Рішення № 98395673, 16.07.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 липня 2021 р. Справа№200/5001/21

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Давиденко Т.В.

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративний позов

ОСОБА_1

до відповідача Маріупольської міської ради Донецької області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання протиправним та скасування рішення від 25.09.2019 року № 7/45-4422 "Про повторний розгляд заяви громадянки ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 ", зобов`язання протягом одного місяця розглянути клопотання та надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянці ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкція нежитлової будівлі - магазину продовольчих товарів).

Доводи адміністративного позову обґрунтовує тим, що, приймаючи рішення про відмову у наданні дозволу на розроблення документації з землеустрою, відповідач, як вважає позивач, діяв з перевищенням повноважень та не у спосіб, встановлений нормами чинного законодавства.

Вказує на неправомірність відмови відповідача в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, оскільки відсутні підстави для такої відмови, визначені Земельним кодексом України та нормами законодавства, яке регулює спірні питання.

На підставі викладеного просить адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.

У відзиві на адміністративний позов відповідач вказав на його безпідставність та зазначив, що рішенням Маріупольської міської ради від 08 квітня 2016 року № 7/6-256 позивачу наданий дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а у пункті 2 встановлено строки, відповідно до яких рішення втрачає силу через 12 місяців після його прийняття.

Вказує, що, оскільки позивач не здійснив у встановлений рішенням міської ради строк погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, при отриманні спеціального зонального погодження не надав необхідні документи, які б відповідали містобудівній документації, а також наявність зауважень мешканців міста щодо роботи магазину позивача, рішення відповідача є обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству.

Враховуючи наведене, просить у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Позивач у судове засідання не з`явився, про дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав відзив та заяву про розгляд справи без його участі.

Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Згідно ч. 4 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Відповідно ч. 5 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Враховуючи наведене, суд розглядає позовну заяву в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши матеріали справи, доводи позовної заяви, суд з`ясував наступні обставини справи.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , паспорт НОМЕР_2 (а.с.31-32).

ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 25 липня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.О за № 1936 отримала у дар від ОСОБА_2 нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказана нежитлова будівля знаходиться на земельній ділянці загальною площею 0,0063 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ., власником якої є Маріупольська міська рада Донецької області, наданої у користування дарувальнику за цільовим призначенням для роздрібної торгівлі у неспеціалізованих магазинах (функціонування магазину), на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного між Маріупольською міською радою та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 22 березня 2012 року строком на 5 років.

18 серпня 2015 року ОСОБА_1 зверталась до Маріупольської міської ради з заявою про надання дозволу на розробку землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі її в оренду для реконструкції магазину, площею 0,0305 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Маріупольської міської ради від 8 квітня 2016 року № 7/6-256 ОСОБА_2 наданий дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0305 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкція нежитлової будівлі магазину продовольчих товарів) за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 2 вказаного рішення, термін дії спливає через 12 місяців з дати його прийняття.

ОСОБА_1 отримала проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду терміном на 10 років для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкція нежитлової будівлі магазину продовольчих товарів) за адресою: АДРЕСА_1 .

20 грудня 2018 року ОСОБА_1 повторно звернулась до Маріупольської міської ради з заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі її в оренду для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкції нежитлової будівлі магазину продовольчих товарів), площею 0,0305 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Маріупольської міської ради від 25 вересня 2019 року № 7/45-4422 «Про повторний розгляд заяви громадянки ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 » ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0305 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкція нежитлової будівлі магазину продовольчих товарів) за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з необхідністю коригування містобудівного розрахунку в частині організації проїзду до магазину крізь прибудинкову територію житлового будинку або надання згоди співвласників житлового будинку

Між сторонами немає розбіжностей щодо обставин справи, встановлених судом, позивач просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, яке регулює спірні правовідносини, суд вважає позовну заяву такою, що підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Організація та діяльність органів місцевого самоврядування регулюється Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», тому ненормативні правові акти органів місцевого самоврядування правозастосовного та юрисдикційного змісту приймаються на основі Конституції і законів України, а самі ці органи як носії публічної влади є відповідальними за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами (частина перша статті 74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в України" до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад, зокрема, відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ст. 12 Земельного кодексу України, ст. 140 Конституції України Маріупольська міська рада Донецької області як орган місцевого самоврядування розпоряджається земельними ділянками комунальної власності.

Тобто, відповідач у справі - є органом владних повноважень, який представляє міську громаду та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження міського самоврядування, визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу України, ст.1 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно ч. 2 ст. 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Згідно ч.3 ст.123 Земельного кодексу України підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Як вбачається з рішення, яке оскаржується, підставою для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки стали зауваження до проекту рішення Головного управління містобудування і архітектури міської ради від 24 лютого 2019 року № 30.5/5939, оскільки містобудівним розрахунком на видачу спеціального зонального погодження передбачався під`їзд до магазину крізь прибудинкову територію житлового будинку АДРЕСА_3 .

Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачем, 12 липня 2019 року позивачем на ім`я начальника Головного управління містобудування і архітектури Маріупольської міської ради направлений лист Управління патрульної поліції в Донецький області від 25 квітня 2019 року № Б-375/41/37/01-2019, відповідно до якого відсутні підстави для організації іншого під`їзду до магазину окрім існуючого.

Не виконання вимоги, або не належне виконання вимоги про погодження зі співвласниками будинків схеми організації дорожнього руху (яка вже була погоджена), не є підставою для відмови у прийнятті рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки частиною 3 статті 123 Земельного кодексу України визначений вичерпний перелік підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Згідно ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело прав. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів".

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вбачається, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів.

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії" в якій він постановив, що ст.1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей. З наведеного слідує висновок про те, що по-перше, особа, якій відповідним рішенням надано право користування земельною ділянкою, набуває право власності на майно у вигляді правомірних очікувань щодо набуття у майбутньому права володіння майном (право оренди) ще до укладення відповідного договору оренди на виконання даного рішення, по-друге, після укладення відповідного договору оренди у особи виникає право мирно володіти майном, яким є майнові права (право оренди) протягом певного строку. При цьому, право власності на майно у вигляді як правомірних очікувань, так і майнового права (права оренди), є об`єктом правового захисту згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.

Відповідно до ст.152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до п. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

З аналізу наведених норм чинного законодавства вбачається, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.

Оскільки, приймаючи рішення про відмову у наданні позивачу дозволу на розроблення документації з землеустрою, відповідач, діяв з перевищенням повноважень та не у спосіб, встановлений нормами чинного законодавства, суд вважає за необхідне, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача, ухвалити рішення про визнання протиправним та скасування рішення, яке оскаржується.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання розглянути клопотання та надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд враховує наступне.

Реалізація суб`єктами публічної адміністрації своїх повноважень, які є законодавчо визначеними, що випливає з положень частини другої статті 19 Конституції України, здійснюється в межах відповідної законної дискреції.

У свою чергу, під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.

Дискреційні повноваження - це комплекс прав і зобов`язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення.

Обмежуючим фактором для рішень представників влади згідно з визначенням владних дискреційних повноважень є закон і справедливість.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи № R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятих Комітетом Ради 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Відповідно до статті 13 "Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод" кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважує на його ефективність з точки зору статті 13 "Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод" та враховує положення "Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень", прийняті Комітетом Міністрів 11.03.1980 року, а саме суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Разом з тим, пунктом 4 частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов`язання відповідача - суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Згідно позиції Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справа № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а та від 12 квітня 2018 року у справі № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Наведене повністю відповідає змісту ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною 4 якої визначене, що у випадку, визначеному п. 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Тобто, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов`язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію.

У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин, оскільки адміністративний суд не вправі перебирати на себе повноваження суб`єкта публічної адміністрації, реалізуючи за нього процедурні дії, ухвалювати рішення чи проводити адміністративну процедуру.

Таке втручання може мати місце лише у випадку, якщо судом буде встановлено, що в адміністративній процедурі фізична (юридична) особа виконала всі приписи закону, а суб`єкт владних повноважень у відповідь необґрунтовано й незаконно не вчинив належну дію чи не ухвалив необхідне рішення.

Аналізуючи даний адміністративний спір суд наголошує, що суб`єкт владних повноважень у спірних взаємовідносинах здійснив реалізацію дискреційних повноважень шляхом відмови у наданні дозволу на розроблення документації з землеустрою.

Оскільки судом встановлена неправомірність дій відповідача при розгляді заяви, суд вважає за необхідне прийняти рішення про зобов`язання суб`єкта владних повноважень надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкція нежитлової будівлі - магазину продовольчих товарів).

Згідно ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем не надано суду жодного доказу правомірності відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в розумінні зазначеної норми Закону.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування рішення від 25.09.2019 року № 7/45-4422 "Про повторний розгляд заяви про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 ", зобов`язання надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкція нежитлової будівлі - магазину продовольчих товарів).

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Земельним кодексом України, Кодексом адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Маріупольської міської ради Донецької області (ЄДРПОУ 33852448, юридична адреса: 87555, Донецька обл., м. Маріуполь, пр. Миру, 70) про визнання протиправним та скасування рішення від 25.09.2019 року № 7/45-4422 "Про повторний розгляд заяви громадянки ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 ", зобов`язання протягом одного місяця розглянути клопотання та надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянці ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкція нежитлової будівлі - магазину продовольчих товарів) - задовольнити повністю.

Рішення Маріупольської міської ради Донецької області ід 25.09.2019 року № 7/45-4422 "Про повторний розгляд заяви громадянки ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 " - визнати протиправним та скасувати.

Зобов`язати Маріупольську міську раду Донецької області надати дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (реконструкція нежитлової будівлі - магазину продовольчих товарів).

Стягнути з Маріупольської міської ради Донецької області (ЄДРПОУ 33852448, юридична адреса: 87555, Донецька обл., м. Маріуполь, пр. Миру, 70) (за рахунок бюджетних асигнувань) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, в сумі 1816 грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя Т.В. Давиденко