Рішення № 98299229, 13.07.2021, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/1346/18

провадження 2/201/47/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Дніпровська міська рада про виділення в натурі частини домоволодіння, визнання права власності на виділене майно і визначення порядку користування земельною ділянкою та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , треті особи Дніпровська міська рада і приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Якуба Юрій Антонович про виділення в натурі частини домоволодіння, визнання права власності на виділене майно і визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 12 лютого 2018 року звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про поділ житлового будинку в натурі, визнання права власності і встановлення порядку користування земельною ділянкою; ОСОБА_2 заявила зустрічний позов до ОСОБА_1 і ОСОБА_3 про поділ будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою, визнання договору дарування недійсним, позовні вимоги сторін не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Ухвалою суду вказані позови були об`єднані в одне провадження для їх спільного розгляду. Позивач ОСОБА_1 в своєму позові, а її представник в вході судового засідання посилалися на те, що відповідно до договору дарування нерухомого майна, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою Ю.А. 18 червня 2012 року та зареєстрованого в реєстрі за № 1123, дарувальник ОСОБА_3 передав безоплатно нерухоме майно у власність обдаровуваного ОСОБА_4 , яке є 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 . Згідно витягу про державну реєстрацію прав КП «Дніпропетровське міжміське бюро панічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 18 липня 2012 року, № витягу 34865318, за ОСОБА_4 зареєстровано право приватної власності на 1/2 частину домоволодіння, реєстраційний номер 35547405, адреса об`єкта: АДРЕСА_1 .

Інша частина вищезазначеного домоволодіння у розмірі 1/2 частки належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_2

13 вересня 2013 року позивач на підставі свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_1 змінила прізвище з ОСОБА_4 на ОСОБА_5 . Розпорядженням в.о. міського голови Г.І. Булавка від 24 листопада 2015 року № 882-р «Про перейменування топонімів м. Дніпропетровська» було перейменовано узвіз Тольятті на узвіз Кодацький.

Таким чином, з моменту набуття позивачем та відповідачем права спільної часткової власності на житловий будинок, сторони мають право лише за взаємною згодою володіти та користуються спільним майном, і за жодних правових підстав не мають права вчиняти дій, які б не були узгоджені обома співвласниками.

Як випливає з положення ч. І та ч. З ст. 367 ЦК України та ст. 88 ЗК України, поділ в натурі майна, яке перебуває у спільній частковій власності, може бути здійснено за домовленістю між співвласниками, шляхом укладання договору про поділ нерухомого майна, який повинен бути вчинений у письмовій формі з обов`язковим його нотаріальним посвідченням учасниками правочину.

Проте, в тому випадку, якщо один із співвласників виявив бажання, не залежно від його мотивів, здійснити поділ у натурі майна, що перебуває у спільній частковій власності, однак інший співвласник перешкоджає йому в реалізації такого права будь-яким шляхом, що унеможливлює досягнення домовленості між ними щодо укладання договору про поділ нерухомого майна, такий співвласник має право на звернення до суду з відповідним позовом про поділ (виділ) спільного майна в натурі і таке право підлягає судовому захисту.

Позивач, звернувся до відповідача з письмовою пропозицією укласти договір про поділ в натурі житлового будинку як об`єкту права спільної часткової власності, відправивши її рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення. Однак, така пропозиція була залишена без розгляду відповідачем, який в п`ятиденний строк, передбачений для відповіді, не виявив бажання укласти відповідний договір, погодити його умови або ж вчинити будь-які інші дії, що свідчили б про намір укласти відповідний правочин. За таких обставин, оскільки між сторонами не досягнуто домовленості про поділ (виділ) в натурі житлового будинку та земельної ділянки, що призвело до не можливості вчинити договір про поділ цього майна, в порядку передбаченому ч. З ст. 367 ЦК України, позивач має право на звернення до суду за захистом свого майнового права, шляхом здійснення поділу житлового будинку в натурі, відповідно до частки кожної із сторін у спільній власності з метою припинення права спільної часткової власності на це майно.

Отже, житловий будинок АДРЕСА_1 необхідно поділити таким чином, щоб позивачу та відповідачу було виділено у власність частину житлового будинку, яка б відповідала розміру їх частки у праві спільної часткової власності, з урахуванням порядку користування земельною ділянкою що склався між сторонами.

Щодо порядку користування земельною ділянкою, звертається увага на те, що такий виділ землі базується за тими ж принципами та методичними підходами, які застосовуються до поділу житлового будинку, за виключенням того правила, що у випадку виділу в натрі частки земельної ділянки, співвласнику якому вона виділяється, надається право саме на ту частину землі, на якій розташована відокремлена частина житлового будинку, що виділяється співвласнику.

Відповідач не бажає вирішувати питання розподілу домоволодіння і встановлення порядку користування земельною ділянкою, що обмежує права позивача як співвласника, є незаконним і також порушує права позивача. Вказане, на їх думку (позивача і її представника), порушує права позивача, відповідач також фактично самовільно збудував певні будівлі і споруди на своїй частині земельної ділянки, але їх узаконення може потягнути зміну часток власності і порушує публічний порядок визнання права власності, вони не згодні з цим, оскільки відповідач фактично створив перешкоди позивачу в користуванні земельною ділянкою, запропонували добровільно вирішити спір, отримали відмову, звернення до правоохоронних та інших органів ні до чого не призвело, є спір, тому позивач просила про поділ житлового будинку в натурі з виокремленням їх будинків на окремі адреси і встановлення порядку користування їх земельною ділянкою відповідно до висновку експертизи по часткам власності, задовольнивши її позов в повному обсязі. Зустрічні вимоги не визнали в повному обсязі, вважають його не доведеним, будь-якої шкоди не завдавали і просили в задоволенні цього позову відмовити в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 в своєму зустрічному позові та з представником в ході судового засідання позовні вимоги ОСОБА_1 не визнали повністю, підтримали зустрічний позов, посилалися на те, що позивачкою не надано жодного належного і допустимого доказу про створення вказаних в її позові для неї перешкод, а також правових підстав для висування зазначених вимог, у тому числі поділу земельної ділянки відповідно до часток власності. Як вірно зазначає і позивачка, вже на час придбання нею частини домоволодіння, існував певний сталий порядок користування земельною ділянкою. З часів передачі земельної ділянки у користування вона не змінювалась по розміру і конфігурації майже не змінювалася на теперішній час, що підтверджується як технічним паспортом на домоволодіння. Але незважаючи на це, запропонований позивачкою варіант розподілу земельної ділянки потягне за собою за частками власності порівну звузить права відповідача, зменшить доступ до його будинку, створить перешкоди в користуванні майном та буде потребувати додаткових витрат на ремонтно-будівельні роботи, що і складає заявлену відповідачем шкоду. Але такі дії суперечать правовим та моральним засадам суспільства та вимогам законів.

Крім того, сам договір дарування, на підставі якого позивачка стала власницею частини домоволодіння, слід визнати недійсним, оскільки він був укладений з порушеннями в тому числі і її прав.

Таким чином, первісні позовні вимоги не відповідають вимогам закону, викладені в обґрунтування позову доводи не відповідають фактичним обставинам справи, не підтверджені жодним доказом, а дії позивачки направлені на навмисне завдання шкоди відповідачу, що неприпустимо. Тому з метою захисту свого порушеного права та запобігання неправомірних посягань на своє майно ОСОБА_2 і звертається до суду із зустрічним позовом про поділ будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні майном, визнання договору дарування недійсним і визнання права власності.

За увесь час їх проживання за вказаною адресою позивач користувалась і користується, позивач жодного разу не зверталась до відповідача з пропозицією облаштувати належним чином розподілу земельної ділянкою; прав сторін і третіх осіб відповідач не порушував, порушень закону, прав та інтересів сторін з їх сторони допущено не було, шкоду нікому не завдавали, просили рішення винести по закону та відмовити в задоволенні первісного позову в повному обсязі, задовольнивши зустрічний позов в повному обсязі. Причини їх неявки в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов`язків, оскільки таке намагання перенесення слухання справи було вже було, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона відповідача не надавала. Отже, суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Відповідач ОСОБА_3 повністю підтримав первісні позовні вимоги і просив їх задовольнити, вимоги до нього не визнав і проси в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Представник третьої особи Департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Якуба Ю.А. проти задоволення позовів заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі та в задоволенні позовів відмовити. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності цих третіх осіб відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Вислухавши пояснення представників позивача і відповідача, третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає первісний позов обгрунтованим, зустрічні позовні вимоги про поділ будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні майном, визнання договору недійсним не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що дійсно відповідно до договору дарування нерухомого майна, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою Ю.А. 18 червня 2012 року та зареєстрованого в реєстрі за № 1123, дарувальник ОСОБА_3 передав безоплатно нерухоме майно у власність обдаровуваного ОСОБА_4 , яке є 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 . Згідно витягу про державну реєстрацію прав КП «Дніпропетровське міжміське бюро панічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 18 липня 2012 року, № витягу 34865318, за ОСОБА_4 зареєстровано право приватної власності на 1/2 частину домоволодіння, реєстраційний номер 35547405, адреса об`єкта: АДРЕСА_1 .

Інша частина вищезазначеного домоволодіння у розмірі 1/2 частки належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_2

13 вересня 2013 року позивач на підставі свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_1 змінила прізвище з ОСОБА_4 на ОСОБА_5 . Розпорядженням в.о. міського голови Г.І. Булавка від 24 листопада 2015 року № 882-р «Про перейменування топонімів м. Дніпропетровська» було перейменовано узвіз Тольятті на узвіз Кодацький.

Відповідно до ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності, згідно ч. І ст. 356 ЦК України та ч. І ст. 86 ЗК України, є спільною частковою власністю.

Виходячи зі змісту загальних засад регулювання права власності, що встановлені ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Норми ст. ст. 317, 319 ЦК України передбачають, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, яке він здійснює на власний розсуд і усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Однак в ч. І ст. 358 ЦК України зазначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що також знайшло своє відображення і в ч. І ст. 88 ЗК України, відповідно до якої володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Таким чином, з моменту набуття позивачем та відповідачем права спільної часткової власності на житловий будинок, сторони мають право лише за взаємною згодою володіти та користуються спільним майном, і за жодних правових підстав не мають права вчиняти дій, які б не були узгоджені обома співвласниками. Тому, актами цивільного законодавства України надано право співвласникам на поділ та виділ майна, що є у їх спільній частковій власності, зокрема.

У відповідності до ч. І та ч. 2 ст. 367 ЦК України, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

На відміну від вказаного вище положення акту цивільного законодавства, яке надає право співвласнику майна здійснювати його поділ у натрі, ст. 88 ЗК України, як спеціальною нормою, яка регулює земельні правовідносини, передбачено, що учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення.

Проте, наведені вище норми гарантують кожному із співвласників право на поділ (виділ) в натурі того майна, яке знаходиться у їх спільній частковій власності і після здійснення якого, право спільної власності припиняється, кожен із співвласників набуває право особистої приватної власності на майно, що утворюється в результаті його поділу (виділу), і зміст якого проявляється, перш за все, у здійсненні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження майном за своєю волею, на власний розсуд, незалежно від волі інших осіб.

Як випливає з положення ч. І та ч. З ст. 367 ЦК України та ст. 88 ЗК України, поділ в натурі майна, яке перебуває у спільній частковій власності, може бути здійснено за домовленістю між співвласниками, шляхом укладання договору про поділ нерухомого майна, який повинен бути вчинений у письмовій формі з обов`язковим його нотаріальним посвідченням учасниками правочину.

Якщо один із співвласників виявив бажання, не залежно від його мотивів, здійснити поділ у натурі майна, що перебуває у спільній частковій власності, однак інший співвласник перешкоджає йому в реалізації такого права будь-яким шляхом, що унеможливлює досягнення домовленості між ними щодо укладання договору про поділ нерухомого майна, такий співвласник має право на звернення до суду з відповідним позовом про поділ (виділ) спільного майна в натурі і таке право підлягає судовому захисту.

Такі висновки позивача ґрунтуються на положенні ст. 15, 16 ЦК України та ст. 152 ЗК України, відповідно до яких кожній особі гарантується право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, шляхом звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільного права та інтересу може бути визнання права або застосування інших способів захисту, встановлених законом, зокрема поділу (виділу) в натурі майна, що є у спільній частковій власності.

Позивач звернувся до відповідача з пропозицією укласти договір про поділ в натурі житлового будинку як об`єкту права спільної часткової власності. Однак, така пропозиція була залишена без розгляду відповідачем.

За таких обставин, оскільки між сторонами не досягнуто домовленості про поділ (виділ) в натурі житлового будинку та земельної ділянки, що призвело до не можливості вчинити договір про поділ цього майна, в порядку передбаченому ч. З ст. 367 ЦК України, позивач має право на звернення до суду за захистом свого майнового права, шляхом здійснення поділу житлового будинку в натурі, відповідно до частки кожної із сторін у спільній власності з метою припинення права спільної часткової власності на це майно.

Як випливає з технічного паспорту житлового будинку, його конструктивні елементи збудовані таким чином, що кожній із сторін може бути виділено відокремлені частини будинку з самостійним входом, оскільки має місце технічна можливість, з урахуванням порядку користування майном що склалося, та фактичну відсутність спільних будівель.

Верховний суд України в п. 7 Постанови Пленуму «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» роз`яснив судам, що в спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Якщо виділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток кожного власника, суд з врахуванням конкретних обставин може провести його зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.

Отже, житловий будинок АДРЕСА_1 необхідно поділити таким чином, щоб позивачу та відповідачу було виділено у власність частину житлового будинку, яка б відповідала розміру їх частки у праві спільної часткової власності, з урахуванням порядку користування земельною ділянкою що склався між сторонами.

Крім того, в абз. 4 п. 7 та п. 8 Постанови «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», Пленум Верховного суду України роз`яснив, що при поділі жилого будинку суд зобов`язаний зазначити в рішенні, яка відокремлена частина будинку конкретно виділяється і яку частку в будинку вона складає, а також, які підсобні будівлі передаються власнику. Різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле.

Щодо порядку користування земельною ділянкою: такий виділ землі базується за тими ж принципами та методичними підходами, які застосовуються до поділу житлового будинку, за виключенням того правила, що у випадку виділу в натрі частки земельної ділянки, співвласнику якому вона виділяється, надається право саме на ту частину землі, на якій розташована відокремлена частина житлового будинку, що виділяється співвласнику.

Про можливість об`єднання в одному позові вимог про поділ житлового будинку та виділ частки земельної ділянки в натурі зазначив Верховний суд України, який п. 11 Постанови Пленуму «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» роз`яснив, що одночасно з розв`язанням спору про право власності на будинок, виділ частки або встановлення порядку користування конкретними приміщеннями суд може також вирішити позов, якщо він заявлений, про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою між громадянами, яким жилий будинок належить на праві спільної власності

Відповідач не бажає вирішувати питання розподілу домоволодіння і встановлення порядку користування земельною ділянкою, що обмежує права позивача як співвласника, є незаконним і також порушує права позивача, відповідач фактично створив перешкоди позивачу в користуванні земельною ділянкою, запропонували добровільно вирішити спір, отримали відмову, звернення до правоохоронних та інших органів ні до чого не призвело, є спір, тому позивач просила про поділ житлового будинку в натурі з виокремленням їх будинків на окремі адреси і встановлення порядку користування їх земельною ділянкою відповідно до висновку експертизи по часткам власності, задовольнивши її позов в повному обсязі. Зустрічні вимоги не визнали в повному обсязі, вважають його не доведеним, будь-якої шкоди не завдавали і просили в задоволенні цього позову відмовити в повному обсязі.

Таким чином, домовитися сторони самостійно не змогли, звернення до правоохоронних та інших органів ні до чого не призвело, є спір, вирішити спірне питання сторони в добровільному порядку не можуть, тому вони вимушені звертатися до суду.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…»

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності до ст. 90 ЗК України 1. Власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. 2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно із ст. 152 ЗК України 1. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. 2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Судом з`ясовано, що дійсно дійсно відповідно до договору дарування нерухомого майна, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою Ю.А. 18 червня 2012 року та зареєстрованого в реєстрі за № 1123, дарувальник ОСОБА_3 передав безоплатно нерухоме майно у власність обдаровуваного ОСОБА_4 , яке є 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 . Згідно витягу про державну реєстрацію прав КП «Дніпропетровське міжміське бюро панічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 18 липня 2012 року, № витягу 34865318, за ОСОБА_4 зареєстровано право приватної власності на 1/2 частину домоволодіння, реєстраційний номер 35547405, адреса об`єкта: АДРЕСА_1 .

Інша частина вищезазначеного домоволодіння у розмірі 1/2 частки належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_2

13 вересня 2013 року позивач на підставі свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_1 змінила прізвище з ОСОБА_4 на ОСОБА_5 . Розпорядженням в.о. міського голови Г.І. Булавка від 24 листопада 2015 року № 882-р «Про перейменування топонімів м. Дніпропетровська» було перейменовано узвіз Тольятті на узвіз Кодацький.

Відповідно до ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності, згідно ч. І ст. 356 ЦК України та ч. І ст. 86 ЗК України, є спільною частковою власністю.

Норми закону передбачають, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, яке він здійснює на власний розсуд і усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Однак в ч. І ст. 358 ЦК України зазначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що також знайшло своє відображення і в ч. І ст. 88 ЗК України, відповідно до якої володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Таким чином, з моменту набуття позивачем та відповідачем права спільної часткової власності на житловий будинок, сторони мають право лише за взаємною згодою володіти та користуються спільним майном, і за жодних правових підстав не мають права вчиняти дій, які б не були узгоджені обома співвласниками. Тому, актами цивільного законодавства України надано право співвласникам на поділ та виділ майна. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення. Наведене гарантує кожному із співвласників право на поділ (виділ) в натурі того майна, яке знаходиться у їх спільній частковій власності і після здійснення якого, право спільної власності припиняється, кожен із співвласників набуває право особистої приватної власності на майно, що утворюється в результаті його поділу (виділу), і зміст якого проявляється, перш за все, у здійсненні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження майном за своєю волею, на власний розсуд, незалежно від волі інших осіб.

Проте, якщо один із співвласників виявив бажання, не залежно від його мотивів, здійснити поділ у натурі майна, що перебуває у спільній частковій власності, однак інший співвласник перешкоджає йому в реалізації такого права будь-яким шляхом, що унеможливлює досягнення домовленості між ними щодо укладання договору про поділ нерухомого майна, такий співвласник має право на звернення до суду з відповідним позовом про поділ (виділ) спільного майна в натурі і таке право підлягає судовому захисту.

За клопотанням сторін судом була призначена експертиза. Згідно висновку експерта № 1499/1500/1501/1502-19 від 30 жовтня 2019 року судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи експертом надано шість варіантів розподілу земельної ділянки: згідно сталого порядку користування і згідно часток власності. Суд вважає необхідним здійснити розподіл за першим варіантом додатку № 4 – згідно часток власності з урахуванням сталого порядку користування земельною ділянкою, оскільки цей варіант передбачає пропорційний розподіл земельної ділянки, кожний з співвласників має свій окремий вхід і доступ до своєї частки земельної ділянки, будівель і споруд, допоміжних приміщень (теплиця, баня, гараж і інш.), частина земельної ділянки спільного користування унеможливлює потрапляння на земельну ділянку через гараж чи ділянку сусіда, надає доступ до зовнішньої стіни гаражу (для обслуговування); при цьому забезпечується влаштування необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігають стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю або споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі або споруди, якщо інакше не передбачене у договорі відчуження будівлі і споруди.

В п. 21 постанови № 7 Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року вказано наступне: виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до ст. 88 ЗК України може взяти до уваги таку угоду при вирішені спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов`язковою.

Дана угода не ущемляє законні права сторін, не позбавляє їх можливості належно користуватися своєю частиною будинку, не суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам та єдиним можливим варіантом визначення порядку користування земельною ділянкою з урахуванням власності сторін та сталого порядку користування своїми земельними ділянками. Судом встановлено, що між власниками вказаних цього і сусідніх домоволодінь тривалий час ще до придбання своїх частин будинків був встановлений певний сталий порядок користування вказаною спільною земельною ділянкою загального користування.

Не може суд погодитися з позицією сторін про вирішення спору стосовно визначення порядку користування вказаною земельною ділянкою за іншим будь-яким варіантом вказаної експертизи, оскільки там встановлюється порядок користування за частками власності, де порушується доступ до будинків і споруд сторін згідно норм ДБН, відсутність ділянки спільного користування примусить сторони вживати додаткових зусиль і витрат для потрапляння на свої земельні ділянки і до будинків і це буде знову породжувати спори і конфлікти сторін, даний варіант не вирішує спору.

Щодо обраного позивачем способу захисту свого порушеного, на його думку, права, необхідно зауважити наступне. В разі наявності спорів між сумісними власниками земельної ділянки, домоволодіння, які не можуть бути вирішені укладанням договору або усної домовленості, такі спори вирішуються шляхом звернення до суду з позовом про встановлення порядку користування спільним домоволодінням чи земельною ділянкою, або шляхом ініціювання виділення належної одному зі спільних власників частки в натурі, фактично це є спір між співвласниками щодо порядку користування місцем спільного користування.

Отже первісний позов підлягає задоволенню з урахуванням вказаного експертного висновку. Суд вважає не підлягаючим задоволенню зустрічний позов з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 316 ЦК України, ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, право власності – це право особи на майно, яке він здійснює відповідно до закону, по своїй волі і незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складаються із володіння, користування і розпорядження. Володіння майном – має на увазі юридично закріплену можливість фактично володіти майном, впливати на нього у будь-який момент, здійснювати відносно такого майна свою волю. Право користування полягає в юридично закріпленій можливості власника використовувати корисні якості майна для себе, отримувати з цього користь, вигоду. Розпорядження майном – це можливість власника встановлювати, змінювати, припиняти юридичне існування майна.

Правовий режим спільної часткової власності визначається Главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди – спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Частиною 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_6 не надав суду доказів на підтвердження наявності обставин, які б давали підстави для визнання за ним права власності на вказане майно, а визнання права власності може вплинути на частки сторін, що звужує права позивача ОСОБА_7 ..

Згідно зі ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право.

Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

В силу вимог ст. 150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо. Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день.

Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Як вбачається з технічного паспорту домоволодіння АДРЕСА_1 складається з двох фактично відокремлених квартир, які мають однакові приміщення для проживання, що складаються з житлових приміщень, коридору та санвузлу, загальна площа яких є маже однаковою відповідно 55.4 кв. м. та 55.3 кв. м., а також рівну кількість прибудов для обслуговування будинку, у зв`язку із чим, домоволодіння та його конструктивні елементи збудовані таким чином, що кожній із сторін може бути виділено виокремлену частину будинку з самостійним входом, оскільки має місце технічна можливість переобладнання житлового будинку в ізольовані квартири та встановлення окремого проживання кожного із власників без істотного обмеження їх прав і інтересів.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року, висловлено висновок щодо пріоритетних умов поділу спільного часткового майна, згідно з якими при обранні варіанта поділу зазначеного майна в натурі слід обирати такий варіант, гри якому частки майна, які виділяються співвласникам, найбільш відповідають їхнім ідеальним часткам, також зазначено, що за наявності найменшого відхилення від ідеальних часток підлягає стягненню відповідна грошова компенсація.

Стосовно договору дарування: як вбачається з позовних матеріалів договір дарування нерухомого майна, на думку відповідача, був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу в червні 2012 року ОСОБА_8 без наявності інвентаризації відповідним фахівцем об`єкта дарування, що підтверджується відсутністю документів - акту конкретного користування; розрахунку часток житлового будинку власників - ОСОБА_2 - 1/2 ч., ОСОБА_3 - 1/2 ч.; акту поточних змін. Не проводилася технічна інвентаризація позивачкою ОСОБА_9 і станом на лютий місяць 2018 року, тому її позовні вимоги є необгрунтованими та передчасними.

Договір дарування від 18 червня 2012 року суперечить волевиявленню ОСОБА_2 , як учаснику спільної часткової власності на будинок, та інтересам держави і суспільства.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 Листопада 2009 року № 9 судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до пункту 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» «Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 – 210, 640 ЦК (435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору: не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. (...) Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п`ятої ЦК (435-15)(набуття, збереження майна без достатньої правої підстави).

Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 «Недійсність правочину» ЦК України: підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Відповідно до п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності вказаного кредитного договору є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України, а саме: 1. зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. При вчиненні правочину сторонами було дотримано усіх передбачених ст. 203 ЦК України вимог. Посилання позивача на порушення його прав відповідачем при укладенні договору є безпідставними.

Вiдповiдно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-якi (крім передбачених законом і договірних) домовленості i зобов`язання стосовно відповідачів відносно договору, предмета спору, а відповідачі не довели незаконність дій позивача. Твердження відповідачів про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог - є припущенням.

Згідно з ч. 7 ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі. Тому якщо власник або співвласник будинку зведенням будівель і споруд погіршує права решти учасників спільної власності чи інших осіб, у тому числі погіршує для них екологічну ситуацію, то вони відповідно до ст. ст. 55, 124 Основного Закону та інших актів законодавства мають право заявляти в суді вимоги до знесення цих будівель і споруд (незалежно від того, зводились вони з відповідного дозволу чи без нього) або усунення допущених порушень іншим шляхом.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що первісний позов підлягає задоволенню, а зустрічний – ні.

Не може суд прийняти до уваги наполягання відповідача за первісним позовом на своїх позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі, зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити частково; поділити в натурі житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та: виділити в натурі позивачу ОСОБА_1 1/2 частку домоволодіння, що складається з будинку А-1 загальною площею 110.7 кв. м., літньої кухні, гаражу та інш. будівель і споруд, розташованих на частині її домоволодіння і виділеної земельної ділянки відповідно до варіанту розподілу і користування земельною ділянкою цього домоволодіння і визначити за нею право приватної власності на відокремлені частки житлового будинку і узаконені в передбаченому законом порядку господарські будівлі і споруди з урахуванням сталого порядку користування земельною ділянкою по визначеному судом варіанту розподілу; виділити в натурі відповідачу ОСОБА_2 1/2 частку домоволодіння – решту домоволодіння, будівель і споруд, розташованих на частині її домоволодіння і виділеної земельної ділянки відповідно до варіанту розподілу і користування земельною ділянкою цього домоволодіння і визначити за нею право приватної власності на відокремлені частки житлового будинку і узаконені в передбаченому законом порядку господарські будівлі і споруди з урахуванням сталого порядку користування земельною ділянкою по визначеному судом варіанту розподілу; припинити право спільної часткової власності на домоволодіння АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право власності на виділене майно у рівних частинах - по 1/2 частині за кожною - домоволодіння АДРЕСА_1 ; визначити порядок користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 між цими сторонами, виходячи із часток співвласників – 1/2 частка за кожним, згідно з запропонованим експертом і погодженим сторонами варіантом № 4 висновку експерта № 1499/1500/1501/1502-19 від 30 жовтня 2019 року, відповідно до якого: ОСОБА_1 виділяється в користування земельна ділянка площею 279.75 кв. м., а з урахуванням ділянки землі спільного користування в 11.25 кв. м. всього 291 кв. м., на схемі зафарбована в зелений колір; ОСОБА_2 виділяється в користування земельна ділянка площею 279.75 кв. м., а з урахуванням ділянки землі спільного користування в 11.25 кв. м. всього 291 кв. м., на схемі зафарбована в жовтий колір; земельна ділянка спільного користування між співвласниками площею 22.5 кв. м. зафарбована в червоний колір. В задоволенні решти вимог зустрічного позову відмовити.

Таким чином обставини позовних вимог, стосовно яких у відповідача є спір, в такому вигляді знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і підлягають частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 13, 14, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. 88, 89, 90, 120, 121, 152, 212 ЗК України, ст. 15, 16, 375, 376, 369, 386, 391 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі, зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Поділити в натурі житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та:

виділити в натурі позивачу ОСОБА_1 1/2 частку домоволодіння, що складається з будинку А-1 загальною площею 110.7 кв. м., літньої кухні, гаражу та інш. будівель і споруд, розташованих на частині її домоволодіння і виділеної земельної ділянки відповідно до варіанту розподілу і користування земельною ділянкою цього домоволодіння і визначити за нею право приватної власності на відокремлені частки житлового будинку і узаконені в передбаченому законом порядку господарські будівлі і споруди з урахуванням сталого порядку користування земельною ділянкою по визначеному судом варіанту розподілу;

виділити в натурі відповідачу ОСОБА_2 1/2 частку домоволодіння – решту домоволодіння, будівель і споруд, розташованих на частині її домоволодіння і виділеної земельної ділянки відповідно до варіанту розподілу і користування земельною ділянкою цього домоволодіння і визначити за нею право приватної власності на відокремлені частки житлового будинку і узаконені в передбаченому законом порядку господарські будівлі і споруди з урахуванням сталого порядку користування земельною ділянкою по визначеному судом варіанту розподілу.

Припинити право спільної часткової власності на домоволодіння АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право власності на виділене майно у рівних частинах - по 1/2 частині за кожною - домоволодіння АДРЕСА_1 .

Визначити порядок користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , виходячи із часток співвласників – 1/2 частка за кожним, згідно з запропонованим експертом і погодженим сторонами варіантом № 4 висновку експерта № 1499/1500/1501/1502-19 від 30 жовтня 2019 року, відповідно до якого:

ОСОБА_1 виділяється в користування земельна ділянка площею 279.75 кв. м., а з урахуванням ділянки землі спільного користування в 11.25 кв. м. всього 291 кв. м., на схемі зафарбована в зелений колір;

ОСОБА_2 виділяється в користування земельна ділянка площею 279.75 кв. м., а з урахуванням ділянки землі спільного користування в 11.25 кв. м. всього 291 кв. м., на схемі зафарбована в жовтий колір;

земельна ділянка спільного користування між співвласниками площею 22.5 кв. м. зафарбована в червоний колір.

В задоволенні решти вимог зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , треті особи Дніпровська міська рада і приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Якуба Юрій Антонович про виділення в натурі частини домоволодіння, визнання права власності на виділене майно і визнання договору дарування недійсним відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 13 липня 2021 року.

Суддя –