Рішення № 98214349, 08.07.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/7543/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2021 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей – ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,–

ВСТАНОВИВ:

До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей – ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, в якій позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02.02.2021 року № 27-21, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 та неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем під час розгляду її звернення щодо надання захисту в Україні не прийняло до уваги реальні побоювання позивача та її дітей за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Афганістану.

Ухвалою суду від 12.05.2021 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

07.06.2021 року представником відповідача подано відзив на адміністративний позов в якому зазначено, що оскаржуване рішення прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведеної співбесіди не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України, доводи ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої інформації, є необґрунтованими та недоведеними.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

16.06.2017 року ОСОБА_1 вибула авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубай (ОАЕ) - Одеса (Україна). 17.06.2017 позивач прибула до України разом із чоловіком та двома неповнолітніми доньками, місце прибуття - міжнародний аеропорт «Одеса» на підставі паспорта громадянина Афганістану та візи з терміном дії до 09.07.2017 року.

07.09.2017 ОСОБА_1 звернулась за наданням міжнародного захисту до ГУ ДМС України в м. Києві.

Розгляд заяви про надання міжнародного захисту від 07.09.2017 було припинено за заявою позивача.

05.08.2020 року ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей – ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 вдруге звернулася до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (особова справа № 2020КYІV0073).

У зв`язку із поселенням позивача до Пункту тимчасового перебування Одеса, наказом від 15.09.2020 № 328, особову справу заявниці знято з обліку ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області. Наказом від 04.11.2020 року №211 особову справу позивача постановлено на облік ГУ ДМС У краї Одеській області, присвоєно реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Рішенням Державної міграційної служби України від 02.02.2021 року № 27-21 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи № 2020ОD0136 (№ 2020КYІV0073) на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22.02.2021 року №349 позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно рішення від 02.02.2021 року № 27-21

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

У свою чергу, суд погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

Так, у своїй заяві від 05.08.2020 року, позивач просить визнати її та її неповнолітніх дітей біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з поганою ситуацією в Афганістані та погроз її чоловіку з боку представників " ІНФОРМАЦІЯ_1 " або " ОСОБА_6 ".

Як вбачається з матеріалів справи, позивач 17.06.2017року позивач разом із своїм чоловіком та двома неповнолітніми дітьми прибула до України, на підставі паспорта громадянина Афганістану та візи з терміном дії до 09.07.2017 року.

В свою чергу, позивач не бажає повертатися в Ісламську Республіку Афганістан, оскільки у разі повернення до Афганістану має побоювання за своє життя та життя своїх дітей.

Однак, задокументовані докази наявності переслідувань в країні громадянської належності у позивача відсутні.

У свою чергу, відповідач вказує про суттєві розбіжності в описі вказаних подій з боку позивача, що на думку відповідача, надають підстави вважати історію переслідування очевидно неправдоподібною.

За твердженнями позивача, її чоловік отримав погрози боку представників « ІНФОРМАЦІЯ_1 » або « ОСОБА_6 ». достовірно про агента переслідування вона не володіє. Дані погрози були обумовлені тим, що чоловік позивача працював охоронцем місцевого чиновника у провінції Капiса, якого бойовики мали намір вбити, через що примушували до співпраці її чоловіка.

Між тим, з наданих до суду матерiалiв особової справи шукача захисту спостерігається, що нею не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування з боку антивладних представників у випадку повернення на Батьківщину. Також під час проведення протоколів співбесід, позивач не надала жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину Елемент переслідування особи представниками антиурядових елементів викликає обґрунтовані сумніви щодо правдоподібності, оскільки особисто позивач жодного разу не отримувала погроз.

Крім того, власне позивач у анкеті зазначила, що звернення до ДМС обумовлено не бажанням отримати міжнародний захист, а оформленням документів з метою можливості виїзду до іншої країни, що також додатково підтверджується твердженнями особи про подачу нею та членами її родини документів до дипломатичних представництв Бельгпп та Австрії з метою оформлення віз.

Згідно протоколу співбесіди від 17.11.2020 року установчі данi губернатора Капiси позивач вказує як ОСОБА_7 , який з її слів наразі обіймає дану посаду. При цьому, за твердженнями особи, її чоловік працював близько 3 років охоронцем у даного посадовця приблизно з кінця 2012 до початку 2013 років (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 11.11.2020). Однак, відповідно до IКП з 2011 року губернатором Капiси був призначений ОСОБА_8 , надалі діючим губернатором провінції з червня 2015 року є ОСОБА_9 , що в свою чергу, суперечить наданій інформації з боку позивача та ставить під сумнів викладену історію переслідування.

Крім того, під час першого протоколу співбесіди особа зазначила, що ніхто з колег її чоловіка не отримував погрози, проте надалі повідомила, що мер мав багато інших охоронців, які також отримували погрози, двоє з яких, як і її чоловік були поранені під час нападу на посадовця.

Також, позивач не змогла належним чином обґрунтувати, яким чином у разі існування погроз та бездіяльності її чоловіка в питанні співробітництва з бойовиками, він та вся їх родина безперешкодно перемішувалася територією Афганістану, змінювали місце проживання, оформили паспортні документи для виїзду за кордон усім членам родини, здійснили два виїзди до Пакистану до того, як остаточно виїхали з Афганістану, при тому позивач жодного разу особисто не бачила осіб, які погрожували.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Вирішуючи спір, суд враховує, що складна ситуація, що спостерігається на території Афганістану є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним співтовариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

В свою чергу, суд звертає увагу, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтувала свої побоювання та не надала переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.

Заслуговують на увагу доводи, що біженець, який побоюється за своє життя, шукає притулку у першій безпечній країні, в якій опиняється, а не намагається обрати найбільш комфортну країну для проживання.

З матеріалів справи вбачається, що позивач зхвернулась із заявою про набуття міжнародного захисту лише 05.08.2020 року, тобто більше ніж через 3 роки після потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта з 09.07.2017 року.

Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до територіального органу ДМС із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

З урахуванням викладеного суд вважає, що позивачем не було доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує їх життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.

За таких обставин суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 02.02.2021 року № 27-21, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 , є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

На підставі встановлених судом обставин та аналізу вищенаведених вимог законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Враховуючи висновок суду про відмову у задоволенні позову та те, що позивач звільнений від сплати судового збору, правові підстави для стягнення з відповідача судових витрат відсутні.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 9, 12, 139, 242-246, 255, 262, 263, 295, 297 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей – ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул.Володимирстка, 9, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Суддя Токмілова Л.М.

.