Рішення № 98057656, 16.06.2021, Франківський районний суд м. Львова

465/3764/18

2/465/523/21

РІШЕННЯ

Іменем України

16.06.2021 року Франківський районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді Мартьянова С.М.

при секретарі Турчак М.І.

за участю представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Державної установи "Інститут патології крові та трансфузійної медицини національної академії медицини національної академії медичних наук України" про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В

Позивач звернулась до суду з позовною заявою до відповідача про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позовну заяву мотивує тим, що до 02.06.2018 року позивач працювала у на посаді головного бухгалтера., начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності. 02.06.2018 року директором видано наказ № 29-к про звільнення згідно п.1 ст.36 КЗпП України , а саме за угодою сторін. Підставою для звільнення стала заява позивачки від 02.05.2018 року. Позивач вважає, що її звільнення відбулося із порушенням норм чинного трудового законодавства, що полягає в наступному. 02.05.2018 року позивачкою дійсно була написана заява про намір звільнитися з роботи з 15.05.2018 року, яка була подана до адміністрації відповідача за 14 днів перед запропонованою з боку позивача датою звільнення, а саме 15.05.2018 року. Враховуючи конфліктну ситуацію, що склалася між з директором, яка призвела до погіршення стану здоров`я позивачки, з 14.05.2018 року по 01.06.2018 року перебувала на лікарняному. Відповідні листки непрацездатності були здані до бухгалтерії установи. На заяву від 02.05.2018 року позивачка отримала від відповідача лист від 14.05.2018 року з тексту якого дізналася, що їй відмовлено у звільнені у зв`язку із неможливістю правильно визначити підставу звільнення та запропоновано подати іншу заяву згідно чинного законодавства. Жодних інших заяв позивачкою подано не було. Однак, коли позивачка 04.06.2018 року вийшла на роботу після тимчасової втрати працездатності, то дізналася, що саме в даний день директором установи виданий наказ про її звільнення з 02.06.2018 року згідно п.1 ст. 36 КЗпП України. Крім того, позивач зазначає, що згідно положень колективного договору, що діє на підприємстві, працівникам, в тому числі позивачці, встановлений 5-денний робочий тиждень, субота та неділя вважаються вихідними днями. Однак звільнення відбулось у вихідний день. Згідно вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, яка в свою чергу визначає, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Всі дані норми відповідачем були порушенні. З наведених підстав, просить позов задоволити.

Представником відповідача 20.07.2018 року подано відзив на позовну заяву. Згідно якого, позов заперечив. Зазначає, що ОСОБА_3 дійсно написала заяву з наміром звільнитися з займаної посади з 15 травня 2018 року, яка була датована 2 травня 2018р. Дана заява від імені позивачки була подана ОСОБА_4 - провідним економістом, яка на той час виконувала обов`язки головного бухгалтера, саме 14 травня 2018р., що стверджується датою реєстрації на заяві, яка знаходиться в адміністрації відповідача. Зазначає, що не відповідає дійсності твердження позивачки, що вона особисто подала заяву саме 2 травня 2018р., тобто за 14 днів перед запропонованою з її боку датою звільнення. Цього дня, 14.05.2018 року, представник відповідача направив позивачці листа про невідповідність даної заяви вимогам КЗпП, унеможливлює правильно визначити статтю її звільнення та запропонував подати нову заяву у відповідності до чинного законодавства. 04 червня 2018р. позивачка на роботу не вийшла, тому об 18.16 год. директор зателефонував із службового номера телефону НОМЕР_1 на домашній номер телефону позивачки НОМЕР_2 і запропонував вийти на роботу та уточнити умови звільнення її з роботи. Позивачка категорично відмовилася виходити на роботу, писати нову заяву на звільнення та надавати будь-які пояснення з приводу свого звільнення та про причини відсутності на роботі 04.06.2018 р. Оскільки 5 червня 2018р. позивачка на роботу знову не вийшла, іншої заяви вона не подала, було прийнято рішення звільнити її з роботи за угодою сторін з 2 червня 2018 року, про що видано Наказ № 29-к на звільнення, який було датовано 4 червня 2018р. Наказ підписано директором державної установи 5 червня 2018р. та здано в бухгалтерію відповідача 6 червня 2018р., про що свідчать підписи в.о. головного бухгалтера ОСОБА_4 та провідного економіста Стельмах І.М. 05 червня 2018р. позивачці було направлено листа, в якому повідомлялося про звільнення з роботи, запропоновано здати по акту матеріальні цінності і документацію відділу та отримати трудову книжку в зручний для неї час. На той час були всі підстави звільнити позивачку відповідно до ст.40 ч.1 п.4 КУпАП України за прогул, однак було прийнято рішення звільнити її за угодою сторін за етичних міркувань, оскільки позивачка пропрацювала в даній установу більше 20 років була досвідченим працівником. Оскільки позивачка не вийшла на роботу 4, 5 та 6 червня 2018р. було прийнято рішення у вказані дні задокументувати прогули та скласти відповідні акти невиходу на роботу. Враховуючи пасивну поведінку позивачки, було прийнято рішення скасувати наказ № 29-к, оскільки датою звільнення було помилково зазначено вихідний день. Після чого було підготовлено наказ про звільнення позивачки за прогул з 6 червня 2018 року. Просить закрити провадження.

Позивачкою 24.09.2018 року подано заяву про зміну предмету та підстав позову, враховуючи, що директором самостійно скасовано №29-к від 04.06.2018 року про звільнення ОСОБА_3 згідно п.1 ст.36 КЗпП. Просить визнати незаконним та скасувати наказ №30-к від 06.06.2018 року виданий директором Державної установи «Інститут патології крові та трансфузійної медицини національної академії медичних наук України» про звільнення ОСОБА_3 з роботи згідно ч.1 п.4 ст.40 КЗпП України. Поновити позивачку на роботі на посаді головного бухгалтера в Державній установі «Інститут патології крові та трансфузійної медицини національної академії медичних наук України». Стягнути з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Поновити строк на звернення з позовом.

Представник відповідача 16.10.2018 року звернувся із запереченням на заяву про поновлення строку на звернення до суду, в якій зазначає наступне. 20 липня 2018р. рекомендованим листом з повідомленням про вручення ОСОБА_3 було направлено відзив на позовну заяву та копію наказу №30-к від 06.06.2018 року про те, що вона звільнена з роботи з 06.06.2018 року на підставі ч.1 п.4 ст.40 КЗпА України. Згідно повідомлення про вручення рекомендованого листа ОСОБА_3 отримала відзив та копію даного наказу 25.07.2018 року і саме з цієї дати розпочинається термін – один місяць на звернення до суду. Цього ж дня 20.07.2018 року зазначені документи було здано в канцелярію суду для доручення до матеріалів справи. Відповідно до ч.1 ст.233 КУпАП України просить відмовити в поновлення строку на звернення до суду з позовом про скасування наказу №30-к від 06.06.2018 року. Також 16.10.2018 року звернувся представник відповідача з відзивом на заяву про зміну предмета та підстав позову.

Свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 підтвердили, що позивачка 04.06.2018 року після лікарняного вийшла на роботу, перебувала у свому кабінеті. На роботі обговорювалось незаконне звільнення позивачки, яку в телефонному режимі керівництво повідомило про звільнення.

Свідок ОСОБА_6 , яка працює бухгалтером по виплаті, ствердила, що проводила розрахунок після звільнення ОСОБА_3 . Наказу 04.06.2018 року не було. Позивачка в цей день була на роботі.

Свідок ОСОБА_7 підтвердили, що вона 03.06.2018 року провідувала позивачку, остання передала їй листок непрацездатності.

Свідок ОСОБА_5 ствердила, що директор ініціював комісію для здійснення перевірки, чи дійсно позивачка перебувала на лікарняному, позивачка була на роботі о 08:30 год. 04.06.2018 року.

Свідкок ОСОБА_8 , начальник відділу кадрів, ствердила, що 04.06.2018 року за її участю складались акти про відсутність на роботі позивачки. В телефонному режимі з`ясовували в позивачки про причини її неявки.

Свідок ОСОБА_9 , завідувач відділу науково-організаційної роботи, ствердив, що за його участю складались акти про відсутність на роботі позивачки. В телефонному режимі з`ясовували в позивачки про причини її неявки, розмова відбувалась із включеним режимом гучномовця і всі присутні чули зміт їх розмови. Керівник тактовно спілкувався з позивачкою і так і не зміг зясувати поважність причини відсутності позивачки 04.06.2018 року на робочому місці.

Заслухавши думку учасників судового провадження, покази свідків, дослідивши матеріали справи та всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підставний та підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач працювала у на посаді головного бухгалтера., начальника відділу бухгалтерського обліку Державної установи "Інститут патології крові та трансфузійної медицини національної академії медицини національної академії медичних наук України".

Директором 02.06.2018 року видано наказ № 29-к про звільнення позивачки згідно п.1 ст.36 КЗпП України. Підставою для звільнення стала заява позивачки від 02.05.2018 року.

З 14.05.2018 року по 01.06.2018 року перебувала на лікуванні у зявзку із тимчасовою втратою працездатності, що стверджується листком непрацездатності.

Видано наказ по кадрах №29-к 04.06.2018 року, згідно якого до вирішення питання заміщення посади головного бухгалтера-качальника відділу бухгалтерського обліку та звітності, тимчасово виконувати обов`язки доручено провідному економісту відділу Попович Л.М.

Як встановлено в судовому засіданні позивачка 4, 5 та 6 червня 2018р. була відсутня на робочому місці, що стверджується наданими суду актами про відсутність на роботі 4, 5 та 6 червня 2018р. та підтверджено в судовому засіданні свідками ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . Враховуючи пасивну поведінку позивачки, відповідачем було прийнято рішення скасувати наказ № 29-к, оскільки датою звільнення було помилково зазначено вихідний день. Після чого було видано наказ про звільнення позивачки за прогул з 6 червня 2018 року.

Суд критично оціню покази свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , що позивачка 04.06.2018 року після лікарняного вийшла на роботу, оскільки робочий день розпочинається з 9:00 год. та свідок ОСОБА_7 передавала листок непрацездатності.

20 липня 2018р. рекомендованим листом з повідомленням про вручення ОСОБА_3 було направлено відзив на позовну заяву та копію наказу №30-к від 06.06.2018 року про те, що вона звільнена з роботи з 06.06.2018 року на підставі ч.1 п.4 ст.40 КЗпА України.

Згідно пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц).

Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

За правилами ст. 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

За п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності може бути розірваний власником або уповноваженим органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Відповідно до положень ст. ст. 147, 147-1, 149 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Законодавством не визначено переліку обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим із поважних причин, тому суд вирішує питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, виходячи з конкретних обставин і враховуючи будь-які докази з числа передбачених ст. 76 ЦПК України. При цьому відсутність працівника на роботі за станом здоров`я може підтверджуватися не лише листком непрацездатності, а й довідкою медичної установи, випискою з медичної карти амбулаторного хворого, а також показаннями свідків чи іншими доказами.

Такий висновок зроблено у постанові ВСУ від 27 червня 2018 року у справі №799/3487/16-ц, від 31 травня 2018 року у справі № 324/1102/16-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 листопада 2017 року у справі № 182/2686/14-ц. Крім того суд враховує Постанову ВС України від 08 січня 2020 року у справі № 153/1339/17

У статті 51КЗпП України закріплено гарантію держави на правовий захист працівників від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За приписами ст. ст. 12, 81, 89 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достовірність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відтак суд приходить до висновку, що наказ №30-к від 06.06.2018 року про те, що позивачка ОСОБА_3 звільнена з роботи з 06.06.2018 року на підставі ч.1 п.4 ст.40 КЗпА України у відповідності до вимог законодавства. Як вбачається з матеріалів справи 20 липня 2018р. рекомендованим листом з повідомленням про вручення ОСОБА_3 було направлено відзив на позовну заяву та копію наказу №30-к від 06.06.2018 року про те, що вона звільнена з роботи з 06.06.2018 року на підставі ч.1 п.4 ст.40 КЗпА України.

Згідно повідомлення про вручення рекомендованого листа ОСОБА_3 отримала відзив та копію даного наказу 25.07.2018 року і саме з цієї дати розпочинається термін – один місяць на звернення до суду. Однак позивачка звернулась до суду з заявою про зміну предмету та підстави позову лише 24.09.2018 року, тобто з пропуском місячного терміну на оскарження наказу про звільнення в контексті ст.233 КУпП України.

Водночас згідно з ст. 233 КЗпП України працівник може звернутись з заявою про вирішення трудового спору до суду у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки, а згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною є підставою для відмови у позові. Про застосування позовної давності до спірних правовідносин заявлено відповідачем.

Пленум Верховного Суду України в п. 6 постанови від 29 грудня 1996 року № 11 (зі змінами) «Про судове рішення» також роз`яснив, що встановивши пропуск строку для звернення до суду без поважних причин, суд в рішенні вказує про відмову в позові з цих підстав.

При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення ЄСПЛ, як правило, враховує: 1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки; 2) поведінку заявника; 3) поведінку державних органів; 4) перевантаження судової системи; 5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (справи «Бочан проти України», «Смірнова проти України», «Федіна проти України», «Матіка проти Румунії» та інші.

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об`єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

Процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року в справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії», («Perez de Rada Cavanilles v. Spain»), заява №28090/95).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року (пункт 47, заява №3236/03) суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їхня свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

Суд враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення від 10 лютого 2010 року в справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (пункт 29 рішення від 09 грудня 1994 року в справі «Ruiz Torija v. Spain» («Руїс Торіха проти Іспанії»), заява №18390/91).

Також суд звертає увагу на необхідність застосування принципу пропорційності, який є принципом цивільного судочинства ( ст. 11 ЦПК України), забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідача та загальними інтересами.

Відтак суд не приймає доводи позивачки та представника про те, що станом на 25.09.2018 року позивачка з наказом не ознайомлена. Дане твердження спростовується, наявним у справі рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, копію даного наказу позивачка отримала 25.07.2018 року. Такий висновок обумовлено тим, що обчислення строку з дня вручення копії наказу про звільнення або трудової книжки є лише конкретизацією загального правила про обчислення строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його суб`єктивних трудових прав. Відтак перебіг строку для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі обчислюється з дня отримання наказу, а саме 25.07.2018 року. Інших об`єктивних підстав для поновлення строку звернення до суду, суд не знайшов. Отже суд доходить до висновку, що ОСОБА_3 , знаючи про своє звільнення та про наявність наказу про звільнення так як їй стало відомо 25.07.2018 року, про що ствердив представник позивачки під час судового розгляду справи, майже 2 місяці з часу звільнення, не оспорювала у суді незаконність свого звільнення. Суд зазначає, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише такі, які об`єктивно унеможливлюють або створюють істотні перешкоди для своєчасного вчинення відповідних процесуальних дій, а наведені позивачем причини до таких віднести не можливо.

На підставі викладеного, суд встановлює, що позивачкою не доведена безперервність поважних причин пропуску строку звернення до суду, тому позовні вимоги про скасування оскарженого наказу та поновлення на роботі підлягають відмові у зв`язку з пропуском місячного строку звернення до суду. Інші позовні вимоги є похідними від вказаних вимог захисту права на працю, тому також не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 4, 13, 81, 141, 259, 263, 265, 354 Цивільного процесуального кодексу України,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Державної установи "Інститут патології крові та трансфузійної медицини національної акедімії медицини національної академії медичних наук України" про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу – відмовити.

Сторони у справі:

Позивач: ОСОБА_3 , ІПН НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ;

Відповідач: Державна установа "Інститут патології крові та трансфузійної медицини національної академії медицини національної академії медичних наук України", код ЄДРПОУ 02012088, адреса: м.Львів, вул.Генерала Чупринки, 45.

Рішення суду може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 25.06.2021 року.

Суддя Мартьянова С.М.