Рішення № 98470454, 16.07.2021, Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

Справа № 495/3596/19

№ провадження 2/495/1371/2021

р і ш е н н я

ІМЕНЕМ УКрАЇНи

16 липня 2021 рокум. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області в складі:

головуючого одноособово - судді Прийомової О.Ю.,

за участю секретаря Іванченко А.С.,

Справа № 495/3596/19,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Білгород-Дністровський Одеської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «САНАФАРМ» про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним,

представника позивача - адвоката Томчук М.В.,

представника відповідача - адвоката Савицької О.М.,

представника відповідача - адвоката Гусарова О.Л.

В С Т А Н О В И В:

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідачів.

Позивач ОСОБА_1 19.04.2019 року звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним, уточнивши свої позовні вимоги та змінивши предмет позову 02.04.2021 року остаточно просить суд: визнати недійним договір оренди № 01/12-18 від 01.12.2018 року щодо нежилого приміщення № 8 по АДРЕСА_1 , укладений між ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 , визнати недійсним договір оренди нежилого приміщення № 6/12 від 01.04.2012 року щодо нежилого приміщення, загальною площею 76,5 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «САНАФАРМ».

Так уточнені вимоги позивача мотивовані тим, що 09.03.1996 року між нею та ОСОБА_3 був укладений шлюб, зареєстрований у відділі реєстрації актів цивільного стану виконкому Білгород-Дністровської міської ради народних депутатів Одеської області, актовий запис №50.

Приміщення № 8, загальною площею 76,5 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , що було придбано в період шлюбу було передано ОСОБА_3 в оренду.

Так, вказує, що 01.12.2018 року між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір оренди нежилого приміщення № 01/12-18, терміном дії до 01.11.2021 року.

Також, їй у березні 2021 року стало відомо, що між ОСОБА_3 з ТОВ «САНАФАРМ» було укладено і неодноразово пролонговано договір оренди нежилого приміщення № 6/12 від 01.04.2012 року щодо приміщення, загальною площею 76,5 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Одночасно позивачу з сайту ДІАС контролю лікарських засобів стало відомо, що ТОВ «САНАФАРМ» фактично користується спірним приміщенням та здійснює господарську підприємницьку діяльність аптеки.

Таким чином, наполягає, що її чоловік, без згоди та всупереч законним правам члена подружжя - одночасно уклав два договори оренди та право оренди у один і той же термін, щодо одного і того ж приміщення - з двома різними особами: ФОП ОСОБА_2 та ТОВ «САНАФАРМ».

Згоду на укладання жодного з вищенаведених договорів оренди позивач не надавала, обидва вони укладені ОСОБА_3 всупереч інтересам його дружини та їх подружжя.

Останній всупереч закону розпорядився об`єктом спільної сумісної власності подружжя на власний розсуд.

Запевняє, що ніколи не отримувала від зазначених орендних відносин будь-яких коштів та не мала навіть інформації про отримані ОСОБА_3 від такої передачі в оренду доходи.

Таким чином, вважає, що її права як законного співвласника спільного майна подружжя були грубо протиправно порушені як з боку орендодавця - ОСОБА_3 , так і з боку орендарів - ОСОБА_2 , ТОВ «САНАФАРМ», що виявилось у порушення права вільного володіння та користування належної їй частки у спільному майні подружжя.

З огляду на викладені обставини, вона і звернулась до суду за захистом своїх прав.

Представник відповідача ТОВ "Санафарм" надав до суду заяву про застосування строку позовної давності та відзив на позов від 19.05.2021 року, згідно яких вказав, що в даному випадку критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваних правочинах недоведені, адже: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи повинні бути безпосередньо порушені договором, а не діями сторін під час його укладання.

В позовній заяві повністю відсутні посилання на положення оспорюваного договору, які б свідчили про порушення прав позивача, чи суперечили б її законним інтересам;

2) у результаті визнання договорів недійсними майнові інтереси заінтересованої особи - позивача мають бути відновлені. Натоміть, позивач не вказує, яким чином зміниться її майновий стан внаслідок визнання оспорюваних правочинів недійсними;

3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції /прав, майно/. Проте, в позовній заяві відсутні відомості про наслідки, які мають настати після визнання судом недійсними оспорюваних договорів.

До того ж додав, що із доданих до матеріалів справи доказів не вбачається, що спірне нежитлове приміщення було придбано за спільні кошти у період шлюбу.

В свідоцтві від 15.12.2011 року зазначено, що єдиним власником вказаного приміщення є відповідач ОСОБА_3 , а підставою набуття права власності визначено - рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради від 13.12.2011 року № 967.

Тож, вважає, що вказаний доказ спростовує факт набуття подружжям ОСОБА_1 вказаного майна на підставі оплатного договору з продавцем за спільні кошти, оскільки прийняття органом місцевого самоврядування рішення не передбачає сплати за це набувачем майна будь-яких коштів.

Стосовно строку позовної давності відповідач вказав, що договір оренди нежитлового приміщення № 6/12 укладено між ОСОБА_1 та ТОВ «САНАФАРМ» 01.04.2012 року.

При цьому, позивач вказала, що дізналась про порушене право лише у березні 2021 року. Відповідач посилаючись на норми ч.4 ст 319 ЦК України, про те, що власність зобов`язує, стверджував, що позивач протягом останніх 9 років розміщення у вказаному приміщенні аптеки не була обмежена можливостей довідатися і про особу, яка використовує це приміщення, і про підставу такого користування, і про порушення своїх прав/ якщо такі мають місце/.

Таким чином, наполягає, що перебіг строку позовної давності щодо вимог про визнання договору оренди нежитлового приміщення від 01.04.2012 року № 6/12 укладеного між ОСОБА_3 і ТОВ «САНАФАРМ», починається з 01.04.2012 року.

В той же час, ОСОБА_1 звернулась до суду з відповідним позовом лише 05.04.2021 року.

З огляду на усе вищенаведене, відповідач просив відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі.

25 травня 2021 року від представника ОСОБА_2 надійшов відзив на позовні вимоги позивача, відповідно до якого просить в задоволені позову позивачу відмовити у повному обсязі, вказуючи, що позивач ґрунтує свої позовні вимоги лише на незгоді учасників спільної сумісної власності з укладеним правочином, оскільки саме він повинен суперечити їхнім інтересам, а не на відсутності саме формальної згоди на укладання правочину.

Спірний договір укладений між ФОП ОСОБА_2 , а не ОСОБА_2 , тому вона не є належним відповідачем по справі.

Рух справи у суді. Заяви, клопотання, інші процесуальні дії у справі.

08 травня 2019 року Ухвалою Білгород - Дністровського міськрайонного суду, суддя Боярський О.О., по вказаній справі було відкрито загальне позовне провадження з призначенням справи до її підготовчого розгляду. /т. 1 а.с. 12-13/

05 червня 2019 року відповідачем надана апеляційна скарга на ухвалу про відкриття провадження у справі. /т.1 а.с.17-18/

16 січня 2020 року Постановою Одеського апеляційного суду апеляційна скарга ОСОБА_2 залишена без задоволення, ухвала суду без змін. /т.1 а.с. 69-71/

09 вересня 2019 року Відповідно до розпорядження № 411 щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи, вказана справа передана до розгляду судді Прийомової О.Ю. /т.1 а.с. 74/ та отримана суддею 02 березня 2020 року.

08 липня 2020 року від позивача до суду надійшла заява про залишення позову без розгляду. /т.1 а.с. 109/

13 липня 2020 року Ухвалою суду вказана заява була задоволена та позов позивача залишений без розгляду. /т.1 а.с. 112/

31 липня 2020 року від відповідача надійшла апеляційна скарга на ухвалу суду. /т.1 а.с. 113-114/

15 грудня 2020 року Постановою Одеського апеляційного суду апеляційна скарга була задоволена, ухвала суду від 13 липня 2020 року скасована та справа направлена до суду для продовження розгляду. /т.1 а.с. 183-185/

07 квітня 2021 року Ухвалою суду в задоволені заяви представника відповідача про визнання зловживання процесуальними правами та залишення позову без розгляду було відмовлено. /т.2 а.с. 3, 5-7/

07 травня 2021 року Ухвалою суду відмовлено представнику відповідача у об`єднані справ в одне провадження.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07.05.2021 року, прийнято до розгляду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ТОВ «САНАФАРМ» про визнання договорів оренди нежитлового приміщення недійсними. Залучено у справі у якості співвідповідача ТОВ «САНАФАРМ», код ЄДРПОУ 32224953, адреса: 65039, Одеська область, м. Одеса, просп.- т Гагаріна, буд. 16, корп. 1, кв. 26.

28 травня 2021 року Ухвалою суду відмовлено в задоволені клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі.

28 травня 2021 року Ухвалою Білгород - Дністровського міськрайонного суду підготовче провадження по справі було закрито та вона призначена до судового розгляду по сутті.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити з підстав, наведених у позові.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, вказуючи на його безпідставність.

Представник відповідача ОСОБА_3 в судове засідання надав заяву про розгляд справи за його відсутність.

Представник відповідача ТОВ «САНАФАРМ» в судовому засіданні з позовними вимогами не погодився, просить суд в їх задоволені відмовити з підстав викладених у відзиві на позов.

Зі згоди сторін, суд ухвалою на місці, вирішив розглядати справу за відсутність відповідача, відповідно до наданої заяви представника.

Фактичні обставини, встановлені судом.

Вислухавши представника позивача, представників відповідачів, вивчивши матеріали справи, ретельно дослідивши докази, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що дійсно 09.03.1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений шлюб, зареєстрований відділом реєстрації актів громадянського стану виконкому Білгород-Дністровської міської ради народних депутатів, актовий запис № 50, що підтверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 . /т.1 а.с.5/.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15.12.2011 року належить приміщення № 8, загальною площею 76,5 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

01.04.2012 року між ОСОБА_3 та ТОВ «САНАФАРМ» було укладено договір оренди нежилого приміщення № 6/12, за умовами якого орендодавець / ОСОБА_3 / передав, а Орендар /ТОВ «САНАФАРМ» прийняв у тимчасове платне володіння та користування приміщення, загальною площею 76,5 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Розмір орендної плати складав 5000 грн, із можливістю його зміни за згодою сторін, але не частіше 1 разу на рік /п.5.1 Договору/.

Передача даного приміщення здійснювалось на підставі підписання цього договору та акту приймання-передачі приміщення, укладеного 01.06.2012 року орендарем та орендодавцем /Згідно Додатку № 1/. Строк дії договору складав 2 роки 11 міс , з 01.04.2012 року по 28.02.2015 року.

Додатковими угодами № 02-03-15 від 02.03.2015 року та № 26-01-18 від 26.01.2018 року до Договору оренди нежилого приміщення № 6/12 від 01.04.2012 року, строк дії договору неодноразово пролонгувався, з остаточним терміном дії договору до 28.12.2020 року.

Крім того, судом встановлено, що 01.12.2018 року між ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір оренди нежилого приміщення № 01/12-18, згідно п.1.1 якого Орендодавець /ФОП ОСОБА_3 / передав, а Орендар /ФОП ОСОБА_2 / прийняла у тимчасове платне володіння та користування приміщення загальною площею 76,5 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Приміщення, що орендувалось, надавалось орендареві для використання під аптечний заклад - аптеку/п.2.1 Договору/.

Згідно п.5.1 Договору оренди, розмір орендної плати складав 28 000 грн, з можливістю його зміни за згодою сторін, але не частіше 1 разу на рік.

За умовами п.4.1 договору оренди термін оренди складав 2 роки 11 міс., з 01.12.2018 року по 01.11.2021 року, з моменту прийняття приміщення, що орендується на підставі підписаного договору та акту приймання-передачі.

Акт приймання-передачі приміщення сторонами був підписаний в день укладання договору оренди згідно Додатку № 1 до договору оренди нежилого приміщення № 01/12-18 від 01.12.2018 року.

Як вбачається з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, засновником та кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «САНАФАРМ» / з 100 % частки статутного капіталу в юридичній особі/ є ОСОБА_2 .

Наразі, з загальнодоступної інформації з сайту ДІАС контролю лікарських засобів та згідно наявної в матеріалах справи копії Ліцензії № 598486, вбачається, що ТОВ «САНАФАРМ» здійснює свою господарську діяльність саме за адресою: АДРЕСА_1 , тобто використовує нежитлове приміщення, що згідно Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15.12.2011 року належить ОСОБА_3 .

Даний факт не оспорюється і самими відповідачами, тому у сенсі розуміння ч.1 ст.82 ЦПК України, є встановленим.

Між тим, предметом спору в даному випадку є самі договори оренди, а позивачем обраний спосіб захисту шляхом поширення правового режиму спільності сумісної власності подружжя.

Перш ніж визначитися з правовідносинами, виниклими між сторонами та урегулюванням їх нормами чинного законодавства задля правильного вирішення обставин справи та захисту порушених прав, суд вважає за необхідне визначитися з позовною давністю, та приділити увагу заявленому клопотанню про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Нормативне обґрунтування. Оцінка аргументів сторін. Висновки суду.

Відповідно до положень ст.ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом ст. 260 ЦК України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Згідно ст.ст. 253-255 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день. Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.

Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв`язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст. 267 ЦК України, заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Разом з тим, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

З юридично-правової точки зору, аналіз положень норм ЦК України щодо перебігу строку позовної давності, спливу цього строку та можливості визнання судом причин пропуску відповідного строку поважними, свідчить, що поважністю причин пропуску строку позовної давності є наявність обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

Формування загального правила, щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з безпосередньою обізнаністю особи про його порушення, а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України.

Крім того, у постанові ВСУ від 12.08.2020 року у справі № 495/4057/17 йдеться зокрема, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно із статтею 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тож, позиція Верхового суду України з приводу строків позовної давності є однозначною, та її треба вираховувати від часу, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Тож, у системному аналізі вищенаведених норм права, об`єктивна можливість ОСОБА_1 знати про обставини порушення її прав виникла, коли вона дізналась про порушення її прав діючим договором оренди нежитлового приміщення № 01/12-18 , укладеного між ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 саме в ході розгляду цивільної справи, за першовідомим порушенням її прав відповідним договором, при зверненні за судовим захистом щодо визнання його недійсним, вона вже в момент, коли довідалась про існування відповідного порушення, довідалась про існування іншого договору оренди нежилого приміщення № 6/12, укладеного 01.04.2012 року між ОСОБА_3 та ТОВ «САНАФАРМ» , що і стало підставою для уточнення її позовних вимог із зміною предмета позову 02.04.2021 року.

Відтак, суд вважає слушними доводи позивача про те, що вона дізналась про існування порушеного її права саме у березня 2021 року, про що зазначила у позові.

Об`єктивна неможливість довідатися раніше про правочин, яким порушується її права зумовлена укладанням такого поза її згодою, відсутністю отримання певної орендної плати та перебування сторін у шлюбі, внаслідок якого вона мала законне очікування на правомірність використання майна, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_1 .

Посилання представника відповідача ТОВ «Санафарм» на той факт, що воно публічно користується певним майном, та відсутні перешкоди у обізнаності особи, яка має у власності певне майно /зокрема у сумісній/ знати про стан своїх майнових речей, адже власність зобов`язує, не береться судом до уваги, адже факт вільного та перешкодного користування спірним майном було зумовлено на підставі орендних правовідносин, у яких позивач участі не приймала, а оскаржувані договори укладались поза її згодою.

Таким чином, суд вважає поважними причини пропуску строку позовної давності позивача в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення № 6/12 від 01 квітня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ з обмеженою відповідальності «Санафарм з необхідністю судового захисту позивача.

Надаючи оцінку даним правовідносинам, судом встановлено наступне.

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року по справі № 6-843цс17.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч.1 ст.61 СК України).

Зі змісту п. п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

У своєму відзиві відповідач ТОВ «САНАФАРМ» посилається на те, що доказів придбання майна за спільні кошти подружжя не надано.

Між тим, сам чоловік позивача відповідач ОСОБА_3 не спростовує факту наявності спірного майна у спільній сумісній власності подружжя, та факту придбання його за період шлюбу, тож не заперечує на презумпції поширення відповідного правового режиму у даних правовідносинах.

Посилання відповідача ТОВ «САНАФАРМ», у своєму відзиві на факті придбання спірного нежитлового приміщення № 8 по АДРЕСА_1 особисто ОСОБА_3 та подальшої державної реєстрації його права власності саме на підставі рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради від 13.12.2011 року не вказує про набуття відповідачем ОСОБА_3 у особисту приватну власність даного майна, з огляду на наступне.

Як відзначає Пленум Верховного Суду України у п. 23 постанови від 21.12.2007 р. № 11 вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Відповідно до ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Тож, без наданих доказів про приватизацію даного спірного нерухомого майна відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" ОСОБА_3 , вказувати про порушення презумпції права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 на нежитлове приміщення № 8 по АДРЕСА_1 буде неправомірно.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) у яких Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово.

Відповідно до ст. 65 СК України, при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби (ч. 2 ст. 73 СК України).

У процесі розгляду спору факт використання одержаного за договором на потреби сім`ї підлягає доказуванню зацікавленою стороною, а наявність наданої в письмовій формі згоди другого з подружжя - з`ясуванню судом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-163цс12).

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Згідно з частиною 1статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. ст. 759, 760 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

У сенсі розуміння коментованої норми права, що дає визначення договору найму, то Договір найму (оренди) - двосторонньо - зобов`язуючий, консенсуальний і сплатний.

Договір є двостороннім, оскільки в ньому існують два зустрічні обов`язки, однаково істотних та важливих: обов`язок наймодавця передати майно у користування наймачу, та обов`язок наймача вносити орендну плату. Обидва ці обов`язки взаємно обумовлюють одне одного та є економічно еквівалентними.

Так, відповідно до ст. 762 ЦК України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Згідно вимог частин першої, третьої та п`ятої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За загальним правилом, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (ч. 2 ст. 207 ЦК України).

Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Разом з тим, як передбачено частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 2 ст. 218 ЦК України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо -, відеозапису та іншими доказами. Рішення не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди № 01-12-18 від 01.12.2018 року, укладеного між ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 , та договору оренди нежилого приміщення № 6/12 від 01 квітня 2012 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ з обмеженою відповідальності «Санафарм» є обґрунтованими, з огляду на той факт, що в судовому засіданні знайшов свого підтвердження факт перебування спірного нежилого приміщення № 8, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , з огляду на беззаперечність стверджень про відсутність такого погодження позивачем під час передачі у оренду другим з подружжя у користування ФОП ОСОБА_2 та ТОВ "Санафарм", виходячи з наявності підстав порушення прав співвласника на вільне використання частини її майна, та доведеності позивачем факту порушення її законного інтересу, тому виходячи з позиції та практики Верховного Суду, із застосуванням норм чинного законодавства, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог, адже в момент укладання оспорюваних договорів вони за своєю правовою формою були недійсними.

Керуючись ст. ст. 215, 369, 759, 760, 762 ЦК України, ст.ст. 57, 60, 61, 65 СК України, ст. ст. 12, 13, 76, 80, 81, 83, 263, 264, 265, 354 ЦПК України , суд,-

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «САНАФАРМ» про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним - задовольнити.

Визнати недійсним договір оренди нежилого приміщення № 6/12 від 01 квітня 2012 року щодо нежилого приміщення № 8, загальною площею 76, 5 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ТОВ з обмеженою відповідальності «Санафарм».

Визнати недійсним договір оренди № 01/12-18 від 01.12.2018 року, за умовами якого ФОП ОСОБА_3 передано у оренду ФОП ОСОБА_2 нежиле приміщення № 8 по АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення, (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

У відповідності до п.п. 15.5 п.1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду через Білгород-Дністровський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_3 .

Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_4 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт серії НОМЕР_5 , РНОКПП НОМЕР_6 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідач: ТОВ «САНАФАРМ», код ЄДРПОУ 32224953, адреса: 65039, Одеська область, м. Одеса, просп. - т Гагаріна, буд. 16, корп. 1, кв. 26.

Повний текст рішення складений 21 липня 2021 року.

Суддя: