Рішення № 98141762, 05.07.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 липня 2021 року м.Київ №320/14317/20

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправними дій,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, у якому просить суд:

- визнати протиправними дії відповідача щодо порядку обчислення, нарахування та виплати пенсії відповідно до вимог чинного законодавства України;

- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплату основної та додаткової пенсії за період з 18.07.2018 року по 30.11.2020 року і надалі - помісячно довічно, постанова №2-а-2060/2010, №2-2979/10 за ст.ст. 39, 51, 6.

Позов мотивовано безпідставністю відмови відповідачем у нарахуванні та виплаті позивачу, як громадянину, який проживає у зоні посиленого радіоекологічного контролю, має статус "дитина війни" додаткової пенсії та підвищення до пенсії у розмірі, встановленому ст.ст. 39, 51 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та щомісячної державної соціальної допомоги відповідно до вимог ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" з 18.07.2018, оскільки у вказаний період відповідач протиправно не здійснював виплати у розмірах, визначених вищевказаним Законом.

Ухвалою суду від 04.01.2021 відкрито спрощене позовне провадження у справі без проведення судового засідання.

Ухвалою суду від 04.03.2021 було зупинено провадження у даній справі, до набрання чинності рішенням Верховного Суду у зразковій адміністративній справі №580/2371/20.

Ухвалою суду від 05.07.2021 поновлено провадження у даній справі.

Також, ухвалою суду від 05.07.2021 адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області в частині позовних вимог про визнання протиправними дії та зобов`язання здійснити нарахування та виплату додаткової пенсії, підвищення до пенсії відповідно до вимог ст.ст.39, 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та щомісячної соціальної державної допомоги відповідно до вимог ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" на підставі постанов №2-а-2060/2010, 2-2979/10, за період з 18.07.2018 по 29.06.2020 був залишений без розгляду на підставі п.8 ч.1, ст. 240 КАС України.

Отже, в рамках цієї справи розглядаються виключно позовні вимоги про визнання протиправними дії та зобов`язання здійснити нарахування та виплату додаткової пенсії, підвищення до пенсії відповідно до вимог ст.ст.39, 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та щомісячної соціальної державної допомоги відповідно до ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" на підставі постанов №2-а-2060/2010, 2-2979/10, за період з 30 червня 2020 року.

Відповідач проти позову заперечував, надав до суду відзив, в якому стверджував, що постановою Верховного суду у зразковий справі №580/2371/20 було винесено правову позицію щодо відсутності права позивача, проживаючого на території, що до 01.01.2015 відносилась до зони посиленого радіоекологічного контролю на перерахунок пенсії відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Також, відповідач стверджував, що при нарахуванні та виплаті пенсії відповідно до ст. 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та допомоги відповідно до ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" відповідачем дотримано вимоги діючого законодавства. Зазначив, що позивачем при зверненні до суду порушено строки, визначені ст. 122 КАС України, а тому позов не підлягає задоволенню.

Позивач, не погоджуючись з позицією відповідача, надав заяву на відзив, у якій зазначив, що ст. 5 Віденської конвенції передбачено, що кожна держава, яка підписала вказану конвенцію, зокрема Україна, зобов`язана забезпечити можливість особам, яким завдана ядерна шкода, реалізувати свої права на відшкодування ядерної шкоди. Тому, на думку позивача, його позовні вимоги підлягають задоволенню.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

ОСОБА_1 , код РНОКПП - НОМЕР_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорту серії НОМЕР_2 , виданим 14.02.2001 Ірпінським МВ ГУ МВС України у Київській області.

Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Київській області та отримує пенсію за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням від 05.05.2001.

13.04.1993 Київською обласною державною адміністрацією позивачеві було видано посвідчення громадянина, який постійно проживає на території зони, посиленого радіоекологічного контролю з 1986 року (категорія 4).

ОСОБА_1 у період з 29.01.2008 та по теперішній час проживає в м.Ірпінь, яке відноситься до категорії посиленого радіоекологічного контролю.

Також, позивач є непрацюючим пенсіонером, що підтверджується матеріалами справи та відсутністю відомостей у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця.

Постановою Ірпінського міськрайонного суду Київської області від 07.12.2010 у справі №2-а-2060/10 визнано протиправними дії Управління ПФУ у м. Ірпені Київської області щодо невиплати ОСОБА_1 додаткової пенсії за шкоду заподіяну здоров`ю, як особі віднесеній до 4 категорії та доплати до пенсії, як працюючому пенсіонеру, який проживає в зоні посиленого радіоекологічного контролю з 24.05.2010 року у розмірі передбаченому ст.ст.39, 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та зобов`язано Управління ПФУ у м. Ірпені Київської області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 додаткову пенсію за шкоду заподіяну здоров`ю, як особі віднесеній до 4 категорії у розмірі 15% мінімальної пенсії за віком та доплату до пенсії, як працюючому пенсіонеру, який проживає в зоні посиленого радіоекологічного контролю у розмірі мінімальної заробітної плати відповідно до вимог ст.ст.39, 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» починаючи з 24.05.2010 і до змін в законодавстві, щомісячно.

Рішенням Ірпінського міськрайонного суду Київської області від 14.10.2010 у справі №2-2979/10 зобов`язано Управління ПФУ у м. Ірпені Київської області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 у відповідності до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» за період 01.11.2009 по 31.12.2009 та з 01.01.2010.

У вересні 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою про перерахунок пенсії, відповідно до ст.ст.39, 51 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" на підставі постанов №2-а-2060/2010, №2-2979/10 з 18.07.2018 по 30.09.2020 і подалі.

У відповідь, відповідачем надано позивачеві лист від 13.10.2020 №9120-13308/Р-02/8-1000/20 про відмову у здійсненні перерахунку, оскільки рішенням Київського окружного адміністративного суду від 17.04.2020 у справі №320/6792/19 проведено перерахунок додаткової пенсії позивача за рішенням суду у справі №2-а-2060/2010, №2-2979/2010 за період з 01.01.2014 по 02.08.2014. Підстави для перерахунку пенсії позивача з 18.07.2018 відсутні.

Вважаючи дані дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх порушених прав.

Надаючи правову оцінку відносинам, які склались між сторонами спору, суд зазначає наступне.

За змістом статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, передбачала:

«Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:

- у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;

- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;

- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.

Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.

Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.».

28 грудня 2014 року прийнято Закон № 76-VIII, який набрав чинності 1 січня 2015 року та підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.

1 січня 2016 року набрав чинності Закон №987-VIII, яким до Закону №796-ХІІ включено статтю 39 такого змісту:

«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження

Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».

Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

За змістом частин другої і третьої статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Закон №796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо.

Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом № 791а-ХІІ, стаття 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення.

Частина перша цієї статті у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов`язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю.

Відповідно до частин другої, третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України.

Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106. Відповідно до додатку 1 Переліку м.Ірпінь Київської області, де проживає позивач, віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю (4 зона).

Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у статтю 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абзац п`ятий частини другої статті 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 1 січня 2015 року.

Отже, з 1 січня 2015 року стаття 2 Закону №791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій:

1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;

2) зона безумовного (обов`язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;

3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.

Таким чином, з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом №791а-ХІІ.

Законом №76-VIII виключено також статтю 23 Закону № 796-ХІІ, яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4.

Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, яке стало однією з підстав звернення позивача до суду із цим позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII.

Водночас зміни, внесені Законом №76-VIII до Закону №791а-ХІІ, неконституційними не визнавались. Отже, чинна на час виникнення спірних правовідносин редакція статті 2 Закону № 791а-ХІІ не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною.

До Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року №106, зміни щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю не вносилися.

Відтак, станом на час звернення до суду із зазначеним позовом, м. Ірпінь Київської області згідно з указаним Переліком відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, яка, передусім, виключена із визначених Законом № 791а-ХІІ зон радіоактивного забруднення територій.

Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше».

Ураховуючи наведене, суд зазначає, що у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами, застосовується акт, прийнятий вищим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. Тому Закон № 791а-ХІІ має вищу юридичну силу порівняно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106 і, незважаючи на відсутність змін у цій постанові щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю із зон радіоактивного забруднення, застосуванню підлягає саме Закон №791а-ХІІ в редакції зі змінами, внесеними Законом № 76-VIII.

Зі змісту частин другої та третьої статті 2 Закону №791а-ХІІ вбачається, що повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України, однак при цьому уряд не наділений повноваженнями визначати додаткові зони радіоактивного забруднення інші, ніж ті, що визначені Законом № 791а-ХІІ.

Таким чином, відновлення дії статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції чинній до 1 січня 2015 року, не надає права на отримання підвищення пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, однак за законом не відноситься до зони радіоактивного забруднення.

Отже, підвищення пенсії, передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ, є доплатою, яка встановлена за проживання на території радіоактивного забруднення, водночас станом на день звернення до суду із цим позовом, м.Ірпінь Київської області не відноситься до території радіоактивного забруднення, а позивач, відповідно, не є особою, яка проживає на такій території.

Конституційний Суд України у Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.

Суд зазначає, що надання правової оцінки факту визнання неконституційними положень Закону № 76-VІІІ, якими з 1 січня 2015 року виключено, зокрема, статтю 39 Закону № 796-ХІІ, у контексті права на виплату підвищення до пенсії громадянам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, нерозривно пов`язане з тим, що скасування законодавчого визначення відповідної зони як території радіоактивного забруднення неконституційним не визнано і така норма є чинною.

Враховуючи викладене вище, суд доходить висновку що у позивача з 10 червня 2020 року не виникло права на отримання підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ через відсутність ознаки проживання на території радіоактивного забруднення.

Посилання позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у зразковій справі №240/4937/18, суд вважає не обґрунтованими, адже питання щодо права на отримання встановленого статтею 39 Закону № 796-ХІІ щомісячного підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю після виключення цієї зони із переліку зон радіоактивно забруднених територій, не було предметом перевірки у названій зразковій справі й прийнята у ній постанова не містить відповідних висновків.

Суд зазначає, що в Рішенні від 23.09.2020 у зразковій справі № 580/2371/20 вказано, що це рішення суду є зразковим для справ, у яких предметом спору є виплата пенсійними органами непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, підвищення до пенсії у розмірах, встановлених частиною другою статті 39 Закону №796-ХІІ в редакції, чинній до 1 січня 2015 року.

Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:

а) позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи;

б) позивач проживає на території, що до 01.01.2015 відносилась до зони посиленого радіоекологічного контролю;

в) позивач є непрацюючим пенсіонером;

г) відповідачем є відповідне управління Пенсійного фонду України;

д) предметом спору є нарахування та виплата з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, у розмірі визначеному частиною другою статті 39 Закону №796-ХІІ в редакції чинній до 1 січня 2015 року.

Таким чином, дана справа є типовою по відношенню до зразкової справи №580/2371/20.

Відповідно до ч.3 ст. 291 КАС України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Суд зазначає, що вищевказані висновки суду відповідають правовій позиції висловленої у рішенні Верховного Суду від 23.09.2020 у зразковій справі №580/2371/20, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 31.03.2021.

Щодо позовних вимог про здійснення перерахунку та виплати додаткової пенсії у відповідності до вимог ст. 51 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", суд зазначає наступне.

Відповідно до положень ст. 51 Закону № 796-ХІІ (яка діяла з 1 січня 2013 року) особам, віднесеним до категорій 2, 3, 4 призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до положень ст. 51 Закону № 796-ХІІ було встановлено наступне:

- особам, віднесеним до категорії 2, щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, призначається в розмірі 15 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

- особам, віднесеним до категорії 3, щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, призначається в розмірі 10 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

- особам, віднесеним до категорії 4, щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, призначається в розмірі 5 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Водночас, рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 ця редакція була визнана неконституційною. Правові наслідки визнання окремих положень закону неконституційним передбачені у ст. 152 Конституції України. Вказана норма передбачає, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, судом встановлено, що діє попередня редакція статті 51 Закону 796-XII, яка визначає, що:

- особам, віднесеним до категорії 2, щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, призначається у розмірі 30 процентів мінімальної пенсії за віком.

- особам, віднесеним до категорії 3, додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, призначається у розмірі 25 процентів мінімальної пенсії за віком.

- особам, віднесеним до категорії 4, додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, призначається у розмірі 15 процентів мінімальної пенсії за віком.

Відтак, чинним законодавством передбачено, що особам, віднесеним до категорії 4, додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, призначається у розмірі 15 процентів мінімальної пенсії за віком.

Водночас, відповідно до підпункту 10 пункту 4 розділу I Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" текст статті 51 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", прийнятого Верховною Радою України 28 грудня 2014 року за № 76-VIII, викладений у такій редакції:

"Особам, віднесеним до категорій 2, 3, 4 призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України".

Вказана редакція ст. 51 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" з того часу не змінювалась та такою, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), не визнавалась.

Відтак, суд не вбачає підстав для нарахування та виплати позивачеві щомісячної додаткової пенсії за шкоду заподіяну здоров`ю у розмірі 15 відсотків мінімальної пенсії за віком з 30.06.2020.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату позивачеві щомісячну соціальну державну допомогу як дитині війни відповідно до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" непрацездатні громадяни крім пенсійних виплат із системи пенсійного забезпечення мають право отримувати доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат, додаткову пенсію в порядку та за рахунок коштів, визначених законодавством.

Правовий статус дітей війни і основи їх соціального захисту та гарантії їх соціальної захищеності шляхом надання пільг і державної соціальної підтримки визначені Законом України "Про соціальний захист дітей війни" N 2195-IV від 18.11.2004 (далі - Закон України N 2195-IV).

Згідно з ст. 2 Закону України N 2195-IV державні соціальні гарантії дітям війни встановлюються з метою визнання на державному рівні важкого життєвого шляху громадян України, чиє дитинство збіглося з роками Другої світової війни та надання дітям війни соціальної підтримки.

Відповідно до ст. 1 Закону України N 2195-IV дитина війни - це особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (02.09.45) Другої світової війни було менше 18 років.

За приписами ст. 6 Закону України N 2195-IV (в редакції, чинній до 01.01.2015) дітям війни пенсії або щомісячне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість неї, підвищується на 30 % мінімальної пенсії за віком.

Водночас пунктом 7 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет на 2011 рік" N 3491-VI від 14.06.2011 встановлено, що у 2011 році норми і положення статті 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік.

На виконання вищевказаного Закону прийнято постанову Кабінету Міністрів України N 745 від 06.07.2011, пунктом 6 якої встановлено, що дітям війни до пенсії, або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у розмірі 49,80 грн. Вказана постанова набрала чинності з 23.07.2011.

З 01.11.2011 надбавка дітям війни проводиться у відповідності до розмірів визначених Кабінетом Міністрів України (з 01.11.2011 по 31.12.2011 - 49,80 грн., з 01.01.2012 - в розмірі 7 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, з 01.04.2014 - 66,43 грн.).

Постановою Кабінету Міністрів України "Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення" N 1381 від 28.12.2011 встановлено, що дітям війни з 01.01.2012 (крім тих, на яких поширюється дія Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань") до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, підвищення, встановлене ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни", провадиться у розмірі 66,43 грн.

Отже, у спірний період виплата підвищення до пенсії особі, яка має статус "дитина війни", проводилась у розмірі, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 N 745 та постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 N 1381.

Разом з тим, Законом України від 28.12.2014 N 76-VIII "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України", який набув чинності з 01.01.2015, внесено зміни до Закону України "Про соціальний захист дітей війни", та частина перша ст. 6 викладена у наступній редакції: дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що законодавець уповноважив саме Кабінет Міністрів України визначати порядок обчислення та розмір підвищення, яке виплачується дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") до пенсії.

Реалізація визначеної законом компетенції Кабінету Міністрів України втілилась в абз. 1 п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 N 1381 "Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення" (в діючий редакції відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2014 N 112), згідно з яким встановлено, що дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань") до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, підвищення, встановлене статтею 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни", провадиться у розмірі 66 грн. 43 коп.

Суд звертає увагу, що відповідно до п. 3 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує, зокрема, проведення політики у сфері соціального захисту. Згідно з бюджетними призначеннями Кабінет Міністрів України встановлює розмір окремих видів компенсацій і допомог.

Рішеннями Конституційного Суду України від 26.12.2011 N 20-рп/2011 та від 25.01.2012 N 3-рп/2012 підтверджена конституційність повноважень Кабінету Міністрів України щодо реалізації політики у сфері соціального захисту, в тому числі регулювання порядку та розмірів соціальних виплат і допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

На час виникнення спірних правовідносин постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 №1381, із змінами та доповненнями, є чинною та не скасованою, а тому підлягає застосуванню відповідачем як суб`єктом владних повноважень.

Таким чином, у спірний період відсутні правові підстави для виплати підвищення до пенсії в іншому розмірі, ніж це передбачено діючими нормами законодавства.

Щодо посилань позивача на те, що зміни в редакції Закону України "Про соціальний захист дітей війни", які набули чинності з 01.01.2015, звужують права громадян та суперечать Конституції України, суд зазначає, що вказані зміни не визнані Конституційним Судом України неконституційними, а тому підлягають застосуванню.

На залежність розмірів соціальних виплат і соціальних послуг від фінансових можливостей держави Конституційний Суд України зазначав й у своїх рішеннях від 19.06.2001 року N 9-рп/2001 та від 08.10.2008 N 20-рп/2008.

Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а оскільки держава зобов`язана регулювати економічні процеси, встановлювати й застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян, то механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження справедливого балансу між інтересами окремих осіб і інтересами всього суспільства.

Тобто, встановлення розміру щомісячної соціальної виплати дітям війни Кабінетом Міністрів України не суперечить положенням законодавства.

Аналогічні правові висновки Верховного Суду викладено у постановах від 13.02.2018 у справі N 308/12874/16-а, від 20.03.2018 у справі N 466/1072/15-а, від 17.07.2018 у справі N 602/58/17.

Відтак, з підстав викладених вище, суд дійшов висновку, що у спірний період відсутні правові підстави для виплати підвищення до пенсії у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком.

Отже, відповідач, виплачуючи позивачу пенсію (у спірний період) у порядку та розмірах, встановлених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 N 1381 "Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення", діяв правомірно та у межах наданих йому повноважень.

Таким чином, враховуючи наведене, вимоги позивача про зобов`язання відповідача здійснити перерахунок і виплату пенсії відповідно до ст.ст. 39, 51 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" з 30.06.2020 по час винесення рішення суду також не підлягають задоволенню.

Стосовно вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача здійснювати пенсійні виплати в подальшому, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Рішення суду не може бути прийнято на майбутнє, не може ґрунтуватися на припущеннях та домислах, котрі на момент ухвалення рішення ще не відбулись, оскільки таке рішення суперечитиме законодавча визначеним принципам і завданням адміністративного судочинства.

Відповідно до п. 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №7 резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов`язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.

Таким чином, метою та завданням адміністративного судочинства, зокрема, є захист та поновлення порушених прав, у суду немає підстав вважати, що відповідач не буде нараховувати та виплачувати пенсію у майбутньому, а отже вимога позивача в цій частині задоволенню не підлягає, оскільки вона є передчасною.

Згідно ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На підставі вищевикладеного, суд, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги не обґрунтованими, у зв`язку із чим у задоволенні позову належить відмовити.

Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, враховуючи той факт, що судом у задоволенні позовних вимог відмовлено, понесені позивачем судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, відшкодуванню на користь позивача не підлягають.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову, - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Лисенко В.І.