Рішення № 98459907, 14.07.2021, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2021 року м. ПолтаваСправа № 440/4832/21

Полтавський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Чеснокової А.О.,

за участю:

секретаря судового засідання – Безеги А.А.

позивача – ОСОБА_1

представника позивача - Божко Т.Б.

представника відповідача та третьої особи - Зубарєвої С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження справу за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

. 14 травня 2021 року позивач Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, в якому просить:

визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 33-21 від 11 лютого 2021 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Державну міграційну служби України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що відмова у визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправною, а рішення відповідача № 33-21 від 11 лютого 2021 року підлягає скасуванню. Зазначає, що 22 жовтня 2020 року звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем, анкетою та супровідними документами відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». В анкеті зазначив, що є громадянином Російської Федерації та належить до релігійної організації Свідків Єгови, яка визнана урядом Росії як екстремістська та діяльність якої заборонена з квітня 2017 року на всій території країни його походження. Вказує на те, що факт кримінального переслідування Свідків Єгови в Росії є безпосереднім релігійним переслідуванням, який неодноразово визнавався європейською та міжнародною спільнотою. Посилається на те, що в нього наявні чотири основні підстави, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом 1967 року, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: 1) позивач знаходиться за межами країни своєї національної належності; 2) позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 3) згадані побоювання пов`язані з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме б) релігії; 4) позивач не бажає користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань, оскільки побоювання походять від самої країни. Також зазначає, що на момент ухвалення оскаржуваного рішення у розпорядженні відповідача була інформація про факти обґрунтованості побоювань переслідування позивача, яку йому надала релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні». Вказує, що відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Крім того, відповідачу була надана копія матеріалів кримінальної справи про організацію діяльності екстремістської організації Свідків Єгови, порушеної стосовно керівника місцевої організації Свідків Єгови м. Норильськ гр.. ОСОБА_2 , де позивач та члени його родини проходять свідками, а також пов`язані з цією справою матеріали щодо проведення обшуку в приміщенні заявника та членів його родини.

У своїх запереченнях відповідач посилається на те, що викладені позивачем факти про приналежність до релігійної організації Свідків Єгови, є правдоподібними. Однак, він до адміністративної чи кримінальної відповідальності у країні походження не притягувався, правоохоронними органами не переслідувався. Члени родини позивача також належать до згаданої організації, проте залишаються проживати в Російській Федерації. Відтак, позивач не зазнавав жодних утисків або переслідувань у країні свого походження. Вказує, що влада Російської Федерації продовжує притримуватись політики обмеження релігійних свобод громадян, проте рішення про виїзд з країни громадянської належності позивач прийняв з метою подальшого постійного проживання на території України. Зазначає, що він добровільно оформив паспорт для виїзду за кордон та документи для виїзду з країни на підставі запрошення, безперешкодно перетинав декілька разів кордон. Зазначені факти свідчать, що Росія забезпечує його права, а позивач користується захистом країни своєї громадянської належності. Тому серед повідомлених фактів немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Окрім того, посилається на те, що з дати визнання релігійної організації «Свідки Єгови» екстремістською позивач безперешкодно залишав територію Російської Федерації, що вказує на безперешкодність користування правом на свободу вільного переміщення, а також на те, що позивач не затримувався як представниками правоохоронних органів, так і представниками прикордонної служби Російської Федерації. Зазначає, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може слугувати підставою для висновку, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Тому він зловживає процедурою міжнародного захисту.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 23 червня 2021 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, підготовче судове засідання закрито, справу призначено до розгляду по суті.

Позивач та його представник просили позов задовольни з урахуванням наведених мотивів.

Представник відповідача та третьої особи проти позову заперечувала, просила в його задоволенні відмовити повністю.

Заслухавши пояснення позивача та його представника, представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі факти та відповідні до них правовідносини.

22 жовтня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За наслідками розгляду згаданої заяви Державна міграційна служба України прийняла рішення від 11 лютого 2021 року №33-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі абзацу 5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884.

Мотивами прийняття рішення було те, що умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

07 травня 2021 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 5 від 02 березня 2021 року.

Не погодившись з вказаним рішенням, позивач звернувся з позовом до адміністративного суду.

Змістом спірних правовідносин є рішення Державної міграційної служби України від лютого 2021 року №33-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI, з наступними змінами та доповненнями (далі Закон № 3671-VI), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року (далі Конвенція), Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (далі Протокол).

Згідно п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч.1 ст.5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до абзацу 5 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини 5 статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як передбачено ч.1 ст.10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини 3 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

Судом встановлено, що позивач є громадянином Російської Федерації та знаходиться за межами країни своєї національної належності, що не заперечується сторонами та підтверджується матеріалами справи.

Позивач є адаптом релігійної організації «Свідки Єгови». В липні 2014 року ОСОБА_1 був присвячений охрещеним служителем цієї організації, що підтверджується довідкою релігійною організацією «Релігійний центр свідків Єгови в Україні» № 1772 від 13 жовтня 2020 року (а.с.56) та протоколом співбесіди № 2 від 27 листопада 2020 року (а.с.148).

З матеріалів справи слідує, що на підставі кримінальної справи, порушеної стосовно гр.. ОСОБА_2 , який є керівником «Свідків Єгови» м. Норильськ (а.с.62-69), та з метою встановлення документів, предметів, електронних носіїв інформації, які б свідчили про організацію діяльності, забороненої судом релігійної організації «Свідки Єгови», в помешканні ОСОБА_1 20 жовтня 2019 року був проведений обшук (а.с.70-73)та вилучені електронні і паперові носії інформації.

Повісткою від 07 травня 2020 року позивач був викликаний слідчим для дачі експериментальних зразків голосу і мови. ОСОБА_1 відмовився віл дачі цих показників (а.с.57). Цей факт, попередні події та побоювання відкриття кримінальної справи стосовно позивача послужили причиною для виїзду його з Росії.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 в кінці червня 2020 року вилетів з м. Норильськ, 01 вересня 2020 року позивач прибув до Туреччини, де знаходився до 30 вересня 2020 року.

Як пояснив в судовому засіданні позивач, метою виїзду до Туреччини було подальше потрапляння в Україну, оскільки в`їзд в Україну напряму з Росії був заборонений. Проте, в зв`язку із запровадженням посилених протиепідемічних заходів ОСОБА_1 лише 30 вересня 2020 року прилетів до України та через деяких час звернувся із заявою та документами до Державної міграційної служби України.

Аналізуючи обставини обґрунтованості побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознакою релігії та, у зв`язку з цим небажання ним користуватися захистом Російської Федерації внаслідок таких побоювань, суд враховує, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із позивачем.

Відповідно до роз`яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Так, 20 квітня 2017 року релігійну організацію "Свідки Єгови" в Росії ліквідовано рішенням Верховного Суду Російської Федерації у справі № АКПИ17-238 у зв`язку із здійсненням екстремістської діяльності. (В матеріалах справи наявна копія Рішення а.с.107-126)

Також, у своєму звіті щодо виконання Російською Федерацією зобов`язань перед ПАРЄ, в абзацах 492-507, Моніторинговий комітет ПАРЄ прямо вказав на переслідування та репресії Свідків Єгови з боку російської влади. Зокрема, комітет звернув увагу на неправильне застосування законодавства про екстремізм з метою заборони публікацій Свідків Єгови:

- « 497. Більше того, повідомляється, що Федеральний Закон «Про протидію екстремістській діяльності» (Закон про екстремізм), прийнятий в 2002 році, невірно використовується як інструмент проти діяльності окремих релігійних груп, особливо Свідків Єгови, великої спільноти на території Росії чисельністю 162000 осіб. Таке неправильне застосування закону значно погіршилося після прийняття змін до нього в 2006 році».

- « 499. Як наслідок, 68 релігійних публікацій Свідків Єгови, включаючи Біблію для дітей, були включені в Федеральний список екстремістських матеріалів, виданий Міністерством юстиції».

- « 500. Окремі члени цієї громади потерпають від кримінального переслідування за «розпалювання ненависті або ворожнечі, а так само приниження людської гідності» або за розповсюдження нібито екстремістської літератури на підставі статей 282 та 282.1 Кримінального кодексу. На сьогодні порушено 10 кримінальних справ проти свідків ОСОБА_3 ».

- « 507. Розвиток ситуацій, який викликає найбільше занепокоєння, мав місце 31 травня 2012 року, коли 17 свідків Єгови в м.Таганрог були звинувачені в організації та участі в злочинній діяльності лише за те, що ділилися своїми релігійними переконаннями. Постанова про порушення кримінальної справи за ст.282.2 Кримінального кодексу було прийнято 5 серпня 2009 року, і воно було наслідком рішення Ростовського обласного суду про ліквідацію місцевої релігійної організації Свідків Єгови як екстремістської та визнання екстремістськими матеріалами 34 публікацій Свідків Єгови».

Така ситуація в країні походження підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Релігійна громада Свідків Єгови в м.Москва про Російської Федерації» (Заява № 302/02); доповіддю ОСОБА_4 , Всесвітня доповідь 2019, Росія, 14 січня 2020 року (доступ за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 доповіддю Хьюман Райтс Вотч, Росія: Свідкові Єгови загрожує 10-річний термін (доступ за адресою: АДРЕСА_1 ); доповіддю Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2017/18: Права людини в сучасному світі 1 січня 2018 року (доступ за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3 в Росії: заборона, затримання, катування. 28 березня 2019 року (доступ за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4 ); доповіддю Нова атака на «свідків Єгови» в Росії: арешти у курську, обшуки в Норильську. 22 жовтня 2019 року (доступ за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5 ув`язнюють за віру. Дані по країнах станом на липень 2021 року ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ); Росія: «свідка ОСОБА_3 » засудили до 6 років ув`язнення (https://www.radiosvoboda.org/a/news-rosiya-zasudyly-svidka-egovy/31288625.html).

Також в матеріалах справи наявна інформація стосовно даної ситуації, яка була надана сторонами по справі (а.с.127-142, 230-244).

Наведене вказує на те, що наведеною вище інформацією про ситуацію у країні походження підтверджується обґрунтованість побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознакою релігії та, у зв`язку з цим небажання ним користуватися захистом Російської Федерації внаслідок таких побоювань.

З дослідження висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вбачається, що причиною відмови надання статусу біженця стало те, що особою не доведено достовірності своїх тверджень і фактів, на яких ґрунтується його заява. Не було визначено індивідуального, реального ризику жорсткого поводження з заявником ані в минулому, ані в разі повернення його до Росії. Жодних звинувачень стосовно заявника висунуто не було. Тобто відсутня реальна загроза, що заявник буде засуджений, зокрема, за злочини, які караються смертною карою. Також у цьому висновку підтверджено відсутність ознак щодо визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Проте, надаючи оцінку обставинам викладеним у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту суд зазначає, що, як зазначалося вище, відповідно до рішення Верховного Суду Російської Федерації від 20 квітня 2017 року, релігійна організація «Свідки Єгови » є офіційно забороненою на території РФ та визнана екстремістською.

Заборона релігійної організації та визнання її екстремістською відповідачем не заперечувалася.

Суд зазначає, що під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, Конвенцією і Протоколом.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні

При цьому суд зазначає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначив, що він виїхав та не бажає повертатися до країни громадянської належності через погрози його життю в зв`язку з обшуками та проведенням допитів, а також в зв`язку з порушенням кримінальної справи відносно гр. ОСОБА_2 , по якій заявник та члени його родини проходять свідками.

Відповідач не визнав дані доводи, зазначивши, що відсутні обґрунтовані підстави для вважати, що заявник зазнав переслідувань через належність його до релігійної організації «Свідки Єгови», оскільки фактично відбувся одноразовий обшук з вилученням предметів та носіїв інформації, який проводився в порядку відкритої кримінальної справи; мав місце разовий допит заявника в якості свідка в порядку кримінальної справи; крім того, заявник міг працювати, вільно переміщуватися, займатися особистими справами; стосовно заявника не застосовувалися затримання, тортури, насилля чи інше жорстке чи принижуюче гідність поводження чи покарання.

Проте, суд не може погодитися із доводами відповідача щодо відсутності обґрунтованих побоювань у позивача через однократність дій з боку влади, оскільки не існує та не може існувати точних критеріїв визначення системності або певної кількості переслідувань владою громадян, адже вони мають визначатися з урахуванням кожної конкретної ситуації та носять оціночний характер.

Твердження відповідача відносно того, що кримінальна справа відносно позивача відкрита не була, жодних звинувачень стосовно заявника висунуто не було, тобто не має реальної загрози, що заявник буде засуджений, суд вважає передчасними та такими, що спростовуються матеріалами справи.

Як зазначалося раніше, відносно гр.. ОСОБА_2 , який є керівником «Свідків Єгови» м. Норильськ, порушена кримінальна справа. По даній справі позич та члени його родини проходять свідками. В судовому засіданні позивачем та його представником була надана інформація, відповідно до якої відносно іншого фігуранта по цій кримінальній справі – ОСОБА_5 було порушено кримінальну справу 6 травня 2021 року (https://jw-russia.org/cases/norilsk.html; https://jw-russia.org/prisoners/shevelev.html). Як зазначив позивач в судовому засіданні, ОСОБА_6 є його знайомим. На підтвердження даного факту позивачем надані фотокопії. (а.с. 253-254).

Суд вважає необхідним зазначити, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Отже, суд вважає, що у позивача є обґрунтовані підстави вважати, що він може стати жертвою переслідувань за релігійними переконаннями.

Крім того, суд вважає необхідним зазначити, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політичної групи тощо).

Відповідач належним чином не надав оцінку доводам позивача стосовно факту порушення відносно гр.. ОСОБА_2 кримінальної справи, зазначивши при цьому, що відносно заявника не порушена кримінальна справа; жодних звинувачень стосовно заявника висунуто не було, тобто не має реальної загрози, що заявник буде засуджений, зокрема за злочини, які караються смертною карою.

З приводу посилань відповідача стосовно того, що заявником не доведено достовірності своїх тверджень і фактів, на яких ґрунтується його заява, суд зазначає наступне.

Аналіз правових норм, зокрема, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

На переконання суду, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, надавши всі факти, що були в його розпорядженні. Твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою та в цілому його твердження можуть заслугувати на довіру.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що у позивача наявні чотири основні підстави, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом 1967 року, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме:

1) позивач знаходиться за межами країни своєї національної належності;

2) наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, оскільки є фігурантом в межах кримінального провадження та на час знаходження позивача на території України відносно іншого фігуранта по даному кримінальному провадженню була порушена кримінальна справа;

3) побоювання стати жертвою переслідування пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: б) релігії;

4) позивач не бажає користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань, оскільки побоювання походять від самої країни.

З огляду на вищевикладені обставини, суд вважає, що проведений аналіз фактів щодо позивача, можливості його переслідування, інформації щодо країни походження та можливості повернення позивача до Російської Федерації є неповний та необ`єктивний.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питання правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі "Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки" (CASE OF DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS).

З наведеного вбачається, що орган міграційної служби повинен мотивувати своє рішення і суд має право контролювати обґрунтованість такого рішення, тобто наведення органом міграційної служби доказів на підтвердження обставин, які вважає встановленими. Ненадання таких доказів є підставою для визнання рішення органу міграційної служби необґрунтованим, а, відтак, - протиправним.

Суд вважає, що відповідачем, у порушення приписів частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, не надано належних, у розумінні статей 73-76 Кодексу адміністративного судочинства України, доказів, які б підтверджували правомірність прийняття ним оскаржуваного рішення, а тому, суд дійшов висновку, що позовна вимога в частині визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 33-21 від 11 лютого 2021 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - підлягає задоволенню.

Проте, стосовно позовної вимоги, про зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Разом з тим, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, суд не втручаються у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

За Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 від 11.03.1980 дискреційними є повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за цих обставин.

Тобто дискрецією є законодавчо закріплена можливість певного державного органу вибирати одне з альтернативних діянь. Причому, кожна з таких альтернатив є правомірною (постанова Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 816/591/15-а).

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушенням принципу розподілу влади.

Суд, з огляду на дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, яким є відповідач у справі, зазначає, що за будь-яких умов суд при вирішенні спору не має права підмінювати собою владні управлінські функції цього органу.

У зв`язку з вищезазначеним, найбільш ефективним способом захисту порушеного права у справі, що розглядається, є зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 22 жовтня 2020 року , з урахуванням висновків суду.

Згідно статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , зокрема, скасування рішення №33-21 від 11 лютого 2021 року та зобов`язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду.

Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 р. справа «РуїзТоріха проти Іспанії» (серія А, №303А) суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Таким чином, на підставі ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати на виклик свідків та призначення експертизи, жодні витрати не належать компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (вул. Пушкіна, 63, м. Полтава, Полтавська область, 36039) про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 33-21 від 11 лютого 2021 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 22 жовтня 2020 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 21 липня 2021 року

Головуючий суддя А.О. Чеснокова