Рішення № 98303280, 14.07.2021, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2021 року м. ПолтаваСправа № 440/6284/21 Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Ясиновського І.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

14 червня 2021 року ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (надалі по тексту також - відповідач), відповідно до якої просить:

визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області за № 163750013153 від 26.05.2021 щодо відмови у призначенні пенсії;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити та нарахувати пенсію з 21.05.2021 за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ з доповненнями згідно із Законом №3662-12 від 26.11.1993 року, у редакції Закону від 12.07.2001 №2663-111, з розрахунку 90% від розміру заробітної плати, з урахуванням довідки про заробітну плату (оклад, надбавка за вислугу років) для призначення пенсії відповідно до Закону України «Про прокуратуру», виданої Полтавською обласною прокуратурою від 17.05.2021 без обмеження максимального розміру.

Обґрунтовуючи вимоги, позивачем зазначено, що їй протиправно відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру». Зазначала, що працює в органах прокуратури з 31 грудня 1999 року по час звернення до суду на різних посадах. На її думку, під час її роботи в органах прокуратури діяла стаття 50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ, якою було встановлено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Враховуючи те, що станом на 21.05.2021 року вона мала 24 роки 1 місяць стажу роботи за вислугу років та стаж роботи на посадах прокурорів - 19 років 3 місяці, звернулася до відповідача із заявою про призначення пенсії. В той же час, вважає, що станом на час її звернення до відповідача (21.05.2021) до неї має бути застосовано норми стаття 50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ, як до особи, яка мала законні сподівання для отримання права на пенсію за вислугу років за наявності 20-річного стажу, а не Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VІІ, нормами якого збільшено стаж роботи, що дає право на пенсію, зменшено розмір пенсії та обмежено її максимальний розмір, оскільки вказаний закон, на її думку, звужує зміст і обсяг існуючих прав.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 18 червня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та провадження у справі відкрито. Вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Представником відповідача в межах встановленого судом строку подано відзив на позов, в якому останній просить відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що на підставі підпункту 1 пункту 3 розділу XII «Прикінцевих положень» Закону № 1697-VII, який набрав чинності з 15.07.2015, визнано таким, що втратив чинність, Закон № 1789- XII. На час звернення позивача до органу Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії порядок призначення пенсії прокурорам врегульовано Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII. Таким чином, управління не мало законних підстав для призначення позивачеві пенсії за вислугу років, адже, виходячи з дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися саме дія Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, а не положення статті 50-1 «Про прокуратуру» № 1789-XII від 05.11.1991, який втратив чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.

Згідно з частиною третьою статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.

За приписами пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат.

Відповідно до частини другої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, справи, визначені частиною першою цієї статті, суд розглядає у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

При цьому, як визначено частиною другою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Дослідивши письмові докази, суд встановив такі обставини справи та відповідні до них правовідносини.

21 травня 2021 року позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області із заявою про призначення пенсії за вислугу років /а.с. 53/.

Відповідач рішенням № 163750013153 від 26.05.2021 про відмову у призначенні пенсії відмовив у призначенні пенсії у зв`язку з відсутністю законних підстав, посилаючись на ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII /а.с. 54/.

Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернулася до суду за захистом своїх прав та інтересів з даним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Умови пенсійного забезпечення відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників до 15 липня 2015 року визначалися Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-ХІІ (далі - Закон України №1789-ХІІ).

Статтею 50-1 Закону України №1789-ХІІ визначено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугою років незалежно від віку. Пенсія призначається у розмірі 80 % від суми їхньої місячної заробітної плати, до котрої включається всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 % місячного заробітку. Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв`язку з підвищенням заробітної плати прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок пенсії проводиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи.

У подальшому, 1 квітня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 №213-VIII (далі - Закон України №213-VIII), яким у пункті 5 Прикінцевих положень визначено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України, зокрема, «Про прокуратуру».

Вказаний у п. 5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України №213-VIII закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 1 червня 2015 року прийнятий не був, у зв`язку з чим з вказаної дати втратили чинність, зокрема, норми Закону України №1789-ХІІ щодо права прокурорів і слідчих на пенсійне забезпечення за вислугу років і відповідно пенсії за цим Законом не призначаються.

Пунктом 5 розділу ІІІ «Прикінцевих положень» Закону України №213-VIII скасовані діючі станом на 1 червня 2015 року норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначались відповідно до конкретного переліку законів, зокрема, і відповідно до Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ.

Разом з тим, 15 липня 2015 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон України №1697-VII), відповідно до підпункту 1 пункту 3 розділу XII «Прикінцеві положення» якого норми Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-XII втратили чинність, крім, зокрема частин 3, 4, 6 та 11 статті 50-1.

Статтею 86 Закону України №1697-VII врегульовано питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури, які і були чинними на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.

Про чинність Закону №1697-VII свідчить і внесення до нього змін, зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03 жовтня 2017 року №2148-VІІІ, підпунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень якого установлено, що норми ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» щодо пенсійного забезпечення діють до дня внесення змін до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Зміни вносились і безпосередньо до ст.86 Закону №1697-VII, зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19 грудня 2017 року № 2249-VІІ, Законом України від 06 грудня 2016 року №1771- VІІ.

Отже, питання призначення пенсії працівників прокуратури України регулюється ст.86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ, який набув чинності 15 липня 2015 року та є діючим. А тому, враховуючи дату звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії (21.05.2021), до спірних правовідносин слід застосовувати саме норми Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ, а не статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-ХІІ.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі суддів палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 26 червня 2018 року у справі №686/17309/17, Верховним Судом у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 11.06.2020 по справі №265/2627/17, від 18.03.2020 по справі №310/7064/16-а, від 04.03.2020 по справі №265/6322/16-а.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше, зокрема, з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.

З матеріалів справи вбачається, що станом на день звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії позивач мала вислугу 24 роки 1 місяць, що є недостатнім для призначенні пенсії за вислугу років у відповідності до ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII.

Таким чином, стаж позивача за вислугу років не достатній для призначення пенсії на підставі ст. 86 Закону № 1697-VII, а в період дії ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ позивач не набула права на призначення пенсії за вислугу років.

З доводів позивача вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень статті 50-1 Закону України №1789-ХІІ, в редакції від 12.07.2001, позивач пов`язує з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час її роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII, призвела до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України.

Однак, оскільки позивач у період часу роботи в органах прокуратури не мала необхідного стажу роботи для призначення пенсії, то у неї не виникало права на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону України №1789-ХІІ (у вказаній редакції).

При цьому, оскільки, позивач не набула такого права, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 11.06.2020 по справі №265/2627/17, від 18.03.2020 по справі №310/7064/16-а, від 04.03.2020 по справі №265/6322/16-а, від 17 липня 2018 року у справі №348/2385/16-а.

Оцінюючи доводи позивача щодо звуження змісту та обсягу її прав, суд звертає увагу на такі обставини.

Відповідно до статей 147, 151-2 та 152 Основного Закону Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України; рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

На сьогодні Конституційний Суд України у своїх рішеннях сформував практику стосовно запровадження, шляхом прийняття законів, нових механізмів перерозподілу Державного бюджету України та використання бюджету Пенсійного фонду України у соціальній сфері, спрямованих на досягнення розумного балансу між інтересами окремих осіб, суспільства та держави.

Так, у Рішенні від 08.10.2008 №20-рп/2008 (пункт 5) Конституційний Суд України вказав, що види і розміри соціальних послуг встановлюються державою з урахуванням її фінансових можливостей. Конституційний Суд України, вирішуючи це питання, врахував положення актів міжнародного права. Так, згідно зі статтею 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави, тобто кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, здійснення необхідних для підтримання її гідності, вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва, проте відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

У Рішенні від 26.12.2011 №20-рп/2011 (пункт 2.1) Конституційний Суд України зазначив, що розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави, проте мають забезпечувати конституційне право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, гарантоване статтею 48 Конституції України.

Конституційний Суд України в рішенні від 25.01.2012 №3-рп/2012 визначив, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. В даному рішенні Конституційний Суд спирається на Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, який встановлює загальний обов`язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

У Рішенні Конституційного Суду від 22.05.2018 №5-р/2018 зазначено, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права". Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення. Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності.

На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства.

Тобто, одним з основних принципів, який застосовується державою для реалізації конституційного права на соціальний захист є принцип збалансованості та пропорційності між фінансовими можливостями держави, які визначаються, у першу чергу, внутрішнім законодавством держави, що враховує, зокрема, зовнішньо та внутрішньо економічні і політичні чинники.

За обставин цієї справи суд визнає помилковими доводи позивача про звуження її права на пенсійне забезпечення, оскільки призначення пенсії ОСОБА_1 з 21.05.2021 не відбулось через відсутність у неї на час звернення із такою заявою необхідного стажу, у відповідності до чинної норми закону, а підстав вказувати про зменшення її розміру, відповідно, ще не має, що виключає можливість висновку про погіршення становища позивача з огляду на застосування до неї чинних положень Закону №1697-VII.

Окрім того, у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, в ситуації з призначенням пенсії працівникам органів прокуратури таке право може ґрунтуватися лише на положеннях чинного на день звернення із заявою про призначення пенсії законодавства та не може ґрунтуватися на законі, який втратив чинність.

Дії пенсійного органу стосовно не призначення пенсії позивача у цій справі ґрунтуються на положеннях чинного на момент виникнення та реалізації права на таке призначення закону, відступ від якого напряму б суперечив частині другій статті 19 Конституції України.

Проаналізувавши наведені норми законодавства в сукупності з обставинами цієї справи і наявними у ній доказами, суд дійшов висновку про те, що право на призначення пенсії може бути реалізовано позивачем на підставі тих норм, які діють на час виникнення обставин для такого призначення (звернення особи у встановленому порядку до відповідного суб`єкта владних повноважень).

Суд зауважує, що дотримання вимог статті 46 Конституції України у спірних відносинах гарантується внаслідок поширення на позивача правила про здійснення перерахунку пенсії у разі збільшення заробітку чинних прокурорів, однак лише після того, як буде призначено у встановленому законом порядку саму пенсію.

Водночас, як визначено частиною першою статті 24 Конституції громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Конституційний Суд України у абзаці другому підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16.10.2007 №8-рп/2007 зазначив, що гарантована частиною першою статті 24 Конституції України рівність громадян перед законом означає рівну для всіх обов`язковість конкретного закону з усіма відмінностями у правах або обов`язках, привілеях чи обмеженнях, які в цьому законі встановлені.

Тобто, гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.

Рівність та недопустимість дискримінації особи є конституційними принципами національної правової системи України, а також фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 14), Протоколі №12 до неї (стаття 1) та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статті 1, 2, 7).

Окрім того, у Європейській соціальній хартії 1996 року (переглянутій), яка була ратифікована Україною згідно із Законом України від 14.09.2006 №137-V передбачено, що держави-сторони зобов`язані вживати заходів для забезпечення рівності між власними громадянами у сфері реалізації прав на соціальний захист, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень (стаття 12).

Тобто, утверджуючи та забезпечуючи права осіб на соціальний захист, держава повинна в процесі виконання своїх соціальних обов`язків вживати заходів для забезпечення рівності між пенсіонерами.

З урахуванням вищевикладеного, суд зауважує, що ретроспективне застосування при призначенні пенсії ОСОБА_1 положень статті 50-1 Закону №1789-ХІІ, яка на дату такого розгляду заяви про призначення пенсії втратила чинність, неодмінно призведе до ситуації непрямої дискримінації інших працівників з числа прокурорів та суперечитиме принципу дії законів у часі.

Так, у силу пункту 3 частини першої статті 1 Закону України від 06.09.2012 №5207-VI "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Отже, застосування при розгляді заяви позивача про призначення пенсії з 21.05.2021 положень статті 50-1 Закону №1789-ХІІ, які втратили чинність, не відповідатиме конституційному принципу рівності перед законом та суперечитиме приписам статті 24 Конституції України.

Враховуючи викладене та беручи до уваги правові позиції Верховного Суду, суд дійшов висновку про безпідставність вимоги позивача щодо визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області за №163750013153 від 26.05.2021 року щодо відмови у призначені пенсії.

Відтак, підстав для задоволення позовної вимоги в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити пенсію з 21.05.2021 за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 №1789-ХІІ з доповненнями згідно із Законом №3662-12 від 26.11.1993 року, у редакції Закону від 12.07.2001 №2663-ІІІ, не має, з огляду на те, що така вимога є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області за №163750013153 від 26.05.2021 року щодо відмови у призначені пенсії, у задоволенні якої судом відмовлено.

Що стосується позовних вимог в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити та нарахувати пенсію з 21.05.2021 за вислугу років з розрахунку 90% від розміру заробітної плати, з урахуванням довідки про заробітну плату (оклад, надбавка за вислугу років) для призначення пенсії відповідно до Закону України «Про прокуратуру», виданої Полтавською обласною прокуратурою від 17.05.2021 без обмеження максимального розміру, то вказані вимоги є похідними від вимоги про зобов`язання призначити пенсію, а відтак задоволенню не підлягають як передчасні, оскільки пенсія позивачу ще не призначена.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити.

З огляду на ухвалення судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, за відсутності доказів понесення відповідачем судових витрат, підстав для їх розподілу немає.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (вул. Соборності, 66, Полтава, Полтавська область, 36000, ідентифікаційний код 13967927) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя І.Г.Ясиновський