Рішення № 98002006, 25.06.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2021 р. Справа№200/4709/21

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Мозгової Н.А.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А0693 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

20.04.2021 року позивач, ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ), звернувся до суду з позовом до Військової частини А0693 (код ЄДРПОУ:26615169, місцезнаходження: Донецька область, м. Бахмут, вул.Чайковського, 8) про визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.08.2019 року по 10.03.2021 року включно, зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.08.2019 року по 10.03.2021 року включно.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він з 28.07.2016 року по 31.07.2019 року проходив військову службу у військовій частині А0693. Відповідно до наказу командира військової частини А0693 від 31.07.2019 року №218 його з 31.07.2019 року було звільнено з військової служби у запас та виключено зі списків особового складу військової частини А0693. Однак, при звільненні йому не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 28.07.2016 року по 28.02.2018 року та грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 – 2019 роки. На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12.08.2020 року у справі №200/4986/20-а відповідачем 29.12.2020 року виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2019 роки у сумі 19655,57 грн. На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28.09.2020 року у справі №200/6774/20-а відповідачем 11.03.2021 року виплачено індексацію грошового забезпечення у сумі 64965,54 грн. Вважає, що він має право на виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільнені за період з 01.08.2019 року по 10.03.2021 року включно.

Ухвалою суду від 26.04.2021 року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням (виклику) учасників справи.

Відповідач відзив на адміністративний позов не надав. Витребувані судом докази відповідачем також до суду не надані.

Відповідно до ч.4 ст. 159 КАС України подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Оскільки відповідачем не подано суду відзиву на позов без поважних причин, суд кваліфікує неподання відзиву як визнання позову в даній справі.

Розглянувши адміністративний позов, перевіривши доводи, викладені в адміністративному позові, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, суд встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_2 .

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 від 04.11.2016 року позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни – учасників бойових дій.

Згідно витягу з наказу командира військової частини польова пошта В2970 від 28.07.2016 року №225 солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 з 28.07.2016 року зараховано до списків особового складу, на всі види забезпечення.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини А 0693 від 31.07.2019 року №218 старшого солдата ОСОБА_1 , оператора оперативного відділення штабу військової частини А0693, звільненого наказом командира військової частини А0693 (по особовому складу) від 25.07.2019 року №170-РС з 31.07.2019 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Відповідно до наданих відомостей від 29.12.2020 року та від 11.03.2021 року позивачу 29.12.2020 року перерахована сума 19655,57 грн. та 11.03.2021 року перерахована сума 64965,42 грн.

Картка особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_2 свідчить, що грошове забезпечення останнього (без врахування ООС, індексації) складає за травень 2019 року – 10690, 13 грн., за червень 2019 року – 10690,13 грн.

Позивач, вважаючи наявним у нього права на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

На підставі статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу вказаних норм слідує, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей117,237-1цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме: в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Системний аналіз норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а тому, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено: при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

За правовою позицією Верховного Суду України, що викладена в справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченоїстаттею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 року у справі № 825/598/17.

Таким чином, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Так, передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення.

За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 від 26.02.2020 року Велика Палата Верховного Суду сформулювала таку правову позицію:

- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;

- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);

- аналізуючи застосування судами статей116та117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку діюстатті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;

- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Судом встановлено, що відповідачем поетапно проведено остаточний розрахунок з позивачем після дати звільнення: 29.12.2020 року сплачено 19655,57 грн. компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій; 11.03.2021 року сплачено 64965,42 грн. індексацію грошового забезпечення.

Таким чином, суд доходить висновку, що остаточний розрахунок з позивачем було проведено 11.03.2021 року, а не в день його звільнення 31.07.2019 року.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки свідчить про наявність у позивача права на отримання відшкодування на підставі статті 117 КЗпП України.

Середній заробіток згідно з частиною 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок № 100).

Відповідно пункту 5 цього Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 1, 2 пункту 8 вказаного Порядку).

Разом з цим, пунктом 6 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України07 червня 2018 року № 260 (далі - Порядок №260) визначено, що розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Таким чином, позивач отримував не заробітну плату, а грошове забезпечення військовослужбовців, яке розраховується за календарні дні.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що у травні 2019 року позивачу виплачено грошове забезпечення у розмірі 10619,13 грн., у червні 2019 року виплачено 10619,13 грн.

Таким чином, середньоденний розмір грошового утримання позивача становить 21380,26 / 61 календарний день = 350,49 грн.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в своїй постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19 зробив наступні правові висновки:

«58.Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначеністаттею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

59. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

60. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

61. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.

Позивача звільнено 31.07.2019 року, остаточний розрахунок проведено 11.03.2021 року.

Період затримки складає 589 календарних днів (з 31.07.2019 року по 11.03.2021 року).

Отже, розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 206682,61 грн. (350,49 х 589 календарний день).

Матеріалами справи підтверджено, що позивачу загальний розмір сум, які підлягали виплаті позивачу при звільненні становить 84620,99 грн. (29.12.2020 року перерахована сума 19655,57 грн. (грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій) та 11.03.2021 року перерахована сума 64965,42 грн.(індексація грошового забезпечення).

Розмір несвоєчасно сплачених грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення в загальному розмірі 84620,99 грн. складає 71,1% від загальної суми, що належала виплаті при звільненні.

За період з 31.07.2019 року по 11.03.2021 року кількість календарних днів складає 589.

Середньоденний заробіток позивача складає 350,49 грн.

Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку слід обраховувати наступним чином: 350,49 х 589 х 71,1% = 146777,85 грн.

Отже, загальний розмір середнього заробітку складе 146777,85 грн.

Водночас, враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності за статтею 117 Кодексу законів про працю України та виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, які визначені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, суд виходячи із обставин даної справи та окреслених Верховним Судом критеріїв, вважає за необхідним зменшити розмір відповідного відшкодування.

Так, тривалість періоду з моменту порушення прав позивача (липень 2019 року) і до моменту його звернення до суду з вимогою щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016 - 2019 роки (20.05.2020 року) та з вимогою щодо виплати індексації грошового забезпечення (21.07.2020 року), пов`язана із діями позивача, який не одразу після звільнення оскаржив бездіяльність відповідача щодо повного розрахунку.

Крім того, суд звертає увагу, що причиною затримки належних позивачу виплат є їх спірний характер, який обумовлювався відповідними судовими спорами. Відповідно, такі виплати були проведені відповідачем після набранням судовими рішеннями законної сили, з чого власне і виник значний період затримки розрахунку. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим власним трактуванням відповідачем діючих норм законодавства.

Отже, з огляду на встановлені обставини та з метою дотримання балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд доходить висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку, визначивши його в загальному розмірі 2000,00 грн.

Такий підхід суду узгоджується із висновком, викладеним Верховним Судом у подібних правовідносинах в постанові від 21.04.2021 року у справі № 360/3574/19.

Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає наступне.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зважаючи на фактичні обставини справи, суд вважає, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є стягнення з військової частини А0693 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 31.07.2019 року по 11.03.2021 року у розмірі 2000,00 грн.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1)на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2)з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3)обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6)розсудливо; 7)з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8)пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9)з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10)своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч.2 ст.2 КАС України).

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На підставі викладеного, зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності та з урахуванням того, що позивачем доведено правомірність пред`явленого позову в частині, а відповідачем доводи позовної заяви не були спростовані, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до положень ст.139 КАС України судовий збір не підлягає відшкодуванню, оскільки в даній справі позивач звільнений від сплати судового збору.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 8-10, 14, 139, 193, 242-246, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Військової частини А0693 (код ЄДРПОУ:26615169, місцезнаходження: Донецька область, м. Бахмут, вул.Чайковського, 8) про визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.08.2019 року по 10.03.2021 року включно, зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.08.2019 року по 10.03.2021 року включно – задовольнити частково.

Стягнути з Військової частини А0693 (код ЄДРПОУ:26615169, місцезнаходження: Донецька область, м. Бахмут, вул.Чайковського, 8) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 31.07.2019 року по 11.03.2021 року у розмірі 2000 (дві тисячі) грн. 00 коп.

У задоволенні решти частини позовних вимог – відмовити.

Повний текст рішення складено та підписано 25.06.2021 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Донецький окружний адміністративний суд.

Суддя Н.А. Мозговая