Рішення № 97968352, 29.06.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

29 червня 2021 р. Справа № 120/2858/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитришеної Р.М., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом: ОСОБА_1 до: Військової частини 3008 Національної гвардії України про: визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини 3008 Національної гвардії України (далі - відповідач) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.11.2019 по 15.03.2021 включно.

Тому, з метою стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.11.2019 по 15.03.2021 включно в розмірі 194 266,65 грн, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 19.04.2021 відкрито провадження у справі за вказаним позовом та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні). Установлено строк для подання заяв по суті.

07.05.2021 стороною відповідача подано до суду відзив щодо заявлених позовних вимог, з якого слідує, що останній заперечує проти задоволення позову. Зазначено, що Позивач був виключений зі списків особового складу військової частини 3008 наказом командира від 08.11.2019 № №257 (по стройовій частині), відтак був обізнаний щодо невиплати грошової компенсації за неотримане речове майно та не був позбавлений права на звернення до суду в межах відповідного строку, при цьому до суду з вимогою про нарахування та виплату грошової компенсації за неотримане речове майно звернувся лише у грудні 2020, а з даним адміністративним позовом - 19.04.2021.

Отже, оскільки на час звільнення Позивача спору про розміри належних йому (нарахованих) сум грошового забезпечення (грошової компенсації за неотримане речове майно) не існувало, військова частина вважає, що відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у розумінні статті 117 КЗпП України, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена у постанові від 04.12.2019 №825/742/16.

Також відповідач вказує, що після звільнення з військової служби та розрахунку з позивачем, ОСОБА_1 не вчинялися активні дії щодо незгоди з розміром належних до виплати при звільнені шляхом звернення до військової частини 3008 або до суду, то і відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів ст.ст. 116, 117 КЗпП України та відповідно нарахування і виплати Позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні.

На переконання відповідача, ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.

При цьому стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

В своїх доводах відповідач покликається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 у якому передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатися лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

За наведеного, відповідач просить відмовити у задоволені позову.

Враховуючи, що інших заяв і документів не надходило, а визначений строк для їх подання закінчився, клопотань щодо продовження процесуального строку не надходило, відтак суд розглядає справу в письмовому провадженні за наявними в ній доказами.

Дослідивши подані сторонами документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині 3008. Відповідно до наказу Начальника ЗТУ НГУ від 18.10.2019 року № 72 о/с позивача було звільнено з військової служби, посаду здав та був виключений із списків військової частини 3008 08.11.2019 року відповідно до наказу №257.

Відповідно до вимог чинного законодавства України, на день звільнення, тобто станом на 08.11.2019 року, позивачу не було виплачено компенсацію за неотримане речове майно.

Відповідно до рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15.02.2021 по справі №120/7182/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини 3008 Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно в сумі 46617 грн. Зобов`язано військову частину 3008 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно в сумі 46617 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

15.03.2021 року на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду по справі №120/7182/20 військовою частиною 3008 позивачу виплачено компенсацію за неотримане речове майно в сумі 46 617 грн. Проте підчас перерахування коштів військовою частиною 3008 помилково було виплачено зайві кошти, які позивачем повернуто військовій частині 3008.

26.03.2021 позивач звернувся до Відповідача з проханням нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки при розрахунку з 08.11.2019 року по 15.03.2021 року.

31.03.2021 надійшла відповідь в якій зазначено, що розрахунок середнього заробітку для військовослужбовців не передбачено.

Вважаючи, що вказаними діями порушено права позивача, а тому він звернувся до суду з вказаним позовом.

Визначаючись щодо спірних правовідносин, суд керується наступним.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України

Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов`язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Постановою Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30 серпня 2017 року №704 регулюються правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ (надалі - Закон) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів. Цим Законом передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Статтею 2 Закону №2011-ХІІ встановлено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Так, відповідно до частини 1 статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює за кріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно пунктів 2, 4 статті 9 вищевказаного Закону визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Положеннями частини 2 статті 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. З зазначеного вище слідує, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової час тини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Згідно з нормами пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справа № 2340/4192/18.

Оскільки спеціальним законодавством не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, застосуваню до спірних правовідносин підлягають норми КЗпП України.

Відтак, доводи відповідача щодо того, що питання проходження військової служби військовослужбовцями і виплата їм грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми статей 116 і 117 КЗпП та постанова Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" є безпідставними та не приймаються судом до уваги.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною 1 статті 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених вище норм вказує на те, що умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі №821/1083/17, якою касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишила без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року залишила без змін.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП, всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, із врахуванням виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Наведене вище узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка була висловлена в постанові від 13 травня 2020 року по справі № 810/451/17.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Стаття 116 і стаття 117 КЗпП України передбачають можливість наявності спору між працівником та роботодавцем. При цьому стаття 116 конкретизує, що в даному випадку мова йде лише про спір "про розмір сум, належних працівникові при звільненні".

Як встановлено судом, відповідачем при звільненні позивача не виплачено всіх належних йому сум, адже при розрахунку таких сум відповідачем не було нараховано та виплачено грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Таким чином, оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Оскільки, остаточний розрахунок з позивачем здійснений відповідачем тільки 15.03.2021, тому суд вважає періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві сум, проміжок часу з 08.11.2019 по 15.03.2021.

Частиною 1 статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За приписами частини 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 викладені наступні правові висновки: "Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні."

Необхідність застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, також викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30 жовтня 2019 року.

Застосовуючи вищевикладені критерії, суд виходить з наступного.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Зазначені норми спрямовані на те, щоб унеможливити випадки, коли підприємство не оспорює свого боргу перед працівником, однак безпідставно не здійснює йому відповідних виплат. Відповідальність за невиплату належних працівникові сум полягає в обов`язку виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку і у цьому контексті положення статті 117 КЗпП України є чіткими та однозначними, вони не дають підстав тлумачити їх таким чином, що підприємство зобов`язане виплатити працівнику якусь частину його середнього заробітку.

Єдиний виняток з цього правила встановлює частина 2 статті 117 КЗпП України, яка вказує на те, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином і стаття 116 і стаття 117 КЗпП України передбачають можливість наявності спору між працівником та роботодавцем. При цьому стаття 116 конкретизує, що в даному випадку мова йде лише про спір "про розмір сум, належних працівникові при звільненні".

У даному контексті слід прийти до висновку, що положення частини 2 статті 117 КЗпП України слід розуміти таким чином, що у тому разі коли спір (про розмір сум, належних працівникові при звільненні) вирішено на користь працівника, то на підприємство покладається обов`язок виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Лише у випадку якщо спір про розмір сум належних працівникові при звільненні вирішено на користь працівника частково, то орган, який виносить рішення по суті спору, визначає розмір відшкодування на власний розсуд.

Як свідчать матеріали справи, відповідно до рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15.02.2021 по справі №120/7182/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини 3008 Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно в сумі 46617 грн. Зобов`язано військову частину 3008 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно в сумі 46617 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

15.03.2021 року на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду по справі №120/7182/20 військовою частиною 3008 позивачу виплачено компенсацію за неотримане речове майно в сумі 46 617 грн.

Відповідно до рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15.02.2021 по справі №120/7182/20 позивачу відмовлено щодо вимоги про обчислення вартості недоотриманого майна з урахуванням індексу інфляції. Натомість, розмір сум належних працівникові при звільненні вирішено на користь позивача повністю, що береться судом при вирішенні даного спору.

Щодо моменту, з якого у підприємства виникає обов`язок виплатити спірну суму, то слід виходити з наступного.

Судом встановлено, що позивач після звільнення протягом тривалого часу до відповідача із заявами про виплату недоплачених сум не звертався.

22.05.2020 року позивачем направлено запит до військової частини з клопотанням надати довідку про вартість речового майна та здійснити нарахування та виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, що встановлено у рішенні Вінницького окружного адміністративного суду від 15.02.2021 по справі №120/7182/20.

Відповідачем надано лист від 29.05.2020 року, у якому зазначено про відмову у здійсненні виплати компенсації вартості речового майна, оскільки кошти для зазначеного виду виплат у військової частини відсутні.

До суду з позовом щодо нарахування та виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно позивач звернувся 25.11.2020, що установлено судом відповідно до комп`ютерної програми "Діловодство спеціалізованого суду".

Відтак, у відповідача з 22.05.2020 виник обов`язок перевірити правомірність розрахунку позивача при звільненні і виплатити йому належні суми, а невиплата цих сум складає затримку розрахунку при звільненні. При цьому у відповідача має бути достатньо часу для перевірки обґрунтованості звернення позивача, однак цей час не може бути надмірним і така перевірка не може тривати надто довго.

Натомість, відповідач листом від 29.05.2020 відмовив позивачу у виплаті належних сум за його заявою. У той же час звернення позивачем до суду 25.11.2020 вказує на те, що у цю дату він був обізнаний про відмову у виплаті цих сум і саме з цієї дати слід вважати, що між сторонами виник спір, який у подальшому був вирішений на користь позивача.

Отже, саме з дати 25.11.2020 відповідач має виплатити позивачу середній розрахунок за час затримки при звільненні.

У матеріалах справи відсутня довідка про розмір середньоденного заробітку позивача, у той же час розмір такого заробітку проведено позивачем на підставі довідки про розмір грошового забезпечення позивача (а.с. 10).

Так, відповідно до даної довідки середньомісячний розмір грошового забезпечення позивача за вересень 2019 становить 11708,50грн; за жовтень 2019 - 12328,66грн., що разом становить 24037,16грн. Відповідно середньоденний заробіток позивача становить 394,05 грн., який розрахований як середня заробітна плата за останні два місяці перед звільненням шляхом ділення на число календарних днів: 24037,16грн. (середньомісячне грошове забезпечення за 2 останні місяці служби перед звільненням) / 61 (кількість календарних днів за останні два місяці служби).

Перевіряючи такий розрахунок, суд вважає, що він відповідає пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100, який вказує, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відтак, остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 15.03.2021, а тому, за період починаючи з 25.11.2020 року у відповідача виникає обов`язок сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні і він складає 43345,5 грн (110 календарних днів х 394,05 грн. = 43345,5 грн).

Такий підхід визначення суми компенсації цілком відповідає раніше викладеним позиціям Верховного Суду, оскільки в даному випадку дотримуються принципи пропорційності, справедливості та враховуються всі важливі обставини, що впливають на визначення її розміру.

Щодо строку звернення до суду на якому наполягає відповідач, то такі доводи судом відхиляються з огляду на те, що питання про нарахування та виплату грошової компенсації за неотримане речове майно у даному спорі не вирішується, тому суд не вправі надавати оцінку правовідносинам, які виходять за межі предмету.

Стосовно вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то суд бере до уваги, що Кодексом законів про працю України передбачено обов`язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

Отже, оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведено 15.03.2021, що доводиться належними доказами, та не заперечується відповідачем, беручи до уваги, що позивач звернувся до суду з позовом 02.04.2021, що відповідає місячному строку для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (ч. 5 ст. 122 КАС України), підстав стверджувати, що останній пропустив строк звернення до суду немає.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Виходячи із обставин, встановлених судом у цій справі, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини 3008 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зобов`язати Військову частину 3008 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за період з 25.11.2020 по 15.03.2021 у розмірі 43345,5 гривень (сорок три тисячі триста сорок п`ять гривень 50 копійок), з подальшим відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини 3008 Національної гвардії України частину сплаченого судового збору у розмірі 908,00 грн (дев`ятсот вісім гривень 00 копійок).

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Реквізити: ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ); Військова частина 3008 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ - 08803572, місцезнаходження: вул. Некрасова, 72, м. Вінниця, 21001)

Суддя Дмитришена Руслана Миколаївна