Рішення № 98242110, 12.07.2021, Херсонський окружний адміністративний суд

ХЕРСОНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2021 р.м. ХерсонСправа № 540/776/21 Херсонський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гомельчука С.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановив:

ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулась до суду з позовом до Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (далі - відповідач, Південне міжрегіональне управління), у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 03.02.2021р. №25 о/с «Про особовий склад» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору юридичного забезпечення;

- поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з 09.02.2021р.;

- стягнути з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.02.2021р. по день ухвалення рішення суду;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць;

- стягнути з відповідача понесені судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що звільнення позивачки було проведено у зв`язку з реорганізацією, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Позивачка зазначає, що підставами для припинення державної служби, за ініціативою суб`єкта призначення, є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Так, в п. 2 ч. 2 ст. 106 Цивільного кодексу України передбачено, що реорганізація юридичної особи здійснюється, шляхом приєднання однієї або кількох юридичних осіб до іншої юридичної особи, в результаті чого до останньої переходять усі майнові права та обов`язки приєднаних юридичних осіб. Тобто, при реорганізації відбувається правонаступництво, в т.ч. й трудових відносин. Таким чином, в процесі реорганізації, відповідач зобов`язаний був призначити позивачку на рівнозначну посаду, або щонайменше запропонувати їй зайняти будь-яку іншу посаду в реорганізованому органі. При цьому, наголошуючи на протиправності спірного наказу позивачка стверджує, що наказ про її звільнення підписано не уповноваженою на те особою - головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, в той час як за приписами ч. ч. 3, 5 ст. 87 Закону України «Про державну службу», повноваження на попередження державного службовця про наступне звільнення та прийняття рішення про таке звільнення має лише керівник державної служби або суб`єкт призначення. Також позивачка вказує на те, що у спірному наказі не зазначено чіткої підстави для її звільнення, в той час як приписами п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (норма на яку посилається у наказі відповідач) визначено одразу декілька підстав (скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу). Окрім того, звільнення державного службовця за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку із реорганізацією обумовлене скороченням штату працівників, у тому числі і посади звільненого, що у даному випадку не мало місця, так як в результаті реорганізації установи, де проходила службу позивачка, кількість посад у цій установі лише збільшилась, при тому, що і кількість посад підрозділу, в якому працювала позивачка, збільшена. Отже, за результатами реорганізації Південного міжрегіонального управління, скорочення чисельності штату не відбулося, що у свою чергу вказує на безпідставність видання наказу про звільнення позивачки. За наведених обставин, позивачка просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, та тим самим скасувати спірний наказ, поновити її на раніше займаній посаді та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Ухвалою суду від 04.03.2021р. по справі відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче засідання на 23.03.2021р.

Відповідач надіслав суду відзив, у якому просив суд відмовити у задоволенні позову, мотивуючи тим, що відповідно до абзацу першого ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі п. п. 1 та 12-1 ч. 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Тобто в редакції даної норми закону обов`язок переведення працівника на іншу роботу у випадку реорганізації державного органу відсутній, наявне лише право суб`єкта призначення або керівника державної служби пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби. Окрім того, відповідач не погоджується із доводом позивачки про відсутність повноважень у голови комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління на звільнення персоналу управління, так як відповідні повноваження голови визначено наказом Міністерства юстиції України від 21.12.2020р. №4390/5. Водночас цим наказом затверджено головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції Квашина С.В. , яким і видано наказ про звільнення позивачки. Вказує на те, що підстава для звільнення у наказі сформульована чітко та зрозуміло із посиланням на норму закону, а саме на приписи п. 1. ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».

Ухвалою суду від 23.03.2021р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті, з урахуванням відкладення дати його проведення, на 13.05.2021р.

09.04.2021р. позивачкою до суду подано відповідь на відзив, в якій позивачка не погоджується із доводами відповідача, викладеними у відзиві, просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою суду від 11.05.2021р. за заявою представника відповідача судове засідання у справі вирішено провести в режимі відеоконференції. Доручено Одеському апеляційному суду забезпечити проведення відеоконференції судового засідання, призначеного на 13.05.2021р., за участю представника відповідача.

Згідно заяви позивачки від 13.05.2021р., ОСОБА_1 просить суд здійснювати розгляд справи по суті без її участі.

Відповідач не забезпечив явки свого представника до суду, проте був належним чином повідомлений про дату, час і місце його проведення.

Відтак, суд керуючись приписами ч. 3 ст. 194 та ч. 9 ст. 205 КАС України, здійснюватиме розгляд справи по суті у порядку письмового провадження за наявними матеріалами.

Розглянувши надані сторонами документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства, які регулюють спірні відносини та їх застосування сторонами, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що 12.12.2017р. ОСОБА_1 призначена на посаду завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції як переможець конкурсу (запис трудової книжки позивачки №15 стор. 12-13).

З 14.02.2020р. Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції перейменоване у Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Державної митної служби» від 16.12.2020р. №1252 реорганізовано територіальний орган Міністерства юстиції - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. Установлено, що правонаступником територіального органу Міністерства юстиції, який реорганізується згідно з пунктом 1 цієї постанови, є міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департамент з питань виконання кримінальних покарань (далі - Департамент).

За даними Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, 10.02.2020р. проведена державна реєстрація як юридичної особи - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, код ЄДРПОУ юридичної особи 43501242.

Крім того, наказом Міністерства юстиції України від 21.12.2020р. №4390/5, затверджено головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції заступника начальника міжрегіонального управління з питань ре соціалізації і дотримання прав засуджених Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції Квашина С.В.

Згідно даних ЄДРПОУ щодо Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (код 40867311) 28.12.2020р. до державного реєстру внесений запис про рішення засновників щодо припинення юридичної особи в результаті її реорганізації.

06.01.2021р. головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції було сформовано попередження про наступне вивільнення ОСОБА_1 , яке отримано останньою того ж дня, що підтверджується її підписом, проставленим на попередженні.

03.02.2021р. головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління видано Наказ №25-о, яким позивачку звільнено із займаної посади.

У спірному наказі зазначено: «Звільнити відповідно до п. 1 (скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу) ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 , завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, 08.02.2021р., з припиненням державної служби».

Не погоджуючись із вищевказаним наказом, вважаючи своє звільнення незаконним, позивачка звернулась до суду з цим позовом.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу».

Так, згідно із пунктом 1 ст.1 цього Закону державна служба це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Частинами 1, 2 ст. 3 Закону України «Про державну службу» передбачають, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 5 цього Закону відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення визначені, ст.87 Закону України «Про державну службу», зокрема, відповідно до п. 1 ч. 1 цієї статті підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців; скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців; реорганізація державного органу.

Положеннями частини 3 ст. 87 згаданого вище Закону (в редакції Закону України від 14.01.2020р. №440-IX) передбачено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Суд зазначає, що раніше на законодавчому рівні був закріплений обов`язок суб`єкта призначення пропонувати працівнику іншу рівноцінну посаду державної служби, в разі відсутності такої пропозиції - іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі, а процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті ст.87 Закону України «Про державну службу» визначалась законодавством про працю.

Із прийняттям законів про внесення змін до Закону України «Про державну службу» та КЗпП України відбулося істотне спрощення процедури звільнення державних службовців.

Мова йде про Закони України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019р. №117-IX, від 12.12.2019р. №378-IX, від 14.01.2020р. №440- IX, які мали за мету «спрощення порядку прийняття на державну службу та розширення підстав її припинення».

02.02.2020р. набрав чинності Закон України від 12.12.2019р. №378-IX, внаслідок чого статтю 49-2 КЗпП України доповнено частиною п`ятою про те, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців, здійснюється без обов`язкового врахування їхнього права на залишення на роботі та без обов`язкову роботодавця перевести державного службовця за його згодою на іншу посаду.

13.02.2020р. набрав чинності Закон України від 14.01.2020р. №440- IX, яким був скорочений строк попередження державного службовця про звільнення до 30 днів; виключена необхідність згоди профспілки на звільнення; запроваджено право, а не обов`язок державного органу запропонувати вакантну рівнозначну посаду.

Тобто розширились повноваження роботодавця та звузився обсяг прав працівників.

Введення в дію зазначених змін, на думку суду, має ознаки звуження обсягу існуючих трудових прав громадянина, що працює на державній службі та обмеження гарантій незалежності державного службовця, які витікають із накладення на нього додаткового обтяження у силу цього статусу, що в цілому не відповідає сутнісному змісту таких прав.

Як убачається з матеріалів справи, позивачку звільнено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIІІ «Про державну службу», п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України.

Суд зазначає, що при розгляді спорів про звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці.

Суд звертає увагу на те, що наказ про звільнення повинен обов`язково містити підставу звільнення з нормативним посилання, тобто роботодавець повинен зазначити як причину, так і підставу звільнення з покликанням на назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт нормативно-правового акту на підставі якого проводиться звільнення працівника.

Приписами ч. 1 ст. 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як встановлено судом, 12.12.2017р. ОСОБА_1 призначена на посаду завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції.

З 14.02.2020р. Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції перейменоване у Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції.

На виконання постанови КМУ від 16.12.2020р. №1252 Міністерством юстиції України 21.12.2020р. видано наказ №4390/5, яким реорганізовано Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, шляхом його приєднання до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. Пунктом 3 наказу затверджено головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління заступника начальника міжрегіонального управління з питань ресоціалізації і дотримання прав засуджених Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції - Квашина С.В.

За даними Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, Департамент з питань виконання кримінальних покарань зареєстрований як юридична особа з 10.02.2020р.

28.12.2020р. до ЄДРПОУ внесено інформацію про перебування Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції в процесі припинення.

06.01.2020р. головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління сформовано попередження про наступне вивільнення ОСОБА_1 , яке отримано позивачкою того ж дня, що підтверджується її підписом, проставленим на попередженні.

03.02.2021р. головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління видано наказ №25 о/с, яким позивачку звільнено із займаної посади.

Як убачається зі змісту оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, документ містить лише посилання на пункт 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ без зазначення конкретної причини та підстави звільнення, з покликанням на всі наявні три правові підстави передбачені вищенаведеним законом (скорочення чисельності або штату державних службовців; скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців; реорганізація державного органу).

Суд зазначає, що приписи пунктів передбачених ч. 1 ст. 87 вищенаведеного Закону за своєю юридичною природою є різними, тому потребують чіткого правового визначення та диференціації, оскільки відсутність чіткої та однозначної причини звільнення призводить до порушення принципу «правової визначеності», а загальні формулювання унеможливлюють чітке розуміння підстав та причин звільнення.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24.04.2019р. у справі №815/1554/17, принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією і Конституцією України права та свободи цієї особи.

Характеризуючи загальні принципи законності втручання, ЄСПЛ свого часу наголосив на тому, що «якість закону» передбачає «inter alia», тобто формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, які вплинуть на їхні конвенційні права (рішення у справі «Волков проти України»).

Отже, посилання відповідача в наказі про звільнення на пункт 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» без зазначення конкретної підстави для звільнення, лише з посиланням на норму закону породжує для позивачки негативні наслідки у виді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.

Таким чином, враховуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи, суд критично відноситься до того факту, що спірне рішення відповідача про звільнення ОСОБА_1 прийнято без конкретизації причин та підстав, а лише містить перелік пунктів передбачених п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що згідно із приписами частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції Закону України від 14.01.2020р. №440-IX), суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).

Однак необхідно врахувати, що подібне тлумачення закону входить в протиріччя з верховенством права та засадами конституціоналізму. Адже орган державної влади є носієм повноважень, а не прав, і за їх здійснення несе відповідальність. До того ж, принцип верховенства права вимагає максимально мінімізувати свободу розсуду виконавчої влади.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Принцип верховенства права вимагає визначеності, ясності і недвозначності правової норми, якою встановлений порядок і умови пропонування вакантної посади у випадку звільнення державного службовця за ініціативою суб`єкта призначення.

На думку суду, при тлумаченні й застосуванні ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» необхідно розуміти, що правомірне рішення це не будь-який бажаний для керівника державного органу варіант поведінки в рамках цього Закону, а лише той, який сприятиме належній реалізації підлеглими працівниками права на працю та доступу до державної служби і не допускатиме проявів дискримінації у здійсненні ними цих прав.

Згідно до положень ч. 1 та ч. 6 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відтак свобода розсуду означає не свободу вибору керівника державного органу кого звільнити, а кого залишити (перевести) на державній службі, а означає лише оптимальне застосування закону для досягнення цілей, встановлених у ньому. Такого оптимального застосування закону не буде, якщо керівник державного органу не запропонує працівнику посаду державної служби за її наявності. Якщо така вакансіє є у наявності, то у керівника державного органу є лише один вид правомірної поведінки запропонувати її працівнику.

Тобто, звільнення державного службовця на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» без пропонування йому вакантної посади державної служби, якщо така наявна, буде незаконним рішенням та грубим порушенням законодавства про працю.

Крім того, щодо використання реорганізації Південного міжрегіонального управління, як підстави для звільнення позивачки з посади згідно доводів відповідача, суд зазначає наступне.

За своєю суттю приєднання - це така форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, яка продовжує існувати далі, але вже в більшому масштабі. При цьому реорганізовані юридичні особи припиняють своє існування, а їх права та обов`язки переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися.

Таким чином, як наслідок, в процесі реорганізації юридичної особи виникають правовідносини, пов`язані з припиненням трудових договорів з працівниками. У цьому контексті в роботодавця виникає обов`язок чіткого дотримання законодавства про працю, в частині дотримання трудових прав працівників.

Судом встановлено, що постановою КМУ від 16.12.2020р. №1252 «Про деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» реорганізовано Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, шляхом його приєднання до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

При цьому, Південне міжрегіональне управління продовжує здійснювати свої повноваження до моменту передачі таких прав Департаменту.

Постановою Кабінету Міністрів України №1074 від 20.10.2011р. (зі змінами і доповненнями) затверджено Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - Порядок №1074), який визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.

Відповідно до пунктів 4, 5 та 6 Порядку №1074 орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади. Орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Права та обов`язки органів виконавчої влади переходять, зокрема, у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади.

Пункт 12 Порядку №1074 передбачає, що орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється. Орган виконавчої влади, щодо якого набрав чинності акт Кабінету Міністрів України про його припинення, продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції з формування і реалізації державної політики у визначеній Кабінетом Міністрів України сфері до набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення утвореним органом виконавчої влади його повноважень та виконання функцій.

Згідно із пунктом 13 Порядку №1074 акт Кабінету Міністрів України про можливість забезпечення здійснення утвореним органом виконавчої влади повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється, видається після здійснення заходів, пов`язаних з державною реєстрацією утвореного органу виконавчої влади як юридичної особи публічного права, затвердженням положення про нього, структури та штатного розпису його апарату, кошторису та заповненням 30 відсотків вакансій.

Згідно наявного у матеріалах справи наказу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань від 22.02.2021р. №228/ос-21 слідує, що повноваження Південного міжрегіонального управління перейшли до Департаменту 22.02.2021р.

Наказом Міністерства юстиції України від 30.12.2020р. №3891/к затверджено штатний розпис Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

Так, згідно із штатним розписом Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, штатна кількість працівників становить 307 осіб, із них в Управлінні юридичного забезпечення - 9 посад (посада начальника управління; 4 посади у відділі претензійно-позовної роботи; 4 посади у відділі правової роботи).

Водночас, у порівнянні з штатним розписом Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, який затверджено наказом Міністерства юстиції України від 23.07.2020р. №2336/к, штатна кількість працівників становила 100 осіб, із них дві посади у секторі юридичного забезпечення (посаду завідувача цього сектору займала позивачка).

Таким чином, проаналізувавши наведені вище обставини, суд звертає увагу на те, що кількість посад внаслідок приєднання Південного міжрегіонального управління до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань не зменшилась, а навпаки збільшилась зі 100 до 307. При цьому, кількість посад підрозділу, в якому працювала позивачка також зменшена не була, що не заперечується відповідачем, натомість збільшилась з 2 до 9.

Отже, як з`ясовано судом, за результатами реорганізації Південного міжрегіонального управління, скорочення чисельності і штату працівників не відбулося. При цьому, ОСОБА_1 не було запропоновано будь-якої посади в реорганізованому органі.

Наведене дає підстави для висновку про наявність інших обставин за яких було звільнено позивачку, аніж реорганізація Південного міжрегіонального управління. Разом з цим, за час проходження державної служби ОСОБА_1 не притягувалась до дисциплінарної відповідальності та не мала негативних відгуків відносно виконаної роботи.

При вирішенні питань щодо дотримання суб`єктом владних повноважень прав державних службовців під час проходження публічної служби та при звільненні з неї, суд звертає увагу на встановлену гарантію щодо правового захисту від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботі і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Суд зазначає, що сам факт реорганізації державного органу, що фактично не потягнув зміни в організації праці, не може бути підставою для беззаперечного звільнення працівника з роботи.

Якщо реорганізація державного органу є підставою для припинення відносин державної служби незалежно від скорочення чисельності або штату державних службовців, мають бути інші об`єктивні підстави для звільнення державних службовців, і такими причинами не може бути лише одне бажання суб`єкта призначення.

Разом з тим, у спірних правовідносинах, на думку суду, відповідач як суб`єкт призначення не навів жодного обґрунтування як підстави для звільнення позивачки та не прийняття рішення про її переведення до реорганізованого органу.

Так, ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» передбачає, зокрема, що суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).

Надання за цим Законом можливості керівнику органу або суб`єкту призначення пропонувати будь-яку вакантну посаду державної служби у цьому органі (за наявності) кореспондує обов`язок суб`єкта владних повноважень реалізовувати це право обґрунтовано та у свою чергу мотивувати рішення про звільнення працівника з посади з метою уникнення сумнівів у державного службовця щодо упередженого ставлення до нього чи інших чинників, які б порушували принцип «правової визначеності».

Однак відповідач ні в наказі про звільнення ОСОБА_1 з посади, ні при розгляді цього публічно-правового спору не довів неможливості продовження позивачкою державної служби у реорганізованому органі.

Враховуючи наведене вище, суд вважає, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень діяв не у спосіб, визначений Конституцією та законом, а оскаржуваний наказ прийнято в порушення Конституційних прав позивачки.

Аналізуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про протиправність наказу голови комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 03.02.2021р. №25 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 з посади, а тому такий підлягає скасуванню, у зв`язку з чим заявлена позовна вимога про скасування спірного наказу є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Щодо інших доводів позивачки, викладених у позові, суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя. У рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010р.).

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Обчислення середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження проводиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до п. 2 Порядку, збереження заробітної плати "у всіх інших випадках", до яких відноситься й випадок вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Пунктом 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 24.12.1999р. №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Як вбачається із виданою Південним міжрегіональним управлінням довідкою за 2020р.-2021р. про заробітну плату ОСОБА_1 , позивачці за останні два місяці роботи, що передували звільненню, нараховано 48 130,48 грн. (грудень 2020р. 26 336,48 грн. + січень 2021р. 21 794 грн). У цей період позивачка відпрацювала 31 робочий день, а саме у грудні 2020р. - 12 робочих днів, у січні 2021р. - 19 (згідно наказу відповідача від 20.11.2020р. №193/ос-вп, листка непрацездатності серії АДН №355051, позивачка з 23.11. по 04.12.2020р. (12 днів) перебувала у відпустці; з 07.12. по 14.12.2020р. - на лікарняному). Отже, середньоденна заробітна плата позивачки складає 1552,60 грн. (48 130,48 : 31 р. дн.).

Позивачка звільнена з роботи з 08.02.2021р., тобто цей день є останнім робочим днем.

Отже, час вимушеного прогулу ОСОБА_1 у період з 09.02.2021р. по 12.07.2021р. включно (дата ухвалення судом даного рішення) включно становить 104 робочих дні.

Відтак, стягненню на користь позивачки підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 161 470,40 грн. (1552,60 грн. х 104 р. д.) з відрахуванням обов`язкових платежів.

Оскільки позивачка працювала у відповідача та нарахування і виплата заробітної плати здійснювалася Південним міжрегіональним управлінням з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, яке перебуває у стані припинення, то середній заробіток за час вимушеного прогулу належить стягнути саме з даного Управління.

Відповідно до п. 2, п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду, зокрема, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Отже, враховуючи приписи статті 371 КАС України, суд дійшов висновку про необхідність звернення постанови суду до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з 09.02.2021р. та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 23 289 грн. (середня кількість відпрацьованих робочих днів у грудні 2020р, січні 2021р. - 15 (31 : 2); середньоденна заробітна плата 1552,60 грн.; 15 х 1552,60 грн. = 23 289 грн.) з відрахуванням обов`язкових платежів.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (ч. 1 ст. 90 КАС України).

Розглянувши усі подані документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат, то суд вказує про таке.

Питання відшкодування позивачці судового збору, який сплачується при зверненні до суду з позовом, не вирішується, оскільки позивачка звільнена від здійснення відповідної сплати згідно приписів п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011р. №3674-VI.

Водночас у матеріалах справи міститься клопотання представника позивачки про відшкодування позивачці понесені нею витрати на правничу допомогу та витрати на переїзд в сумі 12880 грн.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача означених витрат, суд враховує наступне.

Так, витрати на професійну правничу допомогу належать до складу судових витрат. Відповідно до ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання цих вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5-7 ст. 134 КАС України).

Відповідно до приписів ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспівмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв`язку з цим, суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Інтереси позивача представляла адвокат Базилєва Ю.О. ( АДРЕСА_1 ), що підтверджується ордером на надання правничої допомоги від 20.06.2021р. серії АО №1032467, договором про надання правової допомоги від 08.02.2021р., свідоцтвом про право зайняття адвокатською діяльністю від 21.01.2020р. серії ЗР №21/2457. Представником позивачки на підтвердження наданих послуг подано до суду акт прийняття - передачі виконаних робіт від 17.06.2021р. на загальну суму 12 000 грн.

Згідно наданих документів та розрахунків вбачається, що адвокатом позивачки затрачено на розгляд даної справи (підготовку розгляду) у суді першої інстанції 3 години. До складу витрат на оплату правничої допомоги включено: зустріч та проведення усної консультації клієнта, правовий аналіз первинних документів - 1000 грн. (1 год.); підготовка та подання позовної заяви - 3000 грн. (2 год.); підготовка та подання процесуальних документів (клопотання про доручення доказів до матеріалів справи від 07.04.2021р., клопотання про долучення доказів від 17.05.2021р.) - 1000 грн.; підготовка відповіді на відзив - 2000 грн.; складання та направлення адвокатських запитів (2 шт.) - 1000 грн.; гонорар успіху (50%) - 4000 грн.

Вирішуючи питання щодо розміру витрат на правничу допомогу, що підлягають відшкодуванню позивачу, суд зазначає, що наведені докази не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

З огляду на незначну складність спору та невеликий обсяг доказів, вирішення справи не потребувало вивчення великого обсягу фактичних даних, при тому, що обсяг і складність складених процесуальних документів не є значним, суд приходить до висновку, що співмірними витратами на послуги адвоката під час розгляду даної справи в суді першої інстанції є 2500 грн. Консультація клієнта щодо захисту його прав при оскаржені наказу відповідача про звільнення, правовий аналіз первинних документів, підготовка та подання позовної заяви не має перевищувати 2000 грн. Також суд вважає витрати на підготовку та подання відповіді на відзив, адвокатських запитів, не мають перевищувати 500 грн.

Щодо відшкодування витрат по складанню клопотання про долучення доказів до матеріалів справи від 07.04.2021р. та клопотання про долучення доказів від 17.05.2021р., то ці послуги не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені в ст. ст. 1, 19 Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". А тому витрати на здійснення вказаних видів робіт не можуть бути відшкодовані як витрати на професійну правничу допомогу.

Щодо стягнення витрат за досягнення мети представництва "гонорар успіху" у сумі 4000 грн., суд вважає, що такі витрати не мають відношення до витрат на професійну правничу допомогу у розумінні ст. 134 КАС України.

Згідно приписів ст. 135 КАС України, витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони (ч. 1). Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов`язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч. 3).

У відповідності до приписів Додатку до постанови КМУ від 27.04.2006р. №590, витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, її представникові не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження.

Суд вважає за необхідне відшкодувати позивачці витрати на переїзд в сумі 880 грн. з підстави проживання позивачки у віддаленому від суду населеному пункті - м. Одеса та підтвердження понесених нею витрат наданими до суду квитками на автобус від АС Одеса до АС Херсон (кожний на суму 220 грн.) від 22.03.2021р. АКУР 029582, від 24.03.2021р. №178389, від 12.05.2021р. №002508, від 14.05.2021р. №002538.

Відтак, підсумовуючи викладене, сума судових витрат у розмірі 3380 грн. (2500 грн. + 880 грн.) підлягає стягненню на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача.

Варто зауважити на тому, що у період з 27.05.2021р. по 08.06.2021р. включно головуючий суддя по справі був тимчасово непрацездатним, а з 09.06.2021р. по 09.07.2021р. включно перебував у відпустці (10-11.07.2021р. включно - вихідні дні), у зв`язку із чим судове рішення ухвалено датою, що вказана у його вступній частині.

Керуючись ст.ст. 9, 14, 73-78, 90, 242-246, 250, 255, 371 КАС України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) до Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ 40867311, 65017, м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 9) про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ голови комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 03.02.2021 року №25 о/с «Про особовий склад» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору юридичного забезпечення.

Поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з 09.02.2021 року.

Стягнути з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.02.2021 року по 12.07.2021 року включно у сумі 161 470 (сто шістдесят одна тисяча чотириста сімдесят) грн. 40 коп. з відрахуванням податків та зборів.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з 09.02.2021 року.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 23 289 (двадцять три тисячі двісті вісімдесят дев`ять) грн. з відрахуванням податків та зборів.

Стягнути з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 3380 (три тисячі триста вісімдесят) грн.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення, при цьому відповідно до п. п. 15.5 п. 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя С.В. Гомельчук

кат. 106030000