Рішення № 98331950, 14.07.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 липня 2021 р. Справа№200/2051/21-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Кравченко Т.О.,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до заступника Міністра юстиції України – Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Ліщини Івана Юрійовича, Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

24 лютого 2021 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі – позивач) до заступника Міністра юстиції України – Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Ліщини Івана Юрійович (далі – відповідач 1, заступник Міністра), надісланий на адресу суду 19 лютого 2021 року, в якому позивач просив:

- визнати протиправними дії відповідача, що виявилася у неправомірній відмові в наданні позивачу публічної інформації за його запитом на отримання публічної інформації від 14 січня 2021 року № 14/01-13;

- зобов`язати повторно розглянути запит позивача на отримання публічної інформації від 14 січня 2021 року № 14/01-13 з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні.

Заяви, клопотання учасників справи. Процесуальні дії у справі.

01 березня 2021 року суд постановив ухвалу про прийняття позовної заяви та відкриття провадження в адміністративній справі № 200/2051/21-а; запропонував позивачу відповідно до ч. 2 ст. 48 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) надати згоду на заміну первісного відповідача у справі на належного – Міністерство юстиції України; у задоволенні клопотання позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст. 263 КАС – відмовив; вирішив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ст. 262 КАС.

Про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі сторони повідомлені належним в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС).

Ч. 2 ст. 262 КАС передбачено, якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі.

На підставі ч. 5 ст. 262 КАС та у зв`язку з відсутністю клопотання будь-якої із сторін про розгляд справи в судовому засіданні, справа розглянута в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 8 ст. 262 КАС при розгляді справи за правилами прощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

19 березня 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, поданий відповідачем 1 – Заступником Міністра, разом з клопотанням про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

19 березня 2021 року суд постановив ухвалу про залучення другого відповідача, якою у зв`язку з відсутністю згоди позивача на заміну первинного відповідача у справі на належного залучив Міністерство юстиції України до участі у справі як другого відповідача (далі - відповідач 2, Міністерство).

19 березня 2021 року суд постановив ухвалу, якою заяву представника відповідача 1 про розгляд справи в порядку загального позовного провадження залишив без задоволення.

Цією ж ухвалою суд відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача 1 про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

06 квітня 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, поданий відповідачем 2.

14 квітня 2021 року до суду надійшла відповідь позивача на відзив відповідача 2.

21 квітня 2021 року до суду надійшли заперечення відповідача 2 на відповідь на відзив.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що всупереч вимогам частини другої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відповідач 1 порушив право позивача на доступ до публічної інформації, надавши відповідь не по суті запиту, а саме замість запитуваної копії звернення, на яке Міністерством юстиції України надана відповідь-роз`яснення № 57298/Ч-33021/8.4.3 від 21 грудня 2020 року, розпорядник інформації надіслав копію відповіді-роз`яснення № 57298/Ч-33021/8.4.3 від 21 грудня 2020 року, яку позивач не запитував.

Вважаючи такі дії відповідача 1 протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відповідачі 1 і 2 позовні вимоги не визнали, надали відзиви на позовну заяву, в яких просили відмовити в позові, покликаючись на те, що звернення, яке позивач просив надати як публічну інформацію, містило персональні дані заявника, виключення яких неможливо без спотворення змісту такого звернення.

У відповіді на відзив відповідача 2 позивач зауважив, що обставини, на які посилається відповідач 2 у відзиві, не були підставою для відмови у наданні запитуваної позивачем інформації.

У запереченні на відповідь на відзив відповідач 2 наголошував на правомірності дій Міністерства при наданні відповіді на запит позивача про надання публічної інформації.

Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Докази відхилені судом, та мотиви їх відхилення.

На виконання вимог ст. 90 КАС суд оцінив докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні; оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи з того, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 77 КАС кожна особа повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

За правилами абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З`ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив таке.

14 січня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Міністерства юстиції України з письмовим запитом на отримання публічної інформації № 14/01-13, в якому просив надати копію звернення, на яке Міністерством юстиції України надана відповідь-роз`яснення № 57298/Ч-33021/8.4.3 від 21 грудня 2020 року.

18 січня 2021 року на електронну пошту позивача надійшов лист Міністерства юстиції України від 16 січня 2021 року № 1982/ПІ-Т-179/8.4.3. за підписом заступника Міністра – Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Ліщини І.

Зміст вказаного листа свідчить, що у зв`язку з надходженням запиту ОСОБА_1 від 14 січня 2021 року на отримання інформації в порядку, передбаченому Законом України «Про доступ до публічної інформації», Міністерство направило на адресу запитувача копію листа Міністерства від 21 грудня 2021 року № 57298/Ч-33021/8.4.3.

Лист Міністерства від 21 грудня 2021 року № 57298/Ч-33021/8.4.3. являє собою відповідь, яку Міністерство надало за наслідками розгляду звернення фізичної особи щодо строку дії права оренди земельної ділянки.

Будь-які інші докази щодо предмета доказування учасники справи не надали.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Ч. 2 ст. 34 Конституції України гарантує права кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національною безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, що визначено ч. 3 ст. 34 Конституції України.

Ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) гарантує кожному свободу вираження поглядів.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право, крім іншого, включає свободу одержувати інформацію без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві, що передбачено ч. 2 ст. 10 Конвенції.

Отже, позивач має гарантоване ст. 34 Конституції України та ст. 10 Конвенції право на інформацію. Це право не є абсолютним і може зазнавати обмеження, яке здійснюється на підставі закону, для досягнення легітимної мети та є необхідним у демократичному суспільстві.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес, визначає Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі – Закон № 2939).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 2939 метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.

Закон № 2939 не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб`єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом (ч. 2 ст. 2 Закону № 2939).

Щодо визначення поняття «публічна інформація» та її обсягу суд відзначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 2939 публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Перелік розпорядників інформації визначений ст. 13 Закону № 2939.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939 розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень – органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Аналіз визначення терміну «публічна інформація», наведеного у ч. 1 ст. 1 Закону № 2939, та переліку розпорядників публічної інформації, закріпленого у п. 1 ч. ст. 13 цього Закону, дозволяє дійти висновку, що публічною є уся відображена або задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що перебуває у володінні суб`єктів владних повноважень, тобто органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, інших суб`єктів, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими до виконання.

Такий висновок узгоджується з роз`ясненнями, наведеними у пп. 1.1. п. 1 Постанови Пленуму ВАСУ № 10.

Суд зауважує, що публічною є не лише інформація, яка отримана, створена або знаходиться у володінні суб`єкта владних повноважень внаслідок реалізації ним владних управлінських функцій, публічною є взагалі уся інформація, яка перебуває у володінні такого суб`єкта.

За цих обставин суд погоджується з твердженням позивача, що запитувана ним інформація є публічною.

Гарантії забезпечення права на доступ до публічної інформації визначені ст. 3 Закону № 2939.

Зокрема, це право гарантується: 1) обов`язком розпорядників інформації надавати інформацію, крім випадків, передбачених законом; 3) максимальним спрощенням процедури отримання інформації; 6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації (ч. 1 ст. 3 Закону № 2939).

Одним із способів забезпечення доступу до інформації є надання інформації за запитами на інформацію (п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону № 2939).

Механізм реалізації права на доступ до інформації за інформаційними запитами визначає Розділ IV Закону № 2939.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону № 2939 запит на інформацію – це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Ч. 2 ст. 19 Закону № 2939 визначено, що запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Згідно з положеннями ч. 3 ст. 19 Закону № 2939 запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача.

Письмовий запит подається в довільній формі, що передбачено ч. 4 ст. 19 Закону № 2939.

Відповідно до ч. 5 ст. 19 Закону № 2939, запит на інформацію має містити: 1) ім`я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв`язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

Таким чином, звернувшись до Міністерства з відповідними запитами, ОСОБА_1 виявив намір реалізувати своє право на доступ до публічної інформації.

Щодо режиму доступу до публічної інформації суд зазначає таке.

Ч. 2 ст. 1 Закону № 2939 установлено, що публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Отже, за загальним правилом публічна інформація є відкритою. Винятки з цього правила встановлюються законом (ч. 2 ст. 1 Закону № 2939, ч. 2 ст. 20 Закону № 2657) і таким законом є Закон № 2939 (пп. 5.1. п. 5 Постанови Пленуму ВАСУ № 10).

Суд виходить з того, що обмеження доступу до публічної інформації є виключенням, яке буде правомірним лише у разі дотримання низки умов.

Види інформації, доступ до якої може бути обмежено, визначені ч. 1 ст. 6 Закону № 2939, а ч. 2 ст. 6 цього Закону визначає сукупність вимог, дотримання яких є обов`язковим для обмеження доступу до таких видів інформації.

Так, ч. 1 ст. 6 Закону № 2939 установлено, що інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Суд зауважує, що ч. 2 ст. 6 Закону № 2939 передбачає вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу.

Обов`язок обґрунтування обмеження доступу до тієї чи іншої інформації покладається на розпорядника, запитувач не має доводити її відкритість. При цьому, чи належить інформація до будь-якого виду інформації з обмеженим доступом розпорядник не визначає довільно. Визначення інформації з обмеженим доступом чітко передбачено у ст. ст. 7-9 Закону № 2939. Водночас, сам по собі факт належності інформації до конфіденційної, службової чи таємної не є підставою для обмеження доступу до неї (відмови у її наданні).

Вичерпний перелік підстав для відмови в задоволенні запиту на інформацію визначений ч. 1 ст. 22 Закону № 2939.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону № 2939, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до ч. 2 ст. 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені ст. 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених ч. 5 ст. 19 цього Закону.

За правилами, наведеними у ч. 4 ст. 22 Закону № 2939, у відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: 1) прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; 2) дату відмови; 3) мотивовану підставу відмови; 4) порядок оскарження відмови; 5) підпис.

Відповідно до ч. 5 ст. 22 Закону № 2939 відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі.

Ст. 23 Закону № 2939 передбачає право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 23 Закону № 2939 рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону № 2939 оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.

Щодо відмови у наданні інформації, яка може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом, суд зазначає наступне.

П. 2 ч. 1 ст. 22 Закону № 2939 передбачає, що розпорядник інформації може відмовити у доступі до інформації, якщо інформація, що запитується належить до інформації з обмеженим доступом відповідно до ч. 2 ст. 6 цього Закону.

Відтак, для того, щоб обмежити доступ до інформації, розпорядник має обґрунтувати до якого виду інформації з обмеженим доступом належать запитувані відомості, а також проаналізувати, чи наявні підстави для обмеження такого доступу відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 2939.

Разом з цим сам факт належності запитуваної інформації до інформації з обмеженим доступом не є достатньою підставою для відмови у її наданні.

Як наслідок, для того, щоб обмеження доступу було правомірним, інформація має належати до інформації з обмеженим доступом та при цьому розпорядник має виконати вимоги «трискладового тесту», передбаченого ч. 2 ст. 6 Закону № 2939.

Про необхідність застосування «трискладового тесту» під час обмеження доступу до таємної інформації йдеться також у пп. 5.1. п. 5 Постанови Пленуму ВАСУ № 10.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 2939 обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Застосування цих умов саме у сукупності забезпечує дотримання принципу пропорційності обмеження права на доступ до публічної інформації.

Зокрема, в абз. 3 пп. 2.1. п. 2 мотивувальної частини рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016 Конституційний Суд України зазначив, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 22 Закону № 2939 відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою. Таким чином, у відмові розпорядник має не просто послатися на належність інформації до інформації з обмеженим доступом, але й обґрунтувати наявність підстав для обмеження в доступі, продемонструвавши застосування в сукупності положень п. п. 1-3 ч. 2 ст. 6 Закону № 2939.

Отже, мотивованою може вважатися відмова, якщо у відповіді розпорядник зазначив: 1) якому з перерахованих у п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону № 2939 інтересів відповідає обмеження доступу до інформації (цей перелік є вичерпним, розширеному тлумаченню не підлягає, розпорядник має обґрунтувати, чому саме обмеження доступу до конкретної інформації переслідує вказану мету); 2) яка істотна шкода буде завдана цим інтересам (розпорядник має пояснити, у чому полягає шкода відповідному інтересу, передбаченому п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону № 2939, довести наявність причинно-наслідкового зв`язку між наданням доступу до інформації та можливим настанням шкоди захищеному інтересу; обґрунтувати істотність шкоди та ймовірність її настання внаслідок надання доступу до інформації; 3) що переважає: істотна шкода захищеному інтересу чи суспільний інтерес знати цю інформацію.

Отже, розпорядник має навести відповідні і достатні аргументи, які доводять, що шкода від оприлюднення такої інформації для захищеного інтересу переважає право громадськості знати цю інформацію, суспільний інтерес до неї.

При цьому, згідно з приписами ч. 2 ст. 22 Закону № 2939 відповідь розпорядника інформації не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

Висновки суду по суті позовних вимог.

Вирішуючи справу по суті, суд вважає за необхідне перш за все визначитись з належним відповідачем у справі.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939 розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень – органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Визначення поняття «суб`єкт владних повноважень» не охоплює посадових осіб і службових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, оскільки за своїм статусом та колом повноважень вони не підпадають під розуміння органу державної влади та інших суб`єктів, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939. У зв`язку з цим такі особи не можуть (не мають здатності) виконувати обов`язки розпорядника інформації.

Зі змісту позовної заяви та доданих до неї матеріалів вбачається, що 14 січня 2021 року ОСОБА_1 звернувся з запитом на отримання публічної інформації № 14/01-13 до розпорядника інформації – Міністерства юстиції України.

Запит стосувався надання звернення, на яке Міністерство юстиції України надавало відповідь-роз`яснення від 21 грудня 2020 року № 57298/Ч-33021/8.4.3.

Відповідь на запит позивача Міністерство юстиції України надало листом від 16 січня 2021 року № 1982/ПІ-Т-179/8.4.3 за підписом заступника Міністра – Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини ОСОБА_2 .

Суд зазначає, що заступник Міністра не є органом державної влади, а тому не володіє публічною інформацією і в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939 не може бути її розпорядником.

Рішення з приводу запиту на інформацію може прийматися керівником розпорядника інформації чи іншою посадовою особою, яка є носієм організаційно-розпорядчих повноважень, тобто, така посадова особа діє від імені розпорядника інформації, а тому належним відповідачем у спірних правовідносинах є Міністерство юстиції України, до якого надійшов запит на інформацію, а не заступник Міністра, який діяв від його імені.

Таке правозастосування узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у п. 32 постанови від 16 квітня 2018 року по справі № 820/3775/17.

Так Верховний Суд зазначив, що голова адміністрації району міської ради під час надання відповіді на запит позивача виступала відповідальною особою з питань доступу до публічної інформації відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону № 2939. В той же час, остання не є розпорядником публічної інформації у розуміння ст. 13 Закону № 2939. При цьому Верховний Суд вказав на те, що відповідач підлягав заміні на належного під час розгляду справи судом першої інстанції, чого зроблено не було.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що в контексті спірних правовідносин належним відповідачем є саме Міністерство, а не його посадові особи.

Викладене вище спростовує наведені позивачем у позовній заяві та відповіді на відзив аргументи на користь того, що належним відповідачем у справі має бути саме заступник Міністра, а не Міністерство юстиції України.

Надаючи оцінку правомірності дій Міністерства та їх відповідності критеріям, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС, суд виходить виключно з тієї аргументації, яка наведена Міністерством в його листі від 16 січня 2021 року № 1982/ПІ-Т-179/8.4.3.

Суд відхиляє наведені відповідачем 2 заперечення щодо неможливості надання ОСОБА_1 запитуваного ним звернення, обумовленої захистом персональних даних заявника, через те, що таких мотивів у наданні позивачу запитуваної інформації в листі від 16 січня 2021 року № 1982/ПІ-Т-179/8.4.3. взагалі наведено не було.

Зміст запиту від 14 січня 2021 року № 14/01-13 свідчить, що ОСОБА_1 не просив Міністерство надати йому відповідь-роз`яснення від 21 грудня 2020 року № 57298/Ч-33021/8.4.3., однак саме цей документ Міністерство йому надало. При цьому запитуване позивачем звернення Міністерство не надало, не навівши з цього приводу жодного обґрунтування.

Отже, суд приходить до висновку, що Міністерство надало ОСОБА_1 відповідь не по суті запиту, що в силу положень ч. 2 ст. 22 Закону № 2939 має бути кваліфіковано як протиправна відмова у наданні інформації.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 23 Закону № 2939, крім іншого, запитувач має право оскаржити відмову в задоволенні запиту на інформацію.

Таким чином, дії Міністерства, які полягали у неправомірній відмові в наданні ОСОБА_1 публічної інформації за його запитом на отримання публічної інформації від 14 січня 2021 року № 14/01-13 підлягають визнанню протиправними.

Суд враховує роз`яснення, наведені у пп. 6.2. п. 6 Постанови Пленуму ВАСУ № 10, та зазначає, що навіть у разі, якщо запитувана публічна інформація належить до інформації з обмеженим доступом, розпорядник інформації має забезпечити розгляд інформаційного запиту із застосуванням «трискладового тест» відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 2939.

Таким чином, належним способом захисту порушеного права позивача є покладення на Міністерство обов`язку повторно розглянути запит ОСОБА_1 від 14 січня 2021 року № 14/01-13 з урахуванням правової оцінки наданої судом у цьому рішенні.

У задоволенні позовних вимог до відповідача 1 – заступника Міністра слід відмовити.

Таким чином, позов підлягає задоволенню частково.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 КАС).

Позивачем документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908,00 грн.

При цьому суд враховує, що судовий збір сплачений за одну немайнову вимогу, яка судом задоволена.

Таким чином, судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908,00 грн підлягають присудженню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства.

Щодо негайного виконання рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 371 КАС України негайно також виконуються рішення суду, прийняті в адміністративних справах, визначених пунктами 1, 5 частини першої статті 263, пунктами 1-4 частини першої статті 283 цього Кодексу.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 263 КАС України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо: оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію.

Зважаючи на те, що позивачем заявлено позовні вимоги про визнання протиправними дій заступника Міністра, а не бездіяльності останнього, рішення суду не підлягає негайному виконанню.

Клопотання позивача про постановлення окремої ухвали щодо допущених відповідачем 1 порушень вимог Закону № 2939 з направленням її Міністру юстиції України для вжиття заходів по усуненню причин та умов, що сприяли порушенню закону, задоволенню не підлягає, оскільки захист та відновлення порушеного права позивача забезпечено судом шляхом залученням до участі у справі Міністерства юстиції України та задоволенням позовних вимог до цього належного відповідача.

Викладене у відповіді на відзив прохання позивача щодо вжиття заходів по притягненню до відповідальності провідного спеціаліста сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Донецькій області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Тичиніна Я.Д. за введення суду в оману (на думку позивача) не підлягає розгляду, оскільки суд не є дисциплінарним органом.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до заступника Міністра юстиції України – Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Ліщини Івана Юрійович (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 13), Міністерства юстиції України (ідентифікаційний код: 00015622, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 13) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Міністерства юстиції України, які полягали у відмові в наданні ОСОБА_1 публічної інформації за його запитом на отримання публічної інформації від 14 січня 2021 року № 14/01-13, що викладена в листі Міністерства юстиції України від 16 січня 2021 року № 1982/ПІ-Т-179/8.4.3.

3. Зобов`язати Міністерство юстиції України повторно розглянути запит ОСОБА_1 на отримання публічної інформації від 14 січня 2021 року № 14/01-13 з урахуванням правової оцінки, наданої судом в цьому рішенні.

4. У задоволенні позовних вимог до заступника Міністра юстиції України – Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини ОСОБА_2 - відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908 (дев`ятсот вісім) гривень 00 копійок.

6. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

7. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

8. Повне судове рішення складено 14 липня 2021 року.

Суддя Т.О. Кравченко