Рішення № 98331838, 12.07.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2021 року Справа № 160/5416/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Криворізька виправна колонія (№80)" про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

09.04.2021р. ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Державної постанови "Криворізька виправна колонія (№80)" та, з урахуванням виправленої позовної заяви від 21.04.2021р., просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р.;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 10.09.2018р. він був працевлаштований в Державній установі «Криворізька виправна колонія (№80)» на посаду молодшого інспектора відділу охорони. Наказом в.о. начальника Державної установи "Криворізька виправна колонія (№80)" від 15.12.2020р. №206/ОС-20 позивача було увільнено від виконання своїх службових обов`язків з 08.12.2020р. у зв`язку з призовом на строкову військову службу, із збереженням місця служби (посади) на період проходження строкової військової служби. Як зазначає позивач, відповідачем, всупереч Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та Кодексу законів про працю України, не нараховується та не виплачується середній заробіток під час проходження строкової військової служби, у з в`язку з чим представником позивача було направлено до відповідача адвокатський запит. Листом №80/10-1663 від 01.03.2021р. відповідач повідомив позивача про те, що середній розмір грошового забезпечення за позивачем не збережено, будь-якої заборгованості з виплати середнього заробітку на користь позивача не рахується, відновлення виплати грошового забезпечення буде здійснено після закінчення строкової служби та повернення до своїх службових обов`язків, оскільки питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства, дана позиція також підтримується Міністерством соціальної політики у роз`ясненнях №16055/45001-61-19 від 25.04.2019р.; листом Мінсоцполітики від 09.10.2018р. №1635/0/101-18 вказано на те, що для осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній службі і які призвані на строкову військову службу, виплати згідно із ч.3 ст.119 Кодексу законів про працю України не передбачені, оскільки вони не є працівниками. Таку бездіяльність відповідача позивач вважає протиправною, оскільки останній був призваний на строкову службу в період дії особливого періоду, а тому на позивача розповсюджуються гарантії, передбачені ч.3 ст.119 Кодексу законів про працю України, тобто, збереження місця роботи, посади і середнього заробітку в установі, в якій він працював на час призову. В обґрунтування своєї правової позиції позивач посилається на постанову Верховного Суду від 12.09.2019р. у справі №537/430/18 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 18.05.2020р. у справі №400/3298/19.

Ухвалою суду від 11.05.2021р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов`язано відповідача, зокрема, надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст. ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.30).

08.06.2021р. засобами поштового зв`язку, на виконання вимог вищевказаної ухвали суду, від відповідача надійшов письмовий відзив на позов, у якому останній просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі посилаючись на те, що питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства, дана позиція також підтримується Міністерством соціальної політики у роз`ясненнях №16055/45001-61-19 від 25.04.2019р.; у листі Мінсоцполітики від 09.10.2018р. №1635/0/101-18 вказано про те, що для осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній службі і які призвані на строкову військову службу, виплати згідно із ч.3 ст.119 Кодексу законів про працю України не передбачені, оскільки вони не є працівниками; Порядок виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу ДКВС України №925/5 визначає механізм виплати грошового забезпечення та не передбачає збереження та виплату грошового забезпечення на період проходження строкової військової служби (а.с.34-36).

Згідно з ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Враховуючи викладене, дана справа вирішується 12.07.2021р., тобто у межах строку визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

З 10.09.2018р. ОСОБА_1 був призначений молодшим інспектором відділу охорони ДУ "Криворізька виправна колонія (№80)", що не заперечується сторонами.

Наказом в.о. начальника Державної установи "Криворізька виправна колонія (№80)" від 15.12.2020р. №206/ОС-20 керуючись, зокрема, ст.119 КЗпП України (частково) ОСОБА_1 було увільнено від виконання своїх службових обов`язків з 08.12.2020р. у зв`язку з призовом на строкову військову службу, із збереженням місця служби (посади) на період проходження строкової військової служби на підставі повістки військового комісара Металургійно-Довгинцівського ОРТЦК та СП та довідки №2/332 від 15.12.2020р., що підтверджується копією витягу з відповідного наказу, наявною у справі (а.с.17).

На запит представника позивача, листом №80/10-1663 від 01.03.2021р. відповідач повідомив позивача про те, що середній розмір грошового забезпечення за позивачем не збережено, будь-якої заборгованості з виплати середнього заробітку на користь позивача не рахується, відновлення виплати грошового забезпечення буде здійснено після закінчення строкової служби та повернення до своїх службових обов`язків, оскільки питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства, дана позиція також підтримується Міністерством соціальної політики у роз`ясненнях №16055/45001-61-19 від 25.04.2019р.; у листі Мінсоцполітики від 09.10.2018р. №1635/0/101-18 вказано про те, що для осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній службі і які призвані на строкову військову службу, виплати згідно із ч.3 ст.119 Кодексу законів про працю України не передбачені, оскільки вони не є працівниками (а.с.13-14).

Середній заробіток під час проходження позивачем строкової військової служби, з дати увільнення від роботи з 08.12.2020р., не нараховувався та не виплачувався, що підтверджується копією листа №80/10-1663 від 01.03.2021р. та підтверджено самим відповідачем у відзиві (а.с.13-14, 34-36).

Вказаний спір виник у зв`язку з незгодою позивача з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р., у зв`язку з чим позивач просить відновити його права шляхом визнання такої бездіяльності протиправною та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача повністю, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.3 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2005 року №2713-IV (далі - Закон №2713) визначено, що правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Статтею 14 Закону №2713 визначено, що до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Частиною 8 статті 14 Закону №2713 встановлено, що трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

Відповідно до ч.2 ст.21 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" визначено, що громадяни України для виконання обов`язків, пов`язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов`язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров`я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати.

В свою чергу, частиною 2 статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України "Про освіту", частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України "Про фахову передвищу освіту", частиною другою статті 46 Закону України "Про вищу освіту".

Статтею 119 Кодексу законів про працю України закріплені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків.

Відповідно до частин 1-3 та 5 зазначеної статті, на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, в частині збереження місця роботи, посади не поширюються на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.

У рішенні від 12 вересня 2019 року у справі №537/430/18 Верховний Суд вказав, що зі змісту цієї правової норми вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни початку та завершення мобілізації, демобілізації та час дії особливого періоду.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно частини 6 цієї статті визначено види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу та інші.

Слід зазначити, що статтею 1 Закону України «Про оборону України» визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі ст. ст. 1, 10 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Статтею 11 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що Президент України, відповідно до повноважень, визначених Конституцією України, зокрема, приймає рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та про демобілізацію із внесенням їх на затвердження Верховною Радою України.

Так, відповідно до Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» № 303/2014 від 17.03.2014 року, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 року № 1126-VІІ, оголошено та проведено часткову мобілізацію.

При цьому, особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Рішень про закінчення такого періоду на час розгляду справи Президентом України не приймалось.

Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01.03.2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в дію Указом Президента України від 02.03.2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Перший Указ Президента України від 17.03.2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію» затверджено Законом від 17.03.2014 року й з того часу в Україні діє особливий період.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу з 09.12.2020р., тобто у період дії особливого періоду, що підтверджується копіями військового квитка, витягу з наказу командира військової частини 3036 №304 від 09.12.2020р. та довідки №170 від 30.03.2021р. (а.с.9-12).

Таким чином, проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини у їх сукупності, суд приходить до висновку, що на позивача розповсюджуються гарантії, передбачені ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України, тобто, збереження місця роботи, посади, і середнього заробітку в установі, в якій він працював на час призову, а тому бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за період проходження строкової служби в особливий період є протиправною.

Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією Третього апеляційного адміністративного суду, викладеною у його постанові від 18.05.2020р. у справі №400/3298/19.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р., з урахуванням вищенаведених норм законодавства та обставин справи, встановлених судом.

Є безпідставними та відхиляються судом посилання відповідача на те, що питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства, дана позиція також підтримується Міністерством соціальної політики у роз`ясненнях №16055/45001-61-19 від 25.04.2019р., оскільки, по-перше, вказані твердження відповідача спростовуються вищенаведеними нормами чинного законодавства та висновками суду; по-друге, такі посилання спростовуються змістом копії витягу з наказу в.о. начальника Державної установи "Криворізька виправна колонія (№80)" від 15.12.2020р. №206/ОС-20, за яким, під час увільнення позивача від виконання своїх службових обов`язків з 08.12.2020р. у зв`язку з призовом на строкову військову службу, відповідач керувався, зокрема, ст.119 КЗпП України (а.с.17).

Окрім того, також судом враховується і те, що ч.2 ст.39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" прямо розповсюджені гарантії щодо, зокрема, збереження середнього заробітку на осіб, призваних на строкову військову службу на особливий період, які передбачені ч.3 та ч.4 ст.119 КЗпП України, та вказані норми спростовують аргументи відповідача про те, що на позивача не розповсюджуються норми трудового законодавства.

Також, судом відхиляються і посилання відповідача на лист Мінсоцполітики від 09 жовтня 2018 року № 1635/0/101-18, згідно якого на позивача не розповсюджуються гарантії щодо збереження заробітної плати, з огляду на те, що вказаний лист не є нормативно-правовим актом та не встановлює правових норм, не припиняє дії існуючих правових норм, а носить лише інформаційний характер та не є обов`язковим для виконання.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р., суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р., відповідач порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною, у зв`язку з чим позовні вимоги у вказаній частині підлягають задоволенню.

Також і слід зобов`язати відповідачам нарахувати та виплатити позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р. , оскільки судом встановлено протиправність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві такого середнього заробітку (грошового забезпечення), та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із наданих повноважень адміністративного суду, встановлених ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" констатував: " 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р., є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували понесення ним будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи з урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору за п.1 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи "Криворізька виправна колонія (№80)" про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Криворізька виправна колонія (№80)" щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р.;

Зобов`язати Державну установу "Криворізька виправна колонія (№80)" (50041, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Шиферна, буд.3; код ЄДРПОУ 08562915) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення від роботи - 08.12.2020р.

Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва