Рішення № 98212671, 09.07.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 липня 2021 р. Справа№200/4813/21

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Циганенка А.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

17 квітня 2021 року засобами поштового зв`язку позивач, ОСОБА_1 , подала до суду адміністративний позов до відповідача, Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради, в якому просила:

- визнати протиправними та незаконними дії відповідача щодо відмови у наданні статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни і видачі «Посвідчення члена сім`ї загиблого»;

- зобов`язати відповідача відповідно до пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» надати позивачу статут особи, на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як члену сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни) і видати позивачу «Посвідчення члена сім`ї загиблого».

Позовні вимоги вмотивовані тим, що відповідач протиправно відмовив у наданні статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни.

Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позову відмовити в повному обсязі з огляду на те, що соціальний захист членів сім`ї померлих учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, смерть яких пов`язана із захворюванням, отриманим під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, здійснюється відповідно до Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». У зв`язку з цим, просив відмовити у задоволенні позову.

26 квітня 2021 року ухвалою суду позовна заява залишена без руху і позивачу наданий строк для усунення її недоліків.

17 травня 2021 року відкрито провадження у справі та її розгляд призначений за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Дослідивши докази, письмові пояснення, викладені в заявах по суті справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення проти нього, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 (а.с. 22-24).

Відповідно до копії свідоцтва про укладення шлюбу (а.с. 19) з 29 червня 1979 року позивач перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 09 липня 2019 року серії НОМЕР_3 (а.с. 16).

За даними довідки Центрального архіву МО України від 28 лютого 1998 року підтверджується участь ОСОБА_2 у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі військової частини 34003 (а.с. 17).

Відповідно до копії довідки МСЕК від 28 березня 2011 року серії 10 ААА №045082 ОСОБА_2 встановлено 3 групу інвалідності безстроково у зв`язку з виконанням обов`язків ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (а.с. 14).

Копією посвідчення від 05 квітня 2011 року № НОМЕР_4 підтверджено отримання ОСОБА_2 статусу інваліда 3 групи, який має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни (а.с. 18).

Згідно з даними експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії МОХ та МНС України від 08 лютого 2019 року №6759 захворювання, що призвело до смерті ОСОБА_2 , пов`язане з виконанням обов`язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. (а.с. 15).

31 березня 2021 року позивач звернулась до відповідача з заявою у якій просила встановити їй статус «Члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни» та видати посвідчення встановленого зразка (а.с. 20).

Листом відповідача від 02 квітня 2021 року №56.3.3-21005-56.12.1 позивачу повідомлено про відсутність правових підстав для встановлення дружинам померлих ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни згідно з пунктом 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та роз`яснено, що соціальний захист дружин померлих учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС смерть яких пов`язана із захворюванням, отриманим під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, здійснюються відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян. Які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (а.с. 21).

При ухваленні рішення суд виходив з наступних мотивів та керувався такими положеннями законодавства.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 55 Конституції кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Правовий статус ветеранів війни, створення належних умов для їх життєзабезпечення визначає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (далі - Закон №3551-XІІ).

Відповідно до частин 1-2 статті 4 Закону №3551-XІІ ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 7 Закону №3551-XІІ до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з інвалідністю з числа: військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.

Пунктом 3 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 №302, передбачено, що: учасникам бойових дій (стаття 6 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення учасника бойових дій" та нагрудний знак "Ветеран війни - учасник бойових дій"; інвалідам війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення інваліда війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - інвалід"; учасникам війни (стаття 9 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення учасника війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - учасник війни".

ОСОБА_2 видано посвідчення від 05 квітня 2011 року серії НОМЕР_4 інваліда 3 групи, який має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни (а.с. 18).

Отже, ОСОБА_2 мав статус ветерана війни відповідно до статті 7 Закону №3551-XІІ, як особа з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, одержаного під час виконання обов`язків військової служби, пов`язаних з ліквідацією наслідків на Чорнобильській АЕС.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону №3551-XІІ чинність цього Закону поширюється на: сім`ї військовослужбовців, партизанів, підпільників, учасників бойових дій на території інших держав, прирівняних до них осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.

Отже, чинність Закону №3551-XІІ поширюється також і на членів сім`ї військовослужбовців, які померли внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби, пов`язаних з ліквідацією наслідків на Чорнобильській АЕС, та мали статус ветерана війни.

Згідно з абзацом 16 пункту 1 частини 1 статті 10 Закону №3551-XІІ до членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослужбовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті, належать, зокрема: один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні.

Оскільки позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з померлим ОСОБА_2 , який мав статус інваліда війни відповідно до статті 7 Закону №3551-XІІ та після його смерті не одружилася вдруге, суд дійшов висновку, що позивач має право на встановлення їй статусу члена сім`ї померлого інваліда війни.

Таким чином, відповідач неправомірно відмовив у встановленні позивачу статусу члена сім`ї померлого інваліда війни.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача встановити позивачу статус члена сім`ї померлого ветерана війни та видати відповідне посвідчення, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 4 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року №302, особам, на яких поширюється чинність Закону №3551-XII (стаття 10 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом «Посвідчення члена сім`ї загиблого».

Отже, позивач, як член сім`ї померлого ветерана війни, має право на отримання відповідного посвідчення.

Згідно з статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Україною Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, треба зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, суть наведених рішень зводиться до вимоги надати заявникові такі заходи правового захисту на національному рівні, які би дозволили компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб спосіб захисту повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями треба розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями, оскільки вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним.

Відповідно до абзацу 1 частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Оскільки оскаржувані дії відповідача не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, зважаючи, що право позивача на отримання статусу члена сім`ї померлого ветерана війни підтверджується матеріалами справи, суд дійшов висновку про необхідність зобов`язання відповідача встановити позивачу вищевказаний статус та видати відповідне посвідчення.

Судові витрати, понесені позивачем, підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача (стаття 139 КАС України).

Керуючись статтями 2, 5-10, 20, 22, 25, 47, 72-77, 90, 132, 139, 143, 241-246, 250, 251, 255, 291, 295, 297, підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради (місцезнаходження: 87500, Донецька область, м. Маріуполь, пр. Миру, б. 70, код ЄДРПОУ 41336065) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 у наданні статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни і видачі «Посвідчення члена сім`ї загиблого».

Зобов`язати Департамент соціального захисту населення Маріупольської міської ради відповідно до пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» надати ОСОБА_1 статус особи, на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як члену сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни) і видати ОСОБА_1 «Посвідчення члена сім`ї загиблого».

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908 (дев`ятсот вісім) гривень 00 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради.

Повний текст рішення складений 09 липня 2021 року.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана до Донецького окружного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Суддя А.І. Циганенко