Рішення № 98132308, 01.07.2021, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/9735/21

Провадження № 2/127/1724/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.07.2021 м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області

в складі головуючого судді - Антонюка В.В.,

за участі: секретаря Горденко Г.О.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Вінницької міської ради про визнання права користування житлом,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом до Виконавчого комітету Вінницької міської ради про визнання права користування житлом.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_3 є рідною сестрою ОСОБА_4 . Батьками ОСОБА_4 є: мати - ОСОБА_5 та батько - ОСОБА_6 .

Відповідно до Свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого повторно 09.12.2020 року, батьками ОСОБА_3 , є: мати - ОСОБА_5 та батько - ОСОБА_6 .

19.08.2014 року ОСОБА_4 зареєструвала шлюб із ОСОБА_8 , у Виконавчому комітеті Мізяківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, про що складено відповідний актовий запис за № 07 від 19.08.2014 р. та видано Свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_2 .

Згідно розпорядження №34 Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М.І. Пирогова від 15.12.1983 року ОСОБА_4 вселилася до гуртожитку по АДРЕСА_1 .

Відповідно до ордера №104 від 20.09.2005 року, виданого Обласною клінічною лікарнею ім. М.І. Пирогова, ОСОБА_8 отримав право на вселення до кімнати гуртожитку по АДРЕСА_1 .

В 2016 році ОСОБА_4 та ОСОБА_8 звернулися до Вінницького міського суду Вінницької області із позовною заявою про визнання права користування житловим приміщенням та 08.11.2016 року Вінницьким міським судом Вінницької області було винесено рішення, відповідно до якого визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_8 право користування житловим приміщенням, а саме: кімнатою АДРЕСА_1 .

Позивач зазначає, що на підставі вищезазначеного рішення суду, виконавчий комітет Вінницької міської ради рішенням №1132 від 11.06.2020 року надав дозвіл житлово-експлуатаційній конторі укласти договір житлового найму на кім. АДРЕСА_1 із ОСОБА_4

ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 69 років помер ОСОБА_8 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 59 років померла ОСОБА_4

ОСОБА_8 та ОСОБА_4 з 2017 року за станом здоров`я потребували сторонньої допомоги, у зв`язку з чим, за їх згодою, до них переїхала проживати позивач - ОСОБА_3 .

З січня 2017 року позивач постійно проживала з сестрою ОСОБА_4 та її чоловіком ОСОБА_8 в кімнаті АДРЕСА_1 .

За весь час спільного проживання вони були пов`язані спільним побутом, разом вели спільне господарство, відвідували знайомих, дбали і турбувалися один про одного, мали спільний бюджет.

Позивач також зазначає, що вона здійснювала догляд за сестрою та її чоловіком, купувала їжу та ліки, допомагала вести господарство, дбала і турбувалася про них, також за власні кошти здійснила поховання померлих ОСОБА_8 та ОСОБА_4 .

Після смерті сестри ОСОБА_4 , позивач залишилась проживати у кімнаті сама, оплачуючи усі комунальні послуги, іншим житлом не володіє, що й стало підставою для звернення до суду із даним позовом.

Ухвалою суду від 16.04.2021 року відкрито провадження у справі за загальними правилами позовного провадження та призначено до підготовчого розгляду.

Ухвалою суду від 17.05.2021 року підготовче провадження закрито та справу призначено до судового розгляду.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала в повному обсязі за обставин, викладених в позовній заяві, просила суд позов задоволити. Судові витрати просила залишити за позивачем.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні при розгляді справи поклався на думку суду.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 суду пояснили, що ОСОБА_3 дійсно з січня 2017 року постійно проживала за адресою АДРЕСА_4 та здійснювала постійний догляд за сестрою ОСОБА_4 та її чоловіком ОСОБА_8 , купувала їм їжу та ліки, допомагала вести господарство, робила ремонт, дбала і турбувалася про них, також за власні кошти здійснила поховання померлих ОСОБА_8 та ОСОБА_4 .

З`ясувавши позицію сторін, вислухавши пояснення свідків, дослідивши матеріали цивільної справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов обґрунтований і підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що відповідно до Свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 виданого 14 квітня 1981р., батьками ОСОБА_4 є: мати - ОСОБА_5 та батько - ОСОБА_6 .

Відповідно до свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 від 09.12.2020 р. батьками ОСОБА_3 є: мати - ОСОБА_5 та батько - ОСОБА_6 .

19.08.2014 року ОСОБА_4 уклала шлюб із ОСОБА_8 , який був зареєстрований Виконавчим комітетом Мізяківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, про що складено відповідний актовий запис за № 07 від 19.08.2014 р. та видано Свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_2 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб від 10.12.2020 року, ОСОБА_3 зареєструвала шлюб із ОСОБА_13 та змінила своє дошлюбне прізвище на « ОСОБА_3 ».

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_8 , про що в книзі реєстрації актів про смерть зроблений відповідний актовий запис №954 та видано Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_4 від 30.03.2020 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 , про що в книзі реєстрації актів про смерть зроблений відповідний актовий запис №1736 та видано Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_5 від 17.06.2020 р.

Згідно розпорядження №34 Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М.І. Пирогова від 15.12.1983 року ОСОБА_4 вселилася до гуртожитку по АДРЕСА_1 .

Відповідно до ордера №104 від 20.09.2005 року, виданого Обласною клінічною лікарнею ім. М.І. Пирогова, ОСОБА_8 отримав право на вселення до кімнати гуртожитку по АДРЕСА_1 .

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08.11.2016 року визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_8 право користування житловим приміщенням, а саме кімнатою АДРЕСА_1 .

Відповідно до витягу з рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради №1132 від 11.06.2020 року надано дозвіл житлово-експлуатаційній конторі укласти договір житлового найму на кім. АДРЕСА_1 з ОСОБА_4 .

Згідно акту №1324 від 07.12.2020р. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживали разом та вели спільне господарство за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається із Акта обстеження житлового приміщення від 07.12.2020 року, затвердженого директором ТОВ "ЖЕО", зі слів сусідів встановлено, що ОСОБА_3 , з січня 2017 року постійно проживала без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , до дня смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Із Акта обстеження житлового приміщення від 07.12.2020 року, затвердженого директором ТОВ "ЖЕО" вбачається, що ОСОБА_3 , з січня 2017 року постійно проживала без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 24.02.2021 року, ОСОБА_8 протягом 5 років хворів на гіпертонічну хворобу і цукровий діабет І типу; в квітні 2017 року переніс гостре порушення мозкового кровообігу на грунті гіпертонічної хвороби ІІІ ст., мав місце правобічний геміпарез з порушенням функції опори та ходи, порушення мови і амнестичні розлади. За станом здоров`я потребував постійної сторонньої допомоги.

Згідно виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 24.02.2021р. ОСОБА_4 хворіла на рак молочної залози з серпня 2018 року, отримала сім курсів поліхіміотерапії. За станом здоров`я потребувала постійної сторонньої допомоги.

ОСОБА_3 за власні кошти здійснила поховання померлих ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про поховання від 29.03.2020 року та квитанцією до прибутково касового ордеру №818 від 12.06.2020 року.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом Відповідно до ст.1 ЗУ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» сфера дії цього Закону поширюється на громадян, які не мають власного житла, більше п`яти років на законних підставах зареєстровані за місцем проживання у гуртожитках та фактично проживають у них.

Нормами ст. 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров`я й добробуту її самої та її родини». Невід`ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (ст. 10). При цьому, як вбачається із п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання. Повага до права людини на житло закріплена також у ст.8 Європейської Конвенції з прав людини основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Статтею 2 ЗУ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» визначено, що громадяни, на яких поширюються дія Закону, можуть реалізувати конституційне право на житло шляхом приватизації житла у гуртожитку.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір проживання в Україні» місцем проживання фізичної особи вважається адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Відповідно до п.п. 6, 14 ст.18 вказаного Закону про права мешканців гуртожитків органи місцевого самоврядування у житловій сфері щодо приватизації громадянами житла у гуртожитках: здійснюють володіння, використання, управління, експлуатацію переданих територіальним громадам згідно з цим Законом гуртожитків (безпосередньо чи через визначеного виконавчим органом ради управителя); укладають та розривають договори найму житла у гуртожитках, що є власністю відповідних територіальних громад.

Режим проживання в гуртожитку регулюється нормами ЖК УРСР, а права та обов`язки сторін регламентуються також Правилами користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992р. №572, та Примірним положенням про гуртожитки, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986р. №208.

Відповідно до ст. 130 ЖК УРСР порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Статтею 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1, ч.2 ст. 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Відповідно до ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до ч.1 ст. 106 ЖК України повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним право на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача.

Як зазначено у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. № 9 (з подальшими змінами) «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» наявність або відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11.07.2012 р. № 6-60цс-12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (ч.ч.1,2 ст. 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ч.2 ст. 65 ЖК УРСР).

Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір проживання в Україні» місцем проживання фізичної особи вважається адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частинами першою та другою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним ОСОБА_3 , враховуючи зазначене вище, заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення в повному обсязі.

За клопотанням позивача та її представника, судові витрати підлягають залишенню за позивачем.

Керуючись ст.ст. 9, 61, 64, 65, 106 ЖК УРСР, 29, 310, 311 ЦК України та ст.ст. 4, 95, 175-177 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Вінницької міської ради про визнання права користування житлом - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_3 право користування приміщенням, а саме: кімнатою АДРЕСА_1 .

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення може бути оскаржено до Вінницького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження , якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 06.07.2021 року.

Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_6 , зареєстрована в АДРЕСА_6 .

Відповідач: Виконавчий комітет Вінницької міської ради, ЄДРПОУ 03084813, адреса місця знаходження: м. Вінниця, вул. Соборна, 59.

Суддя: