Рішення № 98140954, 06.07.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2021 р. Справа№200/4481/21

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Голубової Л.Б., розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні Донецького окружного адміністративного суду адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Донецької обласної прокуратури

про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку

ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Донецької обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги при звільненні у сумі 21830,97 гривень, стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні з 05.05.2020 року по день ухвалення судового рішення, стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати за невикористану відпустку та 1 день лікарняного при звільненні за період з 05.05.2020 року по 28.05.2020 року у розмірі 17672,69 гривень.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивача наказом керівника Донецької обласної прокуратури від 04.05.2020 року № 389-к звільнено з займаної посади - прокурора другого відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань прокуратури Донецької області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

В наказі про звільнення від 04.05.2020 року № 389-к було вказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.

06.05.2020 року позивач ознайомився з наказом про звільнення та отримав трудову книжку, проте остаточний розрахунок в цей день з ним не було проведено.

Зазначає, що згідно листів відповідача № 27-387 вих-21 та № 27-388 вих-21 від 02.04.2021 року на момент звільнення позивачу була виплачена компенсація за невикористану відпустку в сумі 13174,03 гривень, а остаточний розрахунок проведено після надходження від ОСОБА_1 листка непрацездатності, який згідно поштового повідомлення був отриманий відповідачем 20.05.2020 року.

Відповідно до копії банківської виписки розрахунки були проведені 06.05.2020 року в розмірі 13174,03 гривень та 28.05.2020 року в розмірі 1827,95 гривень.

Зазначає, що на його користь відповідачем протиправно не було сплачено вихідну допомогу при звільненні в сумі 21830,97 гривень компенсації за невикористану відпустку та 1 день лікарняного.

Наголошує, що вихідна допомога передбачена ст. 44 КЗпП України, оскільки підставою звільнення в наказі зазначено пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», а саме: ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

За вказаних обставин вважає, що застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення КЗпП України, оскільки спеціальним законом не врегульовано питання звільнення прокурорів у випадках ліквідації чи реорганізації органу прокуратури.

Вважає, що така бездіяльність відповідача порушує його гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством.

Вважає, що вказане зобов`язує відповідача виплатити додатково середній заробіток за весь час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку відповідно до статті 117 КЗпП України.

З зазначених підстав звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 11 травня 2021 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 27 травня 2021 року.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 27 травня 2021 року підготовче засідання відкладене на 17 червня 2021 року.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 17 червня 2021 року підготовче провадження закрито та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 06 липня 2021 року.

Позивач в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся судом належним чином. Позивач надав клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Відповідачем надано письмовий відзив від 27.05.2021 року № 15/2-403вих-21 (т. 1, а.с. 221-226). В обґрунтування незгоди з позовними вимогами зазначає, що загальні засади діяльності посадових осіб органів прокуратури визначено Законом України «Про прокуратуру».

Позивача було звільнено з посади з підстав неуспішного проходження атестації, тому його було звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.

Зазначає, що вимоги позивача обґрунтовані ст. 44 КЗпП України, проте його звільнено не за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, яка надає право на отримання вихідної допомоги при звільненні саме за приписами ст. 44 КЗпП України.

Наголошує про пропуск позивачем процесуального строку звернення до суду з даним позовом, оскільки ОСОБА_1 звільнено 04.05.2020 року, тому вважає, що останній мав право на звернення до суду до 04.06.2020 року за приписами ч. 5 ст. 122 КАС України.

З зазначених причин відповідач просив залишити позов без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

Позивачем надано відповідь на відзив, в якій заперечує проти відзиву на позовну заяву та підтримує свої позовні вимоги (т. 1, а.с. 246-248).

Відповідно до частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджено копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 (т. 1, а.с. 13-14). Згідно паспортних даних позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 проходив службу в органах прокуратури з 19.10.2007 року по 04.05.2020 року на різних посадах, що підтверджується трудовою книжкою НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 16-29).

Наказом керівника прокуратури Донецької області від 04.05.2020 року № 389-к позивача звільнено з посади прокурора другого відділу процесуального керівництва управління організації і процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань прокуратури Донецької області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (т. 1, а.с. 40). Підставою вказано рішення першої кадрової комісії № 316 від 10.04.2020 року про неуспішне проходження прокурором атестації.

Крім того, вказаним наказом доручено відділу фінансування та бухгалтерського обліку обласної прокуратури провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.

Втім, як стверджує позивач, йому не виплачена вихідна допомога при звільненні. Невиплата вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_1 підтверджується довідкою від 01.06.2020 року № 18-85-770 та розрахунковим листком за травень 2020 року (т. 1, а.с. 49-50).

Крім того, відповідач не спростовує та не заперечує факт невиплати вихідної допомоги у зв`язку зі звільненням, напроти зазначає, що позивач не має права на отримання зазначеної допомоги у зв`язку з тим, що позивача було звільнено з посади з підстав неуспішного проходження атестації, а не на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, яка надає право на отримання вихідної допомоги при звільненні.

Перевіряючи правомірність дій відповідача, що призвели до невиплати вихідної допомоги при звільненні позивача з органів прокуратури, суд виходить з наступного.

Законом України «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697- VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.

Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.

Зокрема, відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

При цьому, Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення врегульовано статтею 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Конституційний Суд України у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.

КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).

Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).

Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».

Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

Таким чином, частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.

Суд також звертає увагу що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23.12.2020 року у справі №560/3971/19 та від 27.01.2021 року у справі № 380/1662/20.

Згідно ч. 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення вихідної допомоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно довідки Донецької обласної прокуратури від 21.05.2021 року № 21-85-750, сума середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 складає 21830,97 гривень (т. 1, а.с. 96), що свідчить про те, що позивачу повинно бути виплачено 21830,97 гривень вихідної допомоги у зв`язку зі звільненням.

Стосовно вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні з 05.05.2020 року по день ухвалення судового рішення, суд зазначає наступне.

Законом України «Про прокуратуру» № 1697- VII правові відносини щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.

Метою встановлення передбаченої нормами ст.117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.

Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв`язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Так, суд враховує, що позивача звільнено з органів прокуратури 04.05.2020 року.

Відповідно до довідки Донецької обласної прокуратури середня заробітна плата позивача за березень та квітень 2020 року складає 27028,72 гривень, у тому числі за березень - 17672,63 гривень, за квітень - 9356,09 гривень, де в березні 2020 року 21 робочий день а в квітні 2020 року 21 робочий день (т. 1, а.с. 96). Фактично ж позивач відпрацював за березень-квітень 2020 року 26 робочих днів.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становить 1039,57 гривень (27028,72:26 робочих днів).

Дні затримки виплати вихідної допомоги при звільненні позивача, на які поширюються вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги: у травні 2020 року - 18 днів, у червні 2020 року - 20 днів, у липні 2020 року - 23 дні, у серпні 2020 року - 20 днів, у вересні 2020 року - 22 дні, у жовтні 2020 року - 21 день, у листопаді 2020 року - 21 день, у грудні 2020 року - 22 дні, у січні 2021 року - 19 днів, у лютому 2021 року - 20 днів, у березні 2021 року -22 дні, у квітні 2021 року - 22 дні, у травні 2021 року - 18 днів, у червні 2021 року - 20 днів, у липні 2021 року - 4 дні. Всього: 292 робочих дня.

Отже, середній заробіток позивача за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, який підлягає стягненню на його користь, становить 303554,44 гривень (1039,57 гривень х 292 робочих дня затримки виплати).

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що розмірі невиплаченої вихідної допомоги при звільненні складає 21830,97 гривень, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 303554,44 гривень, що значно перевищує розмір несвоєчасно невиплаченої вихідної допомоги при звільненні.

Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року по справі № 825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року по справі №524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц, які мають враховуватись до спірних правовідносин на виконання ч. 5 ст. 242 КАС України.

Так, Верховний Суд в постанові від 30.10.2019 року по справі № 806/2473/18 сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

При цьому, суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі, оскільки стягнення середнього заробітку у розмірі 303554,44 гривень, при розмірі вихідної допомоги при звільненні в сумі 21830,97 гривень було б порушенням принципу розумності, справедливості та пропорційності.

Отже, при вирішенні цієї справи суд з`ясував, що істотність частки невиплаченої вихідної допомоги при звільненні (21830,97 гривень) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 05.05.2020 року по 06.07.2021 року становить 7,19 % (21830,97:303554,44 х 100%).

При цьому, сума яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 7,19 % розраховується наступним чином: 1039,57 гривень (середньоденний заробіток позивача) х 7,19 % = 74,74 гривень - середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки.

Таким чином, враховуючи принцип розумності, справедливості та співмірності, середній заробіток позивача за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, який підлягає стягненню на його користь, становить 21824,08 гривень (74,74 гривень х 292 робочих днів затримки виплати).

Крім того, виходячи із наведених вище принципів та застосовуючи визначені Верховним Судом критерії для зменшення розміру середнього заробітку, суд також враховує і обставини, за яких пов`язана тривалість періоду проведення відповідачем остаточного розрахунку при звільненні та виплату усіх компенсаційних сум, адже саме тривалість періоду затримки виплат зумовила і зростання розміру середнього заробітку.

Так, в цьому контексті суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо проведення виплати вихідної допомоги при звільненні.

Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас, у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату недоотриманих сум грошового забезпечення необмежені, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому, суд наголошує, що датою закінчення служби в органах прокуратури є 04 травня 2020 року, а з позовом про стягнення вихідної допомоги при звільненні позивач звернувся лише у квітні 2021 року, майже через рік після звільнення.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, за результатами дослідження усіх обставин справи та з урахуванням критеріїв, які слід враховувати зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про відповідність суми 21824,08 гривень принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.

Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати за невикористану відпустку та 1 день лікарняного при звільненні за період з 05.05.2020 року по 28.05.2020 року у розмірі 17672,69 гривень, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тобто, обов`язковим елементом диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України має бути наявність вини роботодавця у невиплаті належних працівнику сум.

Судом встановлено, що відповідно до платіжного доручення № 1035 від 05.05.2020 року позивачу було перераховано Донецькою обласною прокуратурою 13174,03 гривень компенсації за невикористану відпустку, які 06.05.2020 року були перераховані органом Державної казначейської служби до ПАТ «Альфа-Банк» 06.05.2020 року.

Листок непрацездатності серії АДТ № 671601 про хворобу ОСОБА_1 у період з 04.05.2020 року по 08.05.2020 року позивач надав несвоєчасно, оскільки з власної ініціативи направив його до відповідача засобами поштового зв`язку лише 19.05.2020 року, який надійшов до відповідача 20.05.2020 року (т. 1, а.с. 43-45).

Відтак, судом не встановлено вини Донецької обласної прокуратури в затримці виплати за невикористану відпустку та 1 день лікарняного при звільненні за період з 05.05.2020 року по 28.05.2020 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила наступне.

Разом з тим, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Згідно ч. 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, суд дійшов висновку, що обов`язковим елементом диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України має бути наявність вини роботодавця у невиплаті належних працівнику сум, , а тому вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати за невикористану відпустку та 1 день лікарняного при звільненні за період з 05.05.2020 року по 28.05.2020 року у розмірі 17672,69 гривень є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

З урахуванням наведеного та встановлених у справі обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

За вимогами ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Згідно частини 3 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках залежно від складності справи складення рішення, постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більш як десять, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - п`ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Відповідно до частини 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Керуючись статтями 2, 17, 77, 90, 139, 242-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (місце реєстрації відповідно паспорта громадянина України: АДРЕСА_1 ; адреса зазначена в позовній заяві: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Донецької обласної прокуратури (місцезнаходження згідно даних з ЄДР: 87500, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Університетська, буд. 6, код ЄДРПОУ 25707002) про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку - задовольнити частково.

Стягнути з Донецької обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 25707002) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) вихідну допомогу при звільненні в сумі 21830 (двадцять одну тисячу вісімсот тридцять) гривень 97 копійок.

Стягнути з Донецької обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 25707002) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, починаючи з 05 травня 2020 року в сумі 21824 (двадцять одну тисячу вісімсот двадцять чотири) гривні 08 копійок.

В решті позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Донецької обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 25707002) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судові витрати з судового збору у розмірі 605 (шістсот п`ять) гривень 33 копійки.

Рішення складено у повному обсязі та підписано 06 липня 2021 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду може бути оскаржене до Першого апеляційного адміністративного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Л.Б. Голубова