Ухвала суду № 98391937, 14.07.2021, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 132/3150/18

Провадження № 1-кп/127/901/18

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2021 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі колегії суддів:

судді-доповідача Бернади Є. В.,

суддів: Бойка В.М., Воробйова В.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Печенюк Т.О.,

сторони обвинувачення: прокурора Шиманського В.В.,

сторони захисту: адвокатів Намчука В.М., Стринатка Ю.Д.,

особи, стосовно якої розглядається клопотання, ОСОБА_1 ,

інших учасників судового процесу: потерпілої ОСОБА_2 ,

розглянувши у закритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 клопотання про застосування до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Лісова Лисіївка Калинівського району Вінницької області, громадянина України, освіта середня, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , примусових заходів медичного характеру в зв`язку з вчиненням останнім суспільно-небезпечного діяння, передбаченого частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 26.03.2018 за № 12018020120000115,

ВСТАНОВИВ:

В ніч з 25 на 26 березня 2018 року ОСОБА_1 , перебуваючи у власному будинку по АДРЕСА_1 , розпивав спиртні напої спільно зі своєю знайомою ОСОБА_3 , в ході чого між ними на ґрунті неприязних відносин, що раптово виникли, розпочалась словесна суперечка.

Під час зазначеної словесної суперечки ОСОБА_1 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, на ґрунті неприязних відносин, що раптово виникли, маючи умисел на заподіяння смерті ОСОБА_3 , усвідомлюючи протиправність своїх дій та настання негативних наслідків, діючи свідомо та умисно, усвідомлюючи фізичну перевагу, взяв до рук ніж і спричинив ним ОСОБА_3 колото-різані рани рук і ніг. В подальшому з метою доведення свого злочинного умислу до логічного завершення, ОСОБА_1 взяв до рук дерев`яну палицю, за допомогою якої почав наносити ОСОБА_3 численні удари в область тулуба, рук та ніг, заподіявши їй таким чином тілесні ушкодження, від яких вона померла на місці пригоди.

Таким чином, ОСОБА_1 своїми умисними діями спричинив ОСОБА_3 тілесні ушкодження: сполучна травма тіла – закрита травма грудей – переломи ребер з обох сторін по декільком анатомічним лініям, забій легень; забійна рана лівої ноги, відкритий перелом лівої великогомілкової кістки в середній третині зі зміщенням відламків; множинні синці тулуба, які утворились від численних ударів тупими твердими предметами; різані рани лівої руки (3), різана рана правої кисті (1), колото-різані рани правої ноги (2), колото-різані рани лівої ноги (1), які утворились від дії предмету, що мав колюче-ріжучі властивості.

Смерть ОСОБА_3 настала від сполучної травми тіла, яка ускладнилась травматичним шоком; сполучна травма тіла має ознаки тяжкого тілесного ушкодження, як небезпечного для життя в момент заподіяння і стоїть в причинно-наслідковому зв`язку з її смертю.

Під час досудового розслідування зазначене діяння ОСОБА_1 кваліфіковане за частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України (далі – КК).

Особа, щодо якої вирішується клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, ОСОБА_1 , будучи допитаний до зміни порядку здійснення судового розгляду кримінального провадження, тобто в якості обвинуваченого, в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав та суду пояснив, що 17 березня в нього був день народження, а діти до нього приїхали 21-го. Коли діти поїхали, ввечері до нього прийшла ОСОБА_4 (померла) і попросила дати похмелитись. По дорозі до нього баба (померла) впала у жомову яму. Вони випили приблизно півпляшки горілки і він заснув. Що було далі – йому не відомо. Він бабу не бив. Вночі він прокинувся і побачив, що баба лежала на стільці в тій же кімнаті, де вони вживали спиртні напої, й була мертва. Він побіг до сусідки так сказав, щоб сусідка прийшла, оскільки баба померла. він перевірив у баби пульс і побіг до сусідки – ОСОБА_5 , а та – вже до ОСОБА_6 . Після цього він бабу більше не чіпав.

Він пішов до ОСОБА_5 вночі, але було зачинено і він пішов до неї повторно зранку. Поліцію він не викликав, оскільки у нього немає телефону.

Він бачив кров у баби, ще коли вона прийшла до нього і просила дати похмелитись. Коли він ліг спати, ОСОБА_4 прибирала зі столу.

Коли до нього прийшли сусідки ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , в нього був ОСОБА_7 , який приходив ввечері та просив налити сто грам.

Під час повторного допиту за клопотанням сторони захисту обвинувачений суду повідомив, що він не бачив, коли саме до нього прийшов ОСОБА_8 , який сам повідомив, що прийшов до нього додому.

Коли він на початку шостої ранку прокинувся, ОСОБА_4 лежала під столом.

Коли ОСОБА_4 прийшла до нього додому, вона на здоров`я не скаржилась, говорила лише, що вона впала у погріб і забилася, тому в неї болять груди та шия.

Потерпіла ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснила, що вона знайома з обвинуваченим з дитинства і вони проживають по сусідству. Обвинувачений зловживає спиртними напоями і коли випиває, стає агресивним. Померла – її мати.

В четвер, дату вона не пам`ятає, біля 12-ї год. вона подзвонила до матері й мати сказала, що в неї все нормально. В неділю у мами був брат. А в понеділок сусідка повідомила, що обвинувачений забив маму. Мати лежала у обвинуваченого в будинку. Про обставини смерті матері їй не відомо.

Мати за обвинуваченим не доглядала. Приблизно 6-7 років тому обвинувачений побив свою жінку й та пішла від нього. Їй відомо, що до обвинуваченого періодично приїжджали діти та привозили йому продукти харчування. Мати випивала, але їжі в неї було в достатку та їжі у обвинуваченого вона не просила.

Обвинувачений постійно домагався її матері, коли приходив до неї.

Зі слів сусіда їй відомо, що той хотів похмелитись і зайшов до обвинуваченого, де на підлозі побачив мертву маму, яка була забита.

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснила, що вона знала ОСОБА_4 (померлу), оскільки та проживала неподалік від неї – через декілька хат. З обвинуваченим вона також знайома як із сусідом. Їй відомо, що між померлою та обвинуваченим виникали сварки, померла не пускала обвинуваченого до своєї хати, а він у зв`язку з цим гупав. Також померла не раз говорила, що обвинувачений її бив. Свідком насильницьких дій вона не була. Щоправда, одного разу вона зайшла до баби, а обвинувачений приставав до неї, бив її ногами, проте крові та синяків вона не бачила, тому вона виштовхала обвинуваченого на вулицю. Обвинувачений був п`яний. Чи була баба п`яна, вона сказати не може.

Їй відомо, що син баби забирав у неї пенсію, натомість забезпечував її продуктами харчування.

Востаннє вона бачила бабу напередодні її смерті біля хвіртки до її подвір`я. Баба про погрози нічого не говорила. Обвинуваченого в баби вона не бачила.

Їй відомо, що напередодні події до обвинуваченого приїжджали діти на день його народження. Це було в неділю. Коли діти поїхали від обвинуваченого, вона не бачила. Зі слів сусідки їй відомо, що після цього обвинувачений кликав бабу до себе на іменини.

Про обставини смерті ОСОБА_4 їй нічого не відомо. Про смерть останньої вона дізналась в понеділок – 26.03.2018 р., оскільки до неї зателефонувала сусідка і сказала, що потрібно піти до обвинуваченого, оскільки він забив бабу. Коли вони прийшли до обвинуваченого додому, веранда була відкрита, а обвинувачений ходив по ній. Коли вона зайшла в хату, вона побачила, що баба лежала в крові й навколо все було заляпане кров`ю. Обвинувачений говорив, що він не винен, що баба напилась і вдарилась об батарею. Обвинувачений також сказав, щоб вона попробувала у померлої пульс та викликала поліцію.

Під час здійснення додаткового допиту свідок ОСОБА_9 повідомила суду, що з нею проводили слідчий експеримент, під час якого вона за допомогою манекена показувала, як лежала загибла. Також під час слідчого експерименту вона показувала, де лежав ніж.

Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснила, що вона знайома з обвинуваченим та знала загиблу, оскільки вони проживали по сусідству.

Обвинуваченого вона бачила ввечері 25 числа, місяць та рік назвати не може, обвинувачений постукав у вікно, а вона в цей час поралась на подвір`ї. Загибла ОСОБА_4 стояла на дорозі та сказала, що була у обвинуваченого, але той не може знайти пляшку, тому вона ( ОСОБА_4 ) йде додому. В цей час обвинувачений позвав ОСОБА_4 і та пішла до обвинуваченого додому. Перед цим ОСОБА_4 пішла до себе і зачинила хату.

26 числа біля 7.20 прийшов обвинувачений і сказав, що ОСОБА_4 померла. Вона побачила, що штанина у обвинуваченого була в крові. Обвинувачений пояснив, що кров на штанах, оскільки він відволікав ОСОБА_4 , яка напилась і розбилась. Вона подзвонила до сусідки і разом з нею пішла до обвинуваченого додому. Коли вони прийшли, сусідка зайшла до хати обвинуваченого і вона зайшла вслід за сусідкою. В хаті вона побачила ОСОБА_4 , яка лежала мертва у крові неподалік від вікна. Вона також побачила кров на тумбочці в кімнаті. Вона не помітила, чи була кров на батареї. Обстановку в хаті вона не роздивлялась, але в хаті, наче, нічого розкидано не було.

Вона у обвинуваченого не запитувала, що сталося, а одразу вийшла з хати. Обвинувачений говорив, що ОСОБА_4 впала зі стільця і забилась, це він говорив, коли прийшов до неї додому. Коли вона спілкувалась з обвинуваченим, ознак сп`яніння в останнього вона не помітила.

Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні пояснив, що він знав ОСОБА_4 , оскільки та проживала неподалік від нього, а також знайшов з обвинуваченим, оскільки той також проживав неподалік.

Зранку, дату не пам`ятає, він вийшов з дому в магазин по сигарети і зайшов до обвинуваченого. Він побачив, що ОСОБА_4 лежала на підлозі в крові, а обвинувачений – на ліжку. Побачивши кров і що ОСОБА_4 не дихала, він злякався і побіг до сусідки, якій розповів про побачене. Обвинувачений бачив, що він заглянув, але йому нічого не відповів. Кров він побачив біля трупа ОСОБА_4 і на штанах обвинуваченого. Спиртних напоїв на столі він не бачив.

Напередодні він бачив обвинуваченого, а ОСОБА_4 не бачив. Він також напередодні випивав разом з обвинуваченим, оскільки у того був день народження.

Експерт ОСОБА_12 в судовому засіданні пояснив, що механізм утворення виявлених на трупі тілесних ушкоджень детально описаний у складеному ним висновку. Йому не було надано свідоцтво про смерть або іншого документа на підтвердження смерті ОСОБА_4 , також не було надано йому й інші матеріали справи, без яких він був позбавлений можливості висловитись щодо часу настання смерті ОСОБА_4 в категоричній формі. Смерть ОСОБА_4 настала не одразу, а через деякий час після заподіяння тілесних ушкоджень, можливо, внаслідок травматичного шоку, що свідчить про пролонгацію в часі. У виявлених тілесних ушкодженнях морфологічні ознаки травмуючого предмету не відобразились, тому не можна точно сказати, яким предметом були спричинені тілесні ушкодження.

Синці у ОСОБА_4 прижиттєві й виникли незадовго до її смерті. Синці після настання смерті виникнути не могли. Під час проведення експертизи опіків на трупі виявлено не було.

Надані йому матеріали свідчать про те, що удари ОСОБА_4 наносились хаотично. Поламати ребра мухобійкою неможливо. Виявлені переломи прямі, тому він дійшов до висновку, що удари наносились прямо. Питання щодо ушкоджень статевих органів не вирішувалось, оскільки таке питання перед ним не ставилось.

Залишки речовини бурого кольору на ножі могли бути знищені під час проведення слідчих дій та експертних досліджень, тому він не може категорично висловитись з цього питання.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) на підставі заявлених сторонами кримінального провадження клопотань дослідив й інші докази, зібрані у кримінальному провадженні, а саме:

-протокол огляду місця події від 26.03.2018, відповідно до якого оглянуто домоволодіння АДРЕСА_1 , зафіксовано обстановку в домоволодінні, розташування трупа ОСОБА_3 , виявлені на трупі пошкодження, розташування предмету, схожого на ніж, зафіксовано сліди рідини бурого кольору на тумбі та килимі, розташування частини дерев`яної палиці зі слідами рідини бурого кольору;

-протокол огляду місця події від 26.03.2018, згідно з яким оглянуто ОСОБА_1 , який знаходився на ділянці АДРЕСА_1 , описано, як він був одягнутий, на його одязі виявлено сліди речовини бурого кольору;

-протокол огляду трупа від 26.03.2018, відповідно до якого оглянуто труп ОСОБА_3 , зафіксовано виявлені на ньому ушкодження;

-копію лікарського свідоцтва про смерть від 27.03.2018, згідно з яким констатовано смерть ОСОБА_3 в зв`язку з виявленими тілесними ушкодженнями;

-висновок експерта № 25 від 04.05.2018, відповідно до якого описано виявлені при судово-медичному дослідженні трупа ОСОБА_3 тілесні ушкодження, їх тяжкість, механізм утворення, а також причини смерті ОСОБА_3 , зафіксовано наявність у крові трупа ОСОБА_3 етиловий спирт в концентрації 2,0 %о;

-заяву ОСОБА_1 , написану на ім`я начальника ГУМП у Вінницькій області, згідно з якою ОСОБА_1 повідомляв, що наносив ОСОБА_3 удари за допомогою мухобійки, штовхав її, внаслідок чого та вдарилась об батарею;

-висновок експерта № 289 від 30.07.2018, відповідно до якого, зокрема, встановлено, що генетичні ознаки клітин, виявлених на зрізах піднігтьових пластин з піднігтьовим вмістом з обох рук ОСОБА_1 та змиви з обох рук ОСОБА_1 збігаються між собою, є змішаними, належать більше ніж одній особі, містять генетичні ознаки зразка букального епітелію ОСОБА_1 та зразка крові ОСОБА_3 ;

-висновок експерта № 113 від 14.05.2018, згідно з яким не представляється за можливе встановити статеву належність виявлених на рукоятці та клинку ножа з дерев`яною ручкою та клинка і рукоятки ножа з чорною пластиковою ручкою виявлених епітеліальних клітин людини,

-висновок експерта № 217 від 27.04.2018, відповідно до якого описано виявлені на поверхні скляної чарки та скляної пляшки сліди рук, констатовано, що слід розмірами 10х20 мм залишений великим пальцем правої руки ОСОБА_3 ;

-висновок експерта № 170 від 04.05.2018, згідно з яким в плямах на одязі, що належить потерпілій ОСОБА_3 : куртці, кофті, халаті, сорочці, жіночій кофтинці, спідниці, нічній сорочці, парі валянок, штанах ОСОБА_1 , в плямах на вирізці з килима, в змивах з поверхні батареї та поверхні тумбочки, вирізці зі шпалер вилучених при огляді місця події, встановлено наявність крові людини, при серологічному дослідженні якої встановлені антигени А та В, що не виключає можливість походження крові від потерпілої ОСОБА_3 ;

-протокол проведення слідчого експерименту від 27.08.2018 з ОСОБА_9 , відповідно до якого остання розповіла та показала на місці, як вона зайшла до будинку АДРЕСА_1 , де виявила труп ОСОБА_3 , ножі, сліди речовини бурого кольору та розташування ОСОБА_1

-висновок експертів № 61-к від 23.07.2019, згідно з яким описано виявлені на трупі ОСОБА_3 тілесні ушкодження, їх тяжкість, час та механізм утворення, причини та час настання смерті ОСОБА_3 ;

-висновок спеціаліста № 306-а/19 від 27.09.2019, відповідно до якого описано виявлені на трупі ОСОБА_3 тілесні ушкодження, зазначено про невідповідність попередніх висновків експертів методичним вимогам і зазначено, що виявлені у трупа ОСОБА_3 тілесних ушкоджень характерні для їх спричинення внаслідок наїзду транспортним засобом, а настання смерті – внаслідок травматичного шоку.

Здійснюючи судовий розгляд кримінального провадження відповідно до приписів частини першої, другої, шостої статті 22, частини третьої статті 26 та частини першої статті 337, статті 512 КПК, аналізуючи показання ОСОБА_1 , надані ним до зміни порядку судового розгляду кримінального провадження, тобто в якості обвинуваченого, потерпілої, свідків, досліджені за клопотанням сторін кримінального провадження докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.

В судовому засіданні встановлено, що в ході проведення огляду 26.03.2018 домоволодіння АДРЕСА_1 , виявлений труп ОСОБА_3 . З матеріалів кримінального провадження випливає, що зазначений огляд був проведений на підставі письмової заяви ОСОБА_1 , а в подальшому, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, отримана ухвала слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку зазначеного домоволодіння.

Захисники обвинуваченого посилались на те, що зазначений протокол необхідно визнати недопустимим доказом, оскільки в протоколі не зазначено про присутність судово-медичного експерта, який був присутній під час проведеної слідчої дії та в подальшому підписав протокол. Крім того, у протоколі не зазначено усіх суттєвих обставин, зокрема, на місці знаходження трупа зафіксовано наявність одного калошу, відомості про інший у протоколі відсутні.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для визнання зазначеного протоколу недопустимим доказом суд враховує, що згідно з частиною першою статті 5 КПК процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Виявлення трупа, як слідує з матеріалів кримінального провадження, відбулось 26.03.2018, тому суд вважає, що процесуальні дії мали здійснюватися відповідно до вимог КПК, чинними на зазначену дату, тобто в редакції процесуального закону № 2147а-VIII від 03.10.2017, який набрав чинності 16.03.2018.

Відповідно до частини першої статті 233 КПК (в редакції закону № 2147а-VIII) ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті. Зі змісту частини третьої зазначеної норми випливає, що слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов`язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді.

Згідно з частиною другою статті 237 КПК (в редакції закону № 2147а-VIII) випливає, що огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.

Відповідно до частини другої статті 234 КПК (в редакції закону № 2147а-VIII) обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа.

Суд враховує, що Верховний Суд (далі – ВС) у постанові від 26.02.2019 (справа № 266/4000/14-к) звернув увагу на те, що Суд уже визнавав неприпустимість проведення обшуку під виглядом огляду місця події, зокрема у постанові від 07.06.2018 (справа № 740/5066/15-к), оскільки таким чином нівелюються вимоги судового контролю, передбачені статтею 233, частиною другою статті 234 КПК. Крім того, ВС у постанові від 12.02.2019 (справа № 159/451/16-к) зробив висновок, згідно з яким у разі, якщо подія, з приводу якої проводиться огляд, відбулась у житлі чи іншому володінні особи, на проведення такого огляду місця події поширюються вимоги, передбачені статтею 30 Конституції та відповідними положеннями статей 13, 233, 234 та 237 КПК. Крім того, у постанові від 12.02.2019 (справа № 159/451/16-к) ВС зазначено, що закон не визначає спеціальних засобів доказування добровільності згоди на проникнення до житла або іншого володіння особи, а тому добровільність має бути встановлена виходячи з сукупності обставин проникнення.

З матеріалів кримінального провадження випливає, що в даному випадку проведений саме огляд місця події, даних, які б свідчили про наявність ознак проведення обшуку, суду не надані. На підтвердження правомірності проведення зазначеного огляду прокурор надав суду, як вже зазначено вище, відповідну заяву ОСОБА_1 від 26.03.2018 та ухвалу слідчого судді від 28.03.2018. Об`єктивні дані, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 заперечував проти проведення огляду його помешкання, суду не надані. Натомість з оглянутого в судовому засіданні відеозапису зазначеної процесуальної дії випливає, що ОСОБА_1 підтвердив добровільність згоди на проведення огляду його помешкання. Крім того, з матеріалів кримінального провадження випливає, що після проведення огляду місця події – помешкання ОСОБА_1 – отримана ухвала слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку зазначеного домоволодіння.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для визнання наведеного вище протоколу огляду місця події недопустимим доказом з тих підстав, що у ньому не зазначено про присутність експерта ОСОБА_12 суд враховує таке.

Пунктом 1 частини третьої статті 104 КПК регламентовано, що вступна частина протоколу повинна містити відомості про всіх осіб, які присутні під час проведення процесуальної дії (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання).

Наданий суду вищезазначений протокол у вступній частині не містить посилання на присутність під час проведення огляду місця події експерта ОСОБА_12 . Однак, експерт за результатами проведення зазначеної слідчої дії підписав протокол. Присутність експерта під час проведення огляду місця події підтверджується і оглянутим в судовому засіданні відеозаписом. Зауваження і заперечення відповідно до положень частини п`ятої статті 104 КПК наданий суду протокол огляду місця події не містить.

Аналіз положень статті 87 КПК не містить застережень щодо того, що відсутність у вступній частині протоколу відповідної процесуальної (слідчої) дії посилання на усіх присутніх при її проведенні осіб призводить до визнання зазначеного процесуального документу недопустимим доказом. Натомість, суд вважає, що аналіз відомостей, які містяться у зазначеному протоколі огляду місця події підлягають оцінці відповідно до приписів статті 94 КПК.

Захисники обвинуваченого в судовому засіданні також посилались на те, що обвинуваченому ОСОБА_1 не відкритий зазначений протокол в порядку статті 290 КПК у зв`язку з чим він має бути визнаний недопустимим доказом. На підтвердження зазначеної тези захисники надали суду лист за підписом в.о. начальника Вінницької установи виконання покарань (№1) Радудіка Ю. від 26.07.2019 за № 17437. Зі змісту наведеного листа випливає, що матеріали особової справи не містять відомостей про проведення з ОСОБА_1 процесуальних дій із застосуванням будь-яких технічних засобів щодо фотографування, друкування чи звукозапису.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстави для визнання зазначеного доказу недопустимим суд враховує, що частиною другою статті 290 КПК встановлений обов`язок прокурора або слідчого за його дорученням надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні. Зі змісту частини дванадцятої статті 290 КПК випливає, що у разі, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Факт відкриття матеріалів кримінального провадження обвинуваченому ОСОБА_1 в присутності адвоката Дерун А.С. при виконанні вимог статті 290 КПК в судовому засіданні підтверджений протоколом ознайомлення з матеріалами кримінального провадження від 31.08.2018. Щодо невідкриття дисків із записом проведення слідчих дій суд вважає за доцільне зауважити, що останні не є протоколом процесуальної (слідчої) дії в розумінні статті 104 КПК, натомість є додатком до протоколу відповідно до приписів статті 105 КПК. Також суд вважає за доцільне зауважити, що протокол ознайомлення з матеріалами кримінального провадження не містить застережень, що обвинувачений або його захисник виявили бажання скористатись правом на перегляд відеозапису до протоколів процесуальних (слідчих) дій. Правова конструкція статті 290 КПК свідчить, що ознайомлення з матеріалами кримінального провадження є правом, а не обов`язком відповідної сторони. Також зазначена правова норма встановлює обов`язок повідомити про наявні у сторони кримінального провадження докази.

Суд вважає за доцільне звернути увагу, що у постанові від 12.10.2017 (справа № №5-237кс(15)17) Верховний Суд України (далі – ВСУ) зауважив, що критерієм допустимості доказів є не тільки законність їх отримання, а й попереднє відкриття матеріалів іншій стороні до їх безпосереднього дослідження у суді. Аналогічний висновок зроблений і ВС у постанові від 05.02.2019 (справа № 607/11498/15-к). Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 16.10.2019 (справа № 640/6847/15-к) ВС зробив висновок, згідно з яким вирішальним при визнанні доказів недопустимим у зв`язку з їх не відкриттям є саме вжиття прокурором або слідчим за його дорученням заходів для їх відкриття. Надані суду матеріали свідчать, що слідчим за дорученням прокурора були вжиті заходи, спрямовані на ознайомлення ОСОБА_1 та його захисника – адвоката Дерун А.С. – з матеріалами кримінального провадження. Відомості, які б свідчили про вияв бажання сторони захисту на здійснення перегляду в межах СІЗО дисків із відеозаписами протоколів проведених процесуальних (слідчих) дій, суду не надані. Тому, на переконання суду, відсутні правові підстави для ствердження, що матеріали кримінального провадження не були відкриті стороні захисту.

Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд вважає, що відомості, здобуті 26.03.2018 в ході проведення огляду домоволодіння АДРЕСА_1 , отримані відповідно до вимог чинного на час проведення зазначеної процесуальної дії кримінально-процесуального закону, а тому є допустимим доказом у кримінальному провадженні.

Суд враховує, що в ході проведення вищезазначеного огляду були вилучені змиви рідини бурого кольору, два ножі, дві скляні стопки, частину ґудзика, скляну пляшку з-під горілки, уламок дерев`яної палиці зі слідами речовини бурого кольору. На вилучені речі, як слідує з наданих суду матеріалів кримінального провадження, в подальшому слідчим суддею накладений арешт, тобто під час здійснення досудового розслідування були дотримані вимоги чинного на час проведення зазначених слідчих дій кримінально-процесуального закону, якими регламентовано тимчасовий доступ до речей та їх арешт (статті 167-168, 170-175, 237 КПК).

З матеріалів кримінального провадження, наданих суду, також випливає, що 26.03.2018 на підставі заяви ОСОБА_1 проведений його огляд, в ході якого описаний його одяг і зафіксовані на ньому сліди речовини бурого кольору, а в подальшому зазначений одяг вилучений. З наданих стороною обвинувачення матеріалів також випливає, що в подальшому на вилучений одяг слідчим суддею накладений арешт.

Захисники обвинуваченого посилались на те, що зазначений протокол огляду місця події необхідно визнати недопустимим доказом, оскільки підставою для вилучення штанів ОСОБА_1 стала заява останнього, яка не містить дати її написання, а бланк заяви містить посилання на 2017 рік, хоча процесуальна дія була проведена у 2018 році. Крім того, ОСОБА_1 не роз`яснене його право на захист.

Суд вже зазначив вище, що прокурор на підтвердження правомірності проведення зазначеного огляду надав суду заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на її проведення. Хоча надана суду заява і не містить дати її написання, однак з оглянутого в судовому засіданні відеозапису випливає, що слідчим отриманий такий дозвіл. Об`єктивні дані, які б свідчили про отримання такої згоди під тиском, суду не надані. Тому твердження сторони захисту про те, що зазначений протокол є недопустимим доказом суд оцінює критично, і вважає, що зазначений протокол огляду місця події слід оцінювати відповідно до приписів статті 94 КПК.

Захисники обвинуваченого також посилались на те, що заява ОСОБА_1 має бути визнана недопустимим доказом, оскільки ОСОБА_1 не роз`яснене його право на захист. Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для визнання зазначеної заяви недопустимим доказом суд враховує, що чинне як на час проведення наведеної вище процесуальної дії, так і на час розгляду кримінального провадження судом кримінально-процесуальне законодавство містить застереження щодо заборони самовикриття. Зокрема, у постанові ВСУ від 09.06.2016 зазначив, що згідно з вимогами частини першої статті 18 КПК жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення, а відповідно до вимог частини другої цієї статті – кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права. Однак, слід звернути увагу на те, що зміст статті 18 КПК та наведені вище висновки ВСУ застерігають щодо заборони саме самовикриття, тобто права особи не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення. Натомість, як встановлено в судовому засіданні, ОСОБА_1 добровільно написав заяву про здійснення його огляду. Крім того, чинне кримінально-процесуальне законодавство у разі відсутності такої добровільної згоди передбачає проведення відповідних процесуальних дій у примусовому порядку. Зокрема, законодавець розмежував поняття огляду (стаття 237 КПК) та освідування особи (стаття 214) і, відповідно, розмежував процедури їх проведення. Будь-які об`єктивні дані, які б свідчили про те, що 26.03.2018 проведене саме освідування ОСОБА_1 , суду не надані. Тому, суд вважає, що правові підстави для визнання заяви обвинуваченого від 26.03.2018 недопустимим доказом в судовому засіданні встановлені не були. Натомість зазначену заяву слід оцінювати відповідно до приписів статті 94 КПК.

Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити таке.

На підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину прокурор надав заяву ОСОБА_1 на ім`я начальника ГУМП у Вінницькій області, згідно з якою ОСОБА_1 повідомляв, що наносив ОСОБА_3 удари за допомогою мухобійки, штовхав її, внаслідок чого та вдарилась об батарею.

Суд вже згадував вище законодавчо закріплену заборону самовикриття. Крім того, на необхідність неухильного дотримання правила (принципу) заборони самовикриття неодноразово наголошував і Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ). Зокрема, практика ЄСПЛ вказує щонайменше на три типи ситуацій порушення свободи обвинуваченої особи не свідчити проти себе: 1) коли обов`язок свідчити передбачений законом під загрозою застосування санкції («Саундерс проти Сполученого Королівства»), або на особу покладається обов`язок доведення власної невинуватості – за «зворотного» тягаря доведення; 2) коли до особи застосовується примус, тиск, який може бути як фізичним («Яллох проти Німеччини»), так і психологічним («Гефген проти Німеччини»); 3) коли до особи застосовується примус обманним шляхом із використанням прихованих технік розслідування («Аллан проти Сполученого Королівства»). При цьому ані «особливості» певної галузі права, ані публічний інтерес не можуть бути виправданням для відступу від права зберігати мовчання.

У справі «Балицький проти України» (рішення від 03.11.2011) ЄСПЛ зазначив, що скарги заявника за пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих у результаті порушення його права не давати показання і права не свідчити проти себе, та що заявникові чинилися перешкоди щодо ефективного здійснення ним права на захист під час допиту на початковій стадії досудового слідства, є прийнятними. Також про заборону використання зізнавальних показань осіб зазначено і у справах «Боротюк проти України» (рішення від 16.12.2010), «Яременко проти України (№ 2)» (рішення від 20.04.2015). А у справі «Шличков проти Росії» (рішення від 09.02.2016) ЄСПЛ зауважив, що право не давати показання та право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції. Сенс цих прав полягає в тому числі в забезпеченні захисту підозрюваних від будь-яких проявів незаконного примусу з боку влади; таким чином їх дотримання допомагає уникнути судових помилок і сприяє реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти самого себе, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення в кримінальній справі прагне довести свою версію по справі проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих шляхом примусу або придушення волі обвинуваченого.

ЄСПЛ повторює, що свідчення, отримані в порушення статті 3 Конвенції, за визначенням вважаються недостовірними. Крім того, в кримінальному провадженні вони часто стають безпосереднім приводом для жорсткого поводження. Використання таких показань для визнання людини винною несумісне з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції.

Отже, суд вважає, що зазначена вище заява ОСОБА_1 на ім`я начальника ГУМП у Вінницькій області не може бути прийнята судом в якості доказу його винуватості у вчиненні інкримінованого йому злочину і згідно з приписами пункту 6 частини другої статті 87 КПК має бути визнана недопустимим доказом у зазначеному кримінальному провадженні.

Захисники обвинуваченого в судовому засіданні посилались на те, що протокол огляду трупа ОСОБА_3 від 26.03.2018 також має бути визнаним недопустимим доказом у кримінальному провадженні, оскільки із зазначеного протоколу випливає, що огляд проведений з 16.00 год. по 18.00 год. за участю експерта ОСОБА_12 . Однак, як зауважили захисники Паранкевича М.О., експерт ОСОБА_12 з 15.00 год. по 17.00 год. проводив експертизу з розтином трупа, а тому при проведенні його огляду присутній бути не міг.

Однак, як слідує з протоколу огляду трупа від 26.03.2018 та з висновку судово-медичної експертизи № 25 від 26.03-04.05.2018, огляд трупа проводився в приміщенні моргу Калинівської ЦРЛ. При цьому з наведеного вище висновку судово-медичної експертизи випливає, що вона тривала не лише з 15.00 год. по 17.00 год. 26.03.2018. Крім того, стороною захисту в судовому засіданні не спростовано, що огляд трупа є складовою судово-медичного обстеження. Відомості, які б свідчили про наявність будь-якої з підстав для визнання доказу недопустимим, яка передбачена статтею 87 КПК, стороною захисту суду не надані. Тому суд вважає, що правові підстави для визнання протоколу огляду трупа ОСОБА_3 від 26.03.2018 недопустимим доказом в судовому засіданні не встановлені, натомість зазначений протокол має бути оцінений відповідно до приписів статті 94 КПК.

Згідно з висновком проведеної у справі судово-медичної експертизи № 25 від 04.05.2018 (проведена з 26.03.2018 по 04.05.2018) смерть ОСОБА_3 настала від сполучної травми тіла, яка ускладнилась травматичним шоком; після спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_3 вона могла певний проміжок часу до настання загрозливих для життя явищ здійснювати фізичні дії (ходити, повзати тощо), цей проміжок часу може бути від декількох десятків хвилин до декількох годин; при судово-медичній експертизі трупа ОСОБА_3 ознак, що вказували б про те, що її тіло після смерті змінювало позу, не виявлено; при судово-медичній експертизі трупа ОСОБА_3 виявлені ушкодження у вигляді різаних ран кистей рук, які можна було б розцінити як сліди самооборони.

Захисники обвинуваченого в судовому засіданні посилались на те, що зазначений висновок має бути визнаний недопустимим доказом, оскільки експертиза розпочата 26.03.2018, а ухвала слідчого судді про надання дозволу на її проведення отримана 27.03.2018.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для визнання зазначеного доказу недопустимим суд враховує, що частиною першою статті 5 КПК процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Виявлення трупа, як слідує з матеріалів кримінального провадження, відбулось 26.03.2018, проведення експертизи також розпочате 26.03.2018. Тому суд вважає, що процесуальні дії мали здійснюватися відповідно до вимог КПК, чинними на зазначену дату, тобто в редакції процесуального закону № 2147а-VIII від 03.10.2017, який набрав чинності 16.03.2018.

Згідно з частиною першою статті 242 КПК (в редакції закону № 2147а-VIII) випливає, що експертиза проводиться експертною установою, експертом або експертами, за дорученням слідчого судді чи суду, наданим за клопотанням сторони кримінального провадження або, якщо для з`ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 КПК суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов.

Суд вже вище зазначив, що експертиза, за результатами якої складений висновок № 25 від 04.05.2018, розпочата 26.03.2018. Клопотання про проведення експертизи слідчим подане до Вінницького міського суду Вінницької області 26.03.2018. Однак ухвала про проведення експертизи слідчим суддею постановлена 27.03.2018, тобто вже після початку проведення судово-медичної експертизи.

Отже, суд приходить до переконання, що висновок судово-медичної експертизи № 25 від 04.05.2018 має бути визнаний недопустимим доказом у кримінальному провадженні.

На підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину прокурор надав суду висновок експерта № 289 від 30.07.2018. З наданих прокурором матеріалів випливає, що зазначений висновок отриманий відповідно до положень кримінально-процесуального закону, який був чинним на час проведення зазначеної експертизи. Про наявність правових підстави для визнання зазначеного висновку недопустимим доказом сторони кримінального провадження суду не повідомили і суд згідно з положеннями частини третьої статті 26 КПК не здійснював поглиблене дослідження питань, які не були винесені на його розгляд сторонами кримінального провадження.

Зі змісту висновку експерта № 289 від 30.07.2018 випливає, що генетичні ознаки клітин, виявлених на зрізах піднігтьових пластин з піднігтьовим вмістом з обох рук ОСОБА_1 та змиви з обох рук ОСОБА_1 збігаються між собою, є змішаними, належать більше ніж одній особі, містять генетичні ознаки зразка букального епітелію ОСОБА_1 та зразка крові ОСОБА_3 .

Відповідно до висновку експерта № 170 від 04.05.2018 в плямах на одязі, що належить потерпілій ОСОБА_3 , штанах ОСОБА_1 , в плямах на вирізці з килима, в змивах з поверхні батареї та поверхні тумбочки, вирізці зі шпалер вилучених при огляді місця події, встановлено наявність крові людини, при серологічному дослідженні якої встановлені антигени А та В, що не виключає можливість походження крові від ОСОБА_3 .

Захисники обвинуваченого посилались на те, що висновок № 170 від 04.05.2018 має бути визнаний недопустимим доказом, оскільки стороною обвинувачення належним чином не вилучено та зафіксовано у процесуальних документах одяг і взуття ОСОБА_3 .

З наданих суду матеріалів випливає, що усі надані експертам для дослідження матеріали (речі) були вилучені 26.03.2018 під час огляду домоволодіння АДРЕСА_1 та огляду ОСОБА_1 . Суд вже вище зазначив, що правові підстави для визнання протоколів огляду місця події від 26.03.2018 судом не встановлені. Крім того, на все вилучене майно відповідно до ухвали слідчого судді від 04.03.2018 (клопотання надійшло до суду 27.03.2018) накладений арешт, експертиза проведена підставі судового дозволу (ухвали слідчого судді від 10.04.2018). Тому, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд вважає, що правові підстави для визнання зазначеного висновку експерта недопустимим доказом судом не встановлені.

Захисники обвинуваченого в судовому засіданні також клопотали про визнання протоколу проведення слідчого експерименту з ОСОБА_9 від 27.08.2018 недопустимим доказом. Клопотання мотивоване тим, що зазначений доказ не був відкритий стороні захисту. Суд вже вище надав правову оцінку тверджень сторони захисту щодо не відкриття їй матеріалів кримінального провадження, а тому вважає, що підстави визнання зазначеного протоколу проведення слідчого експерименту недопустимим доказом з цих підстав відсутні.

Крім того, суд вважає за доцільне зауважити, що прокурор на підтвердження правомірності проведення зазначеного слідчого експерименту надав суду ухвалу слідчого судді від 23.08.2018 про надання дозволу на проведення огляду домоволодіння, де мала місце подія злочину. Тобто в даному випадку дотриманий принцип забезпечення судового контролю під час отримання доказів у кримінальному провадженні. Інші відомості, як б свідчили про наявність правових підстав для визнання протоколу проведення слідчого експерименту з ОСОБА_9 від 27.08.2018 недопустимим доказом відповідно до приписів статті 87 КПК, суду не надані. Тому зазначений протокол має бути оцінений відповідно до приписів статті 94 КПК.

Про наявність правових підстав для визнання висновку № 289 від 30.07.2018 та № 289 від 30.07.2018 недопустимими доказами сторонами кримінального провадження суду не повідомлено. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що прокурор надав суду відомості про наявність відповідних процесуальних рішень щодо відібрання зразків для проведення експертизи, відповідні протоколи та ухвали слідчого судді про призначення експертизи. Тому суд вважає, що зазначені висновки мають бути оцінені відповідно до положень статті 94 КПК.

Щодо висновку № 61-к від 23.07.2019 суд вважає за доцільне зазначити таке.

Зазначена експертиза була проведена на підставі ухвали суду за клопотанням сторони захисту. Правомірність проведення зазначеної експертизи сторонами кримінального провадження під сумнів не ставилась. Відповідно, про наявність правових підстав для визнання зазначеного висновку недопустимим доказом суду також не повідомлено. Суд вважає за доцільне при цьому зазначити, що хоча і висновок експерта № 25 від 04.05.2018 судом визнаний недопустимим доказом, однак це не призводить до автоматичного визнання висновку № 61-к від 23.07.2019 недопустимим доказом. Зокрема, застосування концепції плодів отруєного дерева (mutatis mutandis, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany), заява № 22978/05, п. 168, ECHR 2010), в даному випадку неприйнятне, оскільки з описової частини висновку № 61-к від 23.07.2019 випливає, що експертами при проведенні експертизи враховані усі надані їм матеріали кримінального провадження. Відомості про те, що використання висновку № 25 від 04.05.2018 стало вирішальним при складанні висновку № 61-к від 23.07.2019 суду не надані. Крім того, стороною захисту в судовому засіданні на вирішення суду не поставлено питання щодо того, що ненадання експертам висновку № 25 від 04.05.2018 унеможливило б складання висновку № 61-к від 23.07.2019. А, як вже суд зазначив вище, суд відповідно до частини третьої статті 26 КПК вирішує лише ті питання, які сторонами кримінального провадження винесено на розгляд суду. Тому, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд дійшов до переконання, що правові підстави для визнання висновку № 61-к від 23.07.2019 недопустимим доказом в судовому засіданні встановлені не були і зазначений висновок має бути оцінений відповідно до приписів статті 94 КПК.

Стороною захисту на підтвердження невинуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину наданий суду висновок спеціаліста № 306-а/19 від 27.09.2019. Однак суд вважає за доцільне зазначити таке. З матеріалів кримінального провадження випливає, що зазначений висновок поданий до суду 01.10.2019 через відділ прийому адвокатом Намчуком В.М. разом з клопотанням про відновлення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами, а також разом з клопотанням про призначення повторної комісійної судово-медичної експертизи. З матеріалів кримінального провадження також вбачається, що судове засідання, у якому було прийнято рішення про відновлення з`ясування обставин справи та перевірку їх доказами, а також про наявність чи відсутність правових підстав для задоволення клопотання про проведення експертизи, відбулось 01.10.2019. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що докази відкриття наведеного вище висновку № 306-а/19 від 27.09.2019 до його дослідження в судовому засіданні іншим сторонам кримінального провадження захисниками обвинуваченого суду не надані. Тому відповідно до частини дванадцятої статті 290 КПК суд не вправі приймати відомості, що зазначені у зазначеному висновку, до уваги при ухваленні відповідного процесуального рішення за результатами розгляду кримінального провадження.

Отже, аналізуючи показання особи, щодо якої здійснюється розгляд клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, потерпілої, свідків, експерта, письмові докази, надані сторонами кримінального провадження, щодо яких відсутні застереження щодо їх належності, допустимості, достовірності та достатності, суд вважає за доцільне зазначити таке.

Особа, щодо якої вирішується клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, ОСОБА_1 до зміни порядку судового розгляду кримінального провадження, тобто будучи допитаним в якості обвинуваченого, в судовому засіданні свою причетність до вчинення інкримінованого йому злочину заперечив і повідомив, що він випив з померлою трохи горілки і пішов спати, а що відбувалось потім – йому не відомо. Разом з тим, аналізуючи зазначені висновки проведених у кримінальному провадженні експертиз у їх сукупності, суд твердження обвинуваченого ОСОБА_1 про його непричетність до спричинення ОСОБА_3 , тілесних ушкоджень ставиться критично. Зокрема, з висновку експерта № 61-к від 23.07.2019 випливає, що при судово-медичній експертизі трупа ОСОБА_3 виявлені ушкодження у вигляді різаних ран кистей рук, які можна було б розцінити як сліди самооборони, при цьому ознак, що вказували б про те, що її тіло після смерті змінювало позу, не виявлено. На підтвердження факту наявності боротьби ОСОБА_1 та ОСОБА_3 свідчить і висновок експерта № 289 від 30.07.2018, відповідно до якого генетичні ознаки клітин піднігтьового вмісту рук ОСОБА_1 належать більше ніж одній особі, містять генетичні ознаки зразка букального епітелію ОСОБА_1 та зразка крові ОСОБА_3 .

Саме тому показання ОСОБА_1 , надані ним в якості обвинуваченого до зміни порядку здійснення судового розгляду кримінального провадження, щодо його непричетності до спричинення виявлених на трупі ОСОБА_3 тілесних ушкоджень суд вважає неспроможними і такими, що спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Як вже суд зазначив вище, висновком експертів № 61-к від 23.07.2019 підтверджена наявність причинного зв`язку між виявленими на трупі ОСОБА_3 тілесними ушкодженнями та її смертю. Наведеним висновком також описано характер і локалізацію виявлених на трупі ОСОБА_3 тілесних ушкоджень, їх тяжкість, а також причини настання смерті ОСОБА_3 . Крім того, у наведеному висновку зазначено, що після спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_3 могла прожити ще певний проміжок часу, до настання загрозливих для життя явищ. В цей період часу вона могла здійснювати деякі активні дії, але судово-медичних даних про те, що вона переміщувалась (переповзала, ходила тощо) в матеріалах справи не зафіксовано.

Отже, суд вважає доведеним в судовому засіданні й той факт, що причиною настання смерті ОСОБА_3 були саме протиправні дії ОСОБА_1 , що полягали у спричиненні останній виявлених тілесних ушкоджень.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації дій ОСОБА_1 суд вважає за доцільне звернути увагу на таке.

У пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВСУ) № 2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров`я особи» звернута увагу на те, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (частина друга статті 121 КК), суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

У постанові від 26.06.2014 (справа № 5-10кс14) ВСУ зазначив, що вирішуючи в справах про злочини проти життя та здоров`я особи питання про те, з прямим чи непрямим умислом діяв винуватий, суд має виходити із сукупності всіх обставин справи й ураховувати не тільки поведінку винуватого, потерпілого і їх взаємостосунки до злочину, під час і після його вчинення, але й спосіб учинення злочину, застосовані засоби і знаряддя, сам характер заподіяних потерпілим поранень. Про наявність саме прямого умислу можуть свідчити, зокрема, діяння винуватого, які завідомо для нього повинні були потягти смерть потерпілих і не призвели до смертельного наслідку лише в силу обставин, які не залежали від його волі.

Аналогічний висновок був зроблений і ВС у постанові від 21.06.2018 (справа № 263/8377/16-к).

У постанові від 17.12.2019 (справа № 756/10059/17-к) ВС зазначив, що питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.

Слід мати на увазі, що спосіб відображає насамперед причинний зв`язок між діяннями та наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб та засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів та наслідків своїх діянь, що проявляє свою конкретизацію в способі вчинення діянь.

Крім цього, у постанові від 09.10.2018 (справа № 760/4968/15-к) ВС зазначив, що відповідно до частини першої статті 115 КК умисним вбивством є умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Умисне вбивство слід відрізняти від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого.

Визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб`єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю. Питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.

Склад злочину, передбачений частиною другою статті 121 КК, належить до особливих (складних) злочинів і виділений законодавцем в окремий вид необережного заподіяння смерті, тому що за своєю суттю, природою речей заподіяння смерті відбувається єдиним засобом – завданням тілесних ушкоджень. Умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 КК) є злочином із матеріальним складом і змішаною формою вини.

ВС роз`яснив, що при цьому визначальним є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: якщо особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, бажає їх настання, умисел є прямим, а якщо не бажає, хоча й свідомо припускає їх настання, умисел є непрямим.

У постанові від 20.12.2018 (справа № 753/14222/14-к) ВС зазначив, що хаотичний, нецілеспрямований характер заподіяння тілесних ушкоджень не може свідчити про наявність умислу на вбивство.

В судовому засіданні, зокрема з висновку експертів № 61-к від 23.07.2019, встановлено, що у трупа ОСОБА_3 були виявлені множинні тілесні ушкодження (виявленням переломів ребер з обох сторін - по декільком анатомічним лініям, забою легень; забійної рани лівої ноги, відкритого перелому лівої великогомілкової кістки, різаних ран лівої руки (3), різаної рани правої кисті (1), колото-різаних ран правої ноги (2), колото-різаних ран лівої ноги (1), множинних синців тулуба і кінцівок) і судово-гістологічною експертизою шматочків внутрішніх органів, під час якої встановлено коефіцієнт шоку в розмірі 0,97. Слід зауважити, що між травмою та смертю ОСОБА_3 є причинно-наслідковий зв`язок. Сполучна травма тіла у ОСОБА_3 належить до тяжких тілесних ушкоджень, за ознакою небезпеки для життя; після спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_3 могла прожити ще певний проміжок часу, до настання загрозливих для життя явищ. В цей період часу вона могла здійснювати деякі активні дії, але судово-медичних даних про те, що вона переміщувалась (переповзала, ходила тощо) в матеріалах справи не зафіксовано; ушкодження на кінцівках ОСОБА_3 можна розцінювати як сліди боротьби і самооборони.

Відповідно до приписів пункту 1 та 2 частини першої статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення. Обов`язок доведення зазначених обставин, як випливає з частини першої статті 92 КПК, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, – на потерпілого.

Слід зауважити, що ВС у постанові від 12.06.2018 (справа № 712/13361/15) зазначив, що обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов`язок, передбачений статтею 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме – винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

При цьому ВС у постанові від 04.07.2018 (справа № 688/788/15-к) зазначив, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.

Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням.

У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ зазначав, що наявність сумнівів не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18.01.1978 р. у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Irelandv. the United Kingdom), п. 161, Series А заява № 25), який застосовується при оцінці доказів, а такі докази можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту».

Доведення «поза розумним сумнівом» відображає максимальний стандарт, що має відношення до питань, що вирішуються, при визначенні кримінальної відповідальності. Ніхто не повинен позбавлятися волі або піддаватися іншому покаранню за рішенням суду, якщо вина такої особи не доведена «поза розумним сумнівом (Sevtap Veznedaroрlu v. Turkey (Севтап Везнедароглу проти Туреччини). Критерій доведеності «поза розумним сумнівом» (рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978 р., п. 161, Series A No 25) полягає в тому, що така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою чи подібних до них неспростованих презумпцій (рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey), заява No 21986/93, п. 100, ECHR 2000- VII; рішення у справі «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine), заява No 12167/04, від 15.11.2012 р., п. 52). Більше того, ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці зауважує, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio /той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження/ (рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України», (Ushakov and Ushakova v. Ukraine), заява № 10705/12, ECHR 2015).

Також при розкритті поняття стандарту доведення поза розумним сумнівом суд вважає за доцільне звернути увагу, що ВС у постанові від 21.01.2020 (справа № 754/17019/17) зауважив, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

У постанові від 12.06.2018 (справа № 712/13361/15) ВС зазначив, що обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов`язок, передбачений статтею 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

У постанові від 04.07.2018 (справа № 688/788/15-к) ВС зазначив, що законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням.

Відповідно до частини третьої статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь. Аналогічна правова конструкція закріплена й у частині четвертій статті 17 КПК. Зі змісту частини другої статті 8 та частини п`ятої статті 9 КПК випливає, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні та кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, здійснюючи судовий розгляд даного кримінального провадження відповідно до вимог частини шостої статті 22, частини третьої статті 26, частини першої статті 337 КПК, оцінюючи досліджені у справі докази з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, суд прийшов до висновку, що стороною обвинувачення поза розумним сумнівом не доведено, що в діях обвинуваченого ОСОБА_1 наявні ознаки умисного вбивства ОСОБА_3 . При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що частиною третьою статті 337 КПК визначено, що з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Отже, аналізуючи надані сторонами кримінального провадження докази згідно з приписами статті 94 КПК з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, суд дійшов до переконання, що стороною обвинувачення поза розумним сумнівом не доведено в судовому засіданні, що при спричиненні ОСОБА_1 тілесних ушкоджень ОСОБА_3 обвинувачений діяв саме з метою спричинення смерті ОСОБА_3 . Зокрема, як вже суд зазначив вище, в судовому засіданні було встановлено, що ОСОБА_1 наніс ОСОБА_3 множинні тілесні ушкодження, при цьому їх спричинення характеризується хаотичністю та відсутністю ознак цілеспрямованості. Натомість надані суду докази свідчать про наявність ознак боротьби між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Суд вважає за доцільне зауважити, що в судовому засіданні не було предметом дослідження причини припинення нанесення ОСОБА_1 тілесних ушкоджень ОСОБА_3 . Натомість в ході проведення судово-медичної експертизи (висновок № 61-к від 23.07.2019) випливає, що після спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_3 могла прожити ще певний проміжок часу, до настання загрозливих для життя явищ. Тому суд вважає, що сумніви у цій частині слід тлумачити саме на користь обвинуваченого. Разом з тим, незважаючи на те, що в судовому засіданні поза розумним сумнівом не доведено наявності у діянні ОСОБА_1 ознак умисного вбивства ОСОБА_3 , суд вважає, що в судовому засіданні доведено факт спричинення ОСОБА_1 тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_3 , що спричинило смерть потерпілого.

Суд при цьому вважає за доцільне зауважити таке.

Під час досудового розслідування була проведена судово-психіатрична експертиза ОСОБА_1 (висновок № 137 від 23.04.2018). Відповідно до зазначеного висновку в період часу, до якого відноситься інкриміноване ОСОБА_1 діяння, останній на хронічне психічне захворювання не страждав, перебував поза будь-яким тимчасовим хворобливим розладом психічної діяльності, міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. На час проведення зазначеної експертизи ОСОБА_1 також міг усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Наведені обставини свідчать, що на час вчинення діяння, яке є предметом судового розгляду, ОСОБА_1 міг усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Разом з тим, за клопотанням сторони захисту суд своєю ухвалою від 22.01.2021 призначив у кримінальному провадженні повторну амбулаторну судово-психіатричну експертизу ОСОБА_1 .

На виконання зазначеної ухвали 29.03.2021 на адресу суду надійшов висновок № 45 від 18.02.2021, відповідно до якого в теперішній час ОСОБА_1 виявляє психічний розлад у вигляді судинної деменції (F 01.8), не може усвідомлювати свої дії та керувати ними, а також потребує застосування примусових заходів медичного характеру у психіатричній лікарні із суворим режимом нагляду.

Зі змісту частини першої статті 115, частини п`ятої статті 12 КК випливає, що зазначений злочин є особливо тяжким злочином. Натомість зі змісту частини другої статті 121 та частини четвертої статті 12 КК випливає, що зазначений злочин є тяжким. Тому зміна правової кваліфікації діяння ОСОБА_1 в даному випадку відбуватиметься відповідно до приписів частини третьої статті 337 КПК і не свідчитиме про вихід суду за межі пред`явленого ОСОБА_1 обвинувачення. Крім того, про відсутність ознак виходу за межі пред`явленого обвинувачення свідчить і та обставина, що стороною захисту лінією захисту від кримінального обвинувачення обрано саме спосіб заперечення причетності ОСОБА_1 до спричинення ОСОБА_3 будь-яких тілесних ушкоджень.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що в діянні ОСОБА_1 наявні ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 121 КК, за ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, каліцтво статевих органів, психічну хворобу або інший розлад здоров`я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя, кваліфікуючою ознакою якого є спричинення смерті потерпілого.

Як суд вже зазначив, відповідно до висновку № 45 від 18.02.2021 в теперішній час ОСОБА_1 виявляє психічний розлад у вигляді судинної деменції (F 01.8), не може усвідомлювати свої дії та керувати ними, а також потребує застосування примусових заходів медичного характеру у психіатричній лікарні із суворим режимом нагляду.Частиною другою статті 19 КК регламентовано, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Частиною першої статті 84 КК визначено, що звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 94 КК залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати, зокрема, госпіталізацію до закладу з надання психіатричної допомоги із звичайним наглядом.

Частиною п`ятою статті 94 КК встановлено, що госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов`язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Відповідно до роз`яснень, наданих в пунктах 5 та 15 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 03.06.2005 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування», розглядаючи справи про застосування примусових заходів медичного характеру, суди повинні враховувати, що такі заходи, як надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним, посиленим або суворим наглядом, передбачені статтею 94 КК, можуть застосовуватися до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння (злочини) в стані неосудності (обмеженої осудності) або вчинили злочини в стані осудності чи обмеженої осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними. Судам потрібно мати на увазі, що тимчасовий розлад психічної діяльності особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, що настав після вчинення злочину (як до постановлення вироку, так і під час відбування покарання), також може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру, а суд при визначенні виду психіатричного закладу, в який слід помістити психічно хворого, має виходити як з його психічного стану, так і характеру скоєного ним суспільно небезпечного діяння і тому з урахуванням цих вимог.

Отже, враховуючи, що зазначене суспільно небезпечне діяння було вчинене ОСОБА_1 , коли він міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, однак в подальшому за наслідками проведеної у кримінальному провадженні судово-психіатричної експертизи констатовано, що він виявляє психічний розлад у вигляді судинної деменції (F 01.8), не може усвідомлювати свої дії та керувати ними, суд дійшов до переконання, що останній потребує застосування до нього примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу з суворим режимом нагляду. При цьому суд вважає, що правові підстави для звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності з передачею його під нагляд близьким родичам, як про це зазначили захисники Паранкевича М.О., відсутні, оскільки таке звільнення не передбачене нормами кримінального закону, зміст яких наведений вище.

Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що частиною четвертою статті 84 КК визначено, що у разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 цього Кодексу, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п`ятій статті 72 цього Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

З матеріалів кримінального провадження випливає, що ОСОБА_1 26.03.2018 був затриманий за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 115 КК, і 28.03.2018 до нього застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Проте на підставі ухвали суду від 29.09.2020 ОСОБА_1 у зв`язку зі значним погіршенням стану здоров`я був звільнений з-під варти. Тому строк перебування ОСОБА_1 під вартою з 26.03.2018 по 29.09.2020 у разі його одужання необхідно буде зарахувати до строку покарання згідно з правилами, встановленими частиною п`ятою статті 72 КК. При цьому суд вважає, що правові підстави для застосування приписів частини п`ятої статті 72 КК (в редакції Закону № 838-VIII) тобто з розрахунку 1 день попереднього ув`язнення за 2 дні позбавлення волі відсутні, оскільки зазначений закон втратив чинність 21.06.2017, а інкриміноване ОСОБА_1 діяння останнім вчинене в ніч з 25 на 26 березня 2018 року.

Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК.

Разом з тим, згідно з наданими представником сторони обвинувачення ухвалами слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 04.04.2018 на речові докази у кримінальному провадженні накладені арешти, які необхідно скасуванню.

Керуючись статтею 371, 513 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Клопотання задовольнити.

Застосувати до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу з суворим режимом нагляду – Вінницької обласної психіатричної лікарні № 2 за адресою: село Березина Вінницького району Вінницької області.

Речові докази, а саме:

- дерев`яну паличку з ватним тампоном на одному із кінців, марлеву серветку просочену речовиною бурого кольору (кров ОСОБА_3 ), фрагмент дерев`яної палиці коричневого кольору, зрізи нігтьових пластин з обох рук ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , змиви з рук ОСОБА_1 (два фрагмента серветок), дактилокарти на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , аркуш паперу зі слідами рук, дві скляні чарки, скляну пляшку з-під горілки «Пшенична» ємністю 0,5 л, частину ґудзика чорного кольору, кухонний ніж довжиною 30 см з дерев`яною рукояткою, яка обмотана проволокою та ізолентою синього кольору, кухонний ніж довжиною 24,2 см з цільною пластиковою рукояткою чорного кольору, ніж довжиною 14,2 см з цільною пластиковою рукояткою чорного кольору, жіночу болоньову куртку чорного кольору, жіночу кофту малинового кольору, халат фіолетового кольору з малюнком, жіночу сорочку світло-зеленого кольору, жіночу кофтинку синього кольору, спідницю зеленого кольору, пару трикотажних валянків з бавовни, чоловічі штани світло-сіро-зеленого кольору, фрагмент килима прямокутної форми зі слідами речовини бурого кольору, два марлевих тампони просочених речовиною бурого кольору та вирізку з паперових шпалер зі слідами речовини бурого кольору, які передано до камери зберігання речових доказів Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області – знищити.

Арешт, накладений на речові докази на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 04.04.2018 – скасувати.

Судові витрати на залучення експертів у розмірі 32927 (тридцять дві тисячі дев`ятсот двадцять сім) – покласти на державу.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня її оголошення.

Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Суддя-доповідач:

Суддя:

Суддя: