Рішення № 97968517, 25.06.2021, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2021 року ЛуцькСправа № 140/4208/21

Волинський окружний адміністративний суд у складі судді Каленюк Ж.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Волинської обласної державної адміністрації про визнання протиправним розпорядження та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася з позовом до Волинської обласної державної адміністрації (далі – Волинська ОДА) про визнання протиправним розпорядження від 22 січня 2021 року №24 «Про відмову у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»; зобов`язання надати відповідно до заяви від 08 квітня 2020 року дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва площею 0,12 га, яка розташована за межами села Забороль Луцького району.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 вказала, що у квітні 2020 року звернулася до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва площею 0,12 га, яка розташована за межами села Забороль Луцького району. Проте листом від 27 квітня 2020 року №Я-1567 Волинська ОДА відмовила їй у наданні такого дозволу з тих підстав, що вказана земельна ділянка належить до земель сільськогосподарського призначення і рекомендовано звернутися до Заборольської сільської ради. Ця відмова була предметом оскарження у судовому порядку та рішенням суду від 11 грудня 2020 року у справі №140/15555/20 відповідача зобов`язано повторно розглянути заяву. Виконуючи рішення суду, відповідач прийняв розпорядження від 22 січня 2021 року №24, яким знову відмовив у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва, але уже з іншої причини – бажана земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду.

Позивач вважає, що відповідач під час прийняття спірного рішення порушив частину сьому статті 118 Земельного кодексу України, якою визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки і така підстава, яку вказав відповідач, у цій нормі відсутня.

Позивач також зауважила, що відповідно до статті 56 Земельного кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у приватній власності. Можливість перебування земель лісового фонду у приватній власності передбачена і статтею 12 Лісового кодексу України. Ділянка, на яку вона претендує, не перебуває в користуванні державного підприємства, нікому не надавалася в користування та не передавалася у власність і на ній ніхто не веде ніякого лісового господарства. За інформацією, наданою Головним управлінням Держгеокадастру у Волинській області, запитувана земельна ділянка належить до земель лісового фонду як землі запасу. Це підтвердила і Луцька міська рада, на території якої знаходиться земельна ділянка.

З наведених підстав позивач просила позов задовольнити.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України).

У відзиві на позов відповідач позовні вимоги заперечив (а.с.30-38). В обґрунтування цієї позиції вказав, що за результатами повторного (на виконання рішення суду) розгляду заяви позивача від 08 квітня 2020 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва встановлено, що земельна ділянка, вказана позивачем, відноситься до земель лісового фонду; така земельна ділянка може надаватися для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства. Відповідно до статті 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення, а згідно з положеннями статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» зміна цільового призначення земельної ділянки, яка не відповідає плану зонування території та/або детальному плану території, забороняється. Оскільки позивач просила надати їй земельну ділянку із земель лісового фонду для ведення індивідуального садівництва, тобто для іншого цільового призначення, то це слугувало підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у зв`язку із невідповідністю місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів та іншої містобудівної документації (частина сьома статті 118 Земельного кодексу України).

Відповідач вважає спірне розпорядження обґрунтованим та таким, що відповідає положенням чинного законодавства, тому у задоволенні позову просив відмовити.

У відповіді на відзив (а.с.42-45) позивач підтримала доводи позову. Заперечуючи доводи відзиву, наголосила, що норми Закону України «Про регулювання містобудівної документації», на які послався відповідач, стосуються суто будівництва на земельних ділянках. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок передбачена статтею 57 Лісового кодексу України і здійснюється органами державної влади або місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України. Бажана земельна ділянка не використовується для потреб лісового господарства, що у подальшому надасть можливість змінити її цільове призначення.

У запереченні на відповідь на відзив відповідач покликається на ті ж доводи, що й у відзиві на позов (а.с.46-51). Також зазначив, що 27 травня 2021 року набрав чинності Закон України від 28 квітня 2021 року №1423-ХІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», яким розділ Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України доповнено новим пунктом, за змістом якого усі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах територіальних громад, є землями комунальної власності (перелік земельних ділянок, на які не розповсюджуються ці норми, наведені тут же). Тому з 25 травня 2021 року Волинська ОДА не є розпорядником земельної ділянки, з приводу якої позивачем подано заяву (земельна ділянка не є сформованою).

Дослідивши письмові докази та перевіривши доводи учасників справи, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

ОСОБА_1 звернулася до Волинської ОДА із заявою (клопотанням) від 08 квітня 2020 року про надання їй дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,12 га, яка розташована в Луцькому районі біля села Забороль (а.с.8). До заяви позивач додала графічні матеріали.

Листом Волинської ОДА від 27 квітня 2020 року №Я-1567 ОСОБА_1 відмовлено в наданні такого дозволу з тих підстав, що зазначена у заяві земельна ділянка розташована на землях сільськогосподарського призначення (паї), а рішення щодо розподілу земель, що залишилися у колективній власності, здійснюються сільською, селищною, міською радою, на території яких такі землі розташовані. З цих підстав запропоновано звернутися за вирішенням питання до Заборольської сільської ради (а.с.9).

He погоджуючись із відмовою Волинської ОДА позивач оскаржила такі дії (бездіяльність) у судовому порядку та рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року у справі №140/15555/20, яке набрало законної сили 12 січня 2021 року, позов задоволено повністю, зокрема, зобов`язано Волинську ОДА повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08 квітня 2020 року про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва площею 0,12 га, яка розташована в Луцькому районі біля села Забороль, та за наслідками розгляду прийняти рішення з урахуванням висновків суду (а.с.54-57).

На виконання вищезазначеного рішення суду головою Волинської ОДА прийнято розпорядження від 22 січня 2021 року №24, яким з посиланням на абзац перший частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України ОСОБА_1 відмовлено в наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,12 га, розташованої за межами населених пунктів Заборолівської сільської ради Луцького району, оскільки земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду (а.с.10).

Незгода позивача із прийнятим рішенням за результатами повторного розгляду її заяви від 08 квітня 2020 року стала підставою для звернення до суду.

При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 14 Конституції України гарантується право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель регулюються, зокрема, Земельним кодексом України та Законом України від 22 травня 2003року №858-IV “Про землеустрій”.

Відповідно до підпункту “б” частини першої статті 81 ЗК України однією з підстав набуття громадянами України права власності на земельні ділянки є безоплатна передача із земель державної і комунальної власності.

За змістом частин першої – другої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з підпунктом “в” частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Пунктом “в” частини першої статті 121 ЗК України визначено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.

Відповідно до частини п`ятої статті 122 ЗК України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Стаття 118 ЗК України встановлює порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Частинами шостою статті 118 ЗК України встановлено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Цією ж нормою визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Такими підставами є: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Таким чином, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

Аналогічна висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі №813/481/17, від 25 лютого 2019 року у справі №347/964/17, від 05 березня 2019 року у справі №2040/6320/18, від 22 квітня 2019 року у справі №263/16221/17, від 08 листопада 2019 року у справі №420/914/19, від 09 жовтня 2020 року у справі №1840/3664/18 та ін.

Дотримуючись встановлено порядку, позивач звернулася до Волинської ОДА із відповідною заявою (клопотанням) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою.

Відмовляючи позивачу у затвердженні проекту землеустрою, відповідач причиною відмови вказав належність бажаної земельної ділянки до земель лісового фонду.

Статтею 55 Земельного кодексу України встановлено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Відповідно до статті 56 Земельного кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Згідно зі статтею 1 Лісового кодексу України земельна лісова ділянка - земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

У частині другій статті 5 Лісового кодексу України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства. Тому визначення правового режиму земель лісогосподарського призначення має базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства.

З листа Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 11 лютого 2021 року №ПІ-13/0-17/0/63-21 (а.с.11) вбачається, що запитувана ОСОБА_1 земельна ділянка, яка зазначена на викопіюванні, відноситься до земель лісового фонду як землі запасу, які не надані у власність та користування громадянам чи юридичним особам. Згідно з класифікацією видів земельних угідь - чагарникова рослинність природного походження. Ця земельна ділянка не перебуває в користуванні Державного підприємства «Ківерцівське лісове господарство». Зазначене підприємство у листі від 17 лютого 22021 року №120 (а.с.12) підтвердило, що підприємство не користується цією земельною ділянкою для потреб лісового господарства. Луцька міська рада на звернення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 листом від 10 лютого 2021 року №39/42-14/2001 повідомила, що відомості про земельну ділянку, зазначену у викопіюванні з кадастрової карти, не внесені до Державного земельного кадастру, отже цільове призначення її не визначено (а.с.13).

Відповідач правильно зазначив, що віднесення земельних ділянок до тієї чи іншої категорії відповідно до статті 20 Земельного кодексу України здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Частиною другою означеної статті також обумовлено, що зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 50 Закону України від 22 травня 2003 року №858-IV «Про землеустрій» (у редакції на момент прийняття спірного розпорядження) проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Отже, оскільки земельна ділянка, про яку у заяві вказала позивач, не є сформованою (відомості щодо неї відсутні у Державному земельному кадастрі), така земельна ділянка не використовується для ведення лісового господарства, то встановити правовий режим та обмеження її використання можливо лише у разі виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Аналізуючи зміст спірного розпорядження, суд зазначає, що у ньому процитовано наведені вище положення статті 20 Земельного кодексу України, а також частини четвертої статті 24 Закону України від 17 лютого 2011 року №3038-VI «Про регулювання містобудівної документації», яка, як правильно зауважила позивач, стосується особливостей регулювання земельних відносин при здійсненні містобудівної діяльності, що не має відношення до спірних правовідносин.

Частина сьома статті 118 Земельного кодексу України не передбачає такої підстави для відмови у наданні громадянам дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення для індивідуального садівництва земельної ділянки як її приналежність до земель лісового фонду.

Поряд з тим, у спірному розпорядженні не вказано, в чому полягає невідповідність місця розташування земельної ділянки, яку бажає отримати позивач, вимогам законів або прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, або генеральним планам населених пунктів чи іншої містобудівної документації, схемам землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектам землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, тобто тим підставам, які визначені частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України. Відповідач не надав суду містобудівної документації та доказів невідповідності їй місця розташування об`єкта (земельної ділянки).

Варто також зауважити, що за правилами статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів: звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування; розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. Однак отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року у справі №815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17.

Таким чином, якщо особа, яка звернулася до відповідного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, виконала усі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, то відповідно підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.

Матеріали справи вказують на те, що іншій особі – ОСОБА_2 в результаті вирішення спору судом відповідач надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовним розміром 0,12 га для ведення індивідуального садівництва, розташованої в Луцькому районі біля села Забороль у межах вільної території площею близько 0,5 га (розпорядження від 26 квітня 2021 року №213 на а.с.59). Як стверджує позивач та цієї обставини не спростував відповідач, зазначена земельна ділянка знаходиться поруч із тією, яку бажає отримати ОСОБА_1 .

Суд наголошує, що встановлена правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади та встановлює чітку послідовність дій із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми і строків такої діяльності та як складова принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оскільки розпорядження Волинської ОДА від 22 січня 2021 року №24 «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» не містить законодавчо визначених підстав для такої відмови, то воно є таким, що прийняте не на підставі, визначеній законами України, а отже, є протиправним та підлягає скасуванню.

Згідно з частиною третьою статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання вчинити дії після скасування його адміністративного акту.

У розглядуваному випадку відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Адміністративний суд з урахуванням фактичних обставин зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій.

Вказані висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 320/4182/20 та враховуються при вирішенні цієї справи.

Суд також враховує позицію Верховного Суду України у рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15, відповідно до якої спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Скасування розпорядження Волинської ОДА від 22 січня 2021 року №24 «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» має наслідком повернення сторін у попередній стан, який існував на момент прийняття цього розпорядження, що передбачає необхідність обрання ефективного способу захисту порушеного права позивача внаслідок прийняття такого розпорядження. При цьому суд враховує, що відповідачем не доведено, а судом не встановлено правових підстав для відмови у затвердженні позивачу документації із землеустрою.

Стосовно доводів відповідача про передачу земельної ділянки у комунальну власність суд зауважує, що спірне рішення прийняте відповідачем 22 січня 2021 року. Тому суд надає оцінку рішенню відповідача як акту індивідуальної дії саме на момент його прийняття.

27 травня 2021 року набрав чинності Закон України від 28 квітня 2021 року №1423-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» (далі – Закон №1423-IX). Цим Законом внесено зміни у Земельний кодекс України, зокрема, розділ X «Перехідні положення» Кодексу. З дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель: а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук); б) оборони; в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення; г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності; д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності; е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними. Надані до дня набрання чинності цим пунктом рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади дозволи на розроблення документації із землеустрою щодо земельних ділянок державної власності, які відповідно до цього пункту переходять у комунальну власність, є чинними. Особи, які отримали такі дозволи, а також органи, що їх надали, зобов`язані повідомити про це протягом місяця відповідні сільські, селищні, міські ради з дня набрання чинності цим пунктом. Рішення про затвердження такої документації, що не була затверджена на день набрання чинності цим пунктом, приймають сільські, селищні, міські ради.

З аналізу наведених положень вбачається, що не підлягають до передачі у комунальну власність земельні ділянки лісогосподарського призначення. Тому твердження відповідача про те, що землі, у межах яких позивач виявила отримати земельну ділянку у власність, з 27 травня 2021 року є землями комунальної власності, не знаходить правового обґрунтування.

З урахуванням наведеного, зважаючи на дотримання позивачем порядку звернення про надання їй дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у межах норм безоплатної приватизації та недоведення відповідачем факту наявності визначених законом підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою, а також з огляду на ту обставину, що клопотання ОСОБА_1 уже рік не знаходить належного вирішення (це змушує позивача вдруге звертатися до суду), суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача у цьому випадку буде саме зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 відповідний дозвіл за заявою (клопотанням) від 08 квітня 2020 року.

Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Частиною першою статті 139 КАС України обумовлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

У заяві про відшкодування судових витрат від 05 травня 2021 року (а.с.22-23) позивач просила стягнути з відповідача судові витрати у сумі 4908,00 грн, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу та витрат та витрат зі сплати судового збору.

Частинами першою, третьою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно із частинами третьою - п`ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат.

Відповідно до частин другої, третьої статті 30 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для підтвердження понесених позивачем витрат на професійну допомогу адвоката 05 травня 2021 року суду надано: копію договору про надання правової допомоги від 02 лютого 2021 року №02/02/21, укладеного між адвокатом Нестеруком Р.В. та ОСОБА_1 (а.с.25), копію ордера на надання правової допомоги серії ВЛ №017227 (а.с.26), акт виконаних робіт від 19 квітня 2021 року (а.с.27), квитанцію від 20 квітня 2021 року №0.0.2097908105.1 (а.с.24).

За умовами пункту 3.1 договору про надання правової допомоги від 02 лютого 2021 року №02/02/21 вартість послуг адвоката встановлюється відповідно до акта виконаних робіт з урахуванням кількості затраченого часу з розрахунку вартості однієї 800,00 грн та фактичних витрат адвоката, понесених в процесі надання правової допомоги у справі.

Згідно з актом виконаних робіт від 19 квітня 2021 року за договором про надання правової допомоги від 02 лютого 2021 року адвокатом виконано такі роботи (надано послуги): попередня консультація щодо характеру спірних правовідносин та можливості і перспективності подачі позову – 1 год (800,00 грн); опрацювання законодавчої бази, що регулюють спірні відносини; формування правової позиції; консультування щодо необхідності отримання додаткових матеріалів (доказів) та їх отримання для справи – 2 год (1600,00 грн); підготовка процесуальних документів у справі (позовна заява, клопотання, письмові пояснення, адвокатські запити тощо) – 2 год (1600,00 грн), а всього 4000,00 грн.

Відповідно до квитанції від 20 квітня 2021 року №0.0.2097908105.1 ОСОБА_1 сплатила адвокату Нестеруку Р.В. 4000,00 грн (а.с.24).

Відповідач у відзиві на позов заперечив щодо витрат на правничу допомогу адвоката, вважаючи суму витрат необґрунтованою, а вартість послуг неспівмірною для супроводження цієї справи в суді; також вказав на відсутність бюджетних асигнувань на відшкодування цих витрат.

При вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката, суд враховує те, що справа про визнання протиправним та скасування розпорядження Волинської ОДА є спором немайнового характеру незначної складності; спірні правовідносини регулюється нормами Земельного кодексу України та Закону України «Про судоустрій України» та дослідження значної кількості інших нормативно-правових актів не передбачають. Суд звертає увагу, що включення до акта виконаних робіт таких послуг, як опрацювання законодавчої бази, формування правової позиції, по суті охоплюються наданням правової послуги у вигляді підготовки позовної заяви, тому має місце дублювання послуг і витрати є завищеними.

Виходячи із критеріїв, визначених частиною дев`ятою статті 139 КАС України, принципів співмірності витрат, обґрунтованості та пропорційності їх розміру, суд вважає, що з огляду на зміст наданих послуг, кількість затраченого адвокатом часу, складність справи (справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; у справі наявний незначний обсяг доказів), наявні підстави обмежити розмір витрат на правничу допомогу та на користь позивача необхідно стягнути витрати у сумі 3000,00 грн. При цьому твердження відповідача про відсутність бюджетних асигнувань на відшкодування позивачу зазначених витрат не може бути підставою для звільнення його від законодавчого обов`язку такі витрати відшкодувати. Приймаючи вдруге протиправне рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 08 квітня 2020 року Волинська ОДА мала б усвідомлювати наслідки своїх дій, визначених, зокрема, і процесуальним законом.

Звертаючись до суду, позивач також сплатила судовий збір у сумі 908,00 грн, що підтверджується квитанцією від 15 квітня 2021 року №0.0.2089447231.1 (а.с.7), випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України (а.с.18).

Таким чином, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути судові витрати у сумі 3908,00 грн, з 3000,00 грн - витрати на правничу допомогу адвоката та 908,00 грн – судовий збір.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Волинської обласної державної адміністрації (43027, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, 9, ідентифікаційний код юридичної особи 13366926) про визнання розпорядження протиправним та зобов`язання вчинити дії задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Волинської обласної державної адміністрації від 22 січня 2021 року №24 «Про відмову у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки».

Зобов`язати Волинську обласну державну адміністрацію надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,12 га, яка розташована за межами села Забороль Луцького району, згідно із заявою від 08 квітня 2020 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Волинської обласної державної адміністрації судові витрати у сумі 3908,00 грн (три тисячі дев`ятсот вісім грн 00 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ж.В. Каленюк