Рішення № 98182825, 08.07.2021, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 липня 2021 року Чернігів Справа № 620/3918/21

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скалозуба Ю.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доПлисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської областіпровизнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовом до Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області (далі по тексту - відповідач, Плисківська сільська рада), в якому просить:

визнати бездіяльність (відмову) Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області протиправною шляхом скасування (та скасувати) протиправного рішення п`ятої сесії сьомого скликання Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області від 02 березня 2021 року за № 147- 5/VIII про відмову у наданні, ОСОБА_1 , дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Сиволозького старостинського округу Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області;

зобов`язати Плисківську сільську раду Борзнянського району Чернігівської області надати, ОСОБА_1 , дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства відповідно до Заяви від 18 січня 2021 року відповідно з графічним матеріалом, на якому зазначено бажане місце розташування земельної ділянки;

стягнути з Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області 5 000 (п`ять) тисяч грн 00 коп. на користь ОСОБА_1 завданої моральної шкоди.

В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що відповідач надаючи йому відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки діяв не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а рішення від 02.03.2021 № 147-5/VII є необґрунтованим, прийнятим без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, з порушенням принципу рівності громадян перед законом, зокрема тому, що відповідачем не зазначено ні даних щодо правовстановлюючого документу, який підтверджує постійне користування бажаною земельною ділянкою, ні осіб, які нею користуються, ні документів, на підставі яких розробляється технічна документація. Оскільки відмова у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою з формальних підстав є незаконною та може бути досить тривалою, а також створює перешкоди у реалізації позивачу гарантованого законодавством права на безоплатну приватизацію земельних ділянок, то в даному випадку належним і ефективним способом захисту порушеного права, вважає, є зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою. Зазначає, що тривала боротьба направлена на захист своїх прав виснажує його, викликає психічне напруження, розчарування в діяльності народних обранців громади, що створює додаткове психічне напруження викликане дискримінацією під час розгляду його заяв. А тому, він має право на відшкодування моральної шкоди, яку оцінює в 5 000,00 гривень.

У відзиві відповідач не погодився із заявленими позовними вимогами та просив у задоволенні позову відмовити, оскільки відповідно до відомостей погоспорадських та земельно-облікових книг Плисківської сільської ради, спірна земельна ділянка перебуває в користування ряду фізичних осіб, які набули дані ділянки в користування до 01.01.2002 (до набрання чинності Земельним кодексом України). Вчинення будь-яких дій щодо розпорядження бажаною для позивача земельною ділянкою призведе до порушення прав вказаних громадян. Крім того, землі, щодо яких позивачу було відмовлено в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою за Рішенням, входять до території сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 7420887200:02:001:0986, площею 5,8105 га. Тобто, передача бажаної земельної ділянки за рахунок вказаної ділянки шляхом надання позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою є неможливою з точки зору чинного законодавства, оскільки стосується частини земної поверхні, де вже сформована та зареєстрована земельна ділянки. Тому, вважає, що місце розташування бажаної для позивача земельної ділянки не відповідає вимогам чинного законодавства, відповідно відмова в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є обґрунтованою, мотивованою та правомірною. Зазначає, що позовна заява не містить жодних посилань та обґрунтувань зв`язку стану здоров`я позивача та питань землевідведення в процесі діяльності відповідача, будь-якої документації про стан здоров`я позивача не надано, вся аргументація здійснюється лише у формі словесних тверджень про існуючу моральну шкоду, розмір моральної шкоди, так само не обґрунтовується.

У відповіді на відзив ОСОБА_1 , посилаючись на доводи, зазначені у позовній заяві, позовні вимоги просив задовольнити та з-поміж іншого зауважив, що рішенням від 06 січня 2021 року Чернігівського окружного адміністративного суду у справі №620/4627/20, судом було встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 7420887200:02:001:0986 є землями запасу, а тому може бути надана у власність або користування громадян чи юридичних осіб.

Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 16.04.2021 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Із заявою від 18.01.2021 позивач звернувся до відповідача, в якій просив розглянути питання щодо надання йому у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га та відповідно надати дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки на території Плисківської ОТГ Борзнянського району Чернігівської області. До заяви додано копію документа, що посвідчує особу та ідентифікаційний номер, графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (а.с. 42-44).

Згідно копії Витягу з рішення п`ятої сесії восьмого скликання Плисківської сільської ради «Про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою» від 02.03.2021 № 147-5/VIІI рада вирішила відмовити, зокрема, гр. ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 2,00 га, в зв`язку з тим, що відповідно даних погосподарських та земельно-облікових книг с. Сиволож Плисківської сільської ради на даній території знаходяться земельні ділянки в користуванні громадян (людські городи) без встановлення строку (а.с. 52).

Копією поземельнокадастрової книги с. Сиволож Борзнянського району Чернігівської області підтверджується розмір території, яка перебуває у користуванні чи власності громадян (а.с. 75-79).

Відповідно до інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 26.04.2021 земельна ділянка з кадастровим номером 7420887200:02:001:0986 має: цільове призначення: 16.00 Землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам); відноситься до категорії земель: землі сільськогосподарського призначення; вид використання: землі запасу; форма власності: комунальна; площа земельної ділянки: 5,8105 га; власник: Плисківська сільська рада (а.с. 80).

Даючи правову оцінку обставинам справи, суд зважає на таке.

Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до частини першої статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 га.

Частиною першою статті 122 Земельного кодексу України встановлено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Пунктом «в» частини третьої статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

В силу пункту «а» частини третьої статті 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Згідно частини шостої статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Відповідно до частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Виходячи з аналізу зазначених норм, будь-який громадянин України має право звернутись до уповноваженого органу із заявою та визначеними законодавством документами щодо надання йому дозволу на розроблення документації із землеустрою на земельну ділянку, орієнтовною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства.

У свою чергу суд зазначає, що у статті 118 Земельного кодексу України міститься загальне посилання на те, що місце розташування земельної ділянки повинно відповідати вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Із системного аналізу норм земельного законодавства суд дійшов висновку, що при вирішенні клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, уповноважений на це орган в контексті норм частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України повинен перевірити:

- відсутність передачі земельної ділянки безоплатно у власність відповідному громадянину по зазначеному виду використання (частина четверта статті 116 Земельного кодексу України);

- чи відносяться землі, за рахунок яких планується формування земельної ділянки, до земель сільськогосподарського призначення державної власності (частина четверта статті 122 Земельного кодексу України);

- відповідність бажаного місця розташування земельної ділянки схемі землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель адміністративно-територіальної одиниці, проектам землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затвердженим у встановленому законом порядку (частина сьома статті 118 Земельного кодексу України);

- відповідність бажаного місця розташування земельної ділянки містобудівній документації (у разі її надання для містобудівних потреб) (частина сьома статті 118 Земельного кодексу України та частина третя статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Отже, підставою відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність може бути невідповідність місця розташування об`єкта (земельної ділянки) наведеним вище вимогам.

Відмова у наданні дозволу з інших підстав не допускається.

Аналіз положень статей 116, 118 Земельного кодексу України дає підстави стверджувати, що правові наслідки отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не є тотожними правовим наслідкам передачі вказаної земельної ділянки у власність; надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише вказує на фактичну відсутність речових прав та обтяжень щодо обраної земельної ділянки.

Також враховуючи установлену практику Верховного Суду, суд зазначає, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Посилання відповідача як на підставу правомірності оскаржуваного рішення на відомості поземельнокадастрової книги, суд відхиляє, оскільки рішення відповідача прийняте без врахування таких обставин:

1) до моменту внесення до державного земельного кадастру запису про реєстрацію речових прав на нерухоме майно за суб`єктом щодо певної земельної ділянки, остання вважається вільною;

2) отримання дозволу на розробку проекту землеустрою з приводу відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року № 21-358а13, від 07 червня 2016 року № 21-1391а16, постанові Верховного Суду від 27 березня 2018 року № 463/3375/15-а.

Також суд зауважує, що в силу вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України він не приймає до уваги посилання відповідача на те, що бажана позивачем земельна ділянка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 7420887200:02:001:0986, яка зареєстрована в базі даних Державного земельного кадастру, а відведення земельної ділянки за рахунок існуючої і зареєстрованої є неможливим з точки зору законодавства, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, наведені у відзиві обставини не були підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, викладеною у відповідному рішенні.

З наведених підстав, суд в тому числі не приймає до уваги посилання на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 620/1058/19, оскільки обставини даної справи не є релевантними до наведеної справи, присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці не було підставою для відмови позивачу в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.

Крім того, суд звертає увагу, що згідно частини другої статті 19 Земельного кодексу України земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 7420887200:02:001:0986 за цільовим призначенням відноситься до земель запасу, а тому може бути надана у власність або користування громадян чи юридичних осіб (а.с. 80).

Суд констатує, що підстави для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є вичерпними. Оцінюючи підстави ненадання дозволу, які наведені в оскаржуваному Рішенні, то вони законом не передбачені, а отже є незаконними.

За таких обставин суд дійшов висновку, що позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення п`ятої сесії восьмого скликання Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області від 02.03.2021 № 147-5/VІII в частині відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Сиволозького старостинського округу Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Щодо способу захисту прав позивача, то суд виходить з того, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти Хорватії», рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти Бельгії»). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому, за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося, зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 в якому Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації не відповідає зазначеній нормі Конвенції (постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 826/14016/16, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12 ).

Крім того, посилання відповідача з приводу того, що повноваження щодо прийняття рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є дискреційними повноваженнями Плисківської сільської ради суд відхиляє зважаючи на таке.

Верховний Суд у постанові від 02.07.2020 у справі № 825/2228/18 зазначив, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати …», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…» тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.

Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання ухвалити рішення.

Таким чином, суд вважає, що в даному випадку, враховуючи викладене вище, належним та ефективним способом захисту прав позивача є зобов`язати Плисківську сільську раду Борзнянського району Чернігівської області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства, відповідно до заяви від 18.01.2021, відповідно з графічним матеріалом, на якому зазначено бажане місце розташування.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Плисківської сільської ради 5000,00 грн на користь позивача завданої моральної шкоди, то суд зазначає таке.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Статтею 23 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Отже, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід враховувати, що порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Позивач зазначив, що тривала боротьба направлена на захист своїх прав виснажує його, викликає психічне напруження, розчарування в діяльності народних обранців громади, що створює додаткове психічне напруження викликане дискримінацією під час розгляду його заяв.

З приводу вказаного суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою позивач до відповідача звернувся вперше. Посилання позивача на судові рішення, в яких оскаржувалися рішення Плисківської сільської ради щодо відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою до уваги судом не береться, оскільки позивачами були інші особи, оскаржувалися інші рішення, а судові рішення приймалися з врахуванням дослідження та оцінки індивідуальних обставин справ.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами в різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення від 07.11.2013 у справі «Пічкур проти України», параграфи 48-49, Заява № 10441/06).

Верховний Суд у постанові від 11.05.2021 у справі № 560/3771/18 констатував, що дискримінація має місце лише тоді, коли порушення прав відбувається з причини певної ознаки особи.

Системний аналіз положень Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дає змогу дійти висновку, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях, а також в однаковий спосіб до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.

Суд зауважує, що позивачем не зазначено та не надано доказів на підтвердження того в чому полягає прояв дискримінації по відношенню до нього з боку відповідача, тобто не зазначено за якою ознакою він піддається дискримінації.

Суд також враховує, що приймаючи оскаржуване Рішення та зазначаючи підстави для відмови у наданні дозволу для розробки проекту землеустрою, а саме - перебування земельної ділянки у користуванні інших осіб, відповідач діяв на його думку правомірно, оскільки вважав, що наданням дозволу він порушить права осіб, які користуються бажаною земельною ділянкою.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення даної позовної вимоги.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене вище, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.

Щодо прохання позивача зобов`язати уповноважених осіб відповідача надати звіт про виконання судового рішення, суд зазначає таке.

Частиною першою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Тобто, здійснення судового контролю за виконанням судового рішення можливе виключно за ініціативою суду. Суд не вбачає підстав для застосування зазначеної форми контролю за виконанням судового рішення, оскільки не вважає, що відповідачем після набрання рішенням суду законної сили не будуть добровільно вживатися заходи з метою виконання даного судового рішення.

З приводу заяви позивача стягнути на його користь з відповідача судовий збір у розмірі 908,00 грн та 6500,00 витрат на юридичні послуги, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті).

За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною чи третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, установлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути сумірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, установлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем до суду надано копії: Договору про надання правової допомоги від 05.01.2021 № 05/01 (далі - Договір) та Додаткової угоди від 05.01.2021 № 1, Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 27.09.2011 № 4633, Акту здачі-приймання наданої правничої допомоги (а.с. 89-94).

Суд відхиляє аргументи відповідача, зазначені у відзиві, що позивачем не надано підтвердження понесених ним витрат на правову допомогу, зважаючи на таке.

Верховний Суд у постанові від 21.01.2021 у справі № 280/2635/20 зазначив, що КАС України у редакції, чинній з 15.12.2017, імплементував нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено.

На переконання колегії суддів Верховного Суду, зазначені норми (ст.ст. 134, 139) були введені в КАС України з 15.12.2017, у тому числі, з метою унормування відносин між суб`єктами, які потребують юридичного супроводу, та адвокатами. Так, за існуючого правового регулювання у сторін з`явилась можливість відшкодувати понесені на правову допомогу витрати (у разі доведення власної правоти у спорі із суб`єктом владних повноважень). При цьому, норми зазначених статей спрямовані саме на захист прав та інтересів позивачів-суб`єктів господарювання, а не адвокатів. Встановлена на законодавчому рівні можливість позивачів отримати відшкодування понесених витрат на правничу допомогу сприяє нормальному розвитку галузі, дозволяє учасникам судових процесів залучати для захисту свої прав кваліфікованих адвокатів, даючи при цьому таким особам законне право сподіватись на повне або часткове відшкодування понесених витрат у разі доведення власної правової позиції.

Отже, посилання для відмови у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу на відсутність доказів оплати вказаних послуг не узгоджується з нормами чинного процесуального законодавства та наведеними вище висновками Верховного Суду.

Водночас, суд зауважує, що документами, наданими позивачем до суду не підтверджується отримання ним професійної правничої допомоги у даній справі зважаючи на таке.

Предметом розгляду даної справи та основною позовною вимогою є питання правомірності прийняття відповідачем Рішення Плисківської сільської ради «Про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою» № 147-5/VIII, що датується 02.03.2021.

Тобто, підстави для звернення до суду з даним позовом раніше 02.03.2021 у позивача виникнути не могли.

При цьому, суд зауважує, що згідно копії Акту здачі-приймання наданої правничої допомоги від 11.05.2021: 05.01.2021 - проведено консультації (роз`яснено можливі варіанти правової позиції); 14.01.2021 - ознайомлено з документами, наданими клієнтом, та їх правовий аналіз; 18.02.2021 та 26.02.2021 - написання позовної заяви про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Крім того, із змісту наданих документів неможливо встановити зв`язком між наданою професійною правничою допомогою та даною справою. Вони містять лише загальні посилання щодо надання правової допомоги при розгляді справи в суді, зокрема, пункт 1 Договору передбачає, що на підставі Договору Адвокат має право представляти інтереси клієнта (позивача) перед фізичними і юридичними особами, в судових органах будь-якої інстанції та юрисдикції. Відповідно до підпункту 1.1 пункту 1 Додаткової угоди за ведення однієї справи виконавцем (адвокатом) у Чернігівському окружному адміністративному суді замовник (позивач) сплачує 6500,00 грн протягом 20 банківських днів з моменту підписання даної Додаткової угоди. Згідно з пунктом 1 Акту здачі-приймання наданої правничої допомоги сторони підтверджують, що виконавець надав, а замовник прийняв надану правничу допомогу, яку виконавець зобов`язувався надати згідно Договору від 05.01.2021 № 05/01 та Додаткової угоди № 1.

Тобто, аналізуючи зазначене, можна припустити, що професійна правнича допомога адвокатом позивачу була надана при розгляді іншої адміністративної справи.

Таким чином, суд дійшов висновку про відсутність документального підтвердження про понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу при розгляді в суді адміністративної справи № 620/3918/21.

Квитанцією від 27.03.2021 № 46894 підтверджується сплата позивачем судового збору у розмірі 908,00 грн (а.с. 37).

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, суд дійшов висновку, що на користь позивача підлягає стягненню з відповідача судовий збір у розмірі 700,00 грн.

Керуючись статтями 9, 139, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасування рішення п`ятої сесії восьмого скликання Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області від 02.03.2021 № 147-5/VІII в частині відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Сиволозького старостинського округу Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області.

Зобов`язати Плисківську сільську раду Борзнянського району Чернігівської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства, відповідно до заяви від 18.01.2021, відповідно з графічним матеріалом, на якому зазначено бажане місце розташування.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 700,00 грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: Плисківська сільська рада Борзнянського району Чернігівської області, вул. Незалежності, буд. 33, с. Плиски, Борзнянський район, Чернігівська область, 16453, код ЄДРПОУ 04414885.

Дата складення повного рішення суду - 08.07.2021.

Суддя Ю. О. Скалозуб