Рішення № 98461172, 13.07.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2021 року м. Київ № 640/2205/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Вєкуа Н.Г., при секретарі судового засідання Васильєвій Ю.В., за участі представника позивача - Конюшко Д.Б.., представника відповідача - Войчук Інни Володимирівни, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Національної поліції у м. Києві

про поновлення на роботі, стягнення моральної шкоди, -

На підставі ч. 1 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 13 липня 2021 року проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) судове рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог ч. 3 ст. 243 названого Кодексу. Під час проголошення скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення сторонам роз`яснено зміст судового рішення, порядок і строк його оскарження, а також порядок отримання повного тексту рішення.

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) з позовом до Головного управління Національної поліції у м. Києві (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, код ЄДРПОУ 40108583), в якому просить суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення №749/о/с від 11 вересня 2020 року ОСОБА_1 з посади дільничного офіцера поліції сектору превенції відділу поліції з обслуговування центральної частини міста;

- поновити ОСОБА_1 на посаді дільничного офіцера поліції сектору превенції відділу поліції з обслуговування центральної частини міста;

- стягнути з Головного управління Національної поліції в м. Києві на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 16 000 грн.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачем порушено законні права ОСОБА_1 на працю. Наголошував на тому, що відповідачем не було взято до уваги те, що рапорт про звільнення був написаний в стані сильного душевного хвилювання після тиску керівництва, а також те, що рапорт про звільнення був написаний позивачем без дати.

Також представник позивача зазначає, що відповідачем проігноровано волевиявлення позивача щодо відкликання рапорту на звільнення, який подано до закінчення визначеного Кодексом законів про працю України строку. Тому, з метою скасування зазначеного наказу, поновлення позивача на посаді , останній звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.02.2021 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче судове засідання у справі.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що всі без винятку дії посадових осіб суб`єкта владних повноважень ГУ НП у м.Києві, що пов`язані з підготовкою та виданням наказу про звільнення були вчинені з неухильним дотриманням вимог Закону України «Про національну поліцію» та інших правових актів, що регламентують діяльність працівників поліції. Зауважив, що позивача звільнено зі служби на підставі поданого ним особисто рапорту, а дату звільнення узгоджено сторонами, що відповідає вимогам закону. Також, наголошував на тому, що оскільки рапорт ОСОБА_1 про звільнення було реалізовано шляхом прийняття наказу про звільнення працівника у погоджений сторонами строк - 11.09.2020, подальша подача 15.09.2020 рапортів про відкликання рапорту про звільнення не створює правових наслідків для сторін. Щодо стягнення моральної шкоди, відповідач зазначив, що обов`язковою підставою для деліктної відповідальності за завдання моральної шкоди є встановлення причинного зв`язку між шкодою і протиправною поведінкою особи. Якого в даному випадку не існує, оскільки Головну управління Національної поліції у м.Києві не вчиняло по відношенню до позивача дій, які б йому спричинили моральну шкоду.

Протокольною ухвалою суду від 02.06.2021 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні 13 липня 2021 року представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 13 липня 2021 року проти позовних вимог заперечував та просив відмовити в їх задоволенні.

У судовому засіданні 13 липня 2021 року на підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Заслухавши пояснення, доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив наступне.

04 вересня 2020 року позивач звернувся до заступника Голови Національної поліції України - начальника головного управління Національної поліції Генерала поліції третього рангу з рапортом про звільнення зі служби в Національній поліції України за власним бажанням з 11.09.2020 року .

Наказом від 11.09.2020 №749 о/с «Щодо особового складу» згідно з Закону України «Про національну поліцію» звільнено зі служби в поліції згідно з пунктом 7 (за власним бажанням) частини 1 статті 77 рядового поліції ОСОБА_1 (0164357), діючого офіцера поліції сектору превенції відділу поліції (з обслуговування центральної частини міста Києва) Печерського управління поліції, 11 вересня 2020 року, встановивши щомісячну премію за вересень 2020 року в розмірі 356,775 відсотки. Підстава: рапорт Остапчука З.Т. від 04.09.2020 року.

11 вересня 2020 року позивач підготував рапорт, в якому просив залишити без розгляду його попередній рапорт щодо звільнення. Вказаний рапорт як вхідна кореспонденція зареєстрований управлінням кадрового забезпечення ГУ НП у м.Києві 17.09.2020 року, та відділом документального забезпечення 15.09.2020 року, що підтверджується відтиском печатки.

Також, 14.09.2020 року позивач повторно звернувся з рапортом в якому просив залишити без розгляду його попередній рапорт щодо звільнення. Вказаний рапорт як вхідна кореспонденція зареєстрований управлінням кадрового забезпечення ГУ НП у м.Києві 17.09.2020 року вх. №5652, та відділом документального забезпечення 15.09.2020 року Вх. №17635, що підтверджується відтиском печатки

Не погоджуючись з наказом про звільнення №749/о/с від 11 вересня 2020 року ОСОБА_1 з посади дільничного офіцера поліції сектору превенції відділу поліції з обслуговування центральної частини міста, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII "Про національну поліцію" (Закон №580).

Частиною 1 статті 1 Закону №580-VIІI передбачено, що Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Положеннями частини 1 статті 3 Закону № 580-VIII закріплено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону №580-VІІІ поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Частинами 1-2 статті 59 Закону № 580-VIII визначено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

За приписами ч.ч. 3-4 ст. 59 Закону № 580-VIII рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України. Видавати накази по особовому складу можуть керівники органів, підрозділів, закладів та установ поліції відповідно до повноважень, визначених законом та іншими нормативно-правовими актами, та номенклатурою посад, затвердженою Міністерством внутрішніх справ України.

За змістом пункту 7 частини першої статті 77 Закону №580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.

Приписами ч.ч. 2-3 статті 77 Закону №580-VIII визначено, що днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.

Більш детального урегулювання питання звільнення за власним бажанням Закон України "Про Національну поліцію" не визначено.

Отже, з аналізу положень Закону України «Про Національну поліцію» видно, що вказаним нормативно-правовим актом не урегульовано процедуру та порядок звільнення особи за власним бажанням, зокрема, строки попередження працівником про таке звільнення та строки прийняття відповідного рішення про звільнення.

Відсутнє правове врегулювання вказаного питання і в затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 № 877 Положенні про Національну поліцію.

Разом з тим, розділом XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

З правового аналізу зазначених норм вбачається, що Національна поліція України є структурою Міністерства внутрішніх справ і в питаннях своєї діяльності та проходження служби поліцейськими керується в тому числі і нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ.

Таким чином, нормативно-правові акти, які прийняті до утворення поліції і не суперечать законодавству про неї, мають застосовуватися, як норми спеціального права, до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (далі - Положення № 114).

Отже, спеціальним актом законодавства, нормами якого врегульовані спірні правовідносини та чинним на час їх виникнення є Положення № 114.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 22.10.2019 у справі № 804/4997/17.

Крім того, як зазначив Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 30.09.2020 у справі № 826/16621/17 та від 24.01.2019 у справі № 817/981/17, "приписи Положення №114 у частині звільнення за власним бажанням не суперечать вимогам Закону №580-VIII, а лише встановлюють певні конкретизовані гарантії для осіб, що проходять службу, у разі звільнення за власним бажанням".

Вказане виключає можливість застосування до спірних правовідносин приписів КЗпП України, зокрема статті 38, з підстав поширення дії останнього лише за умови неврегульованості вказаних питань нормами спеціального законодавства.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 09.02.2021 у справі № 826/10404/16.

Відповідно до підпункту "ж" пункту 64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Таким чином, звільнення зі служби за власним бажанням відповідно до зазначеної правової норми можливо при наявності двох обов`язкових умов: 1) власного бажання особи, яка проходить службу, для дострокового звільнення; 2) наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Відповідно до ст.68 Положення, особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Зі змісту норм права п. 64 та п. 68 Положення вбачається, що звільнення особи начальницького складу зі служби в органах внутрішніх справ за власним бажанням можливе не раніше, як за три місяці з дати подання рапорту безпосередньому керівнику.

Разом з тим, необхідно розуміти, що зазначений строк у три місяця це право роботодавця на утримання робітника на робочому місця протягом трьох місяців з дня подання заяви про звільнення, а не його обов`язок, чи перешкода звільнення у більш короткий термін.

Зазначений строк це більш гарантія роботодавця, ніж працівника. За цей строк роботодавець має можливість приготуватися до майбутньому звільнення працівника та визначатися щодо його заміщення. В той же час, робітник до закінчення цього строку може відкликати власну заяву про звільнення.

Сторони знаходяться у договірних відносинах з приводу особистого виконання позивачем трудової функції, а тому вільні у можливості припинення зазначеного трудового договору і у більш короткий строк.

Верховним Судом України у справах №21-99а12, №21-122а12, №21-236а11 (постанови Верховного Суду України від 9 квітня 2012 р., від 29 травня 2012 р., від 5 грудня 2011 р.) висловлено наступні правові позиції: за змістом п. 68 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого постановою КМУ від 29 липня 1991 р. №114, звільнення особи середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби, на підставі підпункту «ж» п. 64 зазначеного Положення, до спливу тримісячного строку від дня попередження нею про своє бажання звільнитися, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк, є безпідставним.

Зазначений підхід був підтриманий і Верховним Судом у постанові від 24.10.2018 по справі №810/1263/16.

Тобто, строк, передбачений п.68 Положення є обов`язковим для сторін, лише за умови, що вони не домовляться про звільнення у більш короткий строк.

У цьому випадку, позивач у рапорті датованому 04.09.2020, чітко визначив дату з якої він бажає звільнитися з органів податкової міліції - 11.09.2020. Наказ про звільнення позивача від 11.09.2020 був відразу реалізований, позивачу був проведений остаточний розрахунок.

За умови, що позивач власноруч погодив дату свого звільнення 11.09.2020 він не може посилатися на порушення відповідачем строку передбаченого п.68 Положення.

Щодо взагалі обставин звільнення позивача та посилання його на те, що рапорт про звільнення за власним бажанням, був написаний під впливом сильного душевного хвилювання після тиску керівництва, то це жодним чином не спростовує волевиявлення позивача на звільнення за власним бажанням.

Надані позивачем пояснення, щодо обставин написання рапорту про звільнення, вказують лише на його особисті мотиви припинення служби, але не свідчать про те, що він не виявляв взагалі бажання звільнитися зі служби.

Навпаки, позивач, як у процесуальних заявах по суті справи, так і у поясненнях наданих в судовому засіданні, підтвердив факт написання власноручного рапорту про його звільнення за власним бажанням з 11.09.2020.

Тобто, у будь-якому разі волевиявлення позивача на звільнення за власним бажанням з 11.09.2020 було здійснено.

З приводу тверджень позивача щодо відкликання рапорту від 04.09.2020 щодо звільнення зі служби, то суд зауважує, що рапорти від 11.09.2020 та від 14.09.2020 про відкликання раніше поданого рапорту про звільнення надійшли до Головного управління Національної поліції у м.Києві лише 15.09.2020 року, тобто після реалізації попереднього рапорту.

Крім того, позивачем не надано доказів написання рапорту під примусом без власної волі, оскільки матеріали справи не містять відповідних звернень до керівництва, або заяв, поданих в порядку Кримінального процесуального кодексу, до органів поліції, прокуратури, тощо про застосування до нього відповідного психологічного або фізичного примусу з метою звільнення з роботи.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 07 лютого 2019 року у справі №804/117/17.

Отже, на думку суду, приймаючи спірний наказ відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи, що вимоги позивача про поновлення на посаді є похідними від вимоги про скасування наказу про звільнення, а тому не підлягають задоволенню.

Щодо вимог в частині стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 16 000 гривень, то суд зазначає.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Чинним законодавством України встановлений певний порядок відшкодування моральної шкоди незалежно від вини органу державної влади.

Моральна шкода - це зумовлені моральними стражданнями втрати немайнового характеру. Страждання викликають певні зміни у житті особи: неможливість реалізації своїх звичок і бажань, погіршення стосунків у колективі, втрата роботи, втрата довіри близьких людей тощо. Тому, встановлюючи факт такої шкоди, слід керуватися не лише тими критеріями, які обумовлюють суб`єктивне сприйняття потерпілого (почуття, емоції), але й тими, які характеризують її зовнішній прояв порушення звичайного для даної людини способу життя.

Згідно з абз. 2 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювачів, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювачів та вини останніх в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння Позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі Позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно з ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

В той же час, як зазначено у вказаній постанові, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Зі змісту наведених норми випливає, що основною умовою відшкодування моральної шкоди є те, що остання повинна бути заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єктів владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин та полягати у фізичному болю та стражданнях, у душевних стражданнях, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 804/2252/14, від 31.01.2018 у справі № 813/5138/13-а та в рішеннях Верховного Суду від 12.02.2018 у справі № 800/500/16, від 01.03.2018 у справі № 9901/377/18.

Крім того, суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.

Аналізуючи зміст позовної заяви та досліджуючи матеріали справи, суд зазначає, що в обґрунтування вимоги про стягнення моральної шкоди, позивачем не надано жодних доказів, які б свідчили про заподіяння позивачу моральної шкоди, з огляду на що позовна вимога щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 16 000 грн. задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини першої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Враховуючи викладене та встановлені у справі обставини, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для їх розподілу, у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 77-78, 139, 143, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 21 липня 2021 року.

Суддя Н.Г. Вєкуа