Рішення № 98432362, 05.07.2021, Господарський суд Черкаської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРА

05 липня 2021 року м. Черкаси справа № 925/1567/20

Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді Спаських Н.М., із секретарем судового засідання Волна С.В., за участі представників сторін:

від позивача: Макеєв В.Ф. - адвокат за ордером;

від відповідача: Шимановський А.В. - адвокат за ордером; Сіренко О.В. - директор;

від третьої особи: не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Приватного закладу вищої освіти "Східноєвропейський університет імені Рауфа Аблязова" (м. Черкаси) до Товариства з обмеженою відповідальністю "СК-Нова" (м. Черкаси) про витребування майна з чужого незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

Заявлено позов з вимогами витребувати з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "СК-Нова", повернути та визнати право власності Приватного закладу вищої освіти "Східноєвропейський університет імені Рауфа Аблязова" на нежитлові будівлі по АДРЕСА_1 , які складаються з нежитлової будівлі під літерою "А-2", загальною площею 2963,7 кв.м., гаража під літерою "Е", огорожі № 1, замощення "І".

Справа розглядається за правилами загального позовного провадження.

В засідання третя особа ОСОБА_1 жодного разу не з`явилася, явка представників в засідання обов`язковою не визнавалася, а тому перешкод для розгляду справи немає.

В ході розгляду справи представник позивача свої вимоги підтримував повністю, уточнюючи при цьому правову підставу позову за предметом доказування по ст. 241, 387, 388 ЦК України.

Відповідач проти позову заперечив повністю і просить у позові відмовити за недоведеністю правової підстави позовних вимог. Також просить застосувати до заявлених вимог позовну давність.

У відповідності до ст. 13,74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Заслухавши доводи і заперечення учасників справи і дослідивши наявні у справі документи в їх сукупності, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити повністю, виходячи з такого:

Судом за матеріалами справи встановлено наступне:

Вищий навчальний заклад "Східноєвропейський університет економіки і менеджменту" у формі товариства з обмеженою відповідальністю зареєстровано з 03.12.1992 року, що вбачається із відомостей з ЄДРПОУ (а.с 10 том 1).

17.09.2020 наказом № 01 позивача було перейменовано у Приватний заклад вищої освіти "Східноєвропейський університет імені Рауфа Аблязова" (а.с. 11 том 1), про що внесено зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с. 9 том 1) - далі по тексту ВНЗ.

Позивачем у справу надано статут Вищого навчального закладу "Східноєвропейский університет економіки і менеджменту" у формі товариства з обмеженою відповідальністю, який затверджено протоколом № 14 Зборів Учасників від 29.04.2004 року та затверджено Міністерством освіти і науки України в 2004 році (а.с. 12 том 1) зі змінами і доповненнями.

Згідно відомостей у Статуті, на підставі якого діє ВНЗ, його учасниками були :

- ОСОБА_2 - частка 75% в статутному фонді;

- ОСОБА_3 - частка 15%;

- ОСОБА_4 - частка 10%.

Розділом 7 Статуту про органи управління Університетом (а.с. 18 том 1) встановлено, що Вищим органом управління Університету є Збори учасників Університету (п. 7.2.).

Ректор Університету представляє інтереси Університету, укладає угоди, в т.ч. зовнішньоекономічні, видає довіреності, виступає від імені Університету в усіх державних та судових органах без довіреності. Ректор має право першого підпису фінансових документів товариства (п. 7.12).

Змінами до Статуту ВНЗ, затвердженими зборами учасників (протокол № 1 від 18.01.2012) ОСОБА_2 володіє часткою в статутному фонді 100% (а.с. 43-44 том 1).

Цими ж змінами п. 7.12 Статуту викладено у новій редакції та введено посаду Президента, як найвищої посадової особи ВНЗ, що здійснює загальне керівництво, вирішує особливо важливі питання життєдіяльності, контролює та координує роботу ректорату і вченої ради, уособлює зовнішнє представництво.

При цьому визначено, що первісний п. 7.12 Статуту про ректора вважається пунктом 7.13, тобто п. 7.12. не видаляється із статуту і залишається в його первісній редакції під іншим порядковим номером (а.с. 44 том 1).

Учасниками справи не заперечується, що Позивач на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , виданого Департаментом економіки та розвитку Черкаської міської рада 20.09.2012 року (а.с. 52 том 1), був власником нежитлових будівель по АДРЕСА_1 . Вказані будівлі складаються з нежитлової будівлі під літерою «А-2», загальною площею 2963,7 кв. м, гаража під літерою «Е», огорожі під № 1, замощення «І». Це нерухоме майно зареєстроване в комунальному підприємстві «Черкаське обласне бюро технічної інвентаризації» та в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 17.10.2012 року, реєстраційний номер 25783177, номер запису 1751 і в книзі 32; а також у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 06.04.2016 року за реєстраційним номером 894773671101.

За доводами позивача, в грудні 2019 року ВНЗ стало відомо, що вказане нерухоме майно було відчужене колишнім ректором Університету Шпак Любов`ю Олександрівною третій особі у справі ОСОБА_1 .

Позивач вказав, що 06.04.2016 року Ректор ОСОБА_5 , діючи від імені ВНЗ та не будучи уповноваженою на відчуження вказаного нерухомого майна зборами засновників, підписала договір купівлі-продажу нежитлових будівель, відповідно до якого позивач продав та передав вищезазначене нерухоме майно у власність покупця - ОСОБА_1 за 1 881 704, 66 грн. (а.с. 12 том 1).

Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом і проведено його державну реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в день його підписання сторонами.

Нинішнім власником нерухомого майна стало Товариство з обмеженою відповідальністю «СК-Нова».

Позивач доводить, що при укладенні договору від 06.04.2016 Ректором ВНЗ Шпак Л.О. було порушено п. 16.3. Статуту ВНЗ в редакції 2004 року, відповідно до якого розпорядником коштами та майном Університету є Ректор. Ректор несе персональну відповідальність за використання коштів та майна Університету. Угоди та операції з коштами та майном Університету на суму, що перевищує 100 тисяч гривень, підлягають обов`язковому попередньому погодженню Загальними зборами, які надають Ректору повноваження на підписання таких угод та здійснення відповідних дій.

Позивач стверджує, що саме ректором Шпак Л.О. нотаріусу серед інших необхідних документів був наданий Протокол № 28 від 04.04.2016 року Зборів Учасників позивача, відповідно до якого єдиний учасник товариства ОСОБА_2 погодив відчуження нерухомого майна АДРЕСА_1 , яке належить товариству, на користь третьої особи за ціною 1 881 704, 66 грн. та надав ректору ОСОБА_5 повноваження на вчинення всіх необхідних дій для реєстрації права власності та оформлення відчуження зазначеного нерухомого майна на користь третьої особи, а також надав згоду на вилучення земельної ділянки, яка знаходиться під об`єктом зазначеного нерухомого майна з користування товариства та передачу її в оренду третій особі.

На доведення відсутності згоди власника ВНЗ на відчуження спірного майна позивач посилається на комісійний Висновок експертів № 557, 670/20-23 від 4.08.2020 року за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи в Черкаському відділенні КНДІСЕ, яка призначена в кримінальному провадженні № 2020251010000042. За цим висновком підпис від імені ОСОБА_2 в графі «Голова зборів» перед прізвищем « ОСОБА_6 » в протоколі № 28 «Зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю «Вищий навчальний заклад «Східноєвропейський університет економіки менеджменту» від 04.04.2016 року виконаний не ОСОБА_2 .

З цих підстав, на думку позивача, ректор ВНЗ Шпак Л.О., підписуючи угоду про відчуження нерухомого майна, яке належить позивачу, не мала жодних повноважень на її підписання. Позивач стверджує, що ОСОБА_5 приховала від засновника ОСОБА_2 та керівництва ВНЗ факт укладення договору від 06.04.2016 і ВНЗ до часу звернення до суду із даним позовом в своїй бухгалтерії та документації з приводу ведення учбового процесу враховував продане майно як таке, що далі перебуває у його власності, в т.ч. сплачуючи платежі за землю та витрати на утримання нерухомого майна.

Позивач доводить, що не існує жодних доказів схвалення з боку ВНЗ укладеного договору на відчуження нерухомого майна АДРЕСА_1 , бо про отримання коштів на рахунки ВНЗ саме від відчуження спірного майна ОСОБА_2 достеменно не знав, у власних документах ВНЗ продовжувало обліковувати це майно як власне, сплачувало послуги з водопостачання та водовідведення, про що свідчить договір позивача з КП «Черкасиводоканал» та відповідні платіжні документи після 2016 року.

За доводами позивача, про факт відчуження нерухомого майна по АДРЕСА_1 ВНЗ стало відомо вже в 2019 році, коли власник ОСОБА_2 дійсно вирішив його продати і за даними Реєстру речових прав було встановлено нового власника цього майна.

Позивач також вказує, що у книзі реєстрації протоколів та рішень ВНЗ протокол № 28 від 04.04.2016 року не зареєстрований і взагалі відсутній в переліку протоколів.

При зверненні до суду позивач обґрунтував свої позовні вимоги положеннями ст. 241 ЦК України про те, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Правочин від 06.04.2016 позивач розцінює як неукладений, оскільки його підписала особа від імені ВНЗ без належних на те повноважень через відсутність згоди на відчуження спірного майна з боку засновника ВНЗ ОСОБА_2 .

В подальшому позивач уточнив правову підставу позову (заява від 03.02.2021 а.с. 1 том 2) і просить суд задовольнити позовні вимоги на підставі ст. 241 (перевищення повноважень), ст. 387 (право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння) та ст. 388 ЦК України (Право власника на витребування майна від добросовісного набувача).

Після початку розгляду справи по суті представник позивача підтримував та доказував лише одну підставу позовних вимог - ст. 388 ЦК України.

Даною нормою передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Позивач доводить, що ВНЗ в особі ректора Шпак Л.О. не мала права відчужувати спірне майно по АДРЕСА_1 , оскільки положеннями п. 16.3. Статуту ВНЗ (а.с. 26 том 1), який позивач подав у справу при зверненні до суду передбачено, що розпорядником коштами та майном Університету є Ректор. Угоди та операції з коштами та майном Університету на суму, що перевищує 100 тисяч грн. підлягають попередньому обов`язковому погодженню загальними зборами, які надають Ректору повноваження на підписання таких угод та здійснення відповідних дій.

Судом встановлено і це не заперечується сторонами, що при укладенні договору купівлі-продажу нежитлових будівель Ректор ВНЗ ОСОБА_5 діяла в т.ч. на підставі протоколу № 28 Зборів учасників ВНЗ від 04.04.2016, про що прямо вказано у преамбулі договору від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1).

Згідно даного протоколу (а.с. 59 том 1) єдиний засновник ВНЗ на той час і голова зборів ОСОБА_2 вирішив питання порядку денного про відчуження нерухомого майна --

- запропоновано погодити відчуження нерухомого майна АДРЕСА_1 , яке належить товариству на користь третьої особи за ціною 1 881 704,66 грн.

- надати ректору Шпак Л.О. повноваження на вчинення всіх необхідних дій для реєстрації права власності та оформлення відчуження зазначеного нерухомого майна на користь третьої особи.

- надати згоду на вилучення земельної ділянки, яка знаходиться під об`єктом зазначеного нерухомого майна з користування товариства та передачу її в оренду третій особі.

На протоколі міститься підпис ОСОБА_2 та печатка ВНЗ.

Доводи про те, що цей текст протоколу ОСОБА_2 насправді не підписував, а ймовірно підписав лише чистий аркуш паперу, який було використано невстановленими особами для створення підробленого за волевиявленням протоколу № 28 від 04.04.2016 - суд до уваги не бере як бездоказове твердження і припущення щодо поведінки померлого ОСОБА_2 .

За доводами сторони позивача, ОСОБА_2 було ще при житті точно відомо про факт укладення ВНЗ договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1), однак не існує жодного письмового документу за його підписом про висловлення ним особисто незгоди із укладенням цього договору та з його власною оцінкою інформації з протоколу № 28 від 04.04.2016 та обставин підписання цього документу.

При цьому позивач не заперечує, що від третьої особи ОСОБА_1 , як покупця нерухомості, ВНЗ отримав повну суму вартості об`єкта, використав їх у власних інтересах та не повернув ці кошти продавцю як наслідок незгоди із укладеним договором.

В справу позивачем подано протокол засідання ректорату ВНЗ від 16.12.2019 (а.с. 148 том 5) з якого вбачається, що ОСОБА_2 як Президент Університету особисто доповів про грубе порушення майнових прав Університету свавільними діями попереднього ректора в частині відчуження майнового фонду Університету без дозволу власника та без узгодження із вищим керівним органом Університету. ОСОБА_2 доручив ОСОБА_7 вирішення питання щодо проведення процедури тимчасового звільнення незаконно відчуженого корпусу Університету та організації перевезення майна закладу, закликав очільників структурних підрозділів Університету долучитися до проведення службового розслідування.

При цьому ОСОБА_2 не було дано завдання Університету вжити заходи до повернення проданого майна через звернення до суду та притягнути винних осіб до відповідальності за збитки, завдані ВНЗ, що на думку суду свідчить про нелогічну поведінку постраждалої особи, яка вважає свої права порушеними незаконним відчуженням приміщень по АДРЕСА_1 .

Виступ ОСОБА_2 , який зафіксовано у протоколі від 16.12.2019 (а.с. 148 том 5) свідчить про те, що ця особа логічно та послідовно викладає свої думки, що спростовує доводи представника позивача про те, що в той період ОСОБА_2 за станом здоров`я вже не повністю усвідомлював реальність та лише тому ним не було вжито заходи до оспорення договору від 06.04.2016.

ОСОБА_2 особисто також не звертався у правоохоронні органи для проведення розслідування обставин укладення договору від 06.04.2016 та підробки протоколу № 28 від 04.04.2016 року, про яку стверджує представник позивача.

Доводи представника позивача про те, що не звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів пояснюється лише різким погіршенням його самопочуття після отримання інформації про відчуження нерухомого майна по АДРЕСА_1 за мізерною для цього майна ціною (ніби після чого ОСОБА_2 і помер) - не підтверджені належними доказами у справі.

В ході розгляду справи судом було встановлено, що у примірниках Статуту ВНЗ, які знаходяться в різних установах та органах, пункт 16.3. про повноваження Ректора Шпак Л.О. на укладення спірного договору - викладений в різних редакціях.

Так, у копії статуту 2004 року, яка подана в справу самим позивачем п. 16.3. містить умови про обмеження прав Ректора на укладення угод на суму більше 100 тис. грн. (а.с. 26 том 1), а в Статутах, які надані суду з банківських установ таких обмежень немає (а.с.101 том 5 оборот).

Статут ВНЗ 2004 року не надано з реєстраційної справи позивача Управлінням з питань державної реєстрації Черкаської міської ради (а.с. 1 том 5) ----- причини суду не відомі та не пояснені також і позивачем по справі (чому статут ВНЗ відсутній в органі реєстрації).

При цьому сам позивач так і не надав суду на неодноразові вимоги і суду і відповідача у справі свій власний оригінальний примірник статуту, який затверджувався Міністерством освіти і науки України у 2004 році (а.с. 12 том 1) для встановлення достовірного тексту пункту 16.3. Статуту.

Також судом встановлено, що примірник даного статуту відсутній у Міністерстві освіти і науки України. За запитом суду Статут позивача 2004 року так і не був розшуканий Міністерством світи і науки у власних архівах, бо не має дати і номера наказу щодо його реєстрації (відповідь а.с. 110 том 5).

Відповідачем надано у справу докази того, що в Статуті позивача, який розміщено на його сайті, п. 16.3. не містить обмеження для Ректора щодо суми укладення правочинів (а.с. 120-136 том 3). Дана обставина позивачем не заперечена та не спростована.

Судом встановлено, що за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч. 2 ст. 191 КК України (привласнення, розтрата або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем) розслідується кримінальне провадження № 12020251010000042. В межах кримінального провадження проведено ряд експертиз підпису від імені ОСОБА_2 у протоколі № 28 зборів Учасників ВНЗ від 04.04.2016.

В справу надано три експертизи з висновками щодо приналежності підпису ОСОБА_2 .

Так, висновком експертів за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 04.08.2020 № 557,670/20-23 (а.с. 67 том 1) встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 в графі "Голова зборів" перед прізвищем ОСОБА_2 в протоколі № 28 зборів Учасників ВНЗ від 04.04.2016 виконаний не ОСОБА_2 .

Висновком експерта від 10.12.2020 № 1/1951 (а.с. 116 том 2) встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 в графі "Голова зборів" перед прізвищем ОСОБА_2 в протоколі № 28 зборів Учасників ВНЗ від 04.04.2016 виконаний самим ОСОБА_2 .

Третім висновком експертів за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні №12020251010000042 від 22.03.2021 № 7502+7504/21-32 встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 в графі "Голова зборів" перед прізвищем ОСОБА_2 в протоколі № 28 зборів Учасників ВНЗ від 04.04.2016 виконано ОСОБА_2 .

Суд відхилив клопотання позивача про призначення у справі четвертої експертизи підпису ОСОБА_2 у протоколі № 28 від 04.04.2016, оскільки у суду немає підстав вважати неповними або неясними висновки у вже проведених експертизах в кримінальному провадженні. Ці висновки можуть бути використані як всі інші докази у господарському спорі. Також позивачем не доведено обґрунтованість його сумнівів у правильності висновків експертів у вже проведених експертизах. Крім того, суд вбачає, що потреба у проведенні четвертої експертизи для позивача викликана виключно його незгодою із попередніми висновками експертів та бажанням отримати якийсь інший висновок.

Як вже вказав суд, при вирішенні спору по суті позивач для доведення обґрунтованості позовних вимог спирався вже лише на положення ст. 388 ЦК України.

Частиною 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судом встановлено, що станом на час вирішення спору договір купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1) не визнано недійсним у судовому порядку, не розірвано його сторонами і не доведено підстав, з якими пов`язується нікчемність даного договору з часу його укладення.

Позивач не довів суду, що особа, яка діяла від імені ВНЗ при укладенні цього договору, порушила повноваження представництва, чинне законодавство, діяла всупереч інтересам ВНЗ і при доведеності таких обставин була притягнута до відповідальності.

Також немає доказів, що ВНЗ стягнув з особи, яка підписала від імені ВНЗ договір купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1) збитки, завдані ВНЗ укладенням цього договору.

Представник позивача на вимогу суду так і не вказав, кого конкретно ВНЗ вважає винною особою у відчуженні нерухомого майна ВНЗ всупереч волі його власника.

Внутрішніми розслідуваннями у ВНЗ не встановлено достовірних фактів, осіб та обставин, за яких стало можливим укладення договору між позивачем та третьою особою від 06.04.2021 на відчуження нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 поза волею засновника ВНЗ, якщо це справді мало місце.

З приводу доведеності факту придбання нерухомого майна ВНЗ по АДРЕСА_1 в особи, яка не мала права його відчужувати (як складової частини предмету доказування ст. 388 ЦК України), судом встановлено наступне:

Згідно положень ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом (ст. 115 ЦК.

Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа. Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником (ст. 114 ЦК України).

Згідно положень розділу параграфа першого розділу 8 ЦК України Стаття 140, Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов`язаннями і несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників (ст. 145 ЦК України).

Оскільки станом на час укладення договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1) ОСОБА_2 був єдиним засновником та учасником ВНЗ, то для укладення цього договору нотаріусу було необхідно мати докази волевиявлення ОСОБА_2 на його укладення.

Таким доказом є протокол № 28 Зборів учасників ВНЗ від 04.04.2016 (а.с. 59 том 1) за яким ОСОБА_2 погодив відчуження нерухомого майна за визначеною ціною.

Представник позивача доводить, що ціна продажу нерухомого майна ВНЗ по АДРЕСА_1 ( 1 881 704,66 грн.) була мізерною для цього майна (п. 7 Договору). Тому ОСОБА_2 логічно не міг дати згоду на відчуження майна за такою ціною, що само по собі ніби доводить підробку протоколу № 28 від 04.04.2016.

Натомість, на що звертає увагу відповідач, з п. 10 Договору вбачається, що балансова вартість проданого майна становить лише 148 306,09 грн.

Судом встановлено, що Звіт про оцінку майна (а.с. 67 том 3), на який мається посилання в п. 10 Договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1) у нотаріуса існує лише в копії, яку й було надано на вимогу суду (а.с. 67 том 3 та а.с. 150 том 4).

Представник позивача доводить, що такого звіту ВНЗ ніколи не замовляв, оригіналу цього звіту ВНЗ не має, а оцінювач ОСОБА_8 , як фактичний виконавець Звіту, у розмові із адвокатом Макеєвим В.Ф. повідомив про підробку звіту від його імені.

Такі доводи сторони позивача суд відхиляє, оскільки про це немає ніяких достовірних доказів.

На запит суду директор ТОВ "Акр-Консалт" ОСОБА_9 та оцінювач ОСОБА_8 , які обоє підписали Звіт про оцінку майна станом на 25.02.2016, такої інформації суду ніяким чином не підтвердили.

Обома сторонами визнається, що Звіт про оцінку майна № RS26-160225-002, який використаний для укладення договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016, міститься у Єдиній базі даних звітів про оцінку ФДМУ, що підтверджено також і довідкою ФДМУ від 30.03.2021 № 10-66-6942 (а.с. 119 том 3) про внесення цього звіту до бази даних з боку виконавця ТОВ "АКР-Консалт".

На думку позивача, дійсна ринкова вартість майна, яке було продане за договором від 06.04.2016, складає не менше 12 325 247,00 грн., як визначено ПП "Черкаський центр надання послуг" Звітом про оцінку від 17.02.2021 на ретроспективу 2016 року (а.с. 168 том 3. а.с. 167-243 том 3).

На переконання позивача, недостовірність ринкової ціни нерухомого майна, яка визначена оцінювачем ОСОБА_8 , свідчить про те, що ціни у договорі купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1) насправді немає, оскільки сторони не досягли про це належної згоди.

Суд погоджується із запереченнями з цього приводу сторони відповідача про те, що ринкова ціна для укладення договорів купівлі-продажу нерухомого майна визначається виключно для мети оподаткування і ні для чого іншого. Це передбачено статтею 172.3 Податкового кодексу України ( в редакції на час укладення Договору купівлі-продажу), в якій зазначено, що дохід від продажу об`єкта нерухомості визначається виходячи з ціни, зазначеної в договорі купівлі-продажу, але не нижче оціночної вартості такого об`єкта, розрахованої органом, уповноваженим здійснювати таку оцінку відповідно до закону. Від цього залежить ставка оподаткування доходу для ВНЗ.

Тому суд вважає, що якщо навіть ринкова ціна майна ВНЗ була занижена, то це предмет для відносин позивача і ДПІ з приводу сплати податків, а не проблема покупця цього майна і доказ його недобросовісності.

З умов Договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 вбачається, що його сторони досягли згоди про ціну продажу майна за 1 881 704,66 грн., що істотно перевищує балансову вартість цього майна, яка обліковується позивачем.

У позивача немає доказів, що Звіт про оцінку майна № RS26-160225-002, який використаний для укладення договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016, було надано нотаріусу для укладення договору не самим позивачем, а якоюсь зловмисною особою.

Якщо позивач і помилявся щодо дійсної ціни нерухомого майна, яке було продано ним по договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1), то це не самостійна підстава для визнання цього договору недійсним.

При цьому суд виходить з положень ст. 229 ЦК України, яка передбачає, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Тобто, помилка щодо мотивів укладення правочину та реальної ціни майна не має істотного значення, щоб бути підставою для визнання договору недійсним.

Доказів зловмисної угоди представників сторін за договором від 06.04.2016 на укладення цього договору всупереч інтересам ВНЗ судом за матеріалами справи не встановлено.

Судом з доводів та заперечень сторін встановлено, що на час укладення договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1) у нотаріуса, саме Ректор ОСОБА_5 , яка виступила представником продавця, і самостійно подала нотаріусу всі необхідні документи для укладення цього договору (бо немає жодної інформації про іншу особу, яка це вчинила), не повідомила покупця ОСОБА_1 про те, що згідно п. 16.3. Статуту Ректор має обмеження на укладення договору відчуження об`єктів нерухомості по ціні, що протокол № 28 Загальних зборів від 04.04.2016 є підробленим, що ОСОБА_2 не міг дати згоду на відчуження майна за таку мізерну суму, що Звіт про оцінку є підробленим.

Для представника позивача на час розгляду справи всі ці недоліки є очевидними, а тому сторона позивача, яка про все це знала, як добросовісний суб`єкт, повинна була попередити про це покупця, однак не зробила цього.

Натомість Позивач ніяким чином не вважає ВНЗ винуватою особою у поданні нотаріусу недостовірної інформації та документів для укладення договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 (а.с. 54 том 1), а всі ризики та вину в укладенні цього договору перекладає на покупця ОСОБА_1 , яка ніби безперечно повинна була засумніватися в мізерній ціні договору та повноваженнях Ректора на укладення цього договору.

У відповідності до ст. 230 ЦК України - якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Однак представник позивача обман з боку ВНЗ заперечує.

Позивач також доказує, що покупець ОСОБА_1 повинна була знати і про положення п. 10.1. Статуту ВНЗ про те, що Ректор є розпорядником майна і коштів в межах кошторису, затвердженого Зборами учасників, а в кошторисі на 2016 рік такі дії, як відчуження нерухомого майна по АДРЕСА_1 відсутні.

На такі доводи суд вказує, що протягом всього періоду вирішення спору суд так і не зміг витребувати у позивача оригінал його статуту ВНЗ (2004 року) та розшукати його з інших достовірних джерел. Це свідчить про те, що і в покупця майна ОСОБА_1 не було ніяких шансів добросовісно пересвідчитися в дійсних умовах Статуту ВНЗ перед укладенням договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016.

За загальним розумінням слово "кошторис" означає затверджений у встановленому порядку або прийнятий належним чином фінансово-плановий документ, який містить відповідні статті і суми витрат коштів на утримання органів державної влади, установ та організацій; на виробничу діяльність, капітальне будівництво тощо (Вікіпедія).

Тому добросовісна особа не могла і не повинна була підозрювати, що у ВНЗ в кошториси закладається інформація про заплановані договори відчуження ВНЗ саме нерухомого майна і Ректор у своїй діяльності керується цими кошторисами.

Таким чином, за сукупністю цих обставин суд не вбачає доказів, які вказують на те, що сам ВНЗ і конкретно Ректор ВНЗ ОСОБА_5 були особами, які не мали права відчужувати нерухоме майно по АДРЕСА_1 , про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» передбачено, що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вносяться, зокрема, відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо, дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.

Позивачем не доведено, що у ДР юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань на час укладення договору від 06.04.2016 було внесло відомості про обмеження Ректора ОСОБА_5 на укладення правочинів на суму більше 100 000 грн.

Крім того суд вже встановив недоведеність такого обмеження за п. 16.3. статуту ВНЗ, дійсний екземпляр якого позивач так і не пред`явив суду.

Суд не бере до уваги як не доказані доводи представника позивача про те, що факт укладення договору від 06.04.2016 року у ВНЗ приховувалася від ОСОБА_2 , бо в документації для акредитації ВНЗ і після продажу подавалася інформація про здійснення ВНЗ діяльності за адресою проданого майна по АДРЕСА_1 (Акредитаційна справа а.с. 67 том 4, а.с. 6, 185 том 2, - юридична адреса Коледжу економіки і управління ВНЗ), ВНЗ продовжував утримувати це майно ще кілька років після продажу, сплачував податки за землю і комунальні послуги.

Суд виходить також і з того, що позивач не спростував доводи відповідача про те, що все це робилося виключно в інтересах ВНЗ щоб не втратити ліцензію на надання освітніх послуг.

Судом достовірно не встановлено і не може бути встановлено за наявними у справі доказами причини поведінки осіб які брали участь в укладенні договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016, що виразилося в замовчуванні чи приховуванні інформації про продаж майна саме від ОСОБА_2 (якщо це дійсно має місце). Тому всі доводи позивача з цього приводу суд відхиляє як припущення.

Крім того суд враховує, що 20.03.2020 фізична особа-підприємець Вязовська Л.І. як аудитор склала для ВНЗ Довідку про бухгалтерське дослідження щодо документального підтвердження реалізації ВНЗ нежитлових будівель по АДРЕСА_1 (а.с. 74 том 1).

Цим документом встановлено, що аудитору з боку ВНЗ було надано всі документи, які пов`язані із оформленням договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016, що вказує на те, що вони повним пакетом були в наявності у ВНЗ. Аудитор встановила факт отримання ВНЗ коштів за продане майно від ОСОБА_1 і належне відображення продажу майна в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності ВНЗ за 2016 рік (останній абзац перед розділом "Підсумовуючи викладене" стор. 9 Довідки - а.с. 82 том 1).

Крім того, відповідач звертає увагу суду на те, що після укладення договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016, приміщення по АДРЕСА_1 було передано покупцем ОСОБА_1 в оренду за договором від 06.04.2016 на користь ТОВ "Престиж ТМ", засновником якого є ОСОБА_2 і цю обставину визнають обидві сторони (а.с. 150 том 2).

З боку третьої особи ОСОБА_1 в справу також подано і копію договору про наміри від 04.04.2016 між нею та ОСОБА_2 про майбутній продаж приміщення по АДРЕСА_1 (а.с. 168 том 2).

На вимогу суду оригінал даного договору не поданий, тому в порядку ч. 6 ст. 91 ГПК, оскільки позивач поставив під сумнів можливість укладення цього договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , (які за доводами представника позивача не могли навіть знати про існування один одного), суд не приймає до ваги цей доказ та не оцінює його взагалі.

У справі немає доказів. що на час укладення договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 та аж до самої смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 - як вказано у висновку експертів від 22.03.21 а.с. 161 том 3 стор. 4) ОСОБА_2 був за станом здоров`я відсторонений від керівництва ВНЗ та ТОВ "Престиж ТМ", єдиними засновниками яких він був. Тому він повинен був добросовісно контролювати всі трансакції та угоди з приводу майна ВНЗ.

Крім того, в день укладення договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 про нового власника майна ОСОБА_1 було внесено інформацію до ДР речових прав на нерухоме майно (а.с. 169 том 2), інформація з якого є відкритою і доступною для ознайомлення.

Отже, позивач зібраними у справі доказами не довів, що нерухоме майно по АДРЕСА_1 було придбане ОСОБА_1 в особи (ВНЗ), яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

Доводи позивача про недобросовісність покупця ОСОБА_1 є лише припущеннями і не мають достовірних доказів за матеріалами справи. В чому проявляється така недобросовісність, при тому що ОСОБА_1 повністю розрахувалася за майно , а всі вади при укладенні договору, на які звертає увагу представник позивача, пов`язані виключно з особою та поведінкою продавця, з боку позивача суду належним чином не доведено.

На думку суду, як недобросовісність не може бути розцінена відсутність сумніву у покупця з приводу достовірності документів, які подаються продавцем нотаріусу для укладення договору відчуження нерухомого майна і у нотаріуса щодо них немає заперечень.

Фактична ціна продажу може бути будь-якою за погодженням сторін договору, навіть якщо вона не відповідає цінам на аналогічний товар в цьому ж регіоні чи за іншими критеріями і це не заборонено законом та не є підставою для недійсності договору.

Для доведення правової підстави позову за ст. 388 ЦК України спірне майно повинно бути 1) загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; або 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Позивач не доводить втрату ВНЗ спірного майна та його викрадення.

На кількаразові запитання суду про те, в чому конкретно полягає вибуття із володіння ВНЗ нерухомого майна по АДРЕСА_1 не з волі власника, які обставини про це свідчать і яким є цей інший шлях вибуття майна із володіння власника, щоб його можна було перевірити доказами - представник позивача пояснення дати не зміг.

Отже предмет доказування для витребування майна за ст. 388 ЦК України позивачем не доведений.

З доказів, зібраних у справі, навпаки вбачається воля власника майна на відчуження приміщення по АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 , висловлена у протоколі № 28 від 04.04.2016 що виключає можливість витребування в неї чи в іншого добросовісного набувача цього майна на підставі ст. 388 ГПК України.

Договір купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.04.2016 між позивачем та третьою особою станом на час вирішення спору не визнано недійсним за рішенням суду з будь-яких підстав, що було б доказом вибуття майна поза волею власника.

Позивач заявив віндикаційний позов про витребування майна за адресою по АДРЕСА_1 до останнього власника цього майна - ТОВ "СК-Нова", яке набуло його як внесок до статутного фонду.

Суд погоджується із доводами позивача про те, що якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то немає перешкод для задоволення лише індикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

У постанові Великої Палати ВС від 16.06.2020 по справі № 372/266/15-ц (№ в ЄДРСР 90458955) оприлюднено висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. близькі за змістом висновки, сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 147), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 46)).

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин лише за рішенням в іншій судовій справі.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 125), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 146), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.43), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 92)).

Відповідач у відзиві на позов (а.с. 160 том 1) просить застосувати до позовних вимог строк позовної давності.

За правилами ст.256, 261 позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право). Якщо позовні вимоги не доведено, то у позові слід відмовити саме з цієї підстави, а не через застосування строку позовної давності.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За правилами ч. 4 ст. 236 ГПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В даний час Верховним Судом оприлюднено правові висновки, що позовна давність застосовується до позовних вимог про витребування майна (віндикаційні позови).

Так Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження № 14-183 цс 18 відступила від висновку ВСУ, викладеного у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 про те, що положення про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються. ВП ВС виходила з того, що у цивільному законодавстві закріплені об`єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги. Статті 387 і 388 ЦК не вказують на те, що положення про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих вказаними статтями, а стаття 268 цього кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.

При цьому початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.

Також в постанові ВП ВС від 26.11.2019 по справі № 914/3224/16 (№ в ЄДРСР 86401166) викладено правовий висновок про те, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки право власності було порушено в момент вибуття майна з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Водночас, з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.

Таким чином, оскільки позивач достовірно міг знати про відчуження нерухомого майна ВНЗ за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору від 06.04.2016 із Реєстру речових прав, то перебіг позовної давності для віндикаційного позову у даній справі для ВНЗ починається з дати укладення цього договору - 06.04.2016.

Позивач звернувся до суду лише 04.12.2020, тобто із пропуском трирічного строку позовної давності. Доказів її переривання з матеріалів справи не вбачається.

Однак за результатами вирішення спору суд приходить до висновку, що позивач не довів правової підстави для заявленого віндикаційного позову і похідних від нього вимог повернути та визнати право власності Приватного закладу вищої освіти "Східноєвропейський університет імені Рауфа Аблязова" на нежитлові будівлі, тому у його задоволенні слід відмовити повністю за недоведеністю позовних вимог, без застосування до них строку позовної давності.

При відмові в позові судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. 238, 240 ГПК України, -

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.

Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 днів

Повне судове рішення складено 19 липня 2021

Суддя Н.М. Спаських