Рішення № 97909843, 23.06.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 червня 2021 року м. Київ № 640/18931/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Мазур А.С., у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу:

за позовомОСОБА_1 до Управління справами Апарату Верховної Ради України простягнення компенсації за невикористану відпустку, за її затримку

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Управління справами Апарату Верховної Ради України, в якому просив суд: стягнути з Управління справами Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку у сумі 14 759,60 грн.; стягнути з Управління справами Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 компенсацію за затримку розрахунку при звільненні у сумі 74 314,50 грн.; стягнути з Управління справами Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати в сумі 878,80 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.08.2020 відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в порушення вимог законодавства при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата йому не виплачено грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. Доводи відповідача про відсутність бюджетних призначень на оплату праці помічників-консультантів, на думку позивача, не може бути підставою для невиконання вимог закону. У зв`язку з невиплатою позивачу у день звільнення в повному розмірі грошової компенсації за невикористану відпустку з відповідача також належить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову. Зокрема, вказав, що відповідно до положень законодавства правовий статус, умови діяльності, особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України визначені статтею 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР. Постановою Верховної Ради України «Про структуру апарату Верховної Ради України» від 20.04.2000 №1678-ІІІ встановлено граничну чисельність кількості штатних одиниць та затверджено чітку структуру Апарату Верховної Ради України, однак серед такого переліку відсутні посади помічників-консультантів народних депутатів України. Тобто, як вважає відповідач, Апарат Верховної Ради України не є роботодавцем для них, а отже не може здійснювати їм виплати заробітної плати, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, тощо. На думку відповідача, умови проходження патронатної служби помічниками-консультантами народних депутатів України є специфічними, оскільки безпосереднім роботодавцем та керівником помічника-консультанта є народний депутат України. Водночас, Апарат Верховної Ради України лише здійснює документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між ними. При цьому, здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, яких станом на час звільнення позивача було недостатньо.

Разом з тим відповідач уважає, що позивачем передчасно заявлено вимогу про стягнення з нього середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку, оскільки така вимога може бути заявлена ним лише після настання факту проведення з ним остаточного розрахунку.

У відповіді на відзив на позовну заяву позивач висловив свої заперечення щодо доводів відповідача про необґрунтованість його позовних вимог.

Ознайомившись із матеріалами справи, суд встановив, що з 01.12.2014 по 29.08.2019 ОСОБА_1 за строковим трудовим договором працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 (патронатна служба).

Так, розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 10.12.2014 №7851 ОСОБА_1 з 01.12.2014 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень.

Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 27.08.2019 №1305-к «Про звільнення помічників-консультантів народних депутатів України восьмого скликання Верховної Ради України» вирішено, поміж іншого, звільнити ОСОБА_1 29.08.2019 з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 у зв`язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 Кодексу законів про працю України) та провести йому виплату компенсації за невикористані 133,5 дні основної відпустки згідно зі статтею 19 Закону України «Про відпустки» в межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України».

Згідно з довідкою Апарату Верховної Ради від 12.08.2020 №20-26/1146 за період роботи з 01.12.2014 по 29.08.2019 ним не використано 133,5 календарних днів відпустки, зокрема:

- з 01.12.2014 по 30.11.2015 - 21 календарний день;

- з 01.12.2015 по 30.11.2016 - 30 календарних днів;

- з 01.12.2016 по 30.11.2017 - 30 календарних днів;

- з 01.12.2017 по 30.11.2018 - 30 календарних днів;

- з 01.12.2018 по 29.08.2019 - 22,5 календарних дні.

Водночас в указаній довідці зазначено, що відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та статті 4.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого, постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР із наступними змінами, народний депутат самостійно у межах загального фонду встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.

Таким чином, позивачу при звільненні не виплачено компенсацію за невикористані 133,5 календарних днів відпустки.

Розглядаючи адміністративну справу по суті, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР).

Частиною першою статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.

Відповідно до частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.

Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.

Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Згідно з положеннями статті частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 23 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 06.11.1992 № 9 роз`яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.

Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.

Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положення №379/95-ВР помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Частина восьма статті 1.1 Положення №379/95-ВР визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.

Відповідно до частини другої статті 2.2 Положення №379/95-ВР на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.

Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення №379/95-ВР персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.

Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.

Відповідно до статті 4.1. Положення №379/95-ВР розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.

У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.

За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.

За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».

Законом України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) визначено державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Згідно із частиною третьою статті 2 Закону №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Положення частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частини першої статті 83 Кодексу законів про працю України.

Отже, як слідує з аналізу наведених положень законодавства, підставою для виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є його звільнення з указаної посади.

Виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону №504/96-ВР та Кодексу законів про працю України та не залежить від наявності фонду оплати праці у роботодавця.

Також суд зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769 (далі також - Положення №769), Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.

Підпунктами першим та другим пункту 10 Положення №769 визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Як встановлено судом вище, відповідними розпорядженнями Керівника Апарату Верховної Ради справи позивача зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України та звільнено з цієї посади.

Ураховуючи наведені норми законодавства, а також беручи до уваги те, що позивач був прийнятий на посаду та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Керівника Апарату Верховної Ради України, суд дійшов висновку про те, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із народним депутатом України ОСОБА_2 .

Отже, видатки на виплату грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні позивача посади помічника-консультанта народного депутата України має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.

Вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27.03.2019 у справі № 757/9144/16-ц.

За таких обставин доводи відповідача про те, що роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, є необґрунтованими та відхиляються судом.

Суд критично сприймає доводи відповідача про те, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, тоді як Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» такі бюджетні призначення не були передбачені, що й зумовило неможливість виплатити позивачу компенсацію за невикористану відпустку при звільненні.

З цього приводу суд звертає увагу, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08.11.2005 у справі «Кечко проти України» зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (рішення Європейського суду з прав людини «Ромашов проти України», «Шевченко проти України»).

Отже, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.

В пункті 23 постанови від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» Пленум Верховного Суду України вказав на те, що розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, судам необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 Кодексу законів про працю України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки тільки в разі звільнення його з роботи.

Отже, підставою для виплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є його звільнення з посади помічника-консультанта народного депутата України.

Обґрунтованих підстав недотримання положень статті 83 Кодексу законів про працю України в частині невиплати позивачу про звільненні компенсації за невикористані відпустки під час перебування позивача на посаді помічника-консультанта народного депутата України відповідачем суду не надано. Вини позивача в неотриманні цієї компенсації судом також не встановлено.

Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Доказів того, що позивач у день звільнення не працював, суду не надано, отже, всі належні йому суми у зв`язку зі звільнення мали бути виплачені йому в цей день, тобто, 29.08.2019.

Проте, всупереч вимогам законодавства, відповідач ні в день звільнення, ні в подальшому не виплатив позивачеві грошову компенсацію за невикористані 133,5 календарних днів основної щорічної відпустки, чим порушив його право на отримання такої компенсації.

З огляду на викладене та з метою захисту порушеного права позивача суд вважає за необхідне стягнути з Апарату Верховної Ради України на його користь компенсацію за 133,5 календарних дня невикористаної відпустки.

У позовній заяві позивач просив стягнути на його користь компенсацію в розмірі 14 759,60 грн. На підтвердження вказаного розміру позивач надав виконаний ним розрахунок, щодо якого відповідач своїх заперечень не висловив.

Суд звертає увагу, що позивач невірно виконав указаний розрахунок, застосувавши до кожного періоду, за який мав право на відпустку, окремий розрахунок середнього заробітку.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100) для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 7 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, поміж іншого, компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду(за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки. Святкові та неробочі дні (стаття 73 Кодексу законів про працю України), які припадають на період відпустки, у розрахунок тривалості відпустки не включаються і не оплачуються.

Оскільки звільнення позивача відбулося 29.08.2019, то для обчислення середнього заробітку для виплати компенсації за невикористані 133,5 відпустки необхідно враховувати його середній заробіток за останні 12 календарних місяці роботи, що передував місяцю, коли ця компенсація мала бути йому виплачена, тобто місяцю звільнення, а саме за період з серпня 2018 року по липень 2019 року, що включало в себе 356 календарних днів (у 2018 році: в серпні - 30, у вересні - 30, у жовтні - 30, у листопаді- 30, у грудні - 30; у 2019 році: січень -31, лютий - 28, березень - 30, квітень - 29, травень - 29, червень - 28, липень - 31).

Відповідно до довідки управління справами Апарату Верховної Ради України від 10.08.2020 №9-1-15/384 у період з серпня по грудень 2019 року позивач щомісяця отримував по 3 723,00 грн., що разом за цей період становить 18 615,00 грн. (3 723,00 грн. х 5 = 18 615,00 грн.).

Відповідно до довідки управління справами Апарату Верховної Ради України від 10.08.2020 №9-1-15/383 у період з січня по липень 2019 року позивач щомісяця отримував по 4 173,00 грн., що разом за цей період становить 29 211,00 грн. (4 173,00 грн. х 7 = 29 211,00 грн.).

Відтак за період з серпня 2018 року по липень 2019 року заробіток позивача становить 47 826,00 грн., а середньоденний заробіток відповідно 134,34 грн. (47 826,00 грн. : 356 календарних дні = 134,34 грн.).

Ураховуючи вищевикладене, розмір компенсації за 133,5 календарних дня невикористаної відпустки, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача становить 17 934,39 грн. (133,5 календарних дня х 134,34 грн. = 17 934,39 грн.), тоді як позивач помилково визначив 14 759,60 грн.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про необхідність з метою захисту прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, вийти за межі заявлених позивачем вимог, та стягнути з відповідача на його користь компенсацію за невикористану відпустку у визначеному судом розмірі, а саме 17 934,39 грн.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, від 26.022020 року у справі №821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16.07.2020 у справі №400/2884/18, від 16.07.2020 у справі №812/1259/17, від 16.07.2020 у справі №825/1540/17, від 30.04.2020 у справі №140/2006/19, від 13.08.2020 у справі №808/610/18.

Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 вказав, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 цього Кодексу норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Також Верховний Суд акцентував увагу на тому, що відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Як встановлено судом, відповідач у день звільнення позивача 29.08.2019 у повному обсязі не виплатив йому грошову компенсацію за невикористану відпустку. Не виплачено цю компенсацію позивачу також і станом на час вирішення даного спору судом, а саме станом на 24.06.2021. Як встановлено судом вище, вина позивача щодо неотримання зазначеної грошової компенсації відсутня, що покладає на відповідача обов`язок виплатити йому середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а саме за період з 30.08.2019 (наступний день після звільнення) по 24.06.2021 (день ухвалення судом рішення у справі).

Сукупна кількість робочих днів за цей період складає 454, зокрема:

- у 2019 році відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 08.08.2018 №78/0/206-18 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік» в серпні з 30.08.2019 - 1 р.д., у вересні - 21 р.д. , у жовтні - 22 р.д., у листопаді - 21 р.д., у грудні - 21 р.д.;

- у 2020 році відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 29.07.2019 №1133/0/206-19 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» 251 р.д.;

- у 2021 році відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 12.08.2020 № 3501-06/219 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2021 рік» у січні - 19 р.д., у лютому - 20 р.д. , у березні - 22 р.д., у квітні - 22 р.д., у травні - 18 р.д, у червні станом на 23.06.2021 - 16 р.д.

Як зазначалося вище, за змістом приписів пункту 2 Порядку №100 (далі - Порядок №100), для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Оскільки звільнення позивача відбулося 29.08.2019, то при визначенні його середньомісячного заробітку необхідно врахувати його заробіток за два місяці, які передували цій події, зокрема, за червень та липень 2019 року, тоді як позивач такий свій розрахунок середньомісячного заробітку помилково здійснив, виходячи з виплат за липень та серпень 2019 року.

Згідно з довідкою відповідача від 10.08.2020 №9-1-15/384 у період з січня по липень 2019 року позивач отримував однакову заробітну плату в розмірі 4 173,00 грн. Лише у серпні 2019 року, що є місяцем звільнення, він отримав іншу суму. Наведене дає суду підстави для висновку, що упродовж кожного з цих місяців він повністю відпрацював усі робочі дні, тому отримав однакові виплати заробітної плати.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 08.08.2018 №78/0/206-18 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік» у червні 2019 року було 18 робочих днів, у липні - 23 робочих дні. Тобто, разом 41 робочий день.

Беручи до уваги викладене, середньоденний заробіток позивача становить 203,56 грн. ((заробітна плата за червень 2019 року 4 173,00 грн. + заробітна плата за липень 2019 року 4 173,00 грн) : 41 робочий день = 203,56 грн.). Отже, позивач невірно визначив свій середньоденний заробіток в розмірі 274,22 грн.

Відтак, середній заробіток за весь період несвоєчасного розрахунку станом на час розгляду справи судом 23.06.2021 становить 92 416,24 грн. (454 робочих днів х 203,56 грн. середньоденний заробіток = 92 416,24 грн.), тоді станом на час звернення до суду як позивач просив стягнути з відповідача 74 314,50 грн.

Визначена судом сума коштів є істотно більшою, аніж невиплачена позивачу сума грошової компенсації за невикористану відпустку.

З огляду на викладене суд звертає увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 39-41 постанови від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц, відповідно до яких встановлений статтею 117 Кодексу законів про працю України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.\

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до вищевказаної правової норми, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:

1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені також Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі №816/1640/17.

В постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 Цивільного кодексу України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. Враховуючи розмір невиплаченої компенсації при звільненні та істотність цієї частки порівняно із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд дійшов висновку, що заявлена до стягнення у цій справі сума середнього заробітку є очевидно неспівмірною зі встановленим розміром заборгованості з виплати грошової компенсації. З урахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а, від 03.04.2019 у справі №662/1626/17 та від 30.10.2019 у справі №806/2473/18.

В постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 Верховний Суд дійшов висновку про необхідність застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні та навела такий розрахунок. Загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 303772,85 гривень, з яких: грошове забезпечення 246115,38 гривень (81,02%) та компенсація за неотримане речове майно 57657,47 гривень (18,98%). Обрахована судом першої інстанції відповідно до Порядку №100, сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату компенсації за невикористане речове майно, становить 59255,90 гривень. Суд, виходячи з принципу пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 11246,77 гривень як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (18,98% від 59255,90).

Тобто, суд взяв до уваги наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення, розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, зокрема, після вирішення спору.

Судом встановлено, що істотність частки невиплаченої при звільненні грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки в сумі 17 934,39 грн. порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку в сумі 92 416,24 грн. становить 14, 36 % (17934,39 грн. : 92 416,24 грн. х 100% = 19,41 %).

Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 19,41 % становить 17 934,81 грн. (92 416,24 грн. середній заробіток позивача за 454 дні затримки розрахунку : 100% х 19,41% істотна частка = 17 937,99 грн.).

При цьому суд враховує, що станом на час звільнення з роботи 29.08.2019 та отримання у зв`язку з цим відповідного розрахунку, позивач знав та повинен був знати про те, що йому не було виплачено компенсацію за невикористану відпустку. Однак, звернення позивача до суду з даним позовом ініційоване лише 13.08.2020, тобто майже через рік після звільнення. Жодних пояснень стосовно того, чим зумовлений такий тривалий період щодо звернення до суду за захистом своїх прав позивач суду не надав. На переконання суду, така його поведінка свідчить, що невиплата при звільненні грошової компенсації за невикористану відпустку станом на час звільнення не була для нього істотною та достатньо важливою.

Зважаючи на викладені вище висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, керуючись принципом справедливості та співмірності, ураховуючи істотність частки недоплаченої позивачу суми коштів порівняно із розміром середнього заробітку за період несвоєчасного з ним розрахунку, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру цього середнього заробітку зі 92 416,24 грн. до 17 937,99 грн.

Відтак, з відповідача на користь позивача за період несвоєчасного розрахунку з 30.08.2019 по 23.06.2021 підлягає стягненню середній заробіток в розмірі 17 937,99 грн., тоді як позивач просив стягнути на свою користь 74 314,50 грн.

Що стосується здійснення судом розрахунку розміру коштів, які належить стягнути з відповідача на користь позивача, то, виконуючи такі розрахунки суд керувався, поміж іншого, постановою Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №826/8319/16, відповідно до пункту 44 якої Верховний Суд вказав на помилковість висновку суду апеляційної інстанції про відсутність у нього обов`язку вираховувати суму компенсаційної виплати працівнику при вирішенні відповідних спорів.

Водночас суд зауважує, що відрахування та сплата податків, зборів та інших обов`язкових платежів з нарахованих громадянам доходів є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому суми коштів, вказані в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання відповідних податків, зборів та платежів. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими, тому підлягають частковому задоволенню судом.

Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

При зверненні до суду з даним позовом позивач сплатив судовий збір в розмірі 878,80 грн., що підтверджується квитанцією від 13.08.2020 №1321/з3, тому ці кошти підлягають йому частковому відшкодуванню за рахунок бюджетних видатків відповідача, а саме в сумі, що становить 40,27% від вищевказаної суми 353,80 грн.

Зазначену суму суд розрахував таким чином. Позивач просив стягнути з відповідача на свою користь 89 074,10 грн. (154 759,60 грн. + 74 314 ,50 грн. = 89 074,10 грн.), тоді як суд вирішив стягнути 35 859,20 грн. (17 934,39 грн. + 17937,99 грн. = 35 859,20 грн.), що становить 40,27% від 89 074,10 грн. (35 872,38 грн. : 89 074,10 грн. х 100% = 40,27%).

40,27% від сплаченого позивачем судового збору в розмірі 878,80 грн. становить 353,80 грн. (878,80 грн. : 100 х 40,27% = 353,80 грн.).

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 19, 77, 90, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іпн. НОМЕР_1 ) задовольнити частково.

Стягнути з Апарату Верховної Ради України (01008, м.Київ, вул.Грушевського, 5, код ЄДРПОУ 20064120) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іпн. НОМЕР_1 ) грошову компенсацію за 133,5 календарних дня невикористаної відпустки в розмірі 17 934,39 грн. (сімнадцять тисяч дев`ятсот тридцять чотири тисячі) грн. 39 коп. з відрахуванням з цієї суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 середній заробіток в розмірі 17 937,99 грн. (сімнадцять тисяч дев`ятсот тридцять сім) грн. 99 коп. за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку до дня ухвалення рішення суду у даній справі включно з відрахуванням з цієї суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іпн. НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Апарату Верховної Ради України (01008, м.Київ, вул.Грушевського, 5, код ЄДРПОУ 20064120) понесені судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 353,80 грн. (триста п`ятдесят три) грн. 80 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.С. Мазур