виходу до нарадчої кімнати в судових засіданнях 31.01.2017 року та 12.04.2017 року постановив відповідні ухвали, які занесені до журналів судових засіданнях.

Надалі за клопотанням представника Львівської міської ради ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 12.04.2017 року витребувано з ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» матеріали інвентаризаційної справи на будинок АДРЕСА_1 . Матеріали цієї справи надійшли на адресу суду 27.04.2017 року.

У зв`язку з припиненням повноважень судді Головатого Р.Я. на підставі розпорядження керівника апарату Личаківського районного суду м.Львова № 2 від 03.08.2017 року у справі проведено повторний автоматизований розподіл. Така передана в провадженні судді Шеремети Г.І.

Ухвалою судді Личаківського районного суду м.Львова Шеремети Г.І. від 04.08.2017 року справа прийнята до провадження.

В подальшому, за відповідним клопотанням відповідача ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 27.02.2018 року провадження у справі зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 463/1335/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Після усунення обставин, що викликали необхідність зупинення провадження у справі, ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 11.03.2019 року провадження у справі поновлено. Справа призначена до розгляду в підготовчому судовому засіданні.

21 березня 2019 року відповідач подала зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання права власності на прибудову до будинку АДРЕСА_1 розміром 8,70 м х 3,22 м із надбудовою, а саме приміщення 1-5 площею 4,7 кв.м., 1-6 площею 15,9 кв.м., 1-7 площею 7,7 кв.м., 1-8 площею 15,1 кв.м. Однак, до вирішення питання про прийняття зустрічного позову, а саме 09.04.2019 року відповідач подала заяву про його відкликання. Пізніше, а саме 02.04.2021 року відповідач повторно подала заяву про відкликання зустрічної позовної заяви, питання про прийняття якої станом на той час ще не було вирішене. Ухвалою суду від 13.05.2021 року, яка постановлена без виходу до нарадчої кімнати і занесена до протоколу судового засідання зустрічна позовна заява повернута відповідачу.

Сторони також намагались врегулювати спір шляхом укладення мирової угоди, з приводу чого суд у попередньому складі оголошував перерву в судовому засіданні. Примірник цієї мирової угоди від 12.12.2019 року, яка підписана лише позивачем та відповідачем долучений до справи та крім цього, останні просили затвердити таку мирову угоду.

Попередній склад суду цієї мирової угоди не затвердив. Надалі, а саме 02.04.2021 року відповідач подала заяву про відкликання мирової угоди. Як наслідок, суд не вирішував питання про її затвердження.

У зв`язку із смертю судді ОСОБА_4 на підставі розпорядження керівника апарату Личаківського районного суду м.Львова № 1 від 18.01.2021 року у справі проведено повторний автоматизований розподіл. Така передана в провадженні судді Грицка Р.Р.

Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 08.02.2021 року, справу прийнято до свого провадження та призначено до судового розгляду зі стадії підготовчого провадження.

Пам`ятка про права та обов`язки вручалась сторонам та третім особам попереднім складом суду. Сторони не звертались до суду з клопотанням про їх роз`яснення. Зрештою, інтереси сторін представляли адвокати, і тому в силу вимог ст.221 ЦПК України суд звільнений від обов`язку з`ясовувати обізнаність сторін з їхніми правами та обов`язками та роз`яснювати їх. Зрештою, в судовому засіданні 14.06.2021 року сторони підтвердили обізнаність з правами та обов`язками.

Сторони також приймали участь в розгляді справи через своїх представників і мали змогу надавати пояснення та задавати запитання.

Перед тим як розпочати розгляд справи по суті, суд провів підготовче засідання, в межах якого були виконані завдання підготовчого провадження. Крім того, суд розглянув абсолютно усі клопотання учасників справи, попередньо надавши можливість протилежній стороні висловитись з приводу таких клопотань.

Підготовче провадження закрито ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 13.05.2021 року. Справа призначена до судового розгляду по суті.

Відтак, суд у відповідності до вимог ч.5 ст.12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Про існування будь-яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони суду не повідомляли, при тому, що в силу вимог ч.ч.2, 3, 4 ст.83 ЦПК України, вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.

Суд у відповідності до вимог ч.7 ст.81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов`язків.

Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

В будь-якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (ч.3 ст.367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.

В судовому засіданні під час виступу з вступним словом позивач та її повноважний представник підтримали заявлені вимоги, дали пояснення, аналогічні вищенаведеним та просять позов задовольнити. Окремо вказали, що приміщення під індексом 2-3 площею 16,5 кв.м. виділено на підставі рішення Народного суду Шевченківського району м.Львова від 30.03.1965 року, а приміщення під індексами 2-1 та 2-2 є самочинним будівництвом.

Після виступу із вступним словом і безпосередньо перед останнім судовим засіданням позивач подала до суду заяву про відкладення розгляду справи, мотивуючи тим, що її представник перебуває за межами України. Суд вказане клопотання відхилив, керуючись зокрема такими міркуванням.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, яку останній повторив в п.22 справи «Осіпов проти України» (заява № 795/09, рішення від 08.10.2020), стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження (див. рішення у справі «Варданян та Нанушян проти Вірменії» (Vardanyan and Nanushyan v. Armenia), заява № 8001/07, пункт 86, від 27 жовтня 2016 року, та наведені у ньому посилання). Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов`язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті «справедливого судового розгляду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента.

У справі яка розглядається дата судового засідання погоджувалась із представником позивача і останній не повідомляв суду про перебування цього дня за межами України. Крім того, сторона позивача виступила із вступними словом та мала можливість задавати запитання стороні відповідача, яка також виступила із вступним словом. Як наслідок, сторона позивача представила свою позицію, що виключало необхідність відкладення розгляду справи з причин, про які зазначала позивач.

Представник відповідача під час виступу із вступним словом проти обґрунтованості позову заперечив, оскільки позивач у спосіб пред`явлення даного позову намагається узаконити самочинне будівництво. Просив відмовити у задоволенні позову.

Представники третіх осіб в судове засідання не з`явилися, про дату, місце та час розгляду справи повідомлялись належним чином. Причин неявки не повідомили, заяв про розгляд справи у їх відсутності не подали. Враховуючи обсяг зібраних доказів, яких достатньо для ухвалення законного та обґрунтованого рішення суд вважає можливим розглянути справу у відсутності осіб які не з`явились.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, матеріали інвентаризаційної справи, заведеної на будинок АДРЕСА_1 , оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог ст.264 ЦПК України, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що сторони є співвласниками будинку АДРЕСА_1 .

Так, позивачу на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07.06.1994 (т.1 а.с.3) належить ј частини незакінченого будівництвом житлового будинку. Як зазначено в цьому свідоцтві, будинок побудований на 98%. Копія цього свідоцтва, що має силу оригіналу знаходиться в матеріалах інвентаризаційної справи (а.с.61 інвентаризаційної справи).

Вказане свідоцтво оскаржувалося відповідачем у справі № 463/1335/17. Рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 03.12.2018 року (т.1 а.с.153-154), у задоволенні такого позову відмовлено. Інформація про оскарження цього рішення відсутня.

Сторони у справі не оспорюють, що позивач фактично користується приміщеннями, які позначені в технічному паспорті під індексами 2-1 площею 3,2 кв.м., 2-2 площею 8,8 кв.м., 2-3 площею 16,5 кв.м. (т.1 а.с.5). Відповідач фактично займає приміщення, позначені в технічному паспорті під індексами 1-1 площею 9,9 кв.м., 1-2 площею 13,0 кв.м., 1-3 площею 11,9 кв.м., 1-4 площею 20,6 кв.м.

Згідно з даними цього технічного паспорта, який складено 28.03.2008 року (т.1 а.с.4-6), прибудова а’-1 (веранда) вибудувана самовільно. Аналогічні відомості про самочинне будівництво цієї прибудови міститься в технічному паспорті від 05.12.2005 року (а.с.67 інвентаризаційної справи). Позивач підтвердила, що приміщення 2-1 площею 3,2 кв.м. та приміщення 2-2 площею 8,8 кв.м. вибудувано самовільно.

В минулому, вказаний будинок був реально розділений на підставі рішення Народного суду Шевченківського району м.Львова від 30.03.1965 року (т.1 а.с.84; а.с.77 інвентаризаційної справи). Одному співвласнику виділено приміщення під літ. 1-2, 1-3, 1-5, 1-6, веранду, підвал, 3/4 частини горища та частину сараю довжиною 3,3 м. Іншому співвласнику виділено кімнату під літ. 1-4 площею 16,5 кв.м. ј частину горища будинку та частину сараю довжиною 2,10 кв.м.

Право власності відповідача на належну їй частку в будинку зареєстроване у встановленому законом порядку, що стверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1 а.с.7).

В свою чергу, право власності позивача на належну їй частку не зареєстровано і, як зазначає позивач, відповідач відмовилась надати свою згоду, чим порушила її права.

Для захисту своїх прав позивач звернулась до суду з цим позовом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

З огляду на факти справи, характер спірних правовідносин, підстави позову та предмет доказування, для задоволення вимог пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд повинен вирішити не стільки питання самочинного будівництва, скільки питання характеру порушеного права та обраного позивачем способу його захисту.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Порушені право чи інтерес підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Відповідно до частини п`ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов`язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, особою, яка є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Враховуючи, що відповідно до положень статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15.

При цьому, як зазначив Верховний Суд під час розгляду цивільної справи № 607/72/17-ц (постанова від 24.07.2019р.), можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 331 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Передумовою для застосування положень статті 392 ЦК є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права.

Виходячи зі змісту частин першої, другої статті 331 ЦК України, частини першої статті 182 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає у особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об`єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

Отже, до прийняття об`єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об`єкт не виникає. До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (частина третя статті 331 ЦК України).

Вказана позиція зазначена у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 368/1153/18.

Повертаючись до обставин справи яка розглядається, суд найперше звертає увагу на те, що відповідно до змісту позову його підставою позивач вказувала те, що відповідач відмовляється надати згоду на реєстрацію за позивачем права власності.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, згідно пункту дев`ятого частини першої цього Закону державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведених норм державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Аналогічний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 (справа № 680/214/16-ц).

В свою чергу, підстави для відмови в державній реєстрації прав визначені у статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і , як вбачається зі змісту цієї норми, відсутність згоди іншого співвласника не може бути підставою для відмови в державній реєстрації прав.

Зрештою, такого документа як згода іншого співвласника не передбачено у самій статті 27 цього Закону, якою визначається перелік документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав.

Станом на дату звернення до суду згадані вище положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в чинній на той час редакції також не передбачали необхідності отримання згоди іншого співвласника для проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Однак, у справі яка розглядається, саме відсутність згоди відповідача, позивач визначила підставою позову, що не відповідає характеру порушеного права і на думку суду, звертаючись з даним позовом позивач в такий спосіб лише намагається вирішити питання визнання права власності на свою частину будинку, а не захистити порушене право.

Відповідач принаймні в такому випадку жодним чином не порушувала прав позивача і її дії, чи то навіть бездіяльність не могли бути перешкодою для реєстрації позивачем права власності.

Вказане свідчить про те, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає характеру порушеного права і тому, суд у задоволенні позову відмовляє, не вдаючись при цьому до питання самочинного будівництва про яке вказував відповідач, оскільки з огляду на підстави позову питання про наявність чи відсутність самочинного будівництва не може вирішуватись у даній справі.

Що ж стосується аргументів позивача, які вона навела в додаткових поясненнях від 16.04.2019 року (т.1 а.с.169-171) та заяви про долучення доказів від 29.05.2019 року (т.1 а.с.197-198), суд звертає увагу на наступні процесуальні аспекти.

Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За правилом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частинами першою та другою статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Отже системний аналіз наведених норм права свідчить про те, що суд здійснює провадження у справі за зверненням особи, вимоги якої підлягають викладенню письмово виключно в заявах по суті справи та з належним обґрунтуванням.

Під час розгляду цивільної справи № 423/455/18 (постанова від 02.06.2021) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду висловився про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Відповідно до пункту другого частини другої статті 49 ЦПК України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Також як передбачено частиною третьою цієї статті до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Однак у справі яка розглядається згадані вище додаткові пояснення не подавались в якості збільшення чи зменшення позовних вимог, а також вони не подавались як заява про зміну підстав позову, не говорячи вже про те, що такі пояснення взагалі подані по спливу майже трьох років з моменту подання позову.

На думку суду, така заява не може вважатись заявою по суті справи, що виключає можливість розгляду справи на основі викладених в ній аргументів та одночасно, не позбавляє позивача можливості пред`явити новий позов з підстав, викладених в додаткових поясненнях.

Те саме стосується доказів, поданих разом із заявою від 29.05.2019 року, оскільки такі стосуються не стільки підстав позову, скільки поданих позивачем додаткових пояснень.

Таким чином, суд вважає позов безпідставним і в його задоволенні відмовляє у повному обсязі.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позову, понесені позивачем судові витрати в силу вимог пункту другого частини другої статті 141 ЦПК України не підлягають відшкодуванню.

Клопотання про компенсацію судових витрат, а також доказів про такі витрати відповідач не подавала. Крім того, відповідач не навела попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Відповідно, суд не вбачає підстав для відшкодування таких витрат.

Аналогічною є позиція суду відносно третіх осіб, які також не подали доказів про понесені ними судові витрати та не повідомляли суд про їх розмір.

Керуючись ст.ст.10, 12, 81, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи Львівська міська рада, Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м.Львові про визнання права власності на частину будинку - відмовити.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з часу складання повного судового рішення до Львівського апеляційного суду через Личаківський районний суд м.Львова. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 .

Третя особа: Львівська міська рада, місцезнаходження: 79008, м.Львів, пл.Ринок,1, код ЄДРПОУ - 04055896.

Третя особа: Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, місцезнаходження: 79017, м.Львів, вул.К.Левицького,67, код ЄДРПОУ - 04056109.

Третя особа: Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м.Львові, місцезнаходження: 79034, м.Львів, вул.Угорська,7А, код ЄДРПОУ - 40181003.

Повний текст судового рішення складено - 22 липня 2021 року.

Суддя Грицко Р.Р.