Рішення № 98169380, 16.06.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.06.2021Справа № 910/1549/21

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Свириденко А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Львівської міської ради

(пл. Ринок, 1, м.Львів, 79006)

до Львівської обласної ради

(вул.Винниченка,18, Львів, 79008)

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва, скасування державної реєстрації права власності

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Львівська міська рада (далі-позивач) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Львівської обласної ради (далі-відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва, скасування державної реєстрації права власності.

Звертаючись до суду із позовом, Львівська міська рада просить суд визнати незаконними та скасувати рішення Львівської обласної ради: від 09 липня 2009 року №987 "Про оформлення свідоцтва про право спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди" в частині пункту 1 про оформлення право спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради, зокрема, на будівлі, що розташовуються за наступними адресами: вул. Вірменська, 23, м. Львів, вул. Підвальна, 5, м. Львів, вул. Підвальна, 4, м. Львів, вул. Лесі Українки,26, м. Львів; від 05 січня 2011 року №25 "Про окремі питання врегулювання майнових правовідносин на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" із змінами та доповненнями відповідно до рішення Львівської обласної ради від 06.12.2011 року №300 в частині пункту 1 про оформлення право спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради, зокрема, на будівлі, що розташовуються за наступними адресами: пл. Ринок, 4, м. Львів, пл. Ринок, 6, м. Львів, пл. Ринок, 24, м. Львів; визнати недійсними: свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Львівською обласною радою 05.08.2009 на будівлю за адресою вул. Вірменська, 23; свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Львівською обласною радою 06.08.2009 на будівлю за адресою вул. Підвальна, 5; свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Львівською обласною радою 06.08.2009 на будівлю за адресою вул. Підвальна, 4; свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Львівською обласною радою 10.03.2010 на будівлю за адресою вул. Лесі Українки, 26; свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Львівською обласною радою 30.01.2012 на будівлю за адресою пл. Ринок, 4; свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Львівською обласною радою 09.08.2012 на будівлю за адресою пл. Ринок, 6; свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Львівською обласною радою 30.01.2012 на будівлю за адресою пл. Ринок, 24.; скасувати державну реєстрацію права власності з припиненням права власності Львівської обласної ради на: адмінбудинок ,під літ. А-4, загальною площею 752,6 кв.м по вул. Вірменській, 23, за Львівською обласною радою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1422389846101); адмінбудинок ,під літ. А-2, загальною площею 1551,4 кв.м по вул. Підвальній, 5, за Львівською обласною радою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 404670046101); адмінбудинок, під літ. А-3, загальною площею 743,5 кв.м по вул. Підвальній,4, за Львівською обласною радою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1113551946101); адмінбудинок, під літ. А-4, загальною площею 684,1 кв.м по вул. Лесі Українки,26 за Львівською обласною радою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1432341546101); будівля, під літ. А-4, загальною площею 1013,2 кв.м по пл. Ринок, 4 за Львівською обласною радою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1145695646101); будівля, під літ. А-3, загальною площею 1807,2 кв.м, вимощений загальною площею 260,7 кв.м. по пл. Ринок, 6 за Львівською обласною радою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 233875546101); будівля, під літ. А-4, загальною площею 1265,5 кв.м по пл. Ринок, 24 за Львівською обласною радою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна (1145735246101).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.02.2021 вищевказану позовну заяву було залишено без руху та встановлено строк Львівській міській раді для усунення недоліків позовної заяви.

25.02.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про усунення недоліків позовної заяви та додаток до клопотання про усунення недоліків позовної заяви

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2021 відкрито провадження по справі та призначено розгляд на 24.03.2021.

24.03.2021 року підготовче судове засідання не відбулось у зв`язку із перебуванням судді Лиськова М.О. у відпустці.

26.03.2021 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в котрому проти задоволення позовних вимог заперечує повністю та просить застосувати правові наслідки спливу строків позовної давності.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.03.2021 підготовче засідання у справі призначено на 14.04.2021.

01.04.2021 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив.

09.04.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у задоволенні клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції відмовлено.

У судовому засідання 12.04.2021 судом оголошено перерву в підготовчому судовому засіданні до 28.04.2021.

Протокольною ухвалою суду від 28.04.2021 суд ухвалив продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів та відкласти підготовче засідання на 26.05.2021.

26.05.2021 позивачем подано клопотання про відкладення розгляду справи.

Протокольною ухвалою суду від 26.05.2021 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 02.06.2021.

Під час розгляду справи по суті, після дослідження доказів у справі перед судовими дебатами судом оголошено перерву до 16.06.2021.

В судове засідання, призначене на 16.06.2021, з`явилися представники сторін. Представник позивача надав пояснення по справі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі. Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог та просить в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Будь яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.

Оскільки наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.

Таким чином, приймаючи до уваги, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи, у судовому засіданні 16.06.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Звертаючись до суду із позовом Львівська міська рада зазначає, що Постановою Ради Міністрів Української PCP від 12.06.1975 року №297 «Про

створення Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові", створено

Державний історико-архітектурний заповідник в межах давньоруської та

середньовічної частини міста Львова.

Відповідно до Переліку пам`ятників архітектури та цінних споруд, що передаються Державному історико-архітектурному заповіднику в м. Львові, затвердженого рішенням виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 02.12.1975 року №552, до Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові було передано будівлі за адресами: вул. Підвальна, 4,5; вул. Лесі Українки,26, вул. Вірменська, 23, пл. Ринок, 4,6,24.

Пунктом 2 рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 29.11.1990 року №450 "Про історико-культурну заповідну територію м. Львова", здійснення державного контролю по охороні і використанню пам`яток історії та культури на історико-культурній заповідній території м. Львова покладено на виконком Львівської міської ради народних депутатів та дирекцію Державного історико-архітектурного заповідника.

Відповідно до ухвали Львівської міської ради народних депутатів від 25.10.1991 року "Про утворення управління охорони історичного середовища", Львівською міською радою народних депутатів ухвалено прийняти в підпорядкування Львівського міськвиконкому дирекцію Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові з його штатами, бюджетним фінансуванням та спецкоштами, що надходять від орендної плати за використання приміщень пам`яток архітектури.

До 01.01.1992 року у встановленому діючим законодавством порядку провести реорганізацію дирекції Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові в управління охорони історичного середовища Львівського міськвиконкому.

Як зазначає позивача, враховуючи Закон Української PCP від 26 березня 1991 р. "Про введення в дію Закону Української PCP "Про власність", Державний архітектурний заповідник був переданий до комунальної власності територіальної громади м. Львова з пам`ятками архітектури, які перебували на його балансі.

Положенням про управління охорони історичного середовища Львівського міськвиконкому, затвердженим ухвалою Львівської міської ради народних депутатів від 25.10.1991 року передбачено, що управління наділене правом на укладання орендних та охоронно-орендних договорів з користувачами будівель- пам`яток архітектури.

Зокрема, управлінням охорони історичного середовища Львівської міської ради було укладено договори з користувачами будівель за наступними адресами:

вул. Підвальна, 4 - охоронно-орендний договір від 01.01.1993 року з Львівським відділенням спілки архітекторів України ;

вул. Підвальна,5 - охоронно-орендний договір від 15.01.2001 року з Львівським історичним музеєм;

вул. Лесі Українки, 26 - договір оренди від 15.02.2006 року з Львівським професійним ліцеєм торгівлі і сфери послуг;

вул. Вірменська, 23 - договір оренди від 06.03.2006 року з Львівською національною академією мистецтв;

пл. Ринок, 4 - охоронно-орендний договір від 15.01.2001 року з Львівським історичним музеєм;

пл. Ринок, 6 - охоронно-орендний договір від 15.01.2001 року з Львівським історичним музеєм;

пл. Ринок, 24 - охоронно-орендний договір від 15.01.2001 року з Львівським історичним музеєм .

За твердженням позивача, уклавши орендні та охоронно-орендні договори Львівська міська рада, в особі управління охорони історичного середовища розпорядилась цими будівлями, надавши їх в безстрокову оренду.

Проте, звертаючись до суду із позовом Львівська міська рада зазначає, що із листа управління охорони історичного середовища Львівської міської ради №4-0004-585 від 10.10.2018 року, будівлі за адресами вул. Підвальна, 4,5; вул. Лесі Українки,26, вул. Вірменська, 23, пл. Ринок, 4,6,24, незважаючи на чинність зазначених договорів, зареєстровані за Львівською обласною радою.

Так, рішенням Львівської обласної ради від 09 липня 2009 року №987 "Про оформлення свідоцтва про право спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди" оформлено право спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради на такі об`єкти нерухомого майна:

м. Львів, вул. Вірменська, 23, адмінбудинок, 750 кв.м.; м. Львів, вул. Підвальна, 5, адмінбудинок, 1741,0 кв.м; м. Львів, вул. Підвальна, 4, адмінбудинок ; в цілому; м. Львів, вул. Лесі Українки,26, адмінбудинок, 684,1 кв.м.

Пунктом 1 рішення Львівської обласної ради від 05 січня 2011 року №25 "Про окремі питання врегулювання майнових правовідносин на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" вирішено оформити право спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради на об`єкти нерухомого майна.

В подальшому рішенням №300 від 06.12.2011 року "Про внесення змін до с _ень обласної ради" ухвалено внести такі зміни до таблиці пункту 1 рішення "== зської обласної ради від 05.01.2011 р. № 25 та доповнити її рядками 18,19,20 таюго з'.мсту :

18. м. Львів, пл. Ринок, 4, будівля літ. А-4; 1013,2 кв.м ;

19. м. Львів, пл. Ринок, 6, будівля літ. А-3; 1807,2 кв.м ;

20. м. Львів, пл. Ринок, 24, будівля літ. А-4; 1265,5 кв.м.

На підставі зазначених рішень Львівською обласною радою було видано свідоцтва про право комунальної власності Львівської обласної ради на вказані приміщення та будівлі, а ОКП ЛОР "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" - проведено державну реєстрацію права власності.

Як зазначено у позові, вказані рішення Львівської обласної ради від 09.07.2009 року №987, від 06.12.2011 року №300, Львівська міська рада вважає такими, які прийняті всупереч нормам чинного законодавства та з перевищенням наданих законом повноважень, а відтак, такими, які підлягають скасуванню виходячи з такого.

Орендарі розміщувалися у приміщеннях щодо яких виник спір, та які належали територіальній громаді міста Львова на праві комунальної власності, що підтверджується рішенням виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 02.12.1975 року №552, рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 29.11.1990 року №450, ухвалою Львівської міської ради народних депутатів від 25.10.1991 року.

Таким чином в обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що оскаржуваними рішеннями Львівської обласної ради без жодної на те правової підстави самовільно проведено розпоряджання спірними об`єктами, вилучено їх із комунальної власності територіальної громади м. Львова і передано у власність Львівської обласної ради, про що видано відповідні свідоцтва про право власності та проведено державну реєстрацію цього права власності.

12 червня 1975 року постановою Ради міністрів Української PCP за № 297 було створено Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові в межах давньоруської та середньовічної частини міста Львова. Відповідно до пункту 1 цієї постанови, Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові було підпорядковано Львівському облвиконкому.

09 серпня 1975 року, на виконання вказаної вище постанови Ради міністрів Української PCP, виконавчим комітетом Львівської обласної ради депутатів трудящих було прийнято рішення № 321 «Про створення Державного історико- культурного заповідника у м. Львові», яким у Додатку № 1 визначено межі Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові.

02 грудня 1975 року виконавчим комітетом Львівської обласної ради депутатів трудящих було прийнято рішення за № 552 «Про створення Дирекції Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові», яким у Додатку № 3 визначено Переліки пам`ятників архітектури та цінних споруд, що передаються Державному історико-архітектурному заповіднику в м. Львові.

29 листопада 1990 року виконавчим комітетом Львівської обласної ради депутатів трудящих було прийнято рішення за № 450 «Про історико-культурну заповідну територію м. Львова», яким було оголошено історичну забудову XIII- поч. XX ст. м. Львові історико-культурною заповідною територією. При цьому, пунктом 4 вказаного рішення, виконавчий комітет вирішив [дослівно]:

«Просити Раду Міністрів Української PCP внести зміну в постанову Ради Міністрів України за № 297 від 12 червня 1975 року «Про створення Державного історико-архітектурного заповідника в м, Львові» в частині підпорядкування заповідника з передачею його у відання виконкому Львівської міської Ради народних депутатів».

Львівська міська рада у своєму позові вказує, що Державний архітектурний заповідник м. Львова був переданий до комунальної власності територіальної громади у м. Львові з відповідними пам`ятками архітектури. Водночас, як встановлено судом із матеріалів справи, вказаний висновок не відповідає дійсності, адже зміни у постанову Ради Міністрів України за № 297 від 12 червня 1975 року «Про створення Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові» так і не були внесені.

Відповідач заперечуючи проти задоволення позовних вимог вказує, що Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові так і не перейшов в підпорядкування Львівської міської ради, що підтверджується наступним.

09 вересня 2008 року Міністерством регіонального розвитку та будівництва України було прийнято наказ № 399 «Про відновлення роботи дирекції Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові», Вказаним наказом було відновлено діяльність дирекції Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, як органу управління територією історичного центру м. Львова, з віднесенням її до сфери управління Мінрегіонбуду.

Проте, 1 листопада 2009 року розпорядженням Кабінету Міністрів України за № 1338-р було затверджено План заходів, спрямованих на відновлення діяльності Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, яким передбачено окремі вказівки для Львівської обласної державної адміністрації та Мінрегіонбуду.

17 березня 2010 року, на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України за № 1338-р, головою Львівської обласної державної адміністрації було прийнято розпорядження за № 228/0/5-10 «Про відновлення діяльності Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові».

З огляду на вказані вище обставини, суд приходить до висновку, що твердження Львівської міської ради у позовній заяві про те, що Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові був переданий до комунальної власності територіальної громади м. Львова з відповідними пам`ятками архітектури є юридично неспроможними.

У своєму позові Львівська міська рада вказує на таке: «Враховуючи Закон Української PCP від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української PCP «Про власність», Державний архітектурний заповідник був переданий до комунальної власності територіальної громади м. Львова з пам`ятками архітектури, які перебували на його балансі».

Водночас, наведені вище посилання Львівської міської ради на Закон Української PCP «Про власність», не беруться судом до уваги, з огляду на те, що відповідно до постанови Верховної Ради Української PCP «Про введення в дію Закону Української PCP «Про власність» був введений в дію з 15 квітня 1991 року і застосовувався до правовідносин, які виникли після введення в дію закону, тобто з 15 квітня 1991 року. Натомість, передача спірних об`єктів Державному історико-архітектурному заповіднику у м. Львові (який так і не перейшов в підпорядкування Львівської міської ради) відбулась в 1975 році.

Більше того, Законом Української PCP «Про власність» та постановою Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно - територіальних одиниць (комунальною) власністю» за №311 від 05 листопада 1991 року було розмежовано майно між власністю областей, міст обласного підпорядкування, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Відповідно до Розділу І Переліку державного майна України, що передається до власності адміністративно - територіальних одиниць (комунальної власності), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 311 від 05 листопада 1991 року, до власності областей належить, зокрема:

у сфері культури (організації кіно від кіно відеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотеки, центри народної творчості, культури, дозвілля, будинки і палаци культури, клуби, парки культури та відпочинку, зоопарки, атракціонні містечка, культурно-освітні

училища, училища та школи мистецтв, заклади підвищення кваліфікації працівників культури, культурно-спортивні та соціально-культурні комплекси, ремонтно-виробничі комбінати, інші місцеві підприємства, об`єднання, організації та установи, крім, тих, що перебувають у відомчому підло рядку ванн і) ;

у сфері народної освіти (дошкільні виховні та позашкільні навчально- виховні заклади, середні загальноосвітні навчально-виховні заклади, педагогічні училища, школи-інтернати, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, будинки учителя, інститути удосконалення вчителів, методичні кабінети, фільмотеки, підрозділи по господарському обслуговуванню установ і закладів народної освіти, крім тих, що перебувають у відомчому підпорядкуванні).

Відтак, відповідно до Закону Української PCP «Про власність» та постанови Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно - територіальних одиниць (комунальною) власністю» за №311 від 05 листопада 1991 року, спірні об`єкти нерухомості не могли перейти у власність Львівської міської ради, з огляду на розташування у вказаних будівлях: по вул. Вірменська, "буд. 23 - Львівської національної академії мистецтв; по вул. Підвальна, буд. 5 - Львівського історичного музею; по вул. Лесі Українки, буд. 26 - Львівського професійного ліцею торгівлі та сфери послуг; на пл. Ринок, буд. 4, 6, 24 - Львівського історичного музею.

З огляду на наведені обставини суд погоджується із твердженням відповідача, що у Львівської міської ради не виникло жодних майнових прав на спірні об`єкти нерухомості.

У якості додаткової підстави для задоволення позовних вимог Львівська міська рада, посилається на лист Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради № 4-0004-585 від 10 жовтня 2018 року, в котрому зазначено, що спірні об`єкти нерухомості (пам`ятки архітектурної спадщини) перебувають на балансі Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради.

Суд зауважує, що перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) не є безспірною ознакою належності його права власності.

Баланс - це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов`язання і власний капітал (Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1, затверджене наказом Міністерства фінансів України за № 73 від 07 лютого 2013 року).

Відтак, баланс (звіт про фінансові результати) не є документом який підтверджує право власності, а є лише формою фінансової звітності, яку належить підтверджувати документально (належними та допустимими доказами виникнення права власності).

Одним з основних критеріїв визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства (організації) є відповідна правова підстава, зокрема: джерело фінансування (централізоване або власні кошти підприємства); передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання; укладення правочину чи набуття за рішення суду, тощо.

Верховний суд України у своїй постанові від 12 червня 2007 року по справі №4/793 вказав, що перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу й вартості майна. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації).

Як зазначено в пункті 23 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» за № 5 від 07 лютого 2014 року, особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача. Факт знаходження майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння.

До аналогічних правових висновків про те, що перебування майна на балансі не визначає підстав знаходження майна у власності, приходить і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у своїх численних постановах, зокрема: постанова від 12 січня 2021 року по справі №924/1103/19, постанова від 11 червня 2019 року по справі №918/1400/14, постанова від 26 вересня 2019 року по справі №911/2531/17, постанова від 02 квітня 2019 року по справі № 915/1002/16, постанова від 08 лютого 2019 року по справі №915/1344/17, постанова від 31 серпня 2018 року по справі № 924/1020/17.

У вказаних вище постановах Верховний Суд вказує, що поняття «переходу права власності» та «передачі майна на баланс» мають різну юридичну природу за своєю суттю. Факт перебування майна на балансі підприємства не може вважатись підтвердженням права власності на це майно, а є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та не свідчить про знаходження майна у власності підприємства.

Перебування майна на балансі підприємства у той чи інший період часу, навіть за умови, якщо такі обставини і були би доведені, не є вирішальним для визначення наявності чи відсутності права власності на нього, адже набуття права власності на майно відбувається в порядку, визначеним чинним на той час законодавством, та повинно бути підтверджене належними документами, які підтверджують виникнення відповідного права власності.

Звертаючись до суду з цим позовом, Львівська міська рада не надала жодних належних та допустимих доказів виникнення та існування в неї майнових прав на спірні об`єкти, не представила доказів, ні створення майна, ні набуття такого у встановленому законом порядку, ні передачі їй такого майна.

Наведені обставини в їх сукупності спростовують доводи позивача про те, що Львівська міська рада, як орган місцевого самоврядування, що здійснює правомочності з володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, була власником спірних будівель, а перебування цих об`єктів нерухомості на балансі Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради жодним чином не підтверджує виникнення у Львівської міської ради права власності, відсутність факту порушення прав Львівської міської ради шляхом здійснення державної реєстрації права власності на нерухоме майно за Львівською обласною радою є підставою для відмови в позові, оскільки саме порушене (оспорюване) право та інтерес підлягають захисту.

Також як на підставу для задоволення позовних вимог у позовній заяві Львівська міська рада стверджує, що «Уклавши орендні та охоронно-орендні договори Львівська, міська рада, в особі управління охорони історичного середовища, розпорядилась цими будівлями, надавиш їх у безстрокову оренду».

Водночас, із представлених до суду матеріалів справи, суд зауважує, що на момент укладення вказаних договорів Львівська міська рада не була власником вказаних будівель та приміщень, адже вказані будівлі були передані Державному історико-архітектурному заповіднику в м. Львові, що був підпорядкований Львівському облвиконкому. А тому укладення цих договорів жодним чином не підтверджує факт виникнення права власності за Львівською міською радою, адже такий факт повинен підтверджуватись належними та допустимими доказами.

Окрім цього, у окремих договорах оренди (зокрема: від 15 лютого 2006 року та від 06 березня 2006 року, які є в матеріалах справи) є пряма вказівка на рішення виконавчого комітету Львівської обласної Ради депутатів трудящих від 02 грудня 1975 року, яке в свою чергу не наділяло Львівську міську раду жодними речовими правами на вказані будівлі та об`єкти.

Із встановлених обставин справи суд приходить до висновку, що рішенням виконавчого комітету Львівської обласної Ради депутатів трудящих від 29 листопада 1990 року за № 450 (пункт 2) здійснення державного контролю по охороні і використанню пам`яток історії та культури на історико-культурній заповідній території м. Львова вирішено покласти на виконавчий комітет Львівської міської Ради народних депутатів та дирекцію Державного історико-архітектурного заповідника. Відтак, укладення Львівською міською радою охоронних договорів може підтверджувати лише виконанням позивачем функції контролю за пам`ятками історико-культурної спадщини, але аж ніяк не виникнення у Львівської міської ради речових прав.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного позивачем рішення Львівської обласної ради недійсним. Наявні в матеріалах справи докази та пояснення учасників справи свідчать про те, що спірне рішення Львівської обласної ради від 09 липня 2009 року №987 "Про оформлення свідоцтва про право спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди" в частині пункту 1 про оформлення право спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради, зокрема, на будівлі, що розташовуються за наступними адресами: вул. Вірменська, 23, м. Львів, вул. Підвальна, 5, м. Львів, вул. Підвальна, 4, м. Львів, вул. Лесі Українки,26, м. Львів; від 05 січня 2011 року №25 "Про окремі питання врегулювання майнових правовідносин на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" із змінами та доповненнями відповідно до рішення Львівської обласної ради від 06.12.2011 року №300 в частині пункту 1 про оформлення право спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради, зокрема, на будівлі, що розташовуються за наступними адресами: пл. Ринок, 4, м. Львів, пл. Ринок, 6, м. Львів, пл. Ринок, 24, м. Львів не суперечить чинному на час його прийняття законодавству та жодним чином не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача, у зв`язку з чим правові підстави для задоволення позову відсутні.

Як наслідок, у суду відсутні підстави і для задоволення вимог позивача про визнання недійсними свідоцтв про право власності та скасування державної реєстрації права власності на спірне майно як похідних вимоги від вимог про визнання незаконним та скасування оскаржуваного рішення Львівської обласної ради.

Враховуючи викладене, позов Львівської міської ради задоволенню не підлягає.

Відповідач у відзиві на позовну заяву заявив про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення з позовом та просив застосувати позовну давність.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 ЦК України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Враховуючи те, що судом встановлено недоведеність порушення відповідачем прав та законних інтересів позивача у спірних правовідносинах, безпідставність заявлених позовних вимог та відмовлено у задоволенні позову по суті спору, заявлена відповідачем заява про застосування позовної давності розгляду не підлягає.

За таких обставин, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості вимог позивача та необхідності відмови у задоволенні позовних вимог.

Всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За приписами частин 1, 3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною 1 статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами, за визначенням частини 1 статті 73 ГПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 ГПК України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс-Матеос проти Іспанії" від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

З огляду на встановлені судом обставини, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими та не доведеними належними доказами у справі, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання та підписання повного тексту рішення 08.07.2021

(у зв`язку із перебуванням судді Лиськова М.О. у відпустці з 24.06.2021)

Суддя М.О. Лиськов