Рішення № 98200329, 06.07.2021, Нововодолазький районний суд Харківської області

справа № 626/2108/20

провадження № 2/631/258/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2021 року селище міського типу Нова Водолага

Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Трояновської Т. М.,

за участі секретаря судового засідання М`ячиної Ю. В.,

відповідача ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 приміщення Нововодолазького районного суду Харківської області цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої майну підприємства,

В С Т А Н О В И В:

12 жовтня 2020 року за вхідним № 5726/20-вх з Красноградського районного суду Харківської області надійшла цивільна справа з єдиним унікальним номером № 626/2108/20 за позовом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої майну підприємства. Відповідно до позовної заяви головний лісничий Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» Білокінь В. А., який є керівником вказаного підприємства, просить стягнути з ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 9137 гривень 52 копійки та судові витрати по справі.

Вищевказана справа була направлена на адресу Нововодолазького районного суду Харківської області за підсудністю відповідно до ухвали Красноградського районного суду Харківської області, постановленої 18 вересня 2020 року у складі судді Дудченка В. О. з посиланням на приписи частини 6 статті 28 та статті 31 Цивільного процесуального кодексу України.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що ОСОБА_1 працював у Державному підприємстві «Красноградське лісове господарство» з 11 вересня 2019 року по 25 жовтня 2019 року на посаді виконуючого обов`язки лісничого Наталинського лісництва. 25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 було переведено на посаду виконуючого обов`язки лісничого Старовірівського лісництва Державного підприємства «Красноградський лісгосп», а 10 березня 2020 року з останнім були припинені трудові відносини на підставі наказу про припинення трудового договору № 34-к від 10 березня 2020 року. Під час проведеної 10 березня 2020 року передачі підзвітних відповідачеві основних засобів та товарно-матеріальних цінностей у Старовірівському лісництві Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» виявлено нестачу відповідних цінностей на загальну суму 16664 гривні 07 копійок.

Як вказав позивач, у день звільнення ОСОБА_1 перебував на лікарняному, а тому проведення інвентаризації відбулось без його участі. У період з 10 березня 2020 року по 24 березня 2020 року було проведено службове розслідування, за результатами якого комісія прийшла до висновку щодо неналежного виконання ОСОБА_1 своїх службових обов`язків в частині збереження підзвітних відповідачеві основних засобів та товарно-матеріальних цінностей. У добровільному порядку ОСОБА_1 відшкодувати шкоду Державному підприємству «Красноградське лісове господарство» у розмірі середньомісячної зарплати відмовився, що зумовило останнє звернутись до суду з даним позовом.

В поданому до суду відзиві на позовну заяву, у відповідності до статті 178 Цивільного процесуального кодексу України та зареєстрованому за вхідним № 7076/20-вх. від 30 грудня 2020 року, ОСОБА_1 не погоджується з висновком Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» щодо неналежного виконання ним своїх службових обов`язків в частині збереження підзвітних відповідачеві основних засобів та товарно-матеріальних цінностей. На переконання відповідача, підставою для стягнення з працівника шкоди, завданої майну підприємства, має передувати встановлення вини працівника та доведення наявності умов, передбачених статтею 130 Кодексу законів про працю України. Як вказав ОСОБА_1 позивачем не надано доказів, що після отримання інвентаризаційного опису, підприємством вживалися заходи щодо встановлення причин виявленої недостачі, пояснення у відповідача по факту нестачі товарно-матеріальних цінностей не відбирались, й взагалі, причини з яких сталась нестача не встановлювалися. Також ОСОБА_1 вказав, що представником позивача не доведено в суді й того, що підприємство створило належні умови для збереження ввірених працівнику матеріальних цінностей. Відповідач звернув увагу, що всі надані до суду інвентаризаційні описи завірені неналежним чином, оскільки інвентаризаційні описи підписуються всіма членами інвентаризаційної комісії та матеріально-відповідальними особами. Також від відповідача не було отримано описні розписки про те, що всі прибуткові та видаткові документи та активи здані в бухгалтерію та що всі цінності, які надійшли під їх відповідальність, оприбутковані, а ті що вибули списані. Відповідач зазначив, що кінцевим результатом проведення інвентаризації є складення протоколу, який протягом 5 днів затверджується керівником підприємства; на підставі його дані інвентаризації відображаються по бухгалтерському обліку. Однак вказаний протокол, як доказ, до матеріалів справи не наданий. Вище вказане, на думку ОСОБА_1 свідчить про те, що позовні вимоги є необґрунтованими, а у задоволенні позову належить відмовити. Окрім цього, відповідач повідомив, що 11 березня 2020 року він звертався до правоохоронних органів з заявою про розшук матеріальних цінностей.

12 січня 2021 року на адресу суду в порядку, встановленому положеннями статті 179 Цивільного процесуального кодексу України, від Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» надійшла відповідь на відзив, що була зареєстрована за вхідним № 88/21-вх., в якій позивачем зазначено, що позовна заява Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» детально обґрунтована та підтверджена належними доказами. В ході проведення службового розслідування були відібрані пояснення від бухгалтера та сторожа. Відібрати пояснення у відповідача не виявилось можливим, так як останній день передачі товарно-матеріальних цінностей, який збігся з днем звільнення, ОСОБА_1 перебував на лікарняному. Позивач спростовує зазначені відповідачем твердження, що всі надані до суду інвентаризаційні описи завірені неналежним чином, оскільки матеріали інвентаризації підписані всіма членами комісії, а бухгалтер, який перевіряє вказані в інвентаризаційних описах дані не є членом комісії. Відсутність підпису відповідача у інвентаризаційних матеріалах позивач пояснює перебування останнього на лікарняному. Окрім цього, протокол засідання постійно діючої комісії Державного підприємства «Красноградське лісове господарство», був доданий позивачем до Красноградського районного суду Харківської області, що спростовує доводи відповідача щодо відсутності усіх необхідних для прийняття рішення документів.

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 17 листопада 2020 року відкрито провадження у справі за позовом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої майну підприємства, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження.

Інших процесуальних дій (забезпечення доказів, зупинення і поновлення провадження тощо) у справі за позовом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої майну підприємства судом не вживалось.

Уповноважений представник Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» у судове засідання не з`явився, про дату час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином у відповідності до приписів Цивільного процесуального кодексу України.

Скориставшись правом, передбаченим частиною 3 статті 211 Цивільного процесуального кодексу України, тимчасово виконуючий обов`язки директора Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» Євтушенко О. А., направив на адресу суду заяву, що була зареєстрована за вхідним № 1232/21-вх. від 05 березня 2021 року, у якій зазначив, що позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просив суд їх задовольнити з підстав, зазначених у позові, розгляд справи здійснювати за відсутності представника позивача.

З цього приводу суд зазначає, що положеннями частини 1 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Крім того, частиною 3 статті 211 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що особи, які беруть участь у справі, мають право заявити клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Про наявність такого клопотання у позивача свідчать їх відповідна заяви, долучена до матеріалів справи.

За таких обставин, приймаючи до уваги те, що підстав для визнання необхідним надання представником позивача особистих пояснень не має, суд вважає за можливе розглянути справу та закінчити її розгляд по суті вимог за їх відсутності.

Відповідач, ОСОБА_1 , у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав, викладених у поданому до суду письмовому відзиві. При цьому, відповідач акцентував увагу суду на тій обставині, що починаючи з 25 лютого 2020 року по 10 березня 2020 року він перебував на стаціонарному лікуванні. За час його відсутності позивач не здійснив жодних дій, направлених на передачу іншій особі під відповідальне зберігання основних засобів та товарно-матеріальних цінностей. На проведення інвентаризації, його як матеріально-відповідальну особу не запросили, ніяких пояснень з приводу недостачі майна надати не просили. Наступного дня після проведення інвентаризації ОСОБА_1 звертався до органу поліції з заявою щодо можливого вчинення кримінального правопорушення та розшук матеріальних цінностей, проте жодної відповіді досі не отримував. В цілому вважав, що позивачем не наданого жодного доказу не підтвердженні його винних дій.

Вивчивши доводи, що наведені у позовній заяві, вислухавши пояснення відповідача,здійснюючи правосуддя на засадах змагальності й рівності учасників судового процесу перед законом і судом, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі обставини справи в межах заявлених вимог, перевіривши їх доказами, які були безпосередньо досліджені у судовому засіданні, проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд виходить з наступних підстав та мотивів.

Згідно з частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень статті 5 Цивільного процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року по справі № 9-зп).

При цьому, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (частина 1 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).

Частиною 1 статті 77 вказаного нормативно – правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Положення частини 2 статті 129 Конституції України визначають основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Аналогічні приписи передбачені частиною 3 статті 12 та частиною 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

Частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Так, у ході розгляду справи в межах заявлених вимог та зазначених і доведених обставин, судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини, що мають значення для вирішення справи за суттю.

Державне підприємство «Красноградське лісове господарство» є юридичною особою з ідентифікаційним кодом 00993159, місцезнаходження АДРЕСА_1 , що підтверджується Випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 10) та Статутом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» (податковий номер 00993159), затвердженого наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 10 березня 2017 року № 77 (а. с. 4 – 9).

ОСОБА_1 з 11 вересня 2019 року був прийнятий на роботу до Наталинського лісництва Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» на посаду виконуючого обов`язки лісничого, що підтверджується копією Наказу Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» № 160-к від 10 вересня 2019 року «Про прийняття на роботу» (а. с. 12).

На підставі Наказу Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» від 25 жовтня 2019 року за № 176-к «Про переведення» ОСОБА_1 за його згодою переведено на посаду виконуючого обов`язки лісничого Старовірівського лісництва Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» з 25 жовтня 2019 року (а .с. 13).

Відповідно до інвентаризаційних описів від 25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 в присутності членів інвентаризаційної комісії прийняв як матеріально-відповідальна особа від виконуючого обов`язки лісничого ОСОБА_2 ряд матеріальних цінностей згідно переліку (а. с. 17 – 24).

Трудові обов`язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо.

Обсяг службових повноважень ОСОБА_1 був визначений Посадовою інструкцією лісничого, затвердженою директором Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» О. М. Болтушкіним 01 жовтня 2018 року, з якою відповідач був ознайомлений під короткий особистий підпис 11 вересня 2019 року (а .с. 15 – 16).

10 березня 2020 року з ОСОБА_1 були припинені трудові відносини на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України, що вбачається з копії Наказу Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» № 34-к від 10 березня 2020 року «Про припинення трудового договору (контракту)» (а. с. 14). З вказаним наказом ОСОБА_1 був ознайомлений в той же день під особистий короткий (з. б. а. с. 14).

Разом із тим, 10 березня 2020 року комісією у складі головного лісничого ОСОБА_3 , провідного інженера механіка Лосєва П. О., головного економіста ОСОБА_4 та головного бухгалтера ОСОБА_5 складено акт про відсутність на роботі ОСОБА_1 в. о. лісничого Старовірівського лісництва Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» у зв`язку із хворобою (а. с. 26).

Як свідчить копія листа непрацездатності серії АДП № 508801, виданого Комунальним некомерційним підприємством «Барвінківська центральна районна лікарня», ОСОБА_1 з 25 лютого 2020 року по 10 березня 2020 року (включно) перебував на стаціонарному лікуванні з діагнозом – гостра бронхо – пневмонія (а. с. 25).

Отже, станом на час звільнення, 10 березня 2021 року, ОСОБА_1 перебував у стані тимчасової непрацездатності.

Наказом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» № 66 від 10 березня 2020 року «Про передачу матеріальних цінностей Старовірівського лісництва» було призначено передачу основних засобів Старовірівського лісництва у зв`язку із звільненням виконуючого обов`язки лісничого Старовірівського лісництва ОСОБА_1 (а. с. 27).

Відповідно до інвентаризаційних описів від 10 березня 2020 року комісією у складі головного лісничого ОСОБА_3 , провідного інженера механіка Лосєва П. О., головного економіста ОСОБА_4 та головного бухгалтера ОСОБА_5 було проведено інвентаризацію матеріальних цінностей та необоротних активів без присутності матеріально-відповідальної особи ОСОБА_1 (а. с. 28 – 36).

Протоколом засідання постійно діючої інвентаризаційної комісії Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» Старовірівського лісництва від 10 березня 2020 року були оформлені результати підбиття підсумків позапланової інвентаризації, відповідно до якого встановлено нестачу матеріальних активів на загальну суму 16664 гривні 07 копійок (а. с. 37).

На підставі Протоколу засідання постійно діючої інвентаризаційної комісії Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» Старовірівського лісництва від 10 березня 2020 року, наказом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» від 10 березня 2020 року за № 67 було призначено проведення службового розслідування по факту виявлення нестачі товарно-матеріальних цінностей Старовірівського лісництва (а. с. 38).

Відповідно до Акту службового розслідування від 24 березня 2020 року, проведеного на підставі Наказу від 10 березня 2020 року за № 67 було встановлено, що має місце нестача матеріальних активів на загальну суму 16664 гривні 07 копійок, відповідальність за зберігання яких покладено на ОСОБА_1 (а. с. 41).

Наказом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» Старовірівського лісництва від 24 березня 2020 року за № 83 були затверджені результати службового розслідування по факту виявлення нестачі товарно-матеріальних цінностей Старовірівського лісництва (а .с. 42).

Як вбачаться з копії листа Державного підприємства «Красноградське лісове господарства» від 12 серпня 2020 року за № 06-06/613, ОСОБА_1 було повідомлено про факт виявлення нестачі товарно-матеріальних цінностей Старовірівського лісництва на загальну суму 16664 гривень 07 копійок та запропоновано відшкодувати вказану матеріальну шкоду (а. с. 44 – 45). Вказаний лист отриманий особисто відповідачем ОСОБА_1 14 серпня 2020 року, про що свідчить копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення № 6470300573426 (а. с. 46).

Під час вирішення спірних правовідносин суд виходить з того, що їх правове регулювання здійснюється нормами Конституції України, Кодексу законів про працю України та Цивільного кодексу України.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Зі змісту частини 3 статті 16 Цивільного кодексу України вбачається, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої – п`ятої статті 13 Цивільного кодексу України.

Тлумачення частини 3 статті 16 Цивільного кодексу України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої – п`ятої статті 13 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 статті 1 Цивільного кодексу України регламентовано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).

Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

За змістом частини 1 статті 3 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Підставою настання матеріальної відповідальності працівників є трудове майнове правопорушення, тобто невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків, в результаті чого підприємству, установі чи організації була завдана майнова шкода.

Главою ІХ Кодексу законів про працю України врегульовано питання відповідальності працівників у разі завдання ними шкоди.

Положеннями частин 1 та 2 статті 130 Кодексу законів про працю України передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Згідно з частиною 1 статті 132 Кодексу законів про працю України, за шкоду заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Отже, стаття 132 Кодексу законів про працю України передбачає матеріальну відповідальність у межах середнього місячного заробітку і не містить випадків повної матеріальної відповідальності. Вичерпний перелік випадків повної матеріальної відповідальності передбачений статтею 134 наведеного кодифікованого закону України. Підставою настання матеріальної відповідальності працівників є трудове майнове правопорушення, тобто невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків, в результаті чого підприємству, установі чи організації була завдана майнова шкода. Трудові обов`язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

Відповідно до частини 2 статті 132 Кодексу законів про працю України, умовами настання матеріальної відповідальності працівника є: 1) пряма дійсна шкода; 2) протиправна поведінка працівника; 3) вина в діях чи бездіяльності працівника; 4) прямий причинний зв`язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і шкодою, яка настала.

З`ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 Кодексу законів про працю України залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, є передумовою для її стягнення.

Протиправна поведінка працівника – це поведінка працівника, який не виконує чи неналежним чином виконує трудові обов`язки, передбачені приписами правових норм, трудовими договорами, наказами та розпорядженнями підприємств, установ та організацій. Формами протиправної поведінки працівника є протиправна дія чи протиправна бездіяльність. Обов`язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є вина, виражена у формі умислу або необережності. Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

До аналогічного правового висновку, викладеним у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 522/4619/16-ц, прийшла Велика Палата Верховного Суду.

У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві. Наявність винних дій працівника доводить позивач. Обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві (стаття 138 Кодексу законів про працю України).

Відповідно до приписів статті 134 Кодексу законів про працю України, працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 1351 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;

5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків;

7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов`язків;

8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;

9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством;

10) шкоди завдано недостачею, знищенням або пошкодженням обладнання та засобів, наданих у користування працівнику для виконання роботи за трудовим договором про дистанційну роботу або про надомну роботу. У разі звільнення працівника та неповернення наданих йому у користування обладнання та засобів з нього може бути стягнута балансова вартість такого обладнання у порядку, визначеному цим Кодексом.

Таким чином, обов`язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності, зокрема, і повної матеріальної відповідальності згідно з вищенаведеної норми права, є встановлення вини особи, у взаємозв`язку із іншими умовами такої відповідальності, що передбачені статтею 130 Кодексу законів про працю України.

Стаття 134 Кодексу законів про працю України передбачає відповідальність працівника який несе повну матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 Кодексу законів про працю України укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за забезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Згідно зі статтею 135-1 Кодексу законів про працю України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Зазначення в посадовій інструкції про те, що посада відноситься до сфери застосування повної матеріальної відповідальності саме по собі не доводить факт укладення договору з таким працівником договору про повну матеріальну відповідальність.

Матеріальна відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником із підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт 1 статті 134 Кодексу законів про працю України, настає за умови, якщо відповідач належить до категорії працівників, із якими згідно зі статтею 135-1 Кодексу законів про працю України може бути укладено такий договір та чи був він укладений. При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник із інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (виконувана робота) в Переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва не зазначені, юридичної сили не мають і не можуть бути підставою для покладання матеріальної відповідальності у повному розмірі заподіяної з їх вини шкоди.

Постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР по праці і соціальних питаннях Секретаріату Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок від 28 грудня 1977 року № 447/24 (яка наразі є чинним нормативним документом, що регулює такі правовідносини) затверджено Перелік посад і робіт, що виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску) перевезення або застосування в процесі виробництва (далі – Перелік).

Згідно вказаного Переліку до робіт, які мають виконуватись працівниками, з якими укладається договір про повну матеріальну відповідальність, відносяться роботи з прийому на зберігання, обробці, зберіганню, відпустку матеріальних цінностей на складах.

Про те, що лісничий є матеріально-відповідальною особою свідчить також Інструкція про порядок проведення ревізій лісових обходів (майстерських дільниць), затверджена наказом Державного комітету лісового господарства України № 23 від 08 лютого 2010 року, де у пункті 6.1 зазначено, що матеріально-відповідальними особами є майстер лісу (старший майстер лісу), лісничий.

В сукупності зазначені обставини свідчать про можливість укладення з лісничим договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, що також кореспондується з висновком Верховного Суду, зробленого у постанові від 25 жовтня 2018 року по справі № 491/961/16-ц, та не спростовувалось відповідачем у справі, що він був матеріально відповідальною особою під час виконання своїх трудових обов`язків.

Разом із тим, із матеріалів справи судом не установлено, що між позивачем та ОСОБА_1 укладався договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

З доказів, наданих позивачем, вбачається, що відповідач відповідно до інвентаризаційних описів від 25 жовтня 2019 року прийняв під звіт (особистий короткий підпис) певні товарно-матеріальні цінності.

За правилами статті 131 Кодексу законів про працю України на власника або уповноважений ним орган покладено обов`язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов`язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді.

Частинами 1, 2 та 4 статті 135-3 Кодексу законів про працю України визначено, що розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами. У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди. Законодавством може бути встановлено окремий порядок визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні, заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.

Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений. Суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою (стаття 137 Кодексу законів про працю України).

Верховний Суд у своїй постанові від 07 лютого 2019 року по справі № 343/1400/16-ц звернув увагу, що суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений.

Як вже зазначалося вище, у відповідності до положень статті 138 Кодексу законів про працю України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.

Пленум Верховного Суду України у пункті 3 Постанови № 14 від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» роз`яснив, що у відповідності зі статтею 130 Кодексу законів про працю України відшкодування шкоди провадиться незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності за дії (бездіяльність), якими заподіяна шкода підприємству, установі, організації. Суд у кожному випадку зобов`язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об`єктивного з`ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 Кодексу законів про працю України залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з`ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

Враховуючи викладене, при покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Під прямою дійсною шкодою необхідно розуміти, зокрема втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права, вирішуючи спори щодо відшкодування працівником майнової шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, суд повинен установити такі факти: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Як установлено під час судового розгляду справи та не оспорюється сторонами у справі, ОСОБА_1 був звільнений з посади виконуючого обов`язки лісничого 10 березня 2020 року під час перебування на стаціонарному лікуванні у зв`язку із тимчасовою втратою працездатності, про що свідчить копія листа непрацездатності серії АДП № 508801, виданого Комунальним некомерційним підприємством «Барвінківська центральна районна лікарня». Відповідач перебував на стаціонарному лікування з 25 лютого 2020 року по 10 березня 2020 року включно, з діагнозом: гостра бронхіальна пневмонія, із зазначенням періоду звільнення від роботи з 25 лютого 2020 року по 10 березня 2020 року (а. с. 25).

11 березня 2020 року відповідач звернувся до Нововодолазького відділення поліції Первомайського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області з заявою про вчинення кримінального правопорушення, про що свідчить талон-повідомлення єдиного обліку № 194117 від 11 березня 2020 року. Вказана заява була зареєстрована в Інформаційно-телекомунікаційній системі «Інформаційний портал Національної поліції України» Нововодолазького відділення поліції Первомайського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області за № 846 (а. с. 84).

ОСОБА_1 на ім`я начальника Нововодолазького відділення поліції Первомайського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області надав письмові пояснення відповідно до яких, колишній працівник Державного підприємства «Красноградський лісгосп» повідомляв правоохоронний орган, що у період з 25 лютого 2020 року по 10 березня 2020 року (період, коли працівник перебував у стані тимчасової непрацездатності), керівництвом вказаного підприємства з метою приховування нестачі товарно-матеріальних цінностей були складені завідомо підроблені документи задля притягнення до матеріальної відповідальності колишнього працівника (а. с. 83).

Як свідчать матеріали справи, звільнення відповідача відбулось під час його тимчасової непрацездатності, про що свідчить копія листа непрацездатності серії АДП № 508801; на проведення інвентаризаційних заходів Державним підприємством «Красноградське лісове господарство», що мали місце 10 березня 2020 року, ОСОБА_1 запрошено не було, хоча в цей же день відповідача під особистий короткий підпис ознайомлено з наказом про його звільнення.

Відповідно до встановлених фактичних обставин справи, пояснення у відповідача з приводу складених актів по факту нестачі товарно-матеріальних цінностей Державним підприємством «Красноградське лісове господарство» не відбиралися, причини з яких сталася нестача не встановлювалися. Позивачем не доведено та не підтверджено належними доказами те, що керівництвом Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» були створені належні умови для забезпечення повного збереження ввірених працівнику матеріальних цінностей, як це передбачено договорами про матеріальну відповідальність, з огляду на те, що позивачу було відомо, що починаючи з 25 лютого 2020 року їх працівник перебував на стаціонарному лікуванні, товарно-матеріальні цінності, у тому числі пиломатеріали, знаходились у дворі лісництва, які охоронялись сторожем лише вночі (що встановлено з акту службового розслідування від 24 березня 2020 року та письмових пояснень бухгалтера ОСОБА_6 та сторожа ОСОБА_7 (а. с. 39 – 41), а також те, що після отримання актів приймання-передачі вживалися заходи щодо встановлення причин виявленої недостачі.

Разом із цим позивачем також не доведено належними доказами, які саме винні, протиправні дії вчинив відповідач під час перебування на посаді виконуючого обов`язки лісничого, що в подальшому призвели до заподіяння відповідної матеріальної шкоди підприємству.

Окремо слід зазначити, що відповідно до пункту 1 розділу ІІ «Положення про інвентаризацію активів та зобов`язань», затвердженого Наказом Міністерства фінансів України 02 вересня 2014 року за № 87, інвентаризація проводиться повним складом інвентаризаційної комісії (робочої інвентаризаційної комісії) та у присутності матеріально відповідальної особи.

Відповідно до пункту 6 розділу ІІ наведеного Положення матеріально відповідальні особи дають в інвентаризаційному описі розписки про те, що до початку інвентаризації всі прибуткові та видаткові документи на активи здані в бухгалтерію, що всі цінності, які надійшли під їх відповідальність, оприбутковані, а ті, що вибули, списані.

Як вже зазналось та вбачається із матеріалів справи, під час проведення інвентаризації у Старовірівському лісництві Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» матеріально відповідальна особа, а саме відповідач, присутнім не був. Крім того, розписки про те, що до початку інвентаризації всі прибуткові та видаткові документи на активи здані в бухгалтерію, що всі цінності, які надійшли під їх відповідальність, оприбутковані, а ті, що вибули, списані відповідачем, надано не було, що підтверджено інвентаризаційними описами від 10 березня 2020 року.

В пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками»дано роз`яснення, що суддя незалежно від обставин справи має, зокрема, вирішити питання про подання сторонами або про витребування доказів про винне порушення працівником обов`язків за трудовим договором і наявність причинного зв`язку між його протиправною поведінкою і шкодою, яка наступила, час її виникнення, пояснень працівника, актів і доповідних записок службових осіб, матеріалів службових перевірок, вироку суду чи постанови органу розслідування, наказу за результатами перевірки даного випадку, висновків компетентних органів або експертизи про допущені порушення і причини шкоди, документів про коло трудових обов`язків працівника. Тобто на працівника покладається матеріальна відповідальність у розмірі шкоди, яка заподіяна з вини працівника, яка повинна доводитись наявністю доказів порушення трудової дисципліни, вчиненням протиправних та інших дій, направлених на заподіяння шкоди.

Таким чином, по справі позивачем не було належним чином доведено наявності передбачених законом підстав для покладення на працівника обов`язку відшкодування спричиненої роботодавцю шкоди.

В силу принципу змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, з метою досягнення рішення на свою користь, зобов`язані повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду докази, які підтверджують або спростовують ці факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на те, щоб переконати суд у необхідності постановлення бажаного для них рішення.

Суд наголошує, що судове доказування – це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення за їх допомогою обставин цивільної справи. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

Учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (пункт 4 частини 2 статті 43 Цивільного процесуального кодексу України).

Положеннями частини 2 статті 78 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як вже зазначалося, у статті 81 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених Цивільним процесуальним кодексом України.

Згідно з частиною 4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

При цьому, учасник справи розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини 2 та 3 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).

Положеннями частинами 2 та 4 статті 83 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина 8 вищенаведеної норми права).

У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» вказано, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Також слід відмітити, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, оскільки позивач, на виконання свого процесуального обов`язку не надав належних і неспростовних доказів на підтвердження своєї позиції, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю.

Будь-яких переконливих і безспірних доказів на підтвердження обставин, з якими як з юридичним фактом пов`язувались матеріально-правові вимоги, позивачем не надано, не містять їх і матеріали справи, а обставини, на які Державне підприємство «Красноградське лісове господарство» посилаються, не є достатніми для висновку про наявність цивільно-правових підстав для відшкодування матеріальної шкоди, завданої підприємству.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Державного підприємства «Красноградське лісове господарства», суд відповідно до пункту 6 частини 1 статті 264 Цивільного процесуального кодексу України вважає за необхідне вирішити питання щодо розподілу між сторонами справи судових витрат.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частини 1 та 2 статті 133 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У пункті 2 частини 2 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Таким чином судові втрати зі сплати судового збору слід залишити за позивачем.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 1 – 5, 7, 10 – 13, 17 – 19, 76 – 83, 89, 128 – 131, 133, 137, 141, 211, 214, 223, 235, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 – 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, частиною 1 статті 352, статтями 354, 355, Цивільного процесуального кодексу України, суд –

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог Державного підприємства «Красноградське лісове господарство» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої майну підприємства – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У відповідності до пункту 15.5 розділу 1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме Нововодолазький районний суд Харківської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:

Позивач: Державне підприємство «Красноградське лісове господарство», місцезнаходження юридичної особи: вулиця Промислова, будинок № 124-а, село Наталине, Красноградського району, Харківської області, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 00993159.

Відповідач: ОСОБА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Повний текст рішення складений та підписаний 09 липня 2021 року.

Суддя: Т. М. Трояновська