Рішення № 98169313, 29.06.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

29.06.2021Справа № 910/2470/21Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу

за позовом акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південно-Західна залізниця"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Юнікол"

про визнання недійсними актів

При секретарі судового засідання: Радченко А.А.

Представники сторін:

від позивача: Шапран Л.І. - представник за ордером серія КВ№462690 від 25.02.21;

від відповідача: Устюгов А.Ю. - представник за ордером серія КС №278080 від 14.04.2021.

встановив:

До господарського суду міста Києва надійшла позовна заява акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" до товариства з обмеженою відповідальністю "Юнікол" про визнання недійсними актів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28.02.2019 року товариством з обмеженою відповідальністю "Юнікол" виставлено позивачу рахунки на оплату з демонтажу-монтажу навісного обладнання блоку двигуна D2876-LUE623 серійний номер 41719461271945 на рейковий автобус PESA 620М-011 та 05.03.2019 надано на підпис акти надання послуг на загальну суму 2 511 914,55 грн.

Позивач вважає, що у нього не виникло грошового зобов`язання на підставі вказаних рахунків та актів надання послуг, оскільки їх укладено з порушенням чинного законодавства України, зокрема і Закону України "Про публічні закупівлі".

Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.02.2021 вищевказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк для усунення її недоліків з дня вручення цієї ухвали.

26.02.2021 до канцелярії суду позивач подав заяву про усунення недоліків позовної заяви з доданими документами.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.03.2021 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, встановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 30.03.2021 р.

В судове засідання 30.03.2021 представник відповідача не з`явився, про поважні причини неявки суд не повідомив хоча про час і місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.03.2021 відкладено підготовче засідання у справі на 20.04.2021.

15.04.2021 до канцелярії суду позивачем подано відзив на позовну заяву.

В судовому засіданні 20.04.2021 представник позивача просив суд надати час для надання відповіді на відзив, заявив усне клопотання про відкладення підготовчого засідання.

Представник відповідача заявив усне клопотання про поновлення строку для подачі відзиву та долучити відзив до матеріалів справи.

Представник позивача не заперечував проти усного клопотання відповідача про поновлення строку для подачі відзиву та долучення відзиву до матеріалів справи позивача.

Суд задовольнив усне клопотання відповідача про поновлення строку для подачі відзиву та долучив відзив до матеріалів справи.

Протокольною ухвалою суд задовольнив усне клопотання позивача про відкладення підготовчого засідання, відклав підготовче засідання на 11.05.2021 та продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів.

07.05.2021 до канцелярії суду позивачем подано заяву в якій на підставі ст.ст. 42, 46 просив суд змінити предмет позову, а саме: визнати недійним правочин на загальну суму 2 511 914,55 грн., укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Юнікол" та акціонерним товариством "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" у спрощений спосіб шляхом підписання 05.03.2019 актів надання послуг №№2, 4, 5, 6, 8, 10, 11, 13, згідно відповідних рахунків від 28.02.2019 №№ 9,8, 11, 12, 14, 10, 13, 17.

В судовому засіданні 11.05.2021 представник позивача підтримав заяву про зміну предмета позову, просив суд прийняти до розгляду.

Представник відповідача заперечив проти заяви позивача про зміну предмета позову, просив суд не приймати до розгляду.

Суд відмовив у прийнятті заяви про зміну предмета позову.

Судом постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 25.05.2021 та продовження підготовчого провадження на 30 днів.

25.05.2021 до канцелярії суду позивачем подано пояснення.

В судовому засіданні 25.05.2021 судом постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 29.06.2021.

В судовому засіданні 29.06.2021 представником відповідача подано письмові пояснення, у яких містяться тези вступного слова відповідача.

Представник позивача підтримав позовні вимоги, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача заперечував проти позову, просив відмовити в позові.

В судовому засіданні на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Як зазначено позивачем 28.02.2019 товариство з обмеженою відповідальністю «Юнікол» виставило акціонерному товариству «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південно-Західна залізниця» рахунки на оплату з демонтажу-монтажу навісного обладнання блоку двигуна D2876-LUE623 серійний номер 41719461271945 на рейковий автобус PESA 620М-011 та 05.03.2019 надало на підпис акти надання послуг на загальну суму 2 511 914,55грн., а саме:

- рахунок від 28.02.2019 № 8 на суму 323 923,31 грн. та акт надання послуг від 05.03.2019 № 4 до вказаного рахунку;

- рахунок від 28.02.2019 № 9 на суму 246 785,00 грн. та акт надання послуг від 05.03.2019 № 2 до вказаного рахунку;

- рахунок від 28.02.2019 № 10 на суму 285 655,57 грн. та акт надання послуг від 05.03.2019 № 10 до вказаного рахунку;

- рахунок від 28.02.2019 № 11 на суму 363 096,92 грн. та акт надання послуг від 05.03.2019 № 5 до вказаного рахунку;

- рахунок від 28.02.2019 № 12 на суму 278 628,16 грн. та акт надання послуг від 05.03.2019 № 6 до вказаного рахунку;

- рахунок від 28.02.2019 № 13 на суму 338 300,64 грн. та акт надання послуг від 05.03.2019 № 11 до вказаного рахунку;

- рахунок від 28.02.2019 № 14 на 2 суму 61 556,98 грн. та акт надання послуг від 05.03.2019 № 8 до вказаного рахунку;

- рахунок від 28.02.2019 № 17 на суму 413 958,97 грн. та акт надання послуг від 05.03.2019 № 13 до вказаного рахунку.

Позивач вважає, що у нього не виникло грошового зобов`язання на підставі вказаних рахунків та актів надання послуг, оскільки їх укладено з порушенням чинного законодавства України, зокрема і Закону України «Про публічні закупівлі».

Так, рахунки відповідача на оплату на надання послуги є пропозицією укласти господарський договір у спрощений спосіб.

Рахунки на оплату виставлені на одну послугу, а саме: демонтаж-монтаж навісного обладнання блоку двигуна D2876-LUE623 серійний номер 41719461271945 на рейковий автобус PESA 620М-011, на загальну суму 2 511 914,55 грн.

Зі змісту рахунків на оплату та актів надання послуг вбачається, що за своєю правовою природою це змішаний договір поставки та надання послуг.

Закупівлю послуг з демонтажу-монтажу навісного обладнання блоку двигуна D2876-LUE623 серійний номер 41719461271945 на рейковий автобус PESA 620М-011, на загальну суму 2 511 914,55 грн., здійснено з порушенням процедури та принципів, встановлених Законом, наслідком чого, на думку позивача, стало незаконне укладення договору між позивачем і відповідачем, що свідчить про наявність підстав для визнання недійсним укладеного договору.

Позивач зазначає, що договір укладено без проведення процедури закупівлі з порушенням вимог ч.1 ст. 2, ч.7 ст.2, ч.3 та ч.4 ст. 36, п.1 ч. 1 ст. 37 Закону (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що свідчить про порушення внаслідок укладення спірного договору приписів cm. 203 ЦК України, та є підставою для визнання такого договору недійсним в силу приписів Закону та ст.ст. 203, 215 ЦК України, з огляду на імперативність заборони щодо придбання товарів, робіт та послуг без проведення процедур, визначених цим Законом та незалежно від ступеня виконання сторонами зобов`язань за договором.

Оскільки акти надання послуг, підписано без укладання договору та без проведення процедури конкурсних торгів, без попередньо отриманого письмового дозволу правління Товариства, та підписані з боку Залізниці лише одним підписантом, начальником виробничого підрозділу локомотивне депо Київ-Пасажирський регіональної філії «Південно-Західна залізниця», тому в силу вимог п. 5.6 та п. 5.7 Положення дані акти не є належним чином вчиненими та не мають юридичної сили для сторін.

Тому, позивач просить суд визнати недійсними акти надання послуг від 05.03.2019 №№ 2, 4, 5, 6, 8, 10, 11, 13 через недодержання при їх укладанні процедури, передбаченої Законом та невідповідності їх ст.ст.203, 215 ЦК України.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 Справа № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Аналогічна правова позиція міститься в пункті 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 № 11.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.

Враховуючи вищевказані положення Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, та інших нормативно-правових актів, та за наслідками їх правового аналізу суд вважає, що оспорювані акти надання послуг є документами первинного обліку, які фіксують факт надання послуг, і не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України.

При цьому, на підставі ч.4 ст.236 ГПК України судом враховуються висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 27.11.2018р. у справі №910/22274/17, у постанові Верховного Суду від 11.04.2018р. у справі №910/12827/17 та у постанові Верховного Суду від 22.05.2018р. у справі №910/12258/17.

Отже, із врахуванням сучасної судової практики, яка виводить акти приймання-передачі з-під дії статті 202 ЦК України, господарський суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що акти надання послуг є правочином.

Відповідно до ст. 12 Цивільного кодексу України особа здійснює свої права вільно на власний розсуд.

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа, передбачених ст. 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Позивачем не обґрунтовано, яким чином обраний ним спосіб захисту (щодо визнання недійсними актів надання послуг від 05.03.2019 №№ 2, 4, 5, 6, 8, 10, 11, 13) зможе забезпечити реальний та ефективний захист його порушеного (невизнаного) права.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.

Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1 статті 76 ГПК України).

Відповідно до ч. 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Судовий збір згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ч. 3,4 ст. 13, ч.1 ст. 73, ст.ст. 76, 77, 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Відповідно до ч. 1, 2 статті 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата підписання рішення: 08.07.2021 року.

Суддя С. М. Мудрий