Рішення № 98378660, 13.07.2021, Приморський районний суд м. Одеси

13.07.21

Справа № 522/10933/20

Провадження № 2/522/3742/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2021 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого – судді Чернявської Л.М.,

за участю секретаря судових засідань Звонецької І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Споживчого кооперативу «КАТЮША» про поновленні на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

08 липня 2020 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшов позов ОСОБА_1 до Споживчого кооперативу «КАТЮША» про поновленні на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та заява про поновлення строку звернення до суду.

Свої позовні вимоги обґрунтував тим, що 16 січня 2020 року Позивача було звільнено із займаної посади охоронця Споживчого кооперативу «Катюша» на підставі п.4 частини 1 ст. 40 КЗпП України, за відсутність без поважних причин на робочому місці. Проте ОСОБА_1 вважає, що звільнення з займаної посади є незаконним та безпідставним. Зазначив, що йому було лиш повідомлено, що він звільнений за ініціативою власника, за відсутність на роботі більш трьох годин без поважної причини, проте, як зазначив позивач, він ніколи не порушував трудову дисципліну і сумлінно виконував свої обов`язки на роботі. Зазначив, що за весь час жодного разу не притягався керівником до дисциплінарної відповідальності, а також не був притягнутий до будь-якої іншої відповідальності. Крім того, Позивачу було завдано моральну шкоду, яка полягає у безпідставному позбавленні права на отримання заробітку, та приниження його честі, гідності та його ділової репутації. Позивач просить визнати незаконним його звільнення та поновити на роботі Спожимвчому кооперативі «КАТЮША» на посаді охоронця, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду у розмірі 50 000 гривень, а також судові витрати на надання правничої допомоги. Позивач також просив поновити строк для звернення до суду на оскарження наказу від 16.01.2020 року посилаючись на Закон №540-ІХ про додаткові соціальні та економічні гарантії у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

09 липня 2020 року ухвалою суду відкрито провадження у справі та встановлено порядок спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін для розгляду даної справи.

21 грудня 2020 року від представника відповідача адвоката Доніної Л.А. до суду надійшли письмові пояснення, в яких зазначено, що позовна заява ОСОБА_1 є необґрунтованою, так як відсутні докази на які посилається позивач. Також зазначили, що Позивач повинен був дотримуватися Правил внутрішнього трудового розпорядку СК «КАТЮША». Проте Позивач постійно порушував внутрішній трудовий розпорядок та трудову дисципліну, запізнювався на роботу, сварився в колективі, не виконував вказівки керівництва, допускав прогули, що було підставами для накладення дисциплінарного стягнення та в наступному звільнення за прогул, в обґрунтування тверджень додали відповідні докази. Також, зазначили що ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці 22.12.2019 о 09:30 год. та відсутній на робочому місці без поважних причин протягом всього часу, тобто з 07:00 год. 22.12.2019 року до 07:00 23.12.2019 року, про що керівнику кооперативу надійшла доповідна записка старшого сторожа ОСОБА_2 від 26.12.2019 року. Прогул було оформлено Актом від 26.12.2019 року комісії СК «КАТЮША» в складі Голови правління Брухно В.О., членів кооперативу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .. Акт про відсутність робітника на роботі від 26.12.2019 року, доповідна записка старшого сторожа ОСОБА_2 від 26.12.2019 року та письмове пояснення працівника від 03.01.2020 року були підставою для звільнення позивача з роботи за п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України. Наказ про звільнення від 16.01.2020 року за № 33-К був негайно наданий робітнику для ознайомлення, та його текст зачитано вголос. Ознайомившись із наказом про звільнення та отримавши його копію, позивач власноруч вчинив розписку під текстом наказу із зазначенням дати 16.01.2020 року. Також 16.01.2020 року позивачем була отримана трудова книжка НОМЕР_1 , про що також вчинена розписка на Наказі про звільнення від 16.01.2020 року за № 33-К. Розрахунок при звільненні загалом в сумі 6 577, 08 грн., позивач отримав 16.01.2020 року у безготівковій формі на свій картковий рахунок відповідно до ст. 116 КЗпП України. Зазначили, що позивачем не надано доказів про заподіяння йому відповідачем моральної шкоди. Також зазначили, про пропуск ОСОБА_1 процесуального строку на звернення до суду з позовом щодо законності звільнення та поновлення на роботі.

В судове засідання з`явився позивач, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив задовольнити, надавши до суду письмові пояснення по справі. Представник відповідача в судове засідання не з`явився, надав заяву про слухання справи за відсутності, у задоволені позову просив відмовити.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши письмові докази по справі приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню виходячи з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у тримісячний строк з дня, коли він (вона) дізналися або повинні були дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Як слідує з матеріалів справи, 16 січня 2021 року ОСОБА_1 звільнений з посади «сторож», Стоянка «Ксюша» через відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, п.4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України на підставі доповідної записки старшого сторожа; акту про відсутність ОСОБА_1 на роботі; письмового пояснення працівника, що підтверджується Наказом № 33-К про припинення трудового договору (контракту) від 16.01.2020 року та копією Трудової книжки на ім`я ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 з відповідним записом.

Згідно п.4 ч. 1 ст. 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Правила внутрішнього трудового розпорядку СК «КАТЮША», затверджені рішенням Загальних зборів трудового колективу, протоколом від 18.06.2018 року № 2, та введені в дію Наказом Голови правління Брухно В.О. від 29.06.2018 року № 06/5.

Позивач у своєму позові стверджує, що ніколи не порушував трудову дисципліну і сумлінно виконував свої обов`язки весь час роботи. Вважає, що його абсолютно безпідставно та упереджено звільнено з особистих мотивів.

Проте суду критично ставиться до даних тверджень Позивача, так як данні факти спростовуються Актом про відсутність робітника на роботі від 26.12.2019, згідно якого комісія СК «КАТЮША» в складі Голови правління Брухно В.О., членів кооперативу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , склала акт про те, що сторож ОСОБА_1 не з`явився на робоче місце 22.12.2019 о 09:30 год. та був відсутнім на робочому місці протягом всього часу, тобто з 07:00 год. 22.12.2019 до 07:00 год. 23.12.2019. ОСОБА_1 про причини своєї відсутності на роботі не повідомляв, та на момент складання акту не надав інформацію про поважні причини відсутності. ОСОБА_1 запропоновано надати письмові пояснення. ОСОБА_1 від підписання акту та надання письмових пояснень відмовився.

Як вбачається з Пояснювальної ОСОБА_1 від 03.01.2020 року, 22.12.2019 року Позивач був відсутній на роботі у зв`язку з перебуванням в місті Києві. Також ОСОБА_1 зазначив, не повідомляв голову правління ОСОБА_5 та старшого сторожа ОСОБА_6 про його причини відсутнусті на робочому місці .

Також, в матеріалах справи міститься Протокол №2 від 28.12.2019 зборів сторожів автостоянки « ІНФОРМАЦІЯ_1 », за участю ОСОБА_1 , на яких розглядалися факти порушення ОСОБА_1 посадових інструкцій, Правил внутрішнього трудового розпорядку СК «КАТЮША», а саме систематично запізнюється на роботу, допускає прогули, грубить членам кооперативу, нецензурно свариться, не виконує вказівки старшого сторожа та Голови правління кооперативу тощо. Згідно якого, вирішено звернутися до керівництва про звільнення ОСОБА_1 з роботи.

У відповідності до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивач не надав до суду доказів, які б спростовували факт відсутності на робочому місці 22.12.2019 року.

Так в судовому засіданні Позивач підтвердив, що був відсутній на робочому місці 22.12.2019 року, зазначивши, що він змінився з іншим сторожем своїми робочими змінами, а відтак не вважає, що він допустив прогул. Однак суду не надано доказів на підтвердження доводів позивача, що його відсутність на робочому місті була погоджена з керівництвом.

З огляду на вищевикладене, та те що, позивач не заперечував про свою відсутність на робочому місці 22.12.2019 року, позовні вимоги про визнання звільнення з роботи ОСОБА_1 незаконним та поновлення на роботі у Споживчому кооперативі не підлягають задоволенню.

Згідно ст. 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Положеннями статті 117 Кодексу законів про працю України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Позивач просить стягнути з Споживчого кооперативу «Катюша» середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 78 000 гривень у період з 16.01.2020 року по 22.03.2021 рік, надавши відповідний розрахунок.

Для правильного вирішення даного спору необхідно встановити з чиєї саме вини було допущено порушення розрахунку з працівником та чи було допущено таке порушення взагалі.

Одночасно, суд враховує, що у трудових спорах обов`язок довести відсутність своєї вини покладається на роботодавця, а не на працівника.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з Наказу № 33-К про припинення трудового договору від 16 січня 2020 року, ОСОБА_1 16 січня 2020 року отримав трудову книжку № НОМЕР_1 , про що власноруч зробив відмітку на вищевказаному Наказі.

Також, в матеріалах справи є розписка ОСОБА_1 від 03.01.2020 року про те, що Позивач отримав 3 358 гривень 75 копійок за понаднормову працю, що також підтверджується Відомостями на виплату готівки № 01 від 03 січня 2020 року.

В матеріалах справи є Зведена відомість сум для зарахування на картрахунки. Отримувачем зазначено ОСОБА_1 , рахунок НОМЕР_2 ; Призначення платежу – Заробітна плата за першу половину січня 2020 року та компенсація за невикористану відпустку у сумі 6 577, 08 гривень.

Тобто, Відповідачем здійснена виплата Ѕ частини заробітної плати за січень 2020 року та компенсація за невикористану відпустку Позивачу відповідно до ст. 116 КЗпП України. Інші докази в матеріалах справи відсутні.

Отже неможливо встановити факт допущення порушення відповідачем при звільненні працівника, тобто встановити вину відповідача з метою усунення порушених прав позивача та/або відвернення негативних наслідків в разі такого порушення. А позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу, з яких можливо було з`ясувати ці обставини, а за відсутності таких відомостей позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також не підлягають задоволенню.

Так, при подачі позивачем розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, були зазначені вимоги про компенсацію за невикористану відпустку 35 000 гривень у період з 16.10.2012 року по 04.07.2018 рік; 6000 гривень заробітної плати за серпень 2018 року слід зазначити наступне.

Так, позивачем при подачі позовної заяви були заявлені вимоги про визнання звільнення з робот незаконним та поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації за заподіяну моральну шкоду та стягнення правничої допомоги.

Дослідивши матеріали цивільної справи, слід зазначити що позивач не звертався до суду з заявою про збільшення позовних вимог то чи з уточненою позовною заявою, а відтак суд не приймає до уваги надані вимоги про стягнення відповідних виплат та розглядає цивільну справу в межах позовних вимог, які були заявлені ОСОБА_1 08 липня 2020 року.

Щодо стягнення моральної шкоди в розмірі 50 000 гривень з Відповідача, слід зазначити наступне.

Згідно ч. 2 ст. 23 ЦК України, моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Частиною першою статті 237-1 КЗпП передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральних втрат потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під моральними втратами потерпілого розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інші негативні наслідки морального характеру.

У пунктах 9, 13 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Проте, Позивачем не надано доказів про заподіяння йому відповідачем моральної шкоди, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, які зазначені в позові.

Згідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не є достатньо обґрунтованими, не підтверджені належними та допустимими доказами, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення вимог позивача.

Щодо застосування строків позовної давності, які заявив Відповідач у своїх поясненнях.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно з Постановою Верховного суду від 30 травня 2018 року по справі № 161/20278/14-ц, вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Часткове погашення заборгованості позичальником не може вважатися підставою для переривання строку позовної давності, оскільки платежі у рахунок погашення заборгованості, були здійснені під час примусового виконання судового рішення, що не може свідчити про добровільне визнання позичальником свого боргу. Переривання перебігу позовної давності можливе лише добровільними діями позичальника, банк же не надав на підтвердження таких дій позичальника належних доказів (квитанцій, касових ордерів тощо), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою.

Позивачем разом з позовом до суду подано заяву про поновлення строку на звернення до суду в якому зазначив, що строки пропущені у зв`язку з запровадженням карантину в Україні, у зв`язку з чим просив поновити строк на оскарження Наказу про звільнення із займаної посади від 16 січня 2020 року № 33-К.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК).

У п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» №14 від 18 грудня 2009 року роз`яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, тільки у разі, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити у задоволенні заявлених вимог у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із застосуванням наведеної норми ЦК).

Між тим, із урахуванням викладеного, суд не застосовує наслідки пропуску строку позовної давності, про застосування яких було заявлено представником відповідача, оскільки в позові відмовлено за його недоведенністю.

За таких обставин, на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, суд змушений прийти до висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 263-265, 353 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Споживчого кооперативу «КАТЮША» про поновленні на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - відмовити в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається через Приморський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 16 липня 2021 року.

Суддя Л. М. Чернявська