Рішення № 98487176, 15.07.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 380/914/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 липня 2021 року м. Львів

14 год. 30 хв.

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Гулкевича В.О., представника позивача Каверіна С.М., представниці відповідача Катревич Н.А. розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівського прикордонного загону (військова частина 2144) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії -

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Мостиського прикордонного загону (військова частина 1494), у якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення повного розрахунку із ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення - 01.09.2020, у зв`язку із звільненням з військової служби;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за період із 02.09.2020 до повного фактичного розрахунку - 15.12.2020.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що при виключенні його із списків особового складу військової частини відповідачем не здійснено виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги при звільненні та індексації грошового забезпечення. Виплату таких сум відповідачем здійснено 16.09.2020 та 16.12.2020 відповідно. Оскільки такі дії відповідача порушують законні права та інтереси позивача, він звернувся із цим позовом до суду.

Ухвалою від 27.01.2021 позовну заяву залишено без руху для усунення її недоліків.

Ухвалою від 16.02.2021 суддя прийняла позовну заяву до розгляду та відкрила провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні); відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позовну заяву.

Ухвалою від 16.04.2021 суд перейшов до розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою суду від 25.05.2021 замінено відповідача у справі - Мостиський прикордонний загін (військова частина 1494), на правонаступника - Львівський прикордонний загін (військова частина 2144) (далі - відповідач, Львівський прикордонний загін).

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив. Просив позов задовольнити.

Представниця відповідача проти позову заперечила з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву (вх. № 40387 від 04.06.2021). В обґрунтування такого зазначено, що на день виключення позивача із списків особового складу Мостиського прикордонного загону та всіх видів забезпечення - 01.09.2020, був відсутній спір щодо виплат при звільненні. Вважає, що підставою для виплати передбаченої ст. 117 КЗпП України відшкодування відповідно до ч. 1 цієї статті є: нарахування належних працівникові при звільненні сум; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, невиплата нарахованих сум у день звільнення. Звернув також увагу на те, що Львівський прикордонний загін є установою, що фінансується з державного бюджету і як розпорядник бюджетних коштів може брати бюджетні зобов`язання та провадити видатки лише в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисом. Надала аналогічні усні пояснення, просила у задоволенні позову відмовити.

Суд заслухав пояснення представників сторін, дослідив подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясував усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінив докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та встановив таке.

ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у Мостиському прикордонному загоні та є учасником бойових дій з правом на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 31.10.2018.

Згідно з витягом з наказу начальника 93 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України «Про особовий склад» № 244-ОС від 31.08.2020 підполковника ОСОБА_1 , помічника начальника загону з режиму - начальника режимно-секретного відділення, звільненого за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у запас, з 01.09.2020 виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Наказом зобов`язано виплатити позивачу грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 30 повних календарних років служби; грошову компенсацію за невикористані 30 днів щорічної основної відпустки за 2020 рік та за 42 невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2018 по 2020 роки.

Вказані види виплат при звільненні позивача було здійснено 16.09.2020, що підтверджується випискою по картковому рахунку № НОМЕР_2 від 16.10.2020.

Станом на момент звільнення із позивачем також не проведено розрахунків щодо виплати індексації грошового забезпечення.

Виплату індексації грошового забезпечення відповідачем здійснено 16.12.2020, що підтверджується випискою по картковому рахунку № НОМЕР_3 від 17.12.2020.

Оскільки, як вважає позивач, з ним несвоєчасно проведено розрахунок при звільненні - протиправно не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні відпусток, вихідну допомогу та індексацію грошового забезпечення, він звернувся із цим позовом до суду за стягненням середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.

При вирішенні спору по суті суд керується таким.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25.03.1992 (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25.03.1992 (далі - Закон № 2232-ХІІ) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно із п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 22.10.1993 (далі - Закон № 3551-XII) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон № 2011-ХІІ).

Відповідно до статті першої Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Частиною 14 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.

У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, на підставах, визначених пунктом 1 частини другої статті 36 Закону України "Про розвідку", а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.

Абзацом 2 ч. 3 ст. 9 Закону № 2011-XII встановлено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України «Про індексацію грошових доходів населення» № 1282-ХІІ від 03.07.1991 (далі - Закон № 1282-ХІІ).

Так, ст. 2 Закону № 1282-ХІІ визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

За приписами ч. 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно із ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм права до подібних правовідносин викладена в постановах Верховного Суду: у справі № 806/2473/18 від 30.10.2019, у справі № П/811/570/16 від 22.08.2019, у справі № 524/8023/16-а від 11.06.2019.

Судом встановлено, що з позивачем при виключенні його із особового складу загону не було проведено повного розрахунку при звільненні, а вказані види виплат були перераховані на картковий рахунок ОСОБА_1 16.09.2020 та 16.12.2020 відповідно (при виключенні його із списків 01.09.2020).

Отже, відповідачем допущено затримку розрахунку при звільненні позивача.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовано положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яким врегульовано оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку, що за аналогією закону до спірних відносин слід застосувати норми статей 116, 117 КЗпП України та поширити останні на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.

Оскільки вихідну допомогу при звільненні, грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної основної, додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення позивачу не виплачено в день його виключення із списків особового складу та всіх видів забезпечення - 01.09.2020, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19) зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

Європейський суд з прав людини тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення у справах «C.G. та інші проти Болгарії» від 24.07.2008, заява № 1365/07, п. 39; «Олександр Волков проти України» від 29.01.2013, заява № 21722/11, п. 170).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справах «Кантоні проти Франції» від 11.11.1996, заява № 17862/91, п. 31-32; «Вєренцов проти України» від 11.04.2013, заява № 20372/11, п. 65).

Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України», зокрема у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України - виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15).

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.

Разом з цим, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв`язку із звільненням проведено виплатою індексації грошового забезпечення 16.12.2020 при виключенні останнього із списків загону 01.09.2020, то відповідача належить зобов`язати нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 02.09.2020 по 15.12.2020 за затримку строком 104, обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995.

При зверненні до суду із цим позовом позивачем обрано спосіб захисту свого порушеного права шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо непроведення повного розрахунку із ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення - 01.09.2020, у зв`язку із звільненням з військової служби та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за період із 02.09.2020 до повного фактичного розрахунку - 15.12.2020.

З цього приводу суд зазначає, що, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 380/3007/20, яка в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України враховується судом при застосуванні норм права до спірних правовідносин.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами, позивача виключено із списків Мостиського прикордонного загону 01.09.2020.

Наказом начальника 93 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України «Про особовий склад» № 244-ОС від 31.08.2020 зобов`язано виплатити позивачу грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 30 повних календарних років служби; грошову компенсацію за невикористані 30 днів щорічної основної відпустки за 2020 рік та за 42 невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2018 по 2020 роки.

Вказані види виплат при звільненні позивача було здійснено 16.09.2020, що підтверджується випискою по картковому рахунку № НОМЕР_2 від 16.10.2020.

Станом на момент звільнення із позивачем також не проведено розрахунків щодо виплати індексації грошового забезпечення.

Виплату індексації грошового забезпечення відповідачем здійснено 16.12.2020, що підтверджується випискою по картковому рахунку № НОМЕР_3 від 17.12.2020.

Оскільки Мостиським прикордонним загоном, правонаступником якого є Львівський прикордонний загін, не проведено із ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні за відсутності спору про розміри належних позивачу при звільненні сум, застосуванню до спірних правовідносин підлягає ч. 1 ст. 117 КЗпП.

Щодо обраного позивачем способу захисту своїх порушених прав - нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає, що він відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 05.03.2021 у справі № 120/3276/19-а.

З урахуванням вищенаведеного, встановлених судом фактичних обставин справи та враховуючи повноваження суду при вирішенні справи, які закріплені статтею 245 України, в частині належного способу захисту порушеного права позивача, суд дійшов висновку про задоволення позову шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо непроведення повного розрахунку із ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення - 01.09.2020, у зв`язку із звільненням з військової служби та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату вихідної допомоги при звільненні, грошової компенсації невикористаних календарних днів основної та додаткової відпусток, індексації грошового забезпечення) за період із 02.09.2020 по 15.12.2020.

При обранні ефективного способу захисту порушених прав позивача суд також врахував, що виплату належних позивачу при звільненні з військової служби сум проведено двома платежами - 16.09.2020 та 16.12.2020, у розмірі 402022,89 грн та 47451,15 грн відповідно.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору, доказів понесення ним інших судових витрат матеріали справи не містять, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 255, 262, 293, 295, пп. 15.5 п. 15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною бездіяльність Львівського прикордонного загону (військова частина 2144) щодо непроведення повного розрахунку із ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення - 01.09.2020, у зв`язку із звільненням з військової служби.

3. Зобов`язати Львівський прикордонний загін (військова частина 2144) (79010 м. Львів вул. Личаківська 74; код за ЄДРПОУ 14321653) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату вихідної допомоги при звільненні, грошової компенсації невикористаних календарних днів основної та додаткової відпусток, індексації грошового забезпечення) за період із 02.09.2020 по 15.12.2020.

4. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 20.07.2021.

Суддя Р.П. Качур