Рішення № 98156999, 24.02.2021, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №521/11065/20

Провадження №2/521/3106/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2021 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси у складі:

головуючий суддя - Плавич І.В.,

секретар судового засідання - Дукіна Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, третя особа - ОСББ «На Скворцова»,

УСТАНОВИВ:

У провадженні вказаного складу суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, третя особа - ОСББ «На Скворцова».

В обґрунтування позиції позивача його представник пояснювала, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності спільно з ОСОБА_2 в рівних частках на праві спільної часткової власності належить 1/2 частина нежитлових приміщень офісу № НОМЕР_1 , розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач відмовляється у добровільному порядку розподілити майно, у зв`язку з чим неможливо дійти згоди щодо проведення ремонту в приміщенні та його повноцінного використання. Таким чином, позивач, маючи на праві спільної часткової власності майно, не має можливості повноцінно користуватись та розпоряджатись на власний розсуд цим майном.

Відповідачка ОСОБА_2 правом подачі відзиву на позов не скористалась, відзив на позовну заяву не надходив.

Представник позивача ОСОБА_1 у відкрите судове засідання не з`явилася, але від представника особи надійшла заява про розгляд справи у відсутність сторони у порядку статті 211 частини 3 ЦПК України.

Відповідач ОСОБА_2 у відкрите судове засідання не з`явилась, але від особи на адресу суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності сторони в порядку ст. 211 ч. 3 ЦПК України.

Представник третьої особи ОСББ «На Скворцова» у відкрите судове засідання не з`явився, об`єднання повідомлялось про розгляд справи належним чином, причини неявки представника суду не відомі.

Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, взявши до уваги пояснення сторін за суттю спору, надавши належну юридичну оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд доходить наступного висновку.

Під час судового розгляду справи було встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 , виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 26 квітня 2010 року, ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 1/2 частина нежитлових приміщень офісу № НОМЕР_1 , розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить 1/2 частина нежитлових приміщень офісу № НОМЕР_1 , розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Право спільної часткової власності сторін зареєстровано у Реєстрі права власності на нерухоме майно, № витягу 26277785 від 01 червня 2010 року.

Відповідно до технічного паспорту, виготовленого 23 грудня 2019 року на ім`я ОСОБА_1 , спірне нежитлове приміщення розташоване на цокольному поверсі та складається з: 1-Допоміжна, 2- Допоміжна, 3- Основна, 4-Основна, 5-Основна, 6- Допоміжна, 7-Допоміжна, 8-Допоміжна, 9-Основна, 10-Основна, 11-Допоміжна, загальною площею 176,5 кв.м.

Відповідно до висновку №184/2019 будівельно-технічного та оціночно-будівельного експертного дослідження від 09 січня 2020 року, складеного судовим експертом Скибінскою Т.М. , встановлено можливість розподілу нежитлових приміщень офісу НОМЕР_1, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 між співвласниками, відповідно до їх ідеальних часток, а саме: по Ѕ частині кожному, що складає 50/100 частин та відповідає ідеально належній Ѕ частці, загальною площею 88,1 кв. м.

Перевіряючи обґрунтованість заявлених вимог суд звертає увагу на наступне.

Ч. 1 ст. 355 ЦК України встановлено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно ст. 358 ЦК України, співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Частиною 1 ст. 364 ЦК України встановлено, співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

У відповідності до ч. 3 ст. 364 ЦК України у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

П. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок» установлено, що при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що, виходячи зі змісту ст. 115 ЦК, це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 365 ЦК України, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо, зокрема: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Разом з тим, суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Згідно із ст. 317 ч. 1, 2 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Відповідно до ст. 319 ч. 1, 2 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За положеннями ст. 321 ч. 1, 2 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, установлених законом.

До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950).

Ст. 17 Загальної декларації прав людини проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини.

Крім того, як регламентує ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У параграфі 22 рішення у справі «Кечко проти України» («Kechko v. Ukraine», заява №63134/00), Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого Протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Першого Протоколу (див. рішення у справі «Броніовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland», заява №31443/96, п. 98).

Водночас, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах «Меллахер та інші проти Австрії» («Mellacher and Others v. Austria», заяви №10522/83; 11011/84; 11070/84), «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» («Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland»), заява №12742/87), визначив, що під поняттям «майно» мають розумітись і «правомірні очікування», «законні сподівання» особи.

Згідно із рішенням Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Згідно з параграфами 47, 49, 55 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Україна-Тюмень проти України» («Ukraine-Tyumen v. Ukraine», заява №22603/02 (щодо суті), стаття 1 Першого протоколу містить три чітких норми: «перша норма, викладена в першому реченні першого пункту, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого пункту, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення; третя норма, викладена в другому пункті, визнає право Договірних держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Ці норми не є окремими, а є пов`язаними між собою. Друга та третя норми стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном, та, отже, їх слід тлумачити в світлі загального принципу, викладеного в першій нормі» (див., наприклад, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» («Jahn and Others v. Germany», заяви №46720/99, 72203/01 та 72552/01, п. 78).

Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом всіх статей Конвенції (див. рішення у справах «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», від 25 червня 1996 року, п. 50; «Колишній Король Греції та інші проти Греції» («Former King of Greece and Others v. Greece», заява №25701/94, п. 79) та «Малама проти Греції» («Malama v. Greece»), заява №43622/98, п. 43).

Суд також нагадує, що втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden», від 23 вересня 1982 року, п. 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення у справі «Прессос Компанія Нав`єра С.А. та інші проти Бельгії» («Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium», від 20 листопада 1995 року, п. 38).

Європейський суд з прав людини у рішення у справі «Андрій Руденко проти України» («Andriy Rudenko v. Ukraine», заява №35041/05) чітко визначив, що припинення права власності особи в порядку статті 365 ЦК України становить втручання у право на мирне володіння майном та таке втручання є «позбавленням власності» у значенні другого речення п. 1 ст. 1 Першого протоколу. Відтак, розгляд такого питання має відбуватись із чітким, послідовним дотриманням вимог національного закону та забезпеченням гарантій захисту основоположних прав особи.

Відповідно до параграфів 40-44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03), згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» («Prokopovich v. Russia»), заява № 58255/00, п. 36).

Утрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява №19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» («Saviny v. Ukraine»), заява №39948/06, п. 47).

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 року у справі «Власов проти Росії» («Vlasov v. Russia»), заява №78146/01, п. 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі «Озтюрк проти Туреччини» («Ozturk v. Turkey») [ВП], заява № 22479/93, п. 55). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Слівенко проти Латвії» («Slivenko v. Latvia») [ВП], заява №48321/99, п. 105; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лупса проти Румунії» («Lupsa v. Romania»), заява №10337/04, п. 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «С.G. та інші проти Болгарії» («С.G. and Others v. Bulgaria»), заява №1365/07, п. 42,46 та 49-50).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява №20082/02, п. 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява №66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, п. 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia»), заява №28261/06, п. 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява №3572/06, п. 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy») [ВП], заява №33202/96, п. 110).

З урахуванням викладеного суд зазначає, що майнові права позивача на Ѕ частину нежитлового приміщення офісу НОМЕР_1, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 дійсно охоплюються категорією «майно» в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, а сама належна їй частина є «житлом» в розумінні ст. 8 Конвенції.

Перевіривши факти і обставини, якими сторона позивача обґрунтовувала свої вимоги щодо виділу в натурі Ѕ частки нежитлового приміщення офісу НОМЕР_1, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , припинення права спільної часткової власності ОСОБА_1 на Ѕ частку указаного майна, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, установивши характер правовідносин, що виникли між сторонами у справі, і надавши їм належну правову оцінку, суд доходить висновку про задоволення вимог ОСОБА_1 про виділ в натурі Ѕ частини нежитлового приміщення офісу № НОМЕР_1 , розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , припинення права спільної часткової власності ОСОБА_1 на Ѕ частку указаного майна.

Згідно зі ст. 141 ч. 1, 2 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із задоволенням позову, суд вбачає доцільним стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму оплаченого судового збору у розмірі 9669,20 гривень.

Керуючись ст. 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, п. 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, третя особа - ОСББ «На Скворцова», - задовольнити.

Виділити ОСОБА_1 у натурі 1/2 частину нежитлових приміщень офісу № НОМЕР_1 , розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з: № 6- Допоміжна, №7-Допоміжна, № 8-Допоміжна, № 9-Основна, №10-Основна, № 11 б - Допоміжна, загальною площею 88,1 кв. м

Припинити право спільної часткової власності ОСОБА_1 на 1/2 частину нежитлових приміщень офісу № НОМЕР_1 , розташованих за адресою: АДРЕСА_1

Визнати за ОСОБА_1 право власності на виділену в натурі 1/2 частину нежитлових приміщень офісу № НОМЕР_1 , розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з № 6- Допоміжна, №7-Допоміжна, № 8-Допоміжна, № 9-Основна, №10-Основна, № 11 б - Допоміжна, загальною площею 88,1 кв.м, як на самостійну одиницю, за адресою, яка буде визначена відповідним рішенням (розпорядження) органу місцевого самоврядування.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму оплаченого судового збору - у розмірі 9669,20 гривень.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду через Малиновський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повні відомості про учасників справи згідно ст. 265 ч. 5 п. 4 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 - РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 тел.. НОМЕР_4 .

Відповідач: ОСОБА_2 - РНОКПП: НОМЕР_5 , остання відома адреса проживання: АДРЕСА_2 .

Третя особа: ОСББ «На Скворцова» - місцезнаходження: м. Одеса, вул.. Скворцова, буд. 4-а, код ЄДРПОУ 37090000.

Суддя: І.В. Плавич