Рішення № 97957083, 15.06.2021, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/3162/21 2/335/1691/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2021 року м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Калюжної В.В., за участю секретаря судового засідання Фоміної Л.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Запоріжжі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОРГАНІЗАЦІЇ «ПРОФСПІЛКОВІ КУРСИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛПРОФРАДИ» про стягнення невиплаченої заробітної плати, грошової компенсації за невикористані відпустки та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати,

за участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОРГАНІЗАЦІЇ «ПРОФСПІЛКОВІ КУРСИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛПРОФРАДИ» про стягнення невиплаченої заробітної плати, грошової компенсації за невикористані відпустки та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, в обгрунтування якого зазначила наступне.

Позивач перебувала у трудових відносинах з відповідачем, однак заробітна плата їй виплачувалася не у повному обсязі, внаслідок чого за період з серпня 2020 року по жовтень 2020 року утворилася заборгованість по заробітній платі, у зв`язку з чим 29.10.2020 року позивачем було розірвано трудовий договір, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, але в день звільнення позивачу заборгованість по заробітної платі та компенсацію за невикористані відпустки відповідачем не сплачено.

Посилаючись на порушення її права на оплату праці, позивач просить суд стягнути з відповідача на її користь заборгованість по нарахованій, але невиплаченій заробітній платі у розмірі 8 112,82 гривень, грошову компенсацію за невикористані відпустки за період з січня 2020 року по жовтень 2020 року, та середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати за 172 робочі дні у розмірі 18 684,36 гривень.

Ухвалою суду від 26.03.2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи визначено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, сторонам встановлено строки для подання заяв по суті справи, витребувано від відповідача інформацію (довідку) відносно ОСОБА_1 про середньоденний заробіток, заборгованість по заробітній платі та грошовій компенсації за невикористану відпустку.

08.04.2021 року представником відповідача подано відзив на позов, відповідно до якого відповідач проти позову заперечує та просить у його задоволенні відмовити, посилаючись на те, що позивач звернулася до суду з позовом з порушенням строку позовної давності, визначеного ст. 233 КЗпП України, в частині заявлених вимог про стягнення компенсації за невикористану відпуску, яка не відноситься до заробітної плати і не обраховується єдиним внеском. Крім того, вважає, що позивач безпідставно не сплатила судовий збір, не обґрунтувавши належним чином підстави для звільнення від його сплати.

15.04.2021 року позивачем подано уточнену позовну заяву, за змістом якої позивач уточнила, що заявлена нею до стягнення сума заборгованості у розмірі 8 118,82 гривень складається із заборгованості по заробітній платі – 5 106,07 гривень та грошової компенсації за невикористані відпустки – 3 012,75 гривень, а також збільшила розмір середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати у розмірі, який на день подання уточненого позову становив 19 879,29 гривень за 183 робочі дні, які просить стягнути з відповідача у судовому порядку.

Крім того, 15.04.2021 року позивач подала відповідь на відзив, відповідно до якого наполягає на відсутності підстав вважати позов поданим з пропущенням строку позовної давності, виходячи із положень ст. 233 КЗпП України, внаслідок порушення відповідачем її права на оплату праці.

Інших заяв по суті справи не надходило.

У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали, наполягали на їх задоволенні з підстав викладених у позові. Позивач зазначила, що відповідач 14.06.2021 року провів з нею розрахунок по заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку у загальному розмірі 8 118,82 гривень, однак, вона наполягає на стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та збільшити його розмір, розрахувавши період його нарахування по день фактичного розрахунку, який становить 244 робочих дні.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував, у його задоволенні просив відмовити, суду надав докази розрахунку із позивачем по заборгованості по заробітній платі. В іншій частині позовних вимог просив відмовити, у зв`язку із необґрунтованістю.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін у справі, проаналізувавши зібрані та досліджені докази у їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Згідно із ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19.10.1973, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно з нормами статті 17 Конвенції, жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Згідно з вимогами ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувала у трудових відносинах з відповідачем - ОРГАНІЗАЦІЄЮ «ПРОФСПІЛКОВІ КУРСИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛПРОФРАДИ», що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 , відповідно до якої була звільнена з роботи, на підставі Наказу № 77 від 29.10.2020 року, згідно з ч. 1 ст. 36 КЗпП України. (а.с. 10).

Відповідно до ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Частиною 1 ст. 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Статтею 83 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відповідно до розрахункового листка за листопад 2020 року розмір нарахованої та невиплаченої у строки, визначені ст. 115 КЗпП України, позивачу ОСОБА_4 заробітної плати, без урахування податків та інших обов`язкових платежів, які відраховано з нарахованої суми, становив 8 918,82 гривень, з яких 3 012,75 гривень – компенсація за невикористану відпустку. (а.с. 31)

Згідно з довідкою-розрахунком № 52 від 07.04.2021 року про нараховану, але не виплачену заробітну плату з урахуванням компенсації за невикористану відпустку ОСОБА_4 , виданою відповідачем, при її звільненні заборгованість із заробітної плати з урахуванням компенсації за невикористану відпустку організації складала 8 918,82 гривень. З 03.11.2020 року позивачу проведено виплати у розмірі 500 гривень – 08.12.2020 року, 300 гривень – 19.02.2021 року. Заборгованість організації станом на 07.04.2021 року складає 8 118,82 гривень. (а.с. 30)

Таким чином, судом встановлено та відповідачем не спростовано, що на день звільнення позивачу не було проведено повного розрахунку по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку та на день її звернення до суду розмір їх заборгованості залишався непогашеним. Зазначені обставини визнані відповідачем і, оскільки суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин і добровільності їх визнання, ці обставини в силу положень ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Несвоєчасна або неповна виплата відповідних належних людині виплат, зокрема заробітної плати, порушує конституційний принцип, який гарантує забезпечення державою життєвого рівня достатнього для задоволення необхідних життєвих потреб і порушує право власності громадян на такі виплати, згідно позиції Європейського Суду з прав людини це є прямим порушенням статті першої Протоколу № 1 Європейської конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», де зазначено: «Всяка фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

Таким чином, відповідачем було порушено право позивача на оплату праці, яке підлягає захисту у судовому порядку.

Статтею 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно із рішенням Конституційного суду України від 15.10.2013 року у справі № 8-рп/2013, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 Кодексу питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом, Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Зазначене дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 Кодексу і статті 1 Закону, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону.

Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

У зв`язку із викладеним Конституційний Суд України дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Таким чином, суд вважає доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності необгрунтованими в частині позовної вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку.

Згідно із долученою до матеріалів справи у судовому засіданні зведеною відомістю сум для зарахування на картрахунки № 264 від 14.06.2021 року відповідачем виплачено позивачу ОСОБА_4 заборгованість по заробітній платі за період з вересня по листопад 2020 року у розмірі 8 118,82 гривень, податки виплачені у повному обсязі, що не заперечувалося позивачем.

Таким чином, виходячи з наданих суду доказів, проаналізувавши які суд дійшов висновку про їх належність та допустимість, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку загальним розміром 8 118,82 гривень слід відмовити.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд виходить з наступного.

Згідно із висновком Конституційного суду України, викладеному у рішенні від 22.02.2012 року у справі № 4-рп/2012, положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237--1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, суд не знаходить підстав для звільнення відповідача від сплати середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки в ході розгляду справи встановлено факт порушення відповідачем права позивача на оплату праці, тоді як, відповідачем не наведено суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності його вини у невиплаті належних позивачу сум в день звільнення, заборгованість за якими існувала на момент звернення позивача до суду з даним позовом.

Згідно роз`яснень, викладених у п. 21 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» №13 від 24.12.1999 р. при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівником, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ №100 від 08.02.1995 р.

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарних місяці роботи, що передують події, з якої пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до п. 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку становить 26 505,72 гривень з розрахунку: 244 робочих дні (з 29.10.2020 року по 14.06.2021 року) х 108,63 гривень (середньоденна заробітна плата позивача на день звільнення), що підтверджується матеріалами справи. Наданий позивачем розрахунок відповідачем не спростований.

Разом з тим, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Згідно з частиною першою статті 9 ЦК України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаного із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно врахувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18).

Так, судом встановлено, що розмір заборгованості по заробітній платі, нарахованій позивачу, який не було сплачено у день її звільнення, становив 8 118,82 року, та був сплачений відповідачем під час розгляду справи судом.

Заявлений позивачем до стягнення розмір середній заробітку за час затримки розрахунку становить 26 505,72 гривень, який в декілька разів перевищує розмір заборгованості по заробітній платі.

Вирішуючи питання про обґрунтованість розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та визначаючи орієнтовний розмір майнових втрат позивача, суд враховує час, за спливом якого позивач реалізувала захист свого права на оплату праці, шляхом звернення до суду, та час розгляду справи судом і обставини, які зумовили строк її розгляду.

В ході розгляду справи судом не встановлено об`єктивних даних, які б свідчили про отримання позивачем майнових втрат, які б обумовлювали стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у заявленому розмірі, в тому числі, з вини відповідача у період до звернення до суду з позовом.

Заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 26 505,72 гривень, на переконання суду, не є співмірною та пропорційною відносно майнових втрат працівника та суми заборгованості по заробітній платі.

На підставі викладеного , з урахуванням обставин справи, суд вважає за можливе зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача до розміру заборгованості по заробітній платі, який, як встановлено судом, мав місце на день подання позову до суду, та суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, розмір відповідальності відповідача за прострочення виплати ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 8 118,82 гривень, яка підлягає стягненню з відповідача.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які було б можливо передбачити з урахуванням отримання заробітної плати позивачем, розрахунок по якій відповідачем проведено лише під час розгляду справи судом.

При цьому, відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” від 24.12.1999 № 13, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

За таких обставин, визначена судом сума середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку у розмірі 8 118,82 гривень, що підлягає стягненню з відповідача, яка нарахована з розміру середньоденного доходу позивача, обчисленого з нарахованих сум доходу з урахуванням податків та обов`язкових платежів, є сумою, з якої під час виконання відповідного судового рішення підлягають нарахуванню роботодавцем та утриманню податки та збори.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 8 118,82 гривень, з наступним утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів.

Поряд з викладеним, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах „Салов проти України” (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), „Проніна проти України” (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та „Серявін та інші проти України” (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58), згідно з якою, принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі „Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

В порядку, визначеному ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 908,80 гривень, враховуючи звільнення позивача від сплати судового збору, відповідно до положень Закону України „Про судовий збір”, наявність підстав для якого було вирішено ухвалою суду від 26.03.2021 року про прийняття позову до розгляду та відкриття провадження у справі.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 12-13, 81-82, 89, 264-265, 274-275, 279 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) до ОРГАНІЗАЦІЇ «ПРОФСПІЛКОВІ КУРСИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛПРОФРАДИ» (код ЄДРПОУ 02670288, адреса: м. Запоріжжя, вул. Сєдова, 12) про стягнення невиплаченої заробітної плати, грошової компенсації за невикористані відпустки та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати - задовольнити частково.

Стягнути з ОРГАНІЗАЦІЇ «ПРОФСПІЛКОВІ КУРСИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛПРОФРАДИ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 8 118 (вісім тисяч сто вісімнадцять) гривень 82 копійки, з наступним утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів.

Стягнути з ОРГАНІЗАЦІЇ «ПРОФСПІЛКОВІ КУРСИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛПРОФРАДИ» на користь держави судовий збір у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень 80 копійок.

В іншій частині позовні вимоги залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 22.06.2021 року.

Суддя В.В. Калюжна