Рішення № 98390791, 16.07.2021, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"16" липня 2021 р.м. Одеса Справа № 916/896/21Господарський суд Одеської області у складі судді Погребна К.Ф.

при секретарі судового засідання Арзуманян В. А.

розглянувши матеріали справи №916/896/21

за позовом: Приватного акціонерного товариства “Одеський завод гумових технічних виробів” (65001, м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, буд. 124, код ЄДРПОУ: 00152276)

До відповідача: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях (33028, м. Рівне, вул. 16 Липня, буд. 77, код ЄДРПОУ: 13989432)

про зобов`язання вчинити певні дії

Представники сторін:

від позивача - Лебєдєв Ю.М., довіреність № 133, дата видачі : 11.05.21;

від відповідача - Паска В.В., довіреність № 1, дата видачі : 11.01.21.

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство Одеський завод гумових технічних виробів, звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях про зобов`язання демонтувати два цегляних дворівневих будинки: літ. А розміром 6,85м на 9,8м, літ. Х розміром 6,68м на 9,8м, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140, причал 200 з наступним вивозом належних відповідачу будівельних матеріалів з території Приватного акціонерного товариства "Одеський завод гумових технічних виробів".

Ухвалою від 12.04.2021р. судом, у порядку ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, позовну заяву Приватного акціонерного товариства "Одеський завод гумових технічних виробів" було залишено без руху.

16.04.2021р. до господарського суду надійшла заява (вх. №10610/21) від Приватного акціонерного товариства "Одеський завод гумових технічних виробів" про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 27.04.2021 року було відкрито позовне провадження у справі № 916/896/21 за правилами загального позовного провадження.

14.06.2021р. до суду від позивача надійшло клопотання про витребування доказів, згідно якого останній просить суд витребувати з архіву господарського суду Одеської області справу № 35/17-3274-2011 за позовом Відкритого акціонерного товариства „Одеський завод гумових технічних виробів” до Одеської міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Одеського міського управління земельних ресурсів Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення. Крім того просить суд витребувати від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях акт введення експлуатацію цегляних дворівневих будинків, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140, причал 200.

Судом в задоволенні відповідного клопотання було відмовлено, з огляду на наступне. По-перше позивач був стороною по справі № 35/17-3274-2011 а тому має можливість самостійно ознайомитись з матеріалах справи, по-друге щодо витребування від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях акту введення експлуатацію цегляних дворівневих будинків, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140, причал 200, позивачем в порушення вимог ст. 81 ГПК України доказів самостійного звернення з відповідною заявою до відповідача не надано.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 15.06.2021р. строк підготовчого провадження був продовжений на тридцять днів в порядку ст. 177 ГПК України.

Ухвалою суду від 06.07.2021р. підготовче засідання було закрито, розгляд справи в було призначено по суті в засіданні суду.

24.05.2021р. за вх. №14001/21 відповідач надав до суду відзив на позов, згідно якого позовні вимоги не визнає, вважає позовні вимоги не обґрунтованими безпідставними в зв`язку з чим в задоволені позову просить суд відмовити повністю.

Судом після повернення з нарадчої кімнати, в порядку ст. 240 ГПК України, було проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив.

Як вказує позивач, Рішенням Виконавчого комітету Ленінської районної ради депутатів трудящих від 15.06.1973р. заводу гумових виробів (правонаступником якого є позивач - ПрАТ "ОЗГТВ") для організації відпочинку та зміцнення здоров`я працівників було дозволено будівництво бази відпочинку – водної станції на частині території водної станції заводу "Більшовик" (на березі моря за територією ватино-ватної фабрики), що зараз має адресу: м. Одеса, Миколаївська дорога, 140.

У вересні 1975 р. були затверджені техноробочий проект та зведений кошторис на будівництво бази відпочинку на суму 20000 рублів, які пройшли експертизу генпроектувальника та були затверджені для виконання керівництвом Одеського заводу гумових виробів, що підтверджується довідкою про затвердження проектнокошторисної документації.

Листом Міського управління Одеської обласної контори Всесоюзного банку фінансування капітальних вкладень вих. № 17/281 від 13.05.1976р. було підтверджено, що документи стосовно будівництва бази відпочинку (водноспортивної станції) прийняті до фінансування. Таким чином Одеським заводом гумових виробів (який був на той час державним підприємством) за рахунок державних коштів було побудовано на законних підставах базу відпочинку – водноспортивну станцію, що розташована на земельній ділянці за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140.

В подальшому, як зазначає позивач, відповідно до рішення Одеської міської ради від 11.07.2003 p. № 1507-IV "Про затвердження проекту відведення та надання відкритому акціонерному товариству "Одеський завод гумових технічних виробів" в оренду земельної ділянки площею 0,4360 га, за адресою: м. Одеса, Миколаївська дорога, 140, для експлуатації та обслуговування водноспортивної станції" позивачу було надано у короткострокову оренду строком на 5 років вищевказану земельну ділянку.

Вказаним рішенням було затверджено проект відведення земельної ділянки, затверджено договір оренди. На виконання п. 4.1 рішення позивачем замовлено та отримано в управлінні земельних ресурсів відповідні документи, актом від 03.08.2007р. межі земельної ділянки визначено в натурі та складено відповідний акт. Всі документи на виконання рішення Одеської міської ради від 11.07.2003р. позивачем підготовлені, надані в Управління земельних ресурсів та після погодження представлені ще в грудні 2007р. в Одеську міську раду.

Проте, як вкаузє позивач, Одеська міська рада до цього часу не розглядає вказані документи та не укладає необхідний договір з позивачем через самовільно збудовані кооперативом „Атлетик” на території належної позивачеві бази двох цегляних будинків.

Разом з тим, питання знесення цих самовільно збудованих будинків не відноситься до обов`язків позивача, оскільки власником землі, на якій вони розташовані є територіальна громада м. Одеси, яка цим питання жодним чином весь цей час не переймалась.

В той же час, Постановою від 16.11.2020 року у справі № 916/67/20, Південно-західний апеляційний господарський суд визнав право власності за державою України в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях серед іншого і на два вищезазначених цегляних двохрівневих будинка, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140, причал 200.

Поруч з цим, за переконанням позивача вказані будинки не входять до складу бази відпочинку позивача, але наявність цих будинків на території бази відпочинку та статус самовільного будівництва перешкоджає цільовому використанню бази та належному оформленню (укладенню договору оренди) права користування позивача земельною ділянкою під вказаною базою відпочинку. Таким чином, самовільна забудова земельної ділянки, на якій розташована база відпочинку ПрАТ “ОЗГТВ”, порушує Законодавство України і права позивача щодо користування розташованою під належною йому нерухомістю земельною ділянкою, яке реалізується, зокрема і шляхом здійснення оформлення цього права в законом визначеному порядку.

Крім того, за посиланнями позивача, розташування на території бази відпочинку самовільно збудованих споруд порушує його права, як власника нерухомого майна – бази відпочинку, оскільки позбавляють можливості обслуговувати споруди бази які розташовані впритул до самовільно зведених будиночків, які займають суттєву частину території бази.

Також, позивач зауважує, що земельна ділянка під належною йому базою відпочинку знаходиться в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Чорного моря. Самовільна забудова капітальними спорудами частини цієї земельної ділянки є прямим порушенням вимог статті 60 Земельного кодексу України та статей 88, 90 Водного кодексу України якими передбачено, що земельні ділянки прибережних захисних смуг можуть передаватися лише на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково дослідних робіт тощо. Тому, самовільна забудова капітальними цегляними спорудами земельної ділянки за адресою м. Одеса, Миколаївська дорога, 140 є протизаконною.

Отже, посилаючись на вищенаведені обставини Приватне акціонерне товариство “Одеський завод гумових технічних виробів” звернулось до господарського суду з відповідним позовом за захистом свого порушеного права.

Дослідивши в сукупності всі обставини та матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства, що регулюють спірні відносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволені позовних вимог з наступних підстав.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України „Про судоустрій і статус суддів є, зокрема, забезпечення гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів кожного.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003р.).

В Україні основоположним принципом судочинства згідно Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є принцип верховенства права.

Як вказано у Рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року №15-рп/2004 верховенство права - це панування права в суспільстві. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі Пантелеєнко проти України зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі Дорани проти Ірландії Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи Каіч та інші проти Хорватії (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.

Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Так, звертаючись з відповідним позовом до суду Приватне акціонерне товариство "Одеський завод гумових технічних виробів", просить суд зобов`язати Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях демонтувати два цегляних дворівневих будинки: літ. А розміром 6,85м на 9,8м, літ. Х розміром 6,68м на 9,8м, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140, причал 200 з наступним вивозом належних відповідачу будівельних матеріалів з території Приватного акціонерного товариства Одеський завод гумових технічних виробів.

При цьому, в обґрунтування позовних вимог, позивач вказує, що зазначені об`єкти є самочинно збудованими та такими що перешкоджають цільовому використанню бази та належному оформленню (укладенню договору оренди) права користування позивача земельною ділянкою під вказаною базою відпочинку.

Разом з тим суд зазначає, що відповідно до вимог статті 376 ЦК право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування.

У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК).

Відповідно до положень статті 38 Закону № 303 8-VI право на звернення до суду ' з позовом про знесення самочинно збудованих об`єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред`явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил із визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об`єкта є неможливою.

Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об`єкту та чи відмовляється особа, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови.

Пунктом 17 Пленуму визначено, що позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред`явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК, статтею 103 ЗК.

В той же час, позивачем не надано належних та допустимих доказів, проте що вказані будинки є самочинним будівництвом.

Позивач зазначає, що відповідні самочинно збудовані об`єкти є перешкодою для укладання договору оренди землі.

Разом з тим, як вбачається з листа Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 23.04.2021 року № 01-18/527-09-02, рішення щодо передачі в приватну власність (надання в оренду, постійне користування) земельної ділянки, за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, причал 200 (території водно - спортивної станції), Одеською міською радою не приймалося.

Більш того позивачем не надано до суду жодних належних та допустимих доказів, як здійснення ним дій по укладанню договору оренди землі на протязі більше десяти років, так і доказів того що Одеською міською радою було відмовлено в укладанні договору оренди саме з підстав наведених позивачем у позові.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 16.11.2020 року постановою Південно - Західного апеляційного господарського суду у справі № 916/67/20 визнано право власності за державою України в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях на 11 (одинадцять) будинків відпочинку, з яких: - 9 (дев`ять) двокімнатних дерев`яних будинка («Б» розміром 3,76 м на 7.12 м; «В» розміром 3.60 м на 4.25 м; «Д» розміром 3.64 м на 7.07 м; «Г» розміром 7.08 м. на 3.60 м; «Е» та «Е1» розміром 3.64 м. на 16.03 м.; «НІ» розміром 3.60 м на 7.07 м.; «Ф» розміром 3.76 м на 7.07 м; «У» розміром 6.91 м на 5.42 м), що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140, причал 200; - 2 (два) цегляних двохрівневих будинка («А» розміром 6.85 м на 9.80 м та «X» розміром 6.68 м на 9.80 м.), що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. , Миколаївська дорога, 140, причал 200.

Як було встановлено постановою Південно - Західного апеляційного господарського суду 16.11.2020 року у справі № 916/67/20, «08 грудня 1986 року між Одеським заводом гумовотехнічних виробів (Завод) та Острозьким шиноремонтним заводом (Підприємство, Острозький ШРЗ) був укладений договір про врегулювання відносин сторін щодо спільної діяльності, будівництва та експлуатації. водноспортивної бази відпочинку (далі Договір), за умовами якого Завод та Підприємство, виходячи із принципів належної турботи про відпочинок працівників своїх підприємств, що виконують двоєдину виробничу програму по забезпеченню народного господарства резино-технічною продукцією та населення товарами народного споживання, вступають в співпрацю строком на 30 років у сфері організації будівництва будиночків, благоустрою території та відпочинку працівників заводу на водноспортивній базі відпочинку Заводу, розташованого по дорозі Котовського, 136, в прибережній зоні моря. Пунктом 1.2 вказаного договору визначено, що в рамках спільної співпраці сторони приймають рішення про дольову участь Підприємства в будівництві водноспортивної бази відпочинку Заводу.

Згідно із п.п. б) п. 2.2 Договору Підприємство зобов`язалось, зокрема: своїми силами та за рахунок своїх коштів протягом одного (1987-го) року здійснити будівництво, тринадцяти двокімнатних будиночків на відведеній ділянці території бази Заводу (із них два цегляних, дачного типу); прийняти остаточно збудовані ' двокімнатні будиночки на баланс Підприємства.

5.1 Договору сторони обумовили, що частина власності Острозького ШРЗ (Підприємство) в загальній діяльності після проведення будівництва та реконструкції будиночків складає 13, із них два цегляних, дачного типу.

У п. 5.2 Договору визначено, що збудовані на базі відпочинку заводу тринадцять будиночків відпочинку за кошти Підприємства на відведеній земельній ділянці є власністю Підприємства. їм присвоюються порядкові номери згідно загальної нумерації будиночків на базі відпочинку Заводу.

Даний Договір набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами та діє протягом 30 років в період з 18 грудня 1986 р. до 18 грудня 2016 р. (п. 7.1 Договору).

У 1995 році Острозький шиноремонтний завод було включено до Переліку підприємств, що підлягають обов`язковій приватизації в 1995 році (додаток № 2 до постанови кабінету Міністрів України від 15 травня 1995 р. № 343).

Наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області №585 від 23.05.1996 затверджено склад комісії з підготовки до приватизації Острозького ШРЗ.

Згідно з протоколом № 1 засідання інвентаризаційної комісії Острозького шиноремонтного заводу від 20.06.1996 були затверджені інвентаризаційні акти.

У протоколі № 2 засідання інвентаризаційної комісії Острозького шиноремонтного заводу від 24.06.1996 була погоджена дооцінка основних засобів; на які нараховано 100% знос, на загальну суму 715095 тис. крб.; вилучено з акта оцінки вартість: незавершеного будівництва житлового фонду 7768291 тис. крб., об`єктів, які не підлягають приватизації 3903960 тис. крб., щодо якого встановлено пільги 130835 тис. крб.; підтвердити оціночну вартість цілісного майнового комплексу в сумі 107553812 тис. крб.

На виконання наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 23.05.1996 № 585, наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 28.06.1996 № 744 затверджено акт оцінки цілісного майнового комплексу Острозького шиноремонтного заводу, визначивши вартість цілісного майнового комплексу в сумі 107553812 тис. крб. Та розмір статутного фонду в сумі 96465850 тис. крб.

Відповідно до п. 14.4 акта оцінки вартості цілісного майнового комплексу Острозького шиноремонтного заводу, затвердженого 28.06.1996 начальником регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області, вартість об`єктів, які не підлягають приватизації, становить 4034795 крб.

Як свідчить акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу «Острозький шиноремонтний завод» від 28.06.1996 та додаток 4а, під час приватизації названого заводу до статутного капіталу не увійшли будинки в м. Одеса, які введені в експлуатацію в квітні 1990року (а.с.49,52).

З переліку державного майна, що не увійшло до статутного фонду ВАТ “Острозький ШРЗ” вбачається, що до статутного фонду не увійшли будиночки 13 шт. загальною площею 136,5 кв.м, м. Одеса, стан задовільний використовується як база відпочинку (а.с.47).

Наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 17.07.1996 № 826 Державне підприємство Острозький шиноремонтний завод було перетворено у Відкрите акціонерне товариство Острозький шиноремонтний завод та затверджено його статут.

Розпорядженням голови виконкому Острозької міської ради народних депутатів від 25.07.1996 зареєстровано Відкрите акціонерне товариство Острозький шиноремонтний завод та його статут.

Відповідно до п. 1.1 Статуту Відкритого акціонерного товариства Острозький шиноремонтний завод останнє засновано відповідно до рішення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 17.07.1996 № 826 шляхом перетворення Державного підприємства Острозький шиноремонтний завод у Відкрите акціонерне щовариство Острозький шиноремонтний завод відповідно до указу Президента України Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів від 26.11.1994 № 699/94.

Із пункту 4.1 Статуту Відкритого акціонерного товариства Острозький шиноремонтний завод вбачається, що засновником товариства було Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській області.

Згідно з інвентарним описом 1, складеним внаслідок проведеної інвентаризації відповідно до постанови КМУ № 757 від 15.07.1997, станом на 01.10.1997 у складі державного майна, що не увійшло до статутного фонду ВАТ Острозький`ШРЗ, під порядковим номером 2 зазначені будиночки м. Одеса, 1990 року виготовлення в кількості 13 шт. вартістю 2647,95 крб. (а.с. 44).

У Протоколі засідання інвентаризаційної комісії ВАТ “Острозький ШРЗ” від 25.10.1997 вирішили: залишити на балансі обладнання їдальні та будівлі бази . відпочинку і надалі використовувати за призначенням (а.с. 48).

З Акта перевірки використання та збереження державного майна, що не. увійшло в статутний фонд ВАТ “Острозький ШРЗ” від 31 травня 2000 року, вбачається, що в ході перевірки встановлено, зокрема, наступні інвентаризаційні об`єкти: будиночки відпочинку 13 штук, що розташовані в м. Одеса, загальна площа яких 136,5 кв.м., балансова вартість становить 2647,95 грн., залишкова вартість 0грн. Дані об`єкти знаходяться в. задовільному стані та використовуються за призначенням (а.с.43).

Із переліку нерухомого майна, який є додатком до листа Регіонального відділення по Одеській області від 21.08.2001№ 1/3664, адресованого ВАТ “Одеський ЗГТВ ”, вбачається, що будиночки відпочинку у власність останнього не передавалися (а.с. 14). 30.06.2011 під час проведення перевірки об`єктів державної власності встановлено відсутність 2 (двох) дерев`яних будинків.

У Інвентаризаційному описі № 1 основних засобів від 30.06.2011 зазначено, що проведено зняття фактичних залишків, які рахуються на балансових рахунках ВАТ «Острозький шиноремонтний завод», та встановлено наявність 13 об`єктів на суму 21757,64 грн. на день інвентаризації (а. с. 20-21).

Згідно, із схематичним планом ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, причал №200; вул. Миколаївська дорога, 140, наявні об`єкти, позначені літерами: «А», «Б», «В», «Г», «Д», «Е», «ЕІ», «НІ», «X», «Ф», «У», з яких: - два цегляні будинки: «А`розміром 6.85 м на 9.80 м та «X»розміром 6.68 м на 9.80м; - дерев 'яні будинки: «Б» розміром 3.76 м на 7.12 м; «В» розміром 3.60 м на 4.25 м; «Д» розміром 3.64 м на 7.07 м; «Г`розміром 7.08 м на 3.60 м; «Е» та «Е1» розміром 3.64 м на 16.03 м; «НІ» 3.60 м на 7.07 м; «Ф» розміром 3.76 м на 7.07 м; « У» розміром 6.91 м на 5.42 м (а. с. 19).

Як вбачається з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ВАТ Острозький шиноремонтний завод припинено 11.01.2013.

Актом РВ ФДМУ по Одеській області про перевірку стану ефективності використання, утримання та збереження державного майна, яке у процесі приватизації не увійшло до статутного капіталу ВАТ “Острозький шиноремонтний завод”, але залишилося на його балансі від 30.10.2013 встановлено, що з боку керівництва ЗАТ “Острозький шиноремонтний завод” були порушені вимоги діючого законодавства з питань бухгалтерського обліку та інвентаризації державного майна, а саме в частині відсутності на об`єктах державної власності інвентарних номерів.

Крім того, надано пропозиції РВ ФДМУ по Рівненській області: присвоїти інвентарні номери на об`єкти, нерухомого майна; реєстрації права державної власності; прийняти відповідне ефективне управлінське рішення стосовно об`єктів нерухомого майна (а.с.28-29). 15.01.2018 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській області звернулося з листом № 11-05-0203 до ТзОВ «Нове технічне бюро інвентаризації» з проханням виготовити технічні паспорти на об`єкти державної власності - будинки відпочинку (11 шт.), що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140, причал 200, які не увійшли до статутного капіталу.

Крім того, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській Області звернулося з листом № 11-05-01882 від 08.05.2018 до відповідача про допущення представників РВ ФДМ України по Одеській області та ТзОВ «НовеБТІ» для здійснення технічної інвентаризації об`єктів державної власності, надіславши разом з листом відповідачу перелік відповідних документів.

Натомість Товариство у листі № 03/01-121 від 05.06.2018 відмовилось допускати працівників позивача, посилаючись на безпідставність та протиправність їх дій, а також неотримання переліку документів, які підтверджували б факт передачі будиночків».

Частиною четвертою статті 75 ГПК України, передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

З огляду на зазначене, суд вважає за необхідне при розгляді даної справи врахувати обставини, встановлені в постанові Південно - Західного апеляційного господарського суду 16.11.2020 року у справі № 916/67/20.

Більш того, як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, за Регіональним відділенням 07.06.2021р. було зареєстровано право власності 2 (два) цегляних двохрівневих будинка («А» розміром 6.85 м на 9.80 м та «X» розміром 6.68 м на 9.80 м.), що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. , Миколаївська дорога, 140, причал 200.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом обєктивного і прямо не опосередкований у субєктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним обєктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того,

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобовязань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Отже, враховуючи вищенаведене, приймаючи до уваги, той факт що позивач не є власником (орендарем) земельної ділянки (суміжної з нею), право власності на спірні об`єкти визнано та зареєстровано за відповідачем, враховуючи що Приватним акціонерним товариством “Одеський завод гумових технічних виробів” не надано до суду, жодних належним та допустимих доказів, що будинки є самочинним будівництвом або наявний припис про усунення будь - яких порушень, суд вважає, що позивачем не надано належних доказів наявність порушеного права за захистом якого він звернувся до суду.

З врахуванням відсутності належних та допустимих доказів які б підтверджували факт наявність порушеного права позивача за захистом якого він звернувся до суду, суд доходить висновку що позовні вимоги Приватного акціонерного товариства “Одеський завод гумових технічних виробів” задоволенню судом не підлягають.

Інші посилання позивача не спростовують висновків, до яких дійшов суд.

При цьому, суд звертає увагу сторін на те, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЧ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів… мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. І хоча п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суду обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Саме такі висновки викладені у рішенні ЕСПЧ від 10.02.2010р.у справі "Серявін та інші проти України"

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Таким чином, враховуючи вищезазначені обставини, аналізуючи норми законодавства та наявні в матеріалах справи докази, господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Приватного акціонерного товариства “Одеський завод гумових технічних виробів” в повному обсязі.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви покладаються на позивача відповідно до приписів ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову Приватного акціонерного товариства “Одеський завод гумових технічних виробів” (65001, м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, буд. 124, код ЄДРПОУ: 00152276) до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях (33028, м. Рівне, вул. 16 Липня, буд. 77, код ЄДРПОУ: 13989432)

– відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на Приватного акціонерного товариства “Одеський завод гумових технічних виробів” (65001, м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, буд. 124, код ЄДРПОУ: 00152276).

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.

Відповідно до ст. ст. 254, 256 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено 19 липня 2021 р.

Суддя К.Ф. Погребна