Рішення № 98008667, 30.06.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 червня 2021 року м. Київ № 826/11780/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Служби зовнішньої розвідки України

про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Служби зовнішньої розвідки України, та з урахуванням поданих 05.09.2016 р., 23.09.2020 р., заяв про уточнення та збільшення позовних вимог, прийнятих судом до розгляду, остаточно просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 07.07.2016 р. №299дск про звільнення ОСОБА_1 з посади директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України та публічної служби на підставі підпункту 8 пункту 1 статті 83Закону України «Про державну службу» (в разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»);

- поновити ОСОБА_1 на публічній службі та на посаді директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України або іншій рівнозначній посаді (кадрового складу) з 07.07.2016 р.;

- зобов`язати відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади»;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з наступного за днем звільнення - з 08 липня 2016 року й до моменту фактичного поновлення на публічній службі та на посаді директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України або на іншій рівнозначній посаді;

- стягнути з Служби зовнішньої розвідки України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 495 000,00 грн;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць;

- зобов`язати відповідача розмістити на офіційному сайті відомства офіційне письмове вибачення перед ОСОБА_1 за видання протиправного індивідуального акту і тривале (багаторічне) грубе порушення конституційних прав, утримувати це вибачення на сайті протягом терміну, загальної тривалості протиправних прав (в днях, від дати звільнення, до дати фактичного поновлення;

- зобов`язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення.

Обґрунтовуючи позов, позивач зазначає, що з 07.04.2014 року проходив службу в Службі зовнішньої розвідки України як співробітник кадрового складу, з 16.04.2016 р. обіймав посаду директора 5 департаменту СЗР України.

Після набрання чинності Законом України «Про очищення влади» позивач 24.06.2016 р. подав заяву, в якій повідомив, що до нього не застосовуються заборони, передбачені зазначеним Законом. Проте, на підставі висновку про результати перевірки, з яким, як зазначає позивач, його не ознайомили, відповідно до наказу т.в.о. Голови СЗР України від 07.07.2016 р. №299дск ОСОБА_1 звільнено з державної служби та з посади, яку він обіймав.

Посилаючись на те, що ніколи своїми діями та рішеннями, діями чи бездіяльністю не здійснював заходів, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , 28 років служив Батьківщині, позивач вважає, що оскаржуваним наказом відповідачем порушено положення Конституції України, КЗпП України, Закону України «Про державну службу», Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також інші норми національного та міжнародного законодавства, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 серпня 2016 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/11780/16, призначено судовий розгляд справи на 08 вересня 2016 року. Іншою ухвалою від 15 серпня 2016 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача про вжиття заходів забезпечення позову.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2016 року задоволено клопотання позивача, зупинено провадження у справі 826/11780/16 до вирішення Конституційним Судом України об`єднаної справи за конституційним поданням Верховного Суду України від 17.11.2014 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2 та 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України від 16 вересня 2014 року №1682-VІІ «Про очищення влади»,конституційного подання сорока семи народних депутатів України від 20.01.2015 р. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої та шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої та восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 16 вересня 2014 року №1682-VІІ «Про очищення влади», конституційного подання Верховного Суду України від 16.03.2015 р. щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7,8,9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням частини третьої статті 22, статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України.

Разом з тим, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Від Служби зовнішньої розвідки України 27 квітня 2020 року надійшов відзив на позовну заяву, з якого вбачається, що відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону,застосовується до осіб, які були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей).

На виконання положень Закону №1682-VII проведено перевірку відомостей, зазначених у особових справах та/або трудових книжках, зокрема, позивача, за результатами якої складено довідку, відповідно до якої виявлено окремі документи про закінчення ОСОБА_1 . Московського вищого прикордонного командного училища КДБ СРСР імені Мосради, а також обставини проходження ним з 1988 по 1990 роки військової служби у Львівському прикордонному загоні КДБ СРСР, з яких вбачаються відомості про закінчення ОСОБА_1 вищого навчального закладу КДБ СРСР та був штатним працівником КДБ СРСР.

На підставі довідки видано оскаржуваний наказ від 07.07.2016 р. №299дск про звільнення ОСОБА_1 з посади директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України та публічної служби на підставі підпункту 8 пункту 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» (в разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»).

Відповідач стверджує, що звільнення позивача відбувалося відповідно до положень чинного законодавства, у зв`язку з чим просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 серпня 2020 року поновлено провадження у справі №826/11780/16, подальший розгляд справи визначено провадити суддею одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, запропоновано сторонам подати додаткові докази на підтвердження своєї позиції або письмові пояснення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року прийнято заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 23.09.2020 року у справі №826/11780/16.

Від позивача 25 березня 2021 року надійшли додаткові пояснення, якими позивач підтримує позовні вимоги з наведених у позові підстав, надає розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також моральної шкоди.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, чинній від 15 грудня 2017 року.

Оцінивши наявні у справі документи і матеріали, належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, судом встановлено наступне.

З послужного списку позивача а.с.76-95, вбачається, що з 07.04.2014 року ОСОБА_1 проходив службу в Службі зовнішньої розвідки України як співробітник кадрового складу, з 16.04.2016 р. обіймав посаду директора 5 департаменту СЗР України.

Після набуття чинності Законом України «Про очищення влади», Порядком проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 р. №563 (зі змінами), Плану проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади», затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року №1025-р у СЗР України видано наказ від 14.06.2016 р. №136 «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» посадових та службових осіб Служби зовнішньої розвідки України», відповідно до пункту 1 якого з 17.06.2016 р. таку перевірку розпочато.

Заходи з очищення влади (люстрації) здійснювалися щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Національного банку України (пункт 7 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади».

Відповідно до довідки про результати перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади» (а.с.73) згідно пунктів 1,2 частини п`ятої статті 5 Закону України «Про очищення влади» та Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 р. №563, СЗР України стосовно ОСОБА_1 проведено перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частиною третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

У довідці зазначено, що Управлінням кадрів СЗР України за результатами аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1 , виявлені окремі документи (копія диплому НОМЕР_1 про закінчення Московського вищого прикордонного командного училища КДБ СРСР імені Мосради та витяг з послужного списку із записом про проходження з 1988 по 1990 роки військової служби у Львівському прикордонному загоні КДБ СРСР) та ті обставини, що ОСОБА_1 був штатним працівником КДБ СРСР.

За результатами перевірки та складеної довідки наказом т.в.о. Голови СЗР України №299-ос від 07.07.2016 р. позивача звільнено з державної служби за підпунктом 8 пункту 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» (у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»).

Незгода з підставами звільнення, та висновками за результатами перевірки за Законом України «Про очищення влади» зумовили звернення позивача до суду з даним позовом.

Також з матеріалів справи судом встановлено, що відповідно до постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.11.2017 р. у справі №826/11778/16, що набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність посадових осіб Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій Служби зовнішньої розвідки України щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 23 лютого 2016 року про надання статусу учасника бойових дій під час проведення АТО та не прийняття у місячний строк рішення за результатами її розгляду.

Окрім того, згідно рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2019 року у справі №640/6309/19 зміненого постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2020 року, визнано протиправним та скасовано індивідуальний акт (рішення) Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій у Службі зовнішньої розвідки України про відмову у наданні ОСОБА_1 статусу учасника бойових дій - антитерористичної операції, що оформлено протоколом від 12.10.2018 р. №53, зобов`язано Комісію з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій у Службі зовнішньої розвідки України надати ОСОБА_1 статус учасника бойових дій - антитерористичної операції з 29 квітня 2016 року.

Отже, розглядаючи дану справу, суд виходить з того, що станом на час видання Службою зовнішньої розвідки України наказу від 14.06.2016 р. №136 «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» ОСОБА_1 відповідно до судових рішень мав статус учасника бойових дій - антитерористичної операції (з 29 квітня 2016 року).

Аналізуючи наявність правових підстав для видання оскаржуваного наказу, суд зазначає, що 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади», яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до частини другої статті 1 зазначеного Закону очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.

Законом №1682-VII визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.

Для застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII щодо таких посад передбачені два критерії здійснення люстрації, а саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України ОСОБА_2) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період за власним бажанням (події на Майдані), з відповідної посади.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей).

Водночас, відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними, Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України).

Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.

Випадки обмеження і звуження змісту і обсягу прав і свобод людини неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України. Так, у рішенні №5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) Конституційний Суд України зазначив: звуження змісту і обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняттями змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб їх існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними та загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії) вбачається неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У пункті "а" частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі " Матиєк проти Польщі ").

У рішенні ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» від 24 лютого 2020 року (остаточне) Суд дійшов того висновку, що Закон України «Про очищення влади» вплинув на заявників у трьох аспектах: їх звільнили з державної служби; до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років, та відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону «Про очищення влади».

Суд вважає, що поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої винагороди. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби, у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці. Відомості про застосування до заявників заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», було одразу оприлюднено, ще до того, як було розглянуто їхні позови. Закон «Про очищення влади» не вимагав будь-якого доведення індивідуальної вини, а його оголошена мета полягала в «очищенні» державної служби від осіб, які асоціювалися із «узурпацією влади», підривом основ національної безпеки та оборони і порушеннями прав людини. За таких обставин застосування заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», ймовірно було тісно пов`язано із соціальною та професійною стигматизацією, як стверджували заявники. Той факт, що на момент подій поведінка заявників була законною, є аспектом, який також може враховуватися під час оцінки необхідності втручання.

Усталений принцип практики Суду полягає у тому, що люстрація не може застосовуватись для покарання, відплати або помсти. Це також стосується оскаржуваних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади». Згідно з твердженнями Верховного Суду та доводами Уряду мета Закону «Про очищення влади» полягала у відновленні довіри до державних установ і захисті демократичної форми правління.

Проте цілком можливо, що зазначені цілі могли бути досягнуті шляхом застосування менш суворих заходів як, наприклад, якщо це можливо, відсторонення заявників від їхніх керівних посад після проведення індивідуальної оцінки та, якщо це можливо, переведення на менш відповідальні посади. Далекосяжний характер застосованих до заявників заходів у поєднанні з доволі гострими формулюваннями, використаними у статті 1 Закону «Про очищення влади» щодо цілей Закону, порушують питання про те, що деякі із цих заходів принаймні частково були вмотивовані помстою тим, хто асоціювався з попередньою владою.

У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації, які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (пункт 115 вказаного рішення).

Згідно статті 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 року (справа 26713/05)). Окрім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р.).

Однак, статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року).

Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: "За Законом "Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом "індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.

У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала: "Закон "Про люстрацію" не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів".

Крім того, Венеціанська комісія зауважила: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону "Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки" (Закону "Про люстрацію") колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: "... Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом..." (пункт 16 розділу А).

Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1096 "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Відповідно до пункту "і" Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.

Пунктом "h" зазначеної Рекомендації встановлено, "що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій".

Згідно статті 14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16 вересня 2014 року № 1678-VII "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони", в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.

Як вже встановлено судом і не заперечується відповідачами, оскаржуваним наказом від 07.07.2016 року №299дск ОСОБА_1 звільнено з посади директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України та публічної служби на підставі підпункту 8 пункту 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» (в разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»), а фактичною підставою його звільнення стала наявність інформації щодо закінчення ОСОБА_1 . Московського вищого прикордонного командного училища КДБ СРСР імені Мосради, а також обставини проходження ним з 1988 по 1990 роки військової служби у Львівському прикордонному загоні КДБ СРСР, з яких вбачаються відомості про закінчення позивачем вищого навчального закладу КДБ СРСР та зайняття ним штатної посади в органах КДБ СРСР.

Разом з тим, як стверджує позивач, і такі твердження підтверджуються матеріалами справи, 26.04.2010 року він добровільно звільнився з публічної (військової служби (з посади заступника керівника прикордонної розвідки). У період з квітня 2010 року по квітень 2014 року перебував у запасі Збройних Сил України, жодного відношення до публічної служби в зазначений період не мав.

Доказів того, що позивач здійснював заходи, сприяв їх здійсненню, спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони або порушення прав і свобод людини не представлено.

Після того, як Україна зіткнулася із зовнішньою агресією позивач повернувся на публічну службу та за зразкове виконання службових обов`язків нагороджувався відзнаками, отримував позитивну оцінку, дисциплінарних стягнень не мав.

При цьому, виходячи з викладеного вище, метою Закону України «Про очищення влади» є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Виходячи з мети Закону, на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов`язаний був здійснити певні заходи щодо встановлення особистої участі ОСОБА_1 та доведення його вини у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Під час розгляду справи суду не надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, а отже, його вина у сприянні узурпації влади жодним чином не встановлена.

Звільнивши позивача з посади лише з обставин наявності відомостей щодо навчання в Московському вищому прикордонному командному училищі КДБ СРСР імені Мосради, а також обставин проходження ним з 1988 по 1990 роки військової служби у Львівському прикордонному загоні КДБ СРСР, з яких також вбачаються відомості про закінчення позивачем вищого навчального закладу КДБ СРСР та зайняття ним штатної посади в органах КДБ СРСР, фактично застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 резолюції №1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку. Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.

У пункті 13 цієї ж резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.

Натомість, у Законі України «Про очищення влади» термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.

Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.

Окрім того, суд зазначає, що заборона, передбачена частинами третьою, четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» не застосовується до осіб, зазначених у частинах другій - четвертій статті 3 цього Закону, які визнані учасниками бойових дій під час проведення антитерористичної операції на сході України, а також під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ у Донецькій та Луганській областях у встановленому законодавством порядку (частина сьома статті 1 Закону України «Про очищення влади»).

Як вже встановлено судом, відповідно до судових рішень ОСОБА_1 визнаний учасником бойових дій - антитерористичної операції (з 29 квітня 2016 року), тобто ще до видання наказу СЗР України від 14.06.2016 р. №136 «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» посадових та службових осіб Служби зовнішньої розвідки України та початку з 17.06.2016 р. люстраційної перевірки в СЗР України.

Під час перевірки відповідачу такі обставини відомі не були, проте суд враховує їх станом на час розгляду даної справи.

Отже, на ОСОБА_1 не розповсюджується норма щодо застосування заборони («амністії»), передбаченої пунктом 7 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Зазначена обставина є суттєвим юридичним фактом в даній адміністративній справі №826/11780/16, і є одночасно окремою підставою для визнання оскаржуваного наказу СЗР України протиправним та його скасування.

Отже, зазначеним у сукупності підтверджується, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення ОСОБА_1 . Службою зовнішньої розвідки України не враховано основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.

Таким чином, оскільки суд дійшов висновку про безпідставність застосування до позивача положень Закону №1682-VII, не застосування СЗР України жодного правового інструментарію для доведення його вини у діях, викорінення яких ставиться у ньому за мету, суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу від 07 липня 2016 року №299дск з необхідністю його скасування, тобто задоволення позовних вимог позивача про поновлення на посаді.

Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За постановою Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі №6-33цс14 у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Оскільки звільнення позивача визнано судом протиправним, ОСОБА_1 підлягає поновленню на раніше займаній посаді із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За постановою Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі №6-33цс14 у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як способу відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

За таких обставин для забезпечення ефективного захисту прав позивача суд вважає, що ОСОБА_1 слід поновити на посаді директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України з 08 липня 2016 року (з дня, наступного за днем звільнення).

Згідно із правовим висновком, зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Згідно з пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (зі змінами та доповненнями, діючими на момент виникнення правовідносин) у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" № 13 від 24 грудня 1999 року зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Як встановлено судом з наявної у справі довідки фінансово-економічного управління СЗР України від 25.09.2016 р. №274 (т.1 а.с.57) заробітна плата позивача у травні та червні 2016 року (двох місяців, що передували звільненню) складала: 18 454,80 грн + 18 454,80 грн. = 36 909,60 грн. Кількість робочих днів у травні та червні 2016 року склала 19+19 днів = 38 днів.

Отже, середньоденний заробіток ОСОБА_1 станом на день звільнення 07 липня 2016 року склав: 36 909,60 грн / 38 робочих дня = 971,30 грн.

Таким чином, за період з 08.07.2016 р. по 31.12.2016 р. суд для обчислення враховує середньоденний заробіток позивача 971,30 грн х кількість робочих днів вимушеного прогулу 124 = 120 441,20 грн.

Станом на день звільнення позивача його посадовий оклад складав 8 615,00 грн.

Водночас, відповідно до пункту 10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, упродовж якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Як встановлено судом, постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 р. №15 затверджена Схема посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції органів у 2017 році», відповідно до якої оклад директора департаменту з 01.01.2017 року встановлено на рівні 9 115,00 грн.

Отже, коефіцієнт підвищення підлягає застосуванню з 01.01.2017 року та розраховується шляхом ділення окладу, встановленого після підвищення, на оклад до підвищення. Отже: 9 115,00 грн / 8 615,00 грн. = 1,06.

Враховуючи зазначений коефіцієнт середньомісячний заробіток позивача за період вимушеного прогулу до наступного підвищення посадового окладу (до 31.12.2017 р.) становить: 971,30 х 1,06 х 249 (кількість робочих днів) = 256 364,92 грн.

Надалі, з 01.01.2018 року у зв`язку з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 р. №15 в редакції постанови КМУ від 25.01.2018 р. №24, якою затверджено Схему посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2018 році» оклад за посадою позивача збільшено до 12 000,00 грн.

Отже, коефіцієнт підвищення з 01.01.2018 р. складає: 12 000,00 грн / 8 615,00 грн = 1,39.

Враховуючи зазначений коефіцієнт середньоденна заробітна плата позивача для обрахування середнього заробітку за період вимушеного прогулу з 01.01.2018 до наступного підвищення посадового окладу (до 01.01.2019 р.) становить: 971,30 х 1,39 х 250 = 337 526,75 грн.

З 01.01.2019 року згідно постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 р. №15 в редакції постанови КМУ від 06.02.2019 р. №102, якою затверджено Схему посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2019 році» оклад за посадою позивача збільшено до 14 520,00 грн.

Отже, коефіцієнт підвищення з 01.01.2019 р. складає: 14 520,00 грн / 8 615,00 грн = 1,69.

Враховуючи зазначений коефіцієнт середньоденна заробітна плата позивача для обрахування середнього заробітку за період вимушеного прогулу з 01.01.2019 до наступного підвищення посадового окладу (до 01.01.2020 р.) становить: 971,30 х 1,69 х 250 = 410 374,25 грн.

З 01.01.2020 року у зв`язку з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 р. №15 в редакції постанови КМУ від 15.01.2018 р. №16, якою затверджено Схему посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2020 році» оклад за посадою позивача збільшено до 19 900,00 грн.

Отже, коефіцієнт підвищення з 01.01.2020 р. складає: 19 900,00 грн / 8 615,00 грн = 2,31.

Разом з тим, суд приймає до уваги, що пункт 10 Постанови №100 був чинним до 11 грудня 2020 року (надалі був скасований згідно постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100, набрала законної сили 12.12.2020 року), тому застосовує даний пункт стосовно обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення лише по дату 11 грудня 2020 року.

Враховуючи зазначене середньоденна заробітна плата позивача для обрахування середнього заробітку за період вимушеного прогулу з 01.01.2020 до 11 грудня 2020 року становить: 971,30 х 2,31 х 238 = 534 001,31 грн.

Залишок періоду вимушеного прогулу з 12 грудня 2020 року по 30 червня 2021 року розраховується за загальним правилом, а саме: 971,30 грн х 134 робочих днів = 130 154,20 грн.

Разом сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить: 120 441,20 грн. + 256 364,92 грн. + 337 526,75 грн. + 410 374,25 + 534 001,31 грн. + 130 154,20 грн = 1 788 862,63 грн.

Розраховані судом суми наведені без відрахування податку на заробітну плату та інших обов`язкових платежів до бюджету.

Разом з тим, позивач надав відомості щодо свого працевлаштування після протиправного звільнення з СЗР України та отримання у зв`язку з цим доходу. Зокрема, відповідно до наявних у справі довідок Товариства з обмеженою відповідальністю «Украгроком» від 07 травня 2020 року №138, від 19 січня 2021 року №016 та від 01 березня 2021 року №060 позивач з 16 листопада 2018 року по 26 лютого 2021 року працював у зазначеному Товаристві на посаді заступника генерального директора з питань безпеки та отримав фактичний дохід (з відрахуванням податків та зборів) у загальному розмірі 850 480,80 грн.

Разом з тим, виплата середнього заробітку провадиться за весь час вимушеного прогулу, при цьому законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру.

Отже, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обчислюється, починаючи з дня звільнення особи і закінчується днем її поновлення на роботі, у зв`язку з чим суд не вбачає правових підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду, зокрема, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Суд дійшов висновку, що позивачем надано належні та необхідні докази, які свідчать про обґрунтованість заявлених позовних вимог в цій частині, які під час вирішення справи знайшли своє підтвердження. Відповідачем суду протилежного не доведено, не надано достатніх та переконливих доказів у підтримку своєї позиції щодо предмету адміністративного позову.

Також, суд вважає за необхідне задовольнити інші позовні вимоги позивача, зокрема зобов`язавши відповідача надати Реєстратору Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовані положення Закону України «Про очищення влади» - Міністерству юстиції України, відомості щодо відсутності підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», що сприятиме повному захисту прав, свобод та інтересів позивача.

Водночас, позовні вимоги в частині зобов`язання Служби зовнішньої розвідки України поновити позивача на рівнозначну посаду в СЗР України задоволенню не підлягають, оскільки такий спосіб захисту позивача виходить за рамки повноважень суду, визначених статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України, та відноситься у даному випадку до повноважень виключно суб`єкту владних повноважень - відповідача у справі.

В частині позовних вимог щодо стягнення з відповідачів моральної шкоди, яку позивач оцінює у 495 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно із частиною першою статті 237-1 Кодексу законів про працю України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За містом статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

- у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

- у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб; розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення; при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості; моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування; моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

За приписами частини другої вказаної вище статті, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

- якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

- якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

- в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до постанови Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб, відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Крім цього, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.05.2001 №5 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають три складові частини, за наявності яких і настає відповідальність, а саме:

- наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача;

- наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача;

- вини останнього в її заподіянні.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Як зазначив у позовній заяві позивач, заподіяна йому моральна шкода полягає в тому, що внаслідок протиправного звільнення його було ототожнене з особами, які вчинили злочин, що призвело до приниження його честі, гідності та ділової репутації перед іншими правниками та у суспільстві в цілому, заподіяло потужний морально-психологічний удар, спричинило зневіру в існуванні таких понять як законність і справедливість, заподіяло глибокі моральні страждання. Окрім того, позивач вказує, що своє життя присвячено ним вірному служінню Батьківщині, у зв`язку з чим він має нагороди, численні медалі, подяки, тому звільнення з необґрунтованих підстав призвело до морального стресу, який вплинув на загальний стан його здоров`я.

В постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд, поміж іншого, також зазначив, що психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення суб`єктом владних повноважень прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчити про заподіяння їй моральної шкоди.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини завжди призначається компенсація за порушення прав людини. Так рішенням від 27.07.2004 по справі «Ромашов проти України» Європейський суд з прав людини присудив заявнику у відшкодуванні моральної шкоди 3000 євро, хоча заявник не представив жодного документа на підтвердження своїх вимог про відшкодування моральної шкоди. У процесі розгляду заяви Суд звернув увагу на те, що згідно з правилом 60 Регламенту Суду будь-яка вимога щодо справедливої сатисфакції має містити перелік претензій і може бути представлено письмово разом з відповідними підтверджуючими документами або свідченнями, «без наявності яких (Суд) може відхилити вимогу повністю або частково». Проте суд врахував той факт, що в результаті виявлених порушень заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути відшкодована шляхом лише констатації судом факту порушення.

Право на відшкодування з урахуванням практики Європейського суду з прав людини повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, що спонукало б відповідача вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства, і зокрема, сприяло б зменшенню кількості і обсягів скарг і позовних заяв, які надходять на адресу національних судів та Європейського суду з України.

Відповідно до частини четвертої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 встановлено, що суди, зокрема, повинні з`ясувати, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно з пунктом 9 указаної постанови Пленуму Верховного Суду України розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

На переконання суду, заявлені позивачем позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди є адекватними та виправданими, проте, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості відповідно до встановлених судом обставин, суд вважає, що стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 18 500,00 грн, що дорівнюватиме розміру його середнього заробітку за один місяць, буде достатньою компенсацією за заподіяні йому моральні страждання.

Також суд не знаходить правових підстав для задоволення позовних вимог позивача в частині зобов`язання відповідача розмістити на офіційному сайті відомства офіційне письмове вибачення перед ОСОБА_1 за видання протиправного індивідуального акту і тривале (багаторічне) грубе порушення конституційних прав, утримувати це вибачення на сайті протягом терміну, загальної тривалості протиправних прав (в днях, від дати звільнення, до дати фактичного поновлення.

Суд зазначає, що обраний позивачем в цій частині спосіб захисту не відповідає положеннями статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки належним способом захисту прав позивача у даному випадку є визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу про звільнення зі служби.

Окрім того, суд не знаходить підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, оскільки не вбачає передумов для недобросовісної поведінки відповідача та не виконання ним цього судового рішення. Вимоги позивача щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення за таких обставин є передчасними.

Підсумовуючи викладене у сукупності, суд зазначає, що позивачем надано належні та необхідні докази, які свідчать про часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог, які під час вирішення справи знайшли своє підтвердження, та які суд задовольняє у найбільш ефективний спосіб.

Відповідачами суду протилежного не доведено, не надано достатніх та переконливих доказів у підтримку своєї позиції щодо предмету адміністративного позову.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд враховує, що розгляд справ про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється без сплати судового збору, через що підстави для розподілу судових витрат у даній справі відсутні.

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 139, 242-246, 250, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ т.в.о Голови Служби зовнішньої розвідки України №299дск від 07 липня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України та публічної (державної) служби на підставі підпункту 8 пункту 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» (в разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»).

3. Зобов`язати Службу зовнішньої розвідки України поновити ОСОБА_1 на посаді директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України з 08 липня 2016 року.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Служби зовнішньої розвідки України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 липня 2016 року по 30 червня 2021 року у розмірі 1 788 862,63 грн (один мільйон сімсот вісімдесят вісім тисяч вісімсот шістдесят дві грн 63 коп.).

6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Служби зовнішньої розвідки України на користь ОСОБА_1 18 500,00 грн (вісімнадцять тисяч п`ятсот грн. 00 коп.) у відшкодування моральної шкоди.

7. Зобов`язати Державну податкову службу України надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

8. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць - 18 454,80 грн (вісімнадцять тисяч чотириста п`ятдесят чотири грн. 80 коп.) допустити до негайного виконання.

9. В решті позовних вимог та у задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення - відмовити.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 ), адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Служба зовнішньої розвідки України, адреса: 04107, м. Київ, вул.. Нагірна, 24/1, код ЄДРПОУ 33240845.

Суддя В.І. Келеберда