Рішення № 98296826, 25.06.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.06.2021Справа № 910/3137/21Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Кучеренко А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/3137/21

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Росторг - Інвест»

до Концерну «Військторгсервіс»

про стягнення 398388,21 грн

Представники учасників справи:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Копил Я.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Росторг - Інвест» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Концерну «Військторгсервіс» (далі - відповідач) про стягнення 398388,21 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов`язань за договором поставки №1/П-2020 від 30.04.2020 не здійснив своєчасну оплату поставленого товару за видатковими накладними №№244, 245, 246, 247 від 23.09.2020 та №№ 249, 250, 251, 252 від 25.09.2020, у зв`язку з чим позивачем заявлено до стягнення основний борг в розмірі 363420,02 грн, пеню в розмірі 16109,66 грн, 3% річних у розмірі 4027,42 грн та інфляційні втрати у розмірі 14831,11 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.03.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі №910/3137/21, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

29.03.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти позовних вимог, оскільки вони не доведені належними доказами так як позивачем не надано письмових замовлень на поставку товару, а надані видаткові та товарно-транспортні накладні підписані зі сторони відповідача невстановленими особами.

07.04.2021 надійшла відповідь на відзив, в якій позивач заперечує проти доводів відповідача та зауважує на тому, що надані видаткові та товарно-транспортні накладні містять всі необхідні реквізити, в тому числі відтиск печатки відповідача, а тому є належними доказами поставки, а відсутність письмових заявок, так як вони надавалися по телефону, не є доказом нездійснення відповідних господарських операцій.

20.04.2021 через відділ діловодства суду надійшли заперечення на відповідь на відзив від відповідача, в яких вказує, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позивачем в порушення умов договору не надано підписаних уповноваженими представниками відповідача первинних документів у підтвердження поставки товару за договором.

В судовому засіданні 20.04.2021 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про зобов`язання відповідача надати відомості щодо правовідносин сторін в рамках договору поставки №1/П-2020 і щодо зареєстрованих податкових накладних по спірній господарській операції, продовження підготовчого провадження на 30 днів та оголошення перерви на 30.04.2021.

29.04.2021 через відділ діловодства суду відповідач, на виконання вимог ухвали суду, яка занесена до протоколу судового засідання, подав відомості щодо правовідносин сторін в рамках договору поставки №1/П-2020 за період вересень 2020 року та довідку про прийняття відповідачем податкового кредиту за період вересень 2020 року.

В судовому засіданні 30.04.2021, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті на 25.05.2021.

17.05.2021 від позивача надійшли додаткові пояснення, з наданням додаткових доказів у справі.

25.05.2021 через відділ діловодства суду відповідач подав заперечення проти долучення додаткових доказів, оскільки вони подані з порушення приписів Господарського процесуального кодексу України.

25.05.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у господарській справі №910/5505/21 та заперечення на клопотання про відшкодування витрат на правову допомогу.

В судовому засіданні 25.05.2021 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про залишення без розгляду додаткових пояснень з новими доказами, відмову в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, оскільки вони подані з порушенням вимог Господарського процесуального кодексу України та оголошення перерви до 17.06.2021.

Так, згідно приписів ч. 2, 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Тоді як, позивач, подаючи нові докази, не обґрунтував неможливість їх подання у встановлений строк, з причин, що не залежали від нього, а відтак такі докази не можуть бути прийняті судом.

В свою чергу, за результатом розгляду клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до розгляду Господарським судом міста Києва справи №910/5505/21 судом не встановлено об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до розгляду вказаної справи. Тоді як, відповідно до вимог ст. 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку, зокрема, об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі. Суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17.07.1997, визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

При цьому, необґрунтоване, в разі відсутності дійсної об`єктивної неможливості розгляду справи, зупинення провадження у справі, призведе до порушення конституційних прав сторін, зволікання і затягування строків розгляду справи.

В судовому засіданні 17.06.2021 у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 25.06.2021.

В судовому засіданні 25.06.2021 представник відповідача проти позовних вимог заперечив, просив відмовити у їх задоволенні. Представник позивача у судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить протокол судового засідання від 17.06.2021.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

За таких обставин, враховуючи, що позивач був належним чином повідомлений про розгляд даної справи і не надав суду доказів наявності поважних причин неявки в судове засідання, суд керуючись приписами статті 202 Господарського процесуального кодексу України, постановив розгляд справи по суті проводити за його відсутності.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 25.06.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

30.04.2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Росторг - Інвест» (далі - постачальник) та Концерном «Військторгсервіс» (далі - покупець) укладений договір поставки №1/П-2020, за умовами пункту 1.1 якого постачальник зобов`язується на умовах, передбачених цим договором, постачати в асортименті продукти харчування (надалі-товар) покупцеві, а покупець зобов`язується приймати і оплачувати товар. Товар (продукти харчування), що постачається, повинен відповідати описам до продуктів харчування з 1001 по 5021 найменувань продуктів до каталогу продуктів харчування, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 15.11.2019 №591.

В пункті 1.2 договору визначено, що найменування, кількість, ціна, строк поставки, адреса поставки товару вказується в замовленнях покупця, погоджених з постачальником, які є невід`ємними частинами цього договору.

Поставка товару здійснюється відповідно до замовлення покупця. Замовлення подається покупцем не пізніше, ніж за 3 (три) календарних дні до передбачуваної дати поставки на електронну адресу постачальника rostorg.invest2020@gmail.com (п.2.1 договору).

Постачальник поставляє товар покупцю на умовах DDP (доставка на склад покупця) в строки та за адресою, що визначається покупцем в замовленні. Постачальник може поставляти товар на умовах EXW (самовивіз зі складу постачальника) (пункти 2.2 та 2.3 договору).

Згідно пункту 2.4 договору, право власності на товар переходить до покупця з дня поставки товару. Датою поставки товару є дата підписання уповноваженими представниками сторін товарно-транспортних накладних, (далі по тексту - ТТН), які складаються у двох примірниках: один для покупця, один - постачальнику.

Пунктом 2.9 договору визначено, що у разі поставки товару, не вказаного в замовленні або понад кількість, зазначеної в замовленні, а також у разі поставки неякісного товару або недопоставки товару покупець зобов`язаний повідомити про це постачальника, і має право відмовитися від даного товару, обов`язково зробивши позначку про причини відмови в ТТН. Якщо зазначені позначки в ТТН відсутні, то вважається, що товар поставлений в повному обсязі.

Загальна вартість цього договору складається з вартостей товару, зазначених у всіх ТТН, за якими здійснювалася поставка протягом терміну дії цього договору (пункт 3.2 договору).

Згідно умов пункту 3.3 договору всі розрахунки за цим договором здійснюються виключно в національній валюті України. Оплата партії поставленого товару здійснюється в гривнях, шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника протягом 21 (двадцяти одного) календарного дня з моменту отримання товару.

Відповідно до пункту 9.1, договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2020 року, а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення.

При цьому, питання недійсності договору поставки №1/П-2020 від 30.04.2020 було предметом спору у справі №908/282/21 з підстав його підписання з боку замовника - керівником Філії Концерну «Східна» Полончуком Романом Петровичем, який не погодив укладення договору з Концерном та уклав такий договір всупереч інтересів держави та внутрішній волі Концерну.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 19.05.2021 у справі №908/282/21, яке набрало законної сили, в задоволенні позову відмовлено.

Таким чином, договір є дійсним, укладеним належним чином та є обов`язковим для виконання сторонами.

Як встановлено судом, на виконання умов договору поставки, позивачем було поставлено відповідачу товар на загальну суму 363420,02 грн, що підтверджується видатковими накладними №244 від 23.09.2020 на суму 8192,34 грн, №245 від 23.09.2020 на суму 3685,50 грн, №246 від 23.09.2020 на суму 93604,68 грн, №247 від 23.09.2020 на суму 84240,00 грн, №249 від 25.09.2020 на суму 14246,82 грн, №250 від 25.09.2020 на суму 6243,53 грн, №251 від 25.09.2020 на суму 68618,96 грн та №252 від 25.09.2020 на суму 84588,19 грн, які підписані без заперечень та скріплені печатками сторін, а також товарно-транспортними накладними №Р244 від 23.09.2020, №Р245 від 23.09.2020, №Р246 від 23.09.2020, №Р247 від 23.09.2020, №Р249 від 25.09.2020, №Р250 від 25.09.2020, №Р251 від 25.09.2020 та №Р252 від 25.09.2020, з відмітками про отримання товару.

Про належне виконання позивачем своїх зобов`язань за договором свідчить і відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення позивачем умов договору щодо поставки визначених товарів.

Позаяк відповідач, в порушення взятих на себе зобов`язань за договором, оплату поставленого товару у встановлений строк не здійснив, у зв`язку з чим виникла заборгованість за поставлений товар в сумі 363420,02 грн, яка відповідачем не спростована.

Стаття 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься і у ст. 193 Господарського кодексу України.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки, а відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Частиною 2 цієї ж статті унормовано, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Так, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару (ст. 692 ЦК України).

Згідно зі ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Пунктом 3.3 договору сторонами узгоджено, що оплата партії поставленого товару здійснюється в гривнях, шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника протягом 21 (двадцяти одного) календарного дня з моменту отримання товару.

Втім, як встановлено судом, відповідач своїх зобов`язань за договором в частині повної та своєчасної оплати отриманого товару не здійснив.

Тоді як, частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.

Порушенням зобов`язання, у відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

З урахуванням вищевикладеного, враховуючи, що факт поставки товару та факт порушення відповідачем своїх зобов`язань в частині оплати отриманого товару, підтверджений матеріалами справи та не спростований відповідачем, суд прийшов до висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині стягнення 363420,02 грн основного боргу.

Статтею 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов`язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки. Приписами ст. 230 ГК України також встановлено, що у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання, він зобов`язаний сплатити штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф).

Пунктом 6.2 договору сторони погодили, що за прострочення оплати покупцем вартості поставленого товару останній зобов`язується сплатити постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу.

Відтак, оскільки відповідач допустив прострочення оплати поставленого товару, на підставі наведених вище норм чинного законодавства та пункту 6.2 договору позивачем нараховано та заявлено до стягнення пеню у розмірі 16109,66 грн.

Окрім того, оскільки відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 3% річних у розмірі 4027,42 грн та інфляційні втрати у розмірі 14831,11 грн.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №910/12604/18).

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені та 3% річних, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог в цій частині, оскільки позивачем невірно визначено початок періоду прострочення.

Так, відповідно до статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Відтак, враховуючи, що останнім днем оплати товару за видатковими накладними №244, №245, № 246, №247 є 14.10.2020, а за видатковими накладними №249, №250, № 251 №252 - 16.10.2020, то період прострочення починається з 15.10.2020 та 17.10.2020 відповідно.

Таким чином, за розрахунком суду, стягненню з відповідача підлягає пеня в сумі 15990,51 грн та 3% річних в сумі 3997,63 грн, в іншій частині цих позовних вимог позивачу належить відмовити. В той же час, це не вплинуло на заявлений до стягнення розмір інфляційних втрат, оскільки за перерахунком суду за період прострочення інфляційні втрати є більшими ніж заявлено позивачем, а відтак позовні вимоги підлягають задоволенню в заявленому позивачем розмірі, а саме 14831,11 грн.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги.

При цьому, суд відхиляє доводи відповідача про відсутність належного підтвердження позивачем здійснення господарської операції через неналежне оформлення видаткових та товарно-транспортних накладних, оскільки в них міститься підпис не встановленої особи.

Так, згідно із положеннями статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції, чинній на час оформлення відповідних накладних, а саме, вересень 2020 року) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до ч.2 ст. 9 вказаного Закону неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.

За приписами абзацу першого пункту 2.5 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 (з подальшими змінами і в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) первинний документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою.

Суд зазначає, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, у розгляді справи належить досліджувати, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Під час розгляду справи відповідач не спростував факту здійснення господарської операції по передачі узгодженого товару за договором поставки №1/П-2020 від 30.04.2020.

Водночас, судом також враховано, що відповідно до статті 58-1 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на час оформлення відповідних накладних) суб`єкт господарювання має право використовувати у своїй діяльності печатки. Використання суб`єктом господарювання печатки не є обов`язковим. Виготовлення, продаж та/або придбання печаток здійснюється без одержання будь-яких документів дозвільного характеру.

Встановивши наявність відбитку печатки відповідача на спірних документах та, враховуючи, що відповідач несе повну відповідальність за законність використання його печатки, зокрема, при нанесенні відбитків на договорах, актах, суди мають дослідити питання встановлення обставин, що печатка була загублена відповідачем, викрадена в нього або в інший спосіб вибула з його володіння, через що печаткою могла б протиправно скористатися інша особа

Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі №910/6216/17 та від 05 грудня 2018 року у справі №915/878/16.

При цьому, у постанові від 20.12.2018 у справі №910/19702/17 Верховний Суд дійшов висновку, що відтиск печатки на видаткових накладних є свідченням участі особи у здійсненні господарської операції за цими накладними.

Видаткові накладні №244, №245, № 246, №247 від 23.09.2020, №249, №250, № 251, №252 від 25.09.2020 та товарно-транспортні накладні №Р244, №Р245, №Р246, №Р247 від 23.09.2020, №Р249, №Р250, №Р251, №Р252 від 25.09.2020 на підставі яких поставлено спірний товар містять не лише підпис особи, а й печатку відповідача. Під час розгляду справи відповідачем не доведено того, що печатка була загублена, викрадена в нього або в інший спосіб вибула з його володіння.

З огляду на викладене, враховуючи, що накладні містить такі обов`язкові реквізити, як дату її складання; назву підприємства, від імені якого складено документи і якому здійснюється поставка за цими накладними; зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції; особисті підписи у відповідних графах, та засвідчення цих даних відтиском печаток сторін, суд приходить до висновку, що видаткові накладні №244, №245, № 246, №247 від 23.09.2020, №249, №250, № 251, №252 від 25.09.2020 та товарно-транспортні накладні №Р244, №Р245, №Р246, №Р247 від 23.09.2020, №Р249, №Р250, №Р251, №Р252 від 25.09.2020 є належними і допустимими доказами підтвердження реальності здійснення господарської операції.

Слід зауважити і на тому, що відповідно до пункту 201.7 Податкового кодексу України, податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).

Пунктом 201.10 названого Кодексу визначено, що при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою. Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Як підтверджується матеріалами справи, позивач, у відповідності до пункту 3.5 договору, склав та зареєстрував податкові накладні №258 від 23.09.2020 на суму 8192,34 грн, №259 від 23.09.2020 на суму 3685,50 грн, №260 від 23.09.2020 на суму 93604,68 грн, №261 від 23.09.2020 на суму 84240,00 грн, №246 від 25.09.2020 на суму 14246,82 грн, №247 від 25.09.2020 на суму 6243,53 грн, №248 від 25.09.2020 на суму 68618,96 грн та №249 від 25.09.2020 на суму 84588,19 грн, а відповідач, в свою чергу, на виконання вимог ПК України сформував (прийняв) податковий кредит за вказаними податковими накладними по проведених господарських операціях.

Безпідставними є і посилання відповідача на відсутність письмового замовлення товару, оскільки це не спростовує факту поставки та отримання відповідачем товару, а за умовами пункту 2.9 договору у разі поставки товару, не вказаного в замовленні або понад кількість, зазначеної в замовленні, а також у разі поставки неякісного товару або недопоставки товару покупець зобов`язаний повідомити про це постачальника, і має право відмовитися від даного товару, обов`язково зробивши позначку про причини відмови в ТТН, однак у наданих суду ТТН відповідні відмітки відсутні.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») наголошено, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». …Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.12.2020 у справі №904/1103/20 та від 25.06.2020 у справі №924/266/18.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

У зазначеному аспекті слід зазначити, що за результатом оцінки наданих сторонами доказів, цілком вірогідним є факт поставки на виконання умов укладеного між сторонами договору поставки №1/П-2020 від 30.04.2020 позивачем відповідачеві узгодженого товару у визначеній вище кількості та вартості.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що позивач поставив відповідачу узгоджений товар, а останній прийняв його без будь-яких зауважень.

При цьому, суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача витрати на правову допомогу у загальному розмірі 21467,76 грн (15467,76 грн за позовною вимогою, викладеною в позовній заяві та 6000 грн за клопотанням позивача від 14.06.2021 про стягнення додаткових витрат на правову допомогу).

Згідно частин 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною 2 статті 126 ГПК України закріплено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. 3 ст. 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем надано копії договору про надання правової допомоги №709/м від 06.07.2020, укладеного між позивачем та Адвокатським об`єднанням «Компанія «Довіра» в особі партнера, адвоката Марцих Я.О., що діє на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ЗП №002044; додаткової угоди №5 від 20.01.2021 до договору, додатку №1 до додаткової угоди №5 від 20.01.2021; акту надання послуг №7 від 24.02.2021; ордеру на надання правової допомоги серії АР №1038071 від 25.02.2021; розрахунку витрат на правову допомогу №1 від 24.02.2021; квитанції до прибуткового касового ордеру №115 від 24.02.2021 про оплату за надання правової допомоги у розмірі 15467,76 грн; розрахунку витрат на правову допомогу №2 від 14.06.2021; квитанції до прибуткового касового ордеру №201 від 14.06.2021 про оплату за надання правової допомоги у розмірі 6000,00 грн; акту надання послуг №79 від 14.06.2021.

За умовами пункту 1.1 договору про надання правової допомоги, замовник доручає, а виконавець зобов`язується надати замовнику у відповідності до умов договору правничої допомоги з юридичних питань, які цікавлять замовника, а замовник зі свого боку зобов`язаний прийняти вказані послуги та своєчасно їх оплатити.

Відповідно до пункту 1.1 додаткової угоди №5 від 20.01.2021 виконавець зобов`язується надати консультаційну та правову допомогу замовнику щодо витребування заборгованості з Концерну «Військторгсервіс» за договором поставки №1\П-2020 від 30.04.2020.

Пунктом 1.3 додаткової угоди №5 від 20.01.2021 сторони погодили, що вартість окремих видів адвокатських послуг визначається додатком №1 до додаткової угоди, а також визначено винагороду адвоката в разі позитивного вирішення справи у розмірі два відсотка від задоволеної судом суми позову, яка сплачується до винесення рішення та корегується за результатом судового рішення.

Судом встановлено, що Марцих Ярослав Олександрович є адвокатом в розумінні Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що підтверджується інформацією, розміщеною на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України.

З розрахунків витрат на правову допомогу від 24.02.2021 та від 14.06.2021, виконаних за договором про надання правничої допомоги, надана правова допомога складалась з: надання консультації у кількості 1 години, вартістю 500 грн; ознайомлення з документацією у кількості 3 години, вартістю 1000 грн; підготовка позовної заяви про стягнення боргу у кількості 6 годин, вартістю 5000 грн; підготовка ціни позову у кількості 2 години, вартістю 1000 грн; гонорар адвоката - 7967,76 грн та представництво в суді першої інстанції у кількості 3 днів, вартістю 6000 грн.

За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Разом із тим згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу).

Водночас за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

В той же час, Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу. Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Окрім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).

Отже, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача відповідно до положень ст. 126, 129 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи та витрачений адвокатом час.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

При цьому, у вже згаданому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України" суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 зауважила, що за наявності угод, які передбачають "гонорар успіху", ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі "Пакдемірлі проти Туреччини" (Pakdemirli v. Turkey, заява №35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала "гонорар успіху" у сумі 6672,90 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§70-72).

Таким чином не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату "гонорару успіху", у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Відповідач під час розгляду справи заперечив проти відшкодування витрат позивача на правову допомогу, посилаючись на те, що заявлені витрати не є співмірним із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт. Так, відповідач зауважує на тому, що справа не є складною за предметом та обставинами, які підлягають з`ясуванню чи за кількістю доказів, які необхідно досліджувати і оцінювати та звертає увагу на те, що адвокатське об`єднання «Компанія «Довіра» надає позивачу правову допомогу в десяти аналогічних справах щодо стягнення коштів з відповідача, процесуальні документи та заяви по суті у яких є аналогічними, що свідчить про типову роботу. Також відповідач наголошує на тому, що відповідно до розрахунку витрат на правову допомогу представником позивача зазначається представництво в суді першої інстанції по даній справі з витраченим часом один день, тоді як сама участь представника позивача в судових засіданнях, займала не більше 30 хвилин, про що свідчать протоколи судових засідань, і представник позивача не витрачав час на дорогу, оскільки судом було задоволено його клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Приймаючи до уваги наведене вище в сукупності та з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду позивачем документів, їх значення для вирішення спору, приймаючи до уваги часткову обґрунтованість позовних вимог, виходячи з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, беручи до уваги клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, суд прийшов до висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на правову допомогу не є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову та обсягу наданих послуг (п.2 ч.5 ст. 129 ГПК України).

За таких обставин, суд прийшов до висновку про необхідність покладення на відповідача витрат позивача на правову допомогу у розмірі 7000 грн., що є пропорційним предмету спору та є співмірним із складністю справи, часом та обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Водночас, виходячи з того, що юридична кваліфікація правовідносин у даній справі не є складною ні за предметом спору, ні за обсягом наданих доказів, суд приходить до висновку, що такі вимоги як стягнення "гонорару успіху" не відповідають критерію розумності, так як не мають характеру необхідних, не містять обґрунтування обсягу фактичних дій представника позивача, які достатньою мірою можуть бути співвіднесені із досягненням успішного результату, у зв`язку з чим їх відшкодування з огляду на обставини даної справи матиме надмірний характер. Відтак, виходячи з принципу співмірності та розумності судових витрат на професійну правничу допомогу, ціни позову, рівня складності, характеру спору та юридичної кваліфікації правовідносин у справі, суд не вбачає підстав для додаткового покладення на відповідача витрат у розмірі 2% від суми задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Росторг - Інвест» про стягнення 398388,21 грн задовольнити частково.

2. Стягнути з Концерну «Військторгсервіс» (03151, місто Київ, вулиця Молодогвардійська, будинок 28-А, ідентифікаційний код 33689922) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Росторг-Інвест» (69063, Запорізька обл., місто Запоріжжя, вул. Святого Миколая, будинок 29, ідентифікаційний код 43591006) основний борг у розмірі 363420 (триста шістдесят три тисячі чотириста двадцять) грн 02 коп., пеню у розмірі 15990 (п`ятнадцять тисяч дев`ятсот дев`яносто) грн 51 коп., 3% річних у розмірі 3997 (три тисячі дев`ятсот дев`яносто сім) грн 63 коп., інфляційні втрати у розмірі 14831 (чотирнадцять тисяч вісімсот тридцять одна) грн 11 коп., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7000 (сім тисяч) грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 5973 (п`ять тисяч дев`ятсот сімдесят три) грн 59 коп.

3. Видати наказ позивачу після набрання рішенням суду законної сили.

4. В решті позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України та п.п. 17.5 п. 17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 14.07.2021.

Суддя Т.В. Васильченко