Рішення № 98343193, 07.07.2021, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа №303/1724/21

2/303/895/21

Ряд. стат. звіту - 63

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2021 року м.Мукачево

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

в особі головуючого судді Куцкір Ю.Ю.

з участю секретаря судових засідань Славич М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Мукачево цивільну справу за позовом представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Мукачівська міська рада про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, -

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Мукачівська міська рада про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

Позов обґрунтовує тим, що позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 проживає у даній квартирі, користується нею, чим створює перешкоди позивачу, як власнику, у реалізації повною мірою свого права користуватись, розпоряджатись та володіти майном. Відповідач зловживає алкогольними напоями, веде аморальний спосіб життя, вчиняє насильство щодо своєї бувшої дружини, що призводить до нестерпності проживання у житлі позивача. До відповідача вживалися заходи громадського впливу, неодноразово дочка позивача ОСОБА_4 зверталася з відповідними заявами до відділу поліції, а також відповідач неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення насильства у сім`ї. Однак, такі заходи впливу не дали жодного результату, відповідач і надалі продовжує вчиняти насильство у сім`ї, веде аморальний спосіб життя.

Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала до суду заяву про розгляд справи без її участі та участі позивача. Позовні вимоги підтримує та просить суд їх задовольнити з підстав зазначених у позові.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причину неявки суд не повідомив, відзив на позовну заяву не подав.

Представник третьої особи Мукачівської міської ради в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причину неявки суд не повідомив.

Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у їх сукупності та кожен окремо, що мають значення для вирішення справи по суті, встановивши фактичні дані та відповідні їм правовідносини, приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що 04.07.2002 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_1 був укладений Договір купівлі-продажу квартири, згідно якого остання купила квартиру, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с. 7, 8).

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 15.12.2020 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було розірвано (а.с. 9).

Із відповіді Мукачівського РУП ГУ НП в Закарпатській області від 29.01.2021 року №1669/106/26/1-2021 вбачається, що ОСОБА_4 три рази зверталася до Мукачівського РУП ГУНП в Закарпатській області з приводу неправомірних дій її колишнього чоловіка ОСОБА_3 , а саме:

- №11581 від 02.10.2018 року, складено протокол про адміністративне правопорушення №ГР028701 від 04.10.2018 року за ч.1 ст.173-2 КУпАП;

- №123 від 03.01.2020 року, прийняте рішення: матеріали розглянуті згідно ЗУ «Про звернення громадян»;

- №1114 від 29.01.2021 року, матеріали розглядаються згідно ЗУ «Про звернення громадян», рішення не прийнято.

Разом з тим, до Мукачівського РУП ГУНП в Закарпатській області ОСОБА_1 з приводу неправомірних дій ОСОБА_3 не зверталася (а.с. 10, 11).

Із роздруківки бази «АРМОР» слідує, що заявником вчинення домашнього насильства за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_4 , а особою, яка вчиняє таке насильство зазначено ОСОБА_3 (а.с. 12-15, 17-19).

Відповідно до відповіді Мукачівського міськрайонного суду від 25.02.2021 року №ЕП-1743/01.4-05/8/2021 за період з 2018 року по теперішній час в провадженні суду перебували дві справи про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_3 , мешканця АДРЕСА_1 , а саме справа №303/7636/20, 3/3444/20 за ч.1 ст.173-2 КУпАП та справа №303/6368/18, 3/303/2369/18 за ч.1 ст.173-2 КУпАП (а.с. 20). Згідно ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина 1 ст.4 ЦПК України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у ст.16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.

У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку, тобто відповідачем ОСОБА_3 , з приводу користування зазначеним житлом після припинення шлюбу із дочкою позивача.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами ст.3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у ч.2 ст.64 ЖК УРСР.

Відповідно до ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно ст.156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 цього Кодексу.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У ст.7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до ч.1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із ч.1 ст.383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями ст.391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у ст.405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені ст.406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі №753/481/15-ц (провадження №6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц, (провадження №61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №523/12186/13-ц (провадження №61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених ст.50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена її сім`ї на користування квартирою.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц.

Відповідно до ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

При цьому, при вирішенні спірних правовідносин підлягають врахуванню обставини, визначені ст.116 ЖК УРСР.

У ст.157 ЖК УРСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст.116 ЖК УРСР.

Відповідно до ч.1 ст.116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

За умовами норми ст.116 ЖК України, підставою виселення вказаних осіб може стати не будь-яке порушення правил співжиття, а лише таке, котре відбувається в жилому приміщенні і стосується відносин щодо користування жилими приміщеннями осіб, які проживають у них. Тому, для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.

Під систематичністю необхідно розуміти вчинення двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

До матеріалів справи позивачем не було долучено жодних належних та допустимих доказів того, що відповідач ОСОБА_3 вчиняв правопорушення чи інші протиправні дії (систематично порушував правила співжиття), які унеможливлюють проживання позивачки ОСОБА_1 разом з нею у квартирі, а також не надано доказів того, що до відповідача застосовувались заходи впливу, які не дали позитивного результату.

Долучена представником позивача відповідь Мукачівського РУП ГУНП в Закарпатській області від 29.01.2021 року за №1669/106/26/1-2021, згідно якого ОСОБА_4 зверталась з приводу неправомірних дій ОСОБА_3 при відсутності постанов суду про визнання останнього винуватим у вчиненні адміністративних правопорушень, не може бути визнана належним доказом того, що відповідач систематично порушував правила співжиття. Крім цього, з цієї ж відповіді слідує, що ОСОБА_1 у період з 2017 року по теперішній час до відділу поліції з приводу неправомірних дій ОСОБА_3 не зверталася.

Відтак, факти звернення до правоохоронних органів зі скаргами на поведінку відповідача, і то не власником квартири, тобто позивачем ОСОБА_1 щодо вчинення останнім домашнього насильства без застосування до винної особи заходів попередження чи впливу цими органами про недопущення порушення правил співжиття не є підставою для виселення.

Крім того, доказів, що на підставі зазначеної заяви відповідними органами були вжиті заходи попередження або громадського впливу щодо ОСОБА_3 суду не надано.

Суд враховує, що вимога про виселення з підстав, передбачених ст.116 ЖК України, може бути заявлена лише у разі, коли після застосування заходів впливу до винної в порушенні правил громадського співжиття особи, її поведінка не змінилася і вона вчинила нові неправомірні дії, несумісні з установленими правилами соціального співіснування. Разом з тим, позивач не надала жодних доказів, що такі заходи застосовувалися відносно ОСОБА_3 , проте не дали позитивних результатів.

Інших доказів на підтвердження зазначених представником позивача обставин суду надано не було.

При ухваленні рішення суд також враховує, що ОСОБА_3 є колишнім членом сім`ї власника квартири, зареєстрований у вказаному житловому приміщенні, проживає у ньому на законних підставах протягом тривалого часу, іншого житла у власності немає.

Враховуючи наведене, представник позивача не довела належними та допустимими доказами, що відповідач систематично руйнує чи псує жиле приміщення, або використовує його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. Надані представником позивача докази не підтверджують наявність підстав для виселення відповідача із спірної квартири. Відсутні докази, що в даному випадку порушено баланс між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування квартирою. Представником позивача не доведено порушення прав позивача, за захистом яких вона звернулася до суду.

На підставі наведеного суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 41, 47 Конституції України, ст.ст. 7, 64, 116, 150, 157 ЖК УРСР, ст.ст. 317, 319, 391, 405, 406 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 15, 76, 81, 89, 141, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про усунення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , перешкоди у користуванні квартирою, за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його підписання.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Закарпатського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_3 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення складено 07.07.2021 року.

Головуючий Ю.Ю. Куцкір