Ухвала суду № 98455895, 20.07.2021, Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу

Справа № 214/5601/21

2/214/3151/21

У Х В А Л А

про відмову у відкритті провадження у справі,

так як не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства

20 липня 2021 рокусуддя Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області Попов В.В., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Російської Федерації, Акціонерного товариства «СБЕРБАНК», Публічного акціонерного товариства «АКЦІОНЕРНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ ПРОМИСЛОВО-ІНВЕСТИЦІЙНИЙ БАНК» про стягнення моральної шкоди з Російської Федерації, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просить стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 1015000 грн. у відшкодування моральної шкоди, пов`язаної зі збройною агресією Російської Федерації проти України та у зв`язку із загибеллю його сина ОСОБА_2 , який безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України від збройної агресії Російської Федерації.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до ст. 24 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23.08.1978 року двосторонній договір, що у момент правонаступництва був чинним щодо території, що є об`єктом правонаступництва держав, вважається чинним між новою незалежною державою й іншою державою-учасницею, коли: вони чітко про це домовилися; або якщо через свою поведінку вони мають вважатися такими, що про це домовилися.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 року, Україна є правонаступником прав і обов`язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).

При цьому суди повинні враховувати, що суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Розглядаючи справи за участю іноземного елемента, судам слід з`ясовувати наявність чинного між державами договору та за його наявності – порядку регулювання спірних правовідносин, що виникли.

Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається Цивільним процесуальним кодексом України, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

10 листопада 1994 року Верховною Радою України ратифіковано Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (далі – Конвенція), яка набула чинності для України 14 квітня 1995 року і застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією і Туркменістаном.

Як убачається з аналізу ст. 1 Конвенції, безпосередньо держава як суб`єкт міжнародного права не може бути учасником процесу в національних судах.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 496 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі – іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Тобто, держава як суб`єкт міжнародного права може бути учасником процесу в національних судах тільки в особі її органів та посадових осіб, що представляють її інтереси.

Закон України «Про міжнародне приватне право» від 2005 року №2709-ІV (з наступними змінами і доповненнями) встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок та застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Стаття 79 цього Закону встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено ч. 4 цієї статті, у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з ч. ч. 1 та 2 цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Встановлений Законом України «Про міжнародне приватне право» судовий імунітет поширюється і на залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача у справах позовного провадження, оскільки відповідач як учасник цивільної справи за своїм статусом має однакові з іншими учасниками справи права і обов`язки за винятками, встановленими ЦПК України для наказного та окремого проваджень.

Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності.

Суверенітет держави має вияв у двох сферах – внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і непідпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої.

Отже, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це її органів чи посадових осіб.

Застосування судового імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці.

Закріплення судового імунітету для кожної суверенної держави має безумовний характер.

Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 року №1207-VII визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Однак та обставина, що тимчасова окупація територій України відбулася внаслідок збройної агресії Російської Федерації, не змінює того факту, що Російська Федерація як держава, яка користується суверенітетом, не може бути учасником справи у суді загальної юрисдикції держави України без її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це її органів чи посадових осіб.

У разі відсутності такої згоди рішення національних судів України можуть бути не визнані Російською Федерацією, а відтак, не будуть виконуватися нею, що не призведе до реального захисту та відновлення прав громадян України внаслідок ухвалення цих судових рішень.

Відповідно до чинного міжнародного законодавства та законодавства України не піддається сумніву той факт, що Російська Федерація є державою-агресором відносно України та що дійсними причинами завдання позивачеві моральної шкоди можуть бути зазначені ним обставини, однак з урахуванням обставин даної справи має місце порушення норми матеріального права щодо застосування до іноземної держави судового імунітету, передбаченого ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», а відтак у даному випадку даний спір суб`єктноне належить до юрисдикції національних судів України.

Щодо посилання позивача на практику Європейського Суду з прав людини (далі по тексту – ЄСПЛ), то суд уважає за необхідне зазначити, що ЄСПЛ був створений з метою забезпечення дотримання зобов`язань, що випливають з Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року.

04 лютого 2010 Російська Федерація ратифікувала 14-й Протокол 2004 року до Конвенції, який реформує механізм ЄСПЛ та який набрав чинності 01 червня 2010 року.

27 травня 2009 року був прийнятий Протокол №14-bis до Конвенції, який доповнює положення 14-го Протоколу.

ЄСПЛ може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви, які стверджують про порушення однією з країн-учасниць Конвенції їх прав, зазначених у Конвенції або протоколах до неї.

ЄСПЛ може брати справу до розгляду лише після того, як були вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту. Даний аспект дуже важливий, оскільки критерій «вичерпаності» позбавляє можливості розгляду справи в ЄСПЛ.

У відповідності зі ст. 35 Конвенції суд може приймати справу до розгляду протягом шести місяців з дати постановлення остаточного рішення у справі. Даний термін є пресекательним і позбавляє можливості розраховувати на оголошення скарги прийнятною. У виняткових випадках Суд може прийняти скаргу до розгляду і винести рішення навіть за відсутності чинного рішення, якщо національне судочинство невиправдано затягується.

Суд не приймає до розгляду скаргу, якщо вона є анонімною або є по суті аналогічною тій, яка вже була розглянута Судом чи є предметом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо визнає її несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви.

У відповідності зі ст. 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

Рішення Суду остаточне і не може бути оскаржене.

Отже, позаяк у даному випадку позивач – фізична особа, звертається з позовом до відповідача – держави Російська Федерація, у спорі щодо відшкодування моральної шкоди, а тому, як уже було зазначено вище, даний спір за таких умов, суб`єктно не належить до юрисдикції національних судів України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.

На підставі викладеного, керуючись ст. 124 Конституції України, ст. ст. 2, 4, п. п. 1, 6 ч. 1 ст. 20 ГПК України, ст. ст. 2, 19, п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

Відмовити ОСОБА_1 у відкритті провадження в цивільній справі за його позовом до Російської Федерації, Акціонерного товариства «СБЕРБАНК», Публічного акціонерного товариства «АКЦІОНЕРНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ ПРОМИСЛОВО-ІНВЕСТИЦІЙНИЙ БАНК» про стягнення моральної шкоди з Російської Федерації.

Ухвала може бути оскаржена до Дніпровського апеляційного суду через цей суд протягом 15-ти днів з дня отримання її копії.

Суддя В.В. Попов.