Рішення № 98137405, 05.07.2021, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 947/16407/21

Провадження № 2/947/3287/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.07.2021 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

Головуючого - судді Куриленко О.М.,

за участю секретаря - Баранової Ю.О.,

позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОМР – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності на підставі набувальної давності,

ВСТАНОВИВ :

28 травня 2021 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати за ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_1 , право власності у порядку набувальної давності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що у 1994 році вона придбала у ОСОБА_3 квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Укладення договору купівлі-продажу відбулося шляхом обміну грошових коштів на ключі від квартири, так як у продавця були відсутні правовстановлюючі документи на квартиру.

Стверджує, що на її звернення до Одеської міської ради стосовно визнання за позивачем права власності на житлове приміщення, її було надано відповідь що вирішення даного питання можливе у судовому порядку.

Ухвалою судді від 31 травня 2021 року було відкрито спрощене провадження по справі та призначено судове засідання.

25.06.2021 року від представника відповідача Одеської міської ради – Микитина М.В. надійшов відзив на позовну зхаяву, в якому він просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі.

Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду сповіщені належним чином у порядку ст.ст. 128-130 ЦПК України.

Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні позов підтримала в повному обсязі, наполягала на його задоволенні.

Представник відповідача Одеської міської ради - Романець Юлія-Вікторія Олександрівна у задоволені позову просила відмовити, вказуючи на його безпідставність та необґрунтованість.

Суд, вислухавши сторін, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги є недоведеними, а від так задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Перш за усе, слід зазначити, що з будь-якими клопотаннями щодо витребування доказів позивач до суду не зверталась, у зв`яязку з чим справа розглядається за наявними в ній документами, так як суд позбавлений права самостійно витребувати докази.

Як вказує позивач, вона у 1994 році придбала у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 шляхом обміну грошових коштів на ключі від квартири без укладання належним чином договору купівлі-продажу.

З відповіді юридичного департаменту Одеської міської ради від 02.03.2020 року № 87-В1/вих. на звернення позивача стосовно визнання за нею права власності на спірну квартиру вбачається, що у зв`язку з відсутністю оформленого належним чином та зареєстрованого договору купівлі-продажу між позивачем та попереднім власником, позивач не набула право власності на квартиру, в якій проживає.

Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначала, що не може набути спірну квартиру у власність. Оскільки вона добросовісно, відкрито та безперервно володіє спірною квартирою більше десяти років, оформити за собою право власності у інший спосіб, ніж той, що передбачений статтею 344 ЦК України, не має можливості, вважала, що порушене, на її думку право, підлягає захисту.

Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України.

Так, відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Правові висновки про особливості набуття права власності на майно у такий спосіб, як набувальна давність, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

Виникнення права власності за набувальною давністю ґрунтується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Набуття права власності за набувальною давністю є можливим лише за наявності усіх вказаних умов.

Виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України, обставинами, які мають значення для справи, і які повинен довести сам позивач (ч. 1,6 ст. 81 ЦПК України) є законність володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (тобто, строк володіння).

З копії паспорта позивача вбачається, що вона з 20.01.2006 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

Крім цього, позивачем надаються план житлового будинку літера «А-« по АДРЕСА_4 та його технічні характеристики.

Однак, з вищевказаних документів не вбачається, ким та в який спосіб складено вказаний план, чи являється він частиною технічного паспорту на будинок, та чи складений внаслідок проведеної технічної інвентаризації будинку.

Крім цього, зі вказаного плану неможливо встановити чи виготовлений він на кв. АДРЕСА_5 чи на кв. АДРЕСА_6 та, в будь-якому разі, він не підтверджує факту володіння позивачем спірним нерухомим майном.

В матеріалах справи також містяться письмові пояснення сусідів: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , однак такі пояснення не можуть бути належним та допустимим доказом, так як і акти пломбування, де позивач зазначена у якості представника споживача (а.с.17), і технічний паспорт розрахункового вимірюваного комплексу (а.с.18).

Слід зазначити, що набувальна давність чинним законодавством визначається як засіб закріплення майна за суб`єктами, що ним володіють за відсутності титулу власника. Крім того, за набувальною давністю може бути набуто право власності (за умов дотримання добросовісності, відкритості та безперервності) на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого власнику було відмовлено.

Згідно з абз. 2 п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014 року, при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: 1. Володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; 2. Володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; 3. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Таким чином, зі змісту норми та роз`яснення Пленуму стосовно однакового застосування норм, які регламентують набуття права власності за набувальною давністю, випливає, що позивач як володілець майна протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це право з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випадку при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності необхідно виходити із того, що задоволення таких вимог можливе лише за умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.

При цьому добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів враховується факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Згідно із п. 6 Листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.01.2013 року № 24-150/0/4-13 «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав» при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, слід мати на увазі, що застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності у момент заволодіння (наприклад, спадкування), а сторона посилається на строк набувальної давності, слід визнати, що стороною вибрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.

Таким чином, системний аналіз умов набуття права власності за набувальною давністю за ст. 344 ЦК України у порівнянні з умовами набуття права власності у інший спосіб (наприклад, за договором, за іншим правочином або на безхазяйне майно, відумерлу спадщину тощо) дає підстави вважати, що позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений в тому, що він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього, а також відсутні інші правовідносини між ним та зацікавленими особами, в тому числі і щодо безхазяйного майна або відумерлої спадщини, стосовно якої не було вчинено дії по переходу її у власність територіальної громади.

Згідно практики Верховного Суду, при визнанні права власності за набувальною давністю володілець майна повинен не знати і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Вищезазначена позиція, висловлена в Постанові Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 755/16913/16-ц, а саме необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Тому при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна, не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати по відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Аналогічний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року по справі № 554/5966/18, провадження № 61-3012св19.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст.. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст.. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Позивач не надала суду належних і допустимих доказів в обґрунтування заявлених нею позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Зважаючи на викладене вище, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позову, не знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 3, 4-7, 11- 13,17- 18, 141, 211, 223, 263-265, 430,274, 268, 352,354 ЦПК України, ст.ст., 15,16, 344 ЦК України, суд -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності на підставі набувальної давності – відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, зокрема до Київського районного суду м. Одеси.

Суддя Куриленко О. М.