Рішення № 97908433, 25.06.2021, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

25 червня 2021 року м. Рівне №460/9590/20

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Зозулі Д.П., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доУправління Служби безпеки України в Рівненській області про визнання протиправною бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинення певних дій, -В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту- ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Рівненській області (далі по тексту – Управління СБ України в Рівненській області, відповідач), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Рівненській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 у встановленому чинним законодавством України порядку грошового забезпечення за період з 09.05.2016 по 10.07.2020 включно.

- зобов`язати Управління Служби безпеки України в Рівненській області нарахувати та виплатити у встановленому чинним законодавством України порядку ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 09.05.2016 по 10.07.2020 включно.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що він проходив службу в Управлінні СБ України в Рівненській області на різних посадах з 25.09.1998 року. Наказом СБУ від 04.08.2015 року №713-ос його виведено з 04.08.2015 року у розпорядження начальника Управління за посадою заступника начальника Управління. Наказами начальника Управління від 11.04.2016 №86-ос та від 17.08.2016 №179-ос було продовжено строк перебування в розпорядженні по 12.04.2016 та 09.05.2016 року відповідно. З 09.05.2016 року позивачу припинено виплату грошового забезпечення. Наказом Голови СБ України від 12.06.2020 №749-ос/дск ОСОБА_1 звільнений з військової служби, а наказом начальника Управління СБ України в Рівненській області від 10.07.2020 року №130-ос/дск, виключений зі списків особового складу.

Після звільнення – розрахунок з позивачем за весь період перебування у розпорядження не проведено. За таких обставин, вважаючи протиправною невиплату позивачу, належного грошового забезпечення та невжиття відповідачем та третьою особою, належних заходів щодо можливості його призначення на рівнозначну чи нижчу вакантну посаду, позивач звернувся до суду з даним позовом. Крім того позивач вказує, що за наявною в нього інформацією, під час перебування в розпорядженні в системі органів СБУ були наявні відповідні вакантні посади, однак внаслідок протиправної бездіяльності відповідача, його призначення не відбулось. Зазначає, що внаслідок невиплати йому грошового забезпечення за час перебування у розпорядженні начальника Управління СБ України в Рівненській області, відповідач порушив конституційне право позивача на оплату праці.

Ухвалою суду від 29.12.2020 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків. У вказаний строк позивач допущені недоліки усунув, відтак позовна заява вважається поданою у день первинного її подання до адміністративного суду.

Ухвалою суду від 25.01.2019 року відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами та встановлено відповідачу строк для подання до суду відзиву на адміністративний позов.

У строк встановлений судом, представником відповідача подано до суду відзив на адміністративний позов. Відзив мотивовано тим, що виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, котрі перебувають у розпорядженні, може зберігатися лише протягом 6 місяців із дня зарахування їх у розпорядження відповідних начальників. За таких обставин, враховуючи підпункт «б» пункту 48 Положення №1262/2007 (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) на думку відповідача, строк зарахування у розпорядження допускається до 3 х місяців, а відтак правові підстави для виплати позивачу грошового забезпечення за період з 09.05.2016 року по 10.07.2020 року - відсутні.

01.03.2021 представником відповідача до канцелярії суду подано заяву про розгляд справи №460/9590/20 за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 05.03.2021 заяву Управління Служби безпеки України в Рівненській області про розгляд справи №460/9590/20 за правилами загального позовного провадження - залишено без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).

За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 .Рівненському окружному адміністративному суду.

Судом встановлено та не заперечується відповідачем, що ОСОБА_1 проходив службу в Управлінні СБ України в Рівненській області на різних посадах з 25.09.1998 року.

Наказом СБУ від 04.08.2015 року №713-ос ОСОБА_1 виведено з 04.08.2015 року у розпорядження начальника Управління за посадою заступника начальника Управління.

Наказами начальника Управління від 11.04.2016 №86-ос та від 17.08.2016 №179-ос позивачу продовжено строк перебування в розпорядженні по 12.04.2016 та 09.05.2016 року відповідно.

Факт перебування позивача на грошовому забезпеченні в Управлінні СБ України в Рівненській області на час перебування у розпорядженні начальника Управління та припинення виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 з 09.05.2016 року визнається відповідачем та визнано судом таким, що не потребує доведення.

Наказом Голови СБ України від 12.06.2020 №749-ос/дск ОСОБА_1 звільнений з військової служби, а наказом начальника Управління СБУкраїни в Рівненській області від 10.07.2020 №130-ос/дск, виключений зі списків особового складу.

30.10.2020 ОСОБА_1 звернувся до Управління СБ України в Рівненській області з заявою про надання інформації про строки перебування його у розпорядженні та копій відповідних документів. Крім того просив зазначити підстави припинення йому виплати грошового забезпечення.

Управління СБ України в Рівненській області повідомили, що наказом СБУ від 04.08.2015 року №713-ос ОСОБА_1 виведено з 04.08.2015 року у розпорядження начальника Управління за посадою заступника начальника Управління. Наказами начальника Управління від 11.04.2016 №86-ос та від 17.08.2016 №179-ос продовжено строк перебування позивача в розпорядженні по 12.04.2016 та 09.05.2016 року відповідно. З 09.05.2016 року позивачу припинено виплату грошового забезпечення.

Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача, вважаючи її протиправною, позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Правовідносини, що склалися між сторонами врегульовані, зокрема, Конституцією України, Законом України «Про службу безпеки України» № 2229-ХІІ від 25.03.1992 року,Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25.03.1992 року, Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України № 1262/2007 від 27.12.2007 року, Інструкцією про організацію виконання Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженою наказом Служби безпеки України № 772 від 14.10.2008 року, Інструкцією про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовців Служби безпеки України, затвердженою наказом СБУ №35/дск від 23.01.2008, яка зареєстрована в Мін`юсті 30.01.2008 №71/14762 (втратила чинність відповідно до Наказу СБ України від 10.04.2018 №515\дск).

Відповідно до частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцією та законами України.

Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 27 Закону України «Про службу безпеки України» № 2229-ХІІ від 25.03.1992 року(далі - Закон № 2229-ХІІ) держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки України.

Військовослужбовці Служби безпеки України користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.

Статтею 30 Закону № 2229-ХІІвстановлено, що форми та розміри грошового забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України встановлюються законодавством і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Служби безпеки України якісним складом військовослужбовців, враховувати характер, умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Умови та оплата праці працівників Служби безпеки України визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб»(далі - Постанова № 704) грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України регламентується, зокрема, Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України № 1262/2007 від 27 грудня 2007 року (далі - Положення) та Інструкцією про організацію виконання Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України № 772 від 14.10.2008 року (далі - Інструкція № 772), яка визначає механізм реалізації вимог вказаного Положення.

Відповідно до ст. 20 Закону № 2229-XII умови і порядок виконання своїх обов`язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством.

Згідно системного аналізу норм чинного законодавства України, які регламентують проходження військової служби, слідує, що зарахування у розпорядження є правовим інститутом, який забезпечує не тільки ефективне використання посадових осіб органів СБУ на службі, але і гарантії військовослужбовців на продовження служби у випадках скорочення штатів або проведенням організаційних заходів.

У відповідності до ч. 2 п. 48 Положення військовослужбовці, зараховані в розпорядження, продовжують проходити військову службу та виконують обов`язки військової служби (завдання) у межах, визначених тією посадовою особою, у розпорядженні якої вони перебувають. За ними зберігається матеріальне та грошове забезпечення всіх видів за посадами, що вони займали, якщо інше не передбачено законодавством.

Згідно частини 4 даного пункту військовослужбовець, який після закінчення строку перебування у розпорядженні у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів не призначений на посаду через відсутність вакантних посад (рівної або нижчої не більш як на один ступінь) у Службі безпеки України або через ненадання військовослужбовцем згоди на призначення на іншу нижчу посаду, звільняється в установленому порядку з військової служби. Вакантні посади, на яких може бути використано військовослужбовця з дотриманням вимог, встановлених пунктом 43 цього Положення, визначаються начальником (керівником) підрозділу (органу, закладу, установи), у розпорядженні якого перебуває військовослужбовець.

Приписи цієї частини поширюються на спірні правовідносини, оскільки, позивач виведений у розпорядження саме у зв`язку із проведенням організаційних заходів.

Зі змісту частини 4 п. 48 Положення слідує, що чинним законодавством України визначений прямий обов`язок призначення працівника СБУ, який перебуває у розпорядженні у зв`язку із проведенням організаційних заходів, на відповідні посади в системі СБУ, а єдиною причиною невиконання цього обов`язку може бути виключно відсутність відповідних вакансій або ненадання військовослужбовцем згоди на призначення на іншу нижчу посаду.

Разом з тим, відповідач надає суду докази пропозиції підшуковування посади позивачу, проте не надав суду доказів того, що відповідна посада була запропонована позивачу і він не надав відповідну згоду на її призначення.

Суд відхиляє доводи відповідача про те, що позивач відмовлявся від пошуку для нього відповідних посад в системі СБУ, оскільки для здійснення такого пошуку та підбору згода військовослужбовця органу СБУ законом не передбачена. Крім того суд зазначає, що відповідачем не надано суду доказів, пропозиції ОСОБА_1 іншої вакантної рівнозначної або нижчої на один ступінь посади в Управлінні чи за його межами.

За таких обставин суд дійшов висновку, що бездіяльність відповідача у частині визначення вакантних посад та, у разі їх відсутності, звільнення позивача з військової служби, не відповідає вимогам Положення та порушує право ОСОБА_1 на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Крім того, як зазначалося судом, згідно пункту 48 Положення військовослужбовці, зараховані в розпорядження, продовжують проходити військову службу та виконують обов`язки військової служби (завдання) у межах, визначених тією посадовою особою, в чиєму розпорядженні вони перебувають. За ними зберігається матеріальне та грошове забезпечення всіх видів за посадами, які вони займали, якщо інше не передбачено законодавством.

Після закінчення строку перебування військовослужбовця у розпорядженні, а також у разі відсутності підстав для дальшого перебування в розпорядженні, він призначається на посаду або звільняється в установленому порядку з військової служби.

Військовослужбовці Служби безпеки України звільняються з посад та зараховуються в розпорядження наказами по особовому складу начальників (командирів), які мають право призначення на ці посади, а військовослужбовці, призначення на посади та звільнення яких з посад належить до повноважень Президента України, зараховуються у розпорядження наказами Голови Служби безпеки України по особовому складу на підставі відповідного Указу Президента України про звільнення з посади.

За військовослужбовцями, зарахованими у розпорядження прямих начальників (командирів), зберігається матеріальне та грошове забезпечення всіх видів за посадами, які вони займали, якщо інше не передбачене законодавством.

Пунктом 4.9 Інструкції № 772 встановлено, що зарахування військовослужбовців у розпорядження відповідних начальників (пункт 48 Положення) це визначення їх тимчасового службово-посадового становища, коли вони проходять військову службу у підпорядкуванні відповідних начальників, але без призначення на конкретні посади.

Зарахування у розпорядження відповідних начальників проводиться наказами по особовому складу з обов`язковим визначенням дати початку та закінчення терміну розпорядження та доводиться до відома військовослужбовців, які зараховані в зазначене розпорядження, під особистий підпис їх начальниками в установленому порядку.

Начальники, у розпорядженні яких перебувають військовослужбовці, зобов`язані організовувати їх службову діяльність, здійснювати контроль за нею відповідно до вимог військових статутів Збройних Сил України,Положення, інших нормативно-правових актів та несуть відповідальність за дотримання встановлених термінів перебування підлеглих у розпорядженні. Вони зобов`язані своєчасно, до закінчення терміну перебування в розпорядженні, ініціювати призначення таких військовослужбовців на відповідні посади чи у разі наявності підстав вживати заходів щодо їх звільнення з військової служби. Рішення щодо подальшого службового використання військовослужбовців, які перебувають у розпорядженні Голови Служби безпеки України або його заступників, приймаються відповідно Головою Служби безпеки України або його заступниками. Управління роботи з особовим складом здійснює загальний контроль за дотриманням встановлених термінів перебування військовослужбовців Служби безпеки України у розпорядженні відповідних начальників, а стосовно військовослужбовців, які перебувають у розпорядженні Голови Служби безпеки України, також вносить пропозиції щодо їх подальшого службового використання.

З системного аналізу вказаних норм законодавства випливає, що відповідач, після закінчення строку перебування позивача у розпорядженні, за відсутності підстав його подальшого перебування у розпорядженні, повинен був вирішити питання про призначення ОСОБА_1 на посаду або звільнити в установленому порядку з військової служби, а відтак така бездіяльність відповідача є протиправною.

Суд відхиляє доводи відповідача про те, що ОСОБА_1 самостійно також не було прийнято рішення щодо звільнення з військової служби раніше так як це не може бути підставою для виправдання бездіяльності відповідача, оскільки відповідач є суб`єктом владних повноважень і зобов`язаний діяти у відповідності до Конституції та законів, а виходячи з приписів п. 48 Положення мав би прийняти одне з запропонованих рішень.

Порядок та умови виплати грошового забезпечення та виплат компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби Безпеки України, на час виникнення спірних правовідносин визначався вимогами Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовців Служби безпеки України, затвердженої наказом Служби Безпеки України від 23.01.2008 року № 35/ДСК, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 30.01.2008 року за № 71/14762, яка втратила чинність відповідно до Наказу СБ України від 10.04.2018 №515\дск (далі - Інструкція № 35/ДСК).

Так, згідно підпункту 1.2 пункту 1 Інструкції № 35/ДСК грошове забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання. Воно складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищень посадового окладу, надбавок, доплат, винагород, які мають постійний характер, премії) та одноразових видів грошового забезпечення.

Підпунктом 3.2.1 пункту 3.2 Інструкції № 35/ДСК визначено, що за військовослужбовцями, зарахованими в розпорядження відповідних начальників або керівників (крім тих, що зараховані в розпорядження за підставами, передбаченими пунктом «в» - у випадках, передбачених підпунктом 3.5.1 цієї Інструкції, а також підпунктами «е», «є» та «ж» пункту 48 Положення) зберігається виплата грошового забезпечення на весь період перебування у розпорядженні за посадами, які вони займали.

Суд зазначає, що вимоги п. 48 Положення обмежують відповідні дискреційні повноваження керівництва органів СБУ при призначенні на посади, на які претендують чи можуть бути призначені особи, що перебувають в розпорядженні у зв`язку із проведенням організаційних заходів, оскільки таким особам належить переважне право на відповідне призначення.

Суд приходить до висновку, що Службою безпеки України обов`язок призначення на відповідну посаду ОСОБА_1 залишився невиконаний.

Відповідно до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, начальники, у розпорядженні яких перебувають військовослужбовці, зобов`язані своєчасно, до закінчення терміну перебування в розпорядженні, ініціювати призначення таких військовослужбовців на відповідні посади, у випадку проведення організаційних заходів допускається переміщення військовослужбовця на посаду на один ступінь нижчу.

Згідно п.4.3. Інструкції про організацію виконання Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України за N 772 від 14.10.2008 призначення військовослужбовців на штатні посади з урахуванням вимог пункту 43 Положення здійснюється: на керівні посади від начальника відділу, завідувача кафедри, їм рівних і вище (крім випадків, коли законодавством України встановлений інший порядок призначення на посади) - наказами Голови Служби безпеки України.

Відповідач не довів належними та достатніми доказами того, що за час перебування в розпорядженні СБУ позивачу пропонувалися рівнозначні посади або посади на рівень нижчі, дані обставини свідчать про протиправну бездіяльність СБУ, яка полягала в неналежному вирішенні, в порушення приписів п. 48 Положення, питання щодо призначення позивача на відповідну посаду.

При цьому суд зауважує, що передбачені чинним законодавством України дискреційні повноваження Служби Безпеки України як суб`єкта владних повноважень щодо призначення на посади в органах СБУ підлягають судовому контролю.

Так, згідно з положеннями Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980 (надалі також "Рекомендація R (80)2") - під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді заступників Міністрів). Однак у спірних правовідносинах СБУ, враховуючи переважне право позивача на призначення, була позбавлена свободи адміністративного розсуду, що неправомірно залишилось поза увагою.

Суд приходить до висновку, що Управління СБУкраїни в Рівненській області не вживало всіх необхідних засобів щодо пошуку та ініціювання призначення ОСОБА_1 на відповідні посади в органах СБУ, тому фактично допустило бездіяльність.

Відповідно до пункту 3.1 Інструкції № 35/ДСК виплата грошового забезпечення військовослужбовцям СБУ здійснювалась на підставі наказів по особовому складу органів, підрозділів, закладів та установ СБУ.

Абзацом п`ятим підпункту 3.2.1 пункту 3.2 Інструкції № 35/ДСК передбачалось, що строки перебування військовослужбовців у розпорядженні відповідних начальників або керівників залежно від підстав такого зарахування, визначались відповідно до чинного законодавства України.

Згідно з абзацом шостим підпункту 3.2.1 пункту 3.2 Інструкції № 35/ДСК, у разі закінчення строків перебування у розпорядженні виплата грошового забезпечення військовослужбовцям здійснювалась за рішенням Голови Служби безпеки України на підставі мотивованих рапортів начальників або керівників, у розпорядженні яких перебували військовослужбовці.

Підпунктом 3.2.3 пункту 3.2 Інструкції № 35/ДСК було передбачено, що військовослужбовцям, які були зараховані в розпорядження відповідних начальників або керівників і на яких, відповідним наказом (розпорядженням) по особовому складу було покладено тимчасове виконання обов`язків (завдань) за посадами, грошове забезпечення виплачувалось у порядку та розмірах, визначених цією Інструкцією.

Однак, не зважаючи на викладене, ОСОБА_1 припинено виплату грошового забезпечення з 09.05.2016 року, що є порушенням прав позивача на належне грошове забезпечення, визначене Конституцією України, Законом України «Про Службу безпеки України» та Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України № 1262/2007 від 27.12.2007 року.

Згідно з пунктом 4.9 Інструкції, зарахування військовослужбовців у розпорядження відповідних начальників, згідно з пунктом 48 Положення - це визначення їх тимчасового службово-посадового становища, коли вони проходять військову службу у підпорядкуванні відповідних начальників, але без призначення на конкретні посади.

Згідно з абзацом 14 пункту 48 Положення за військовослужбовцями, зарахованими у розпорядження прямих начальників (командирів), зберігається матеріальне та грошове забезпечення всіх видів за посадами, які вони займали, якщо інше не передбачене законодавством.

Відповідно до підпункту 3.2.1 пункту 3.5 Інструкції № 35/ДСК (в редакції, чинній на момент зарахування позивача у розпорядження) за військовослужбовцями, зарахованими у розпорядження відповідних начальників або керівників (крім тих, що відсторонені від виконання службових повноважень відповідно до Закону України "Про запобігання корупції", відсторонені від посади відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, або які оголошені в розшук чи до яких застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою), виплата грошового забезпечення зберігалася на весь період перебування у розпорядженні за посадами, які вони займали.

На момент звернення до суду позивача з даним позовом спірні правовідносини врегульовано Інструкцією про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби безпеки України, затвердженої наказом Центрального управління СБУ від 10.04.2018 № 515/ДСК та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25.04.2018 за №512/31964 (далі - Інструкція-515/ДСК). Вказана Інструкція набрала чинності з 10.04.2018 року.

Інструкцією-515/ДСК, яка набрала чинності з 10.04.2018 року, запроваджено новий порядок та умови виплати грошового забезпечення та виплат компенсаційного характеру військовослужбовцям СБУ, при цьому Інструкцію№ 35/ДСК було визнано такою, що втратила чинність.

Згідно з пунктом 1 глави 1 розділу IV Інструкції-515/ДСК виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, зарахованим у розпорядження відповідних начальників або керівників, здійснюється на підставі наказів по особовому складу органів, підрозділів, закладів та установ СБУ, що готуються підрозділами кадрового забезпечення та погоджуються з відповідними фінансовими і юридичними підрозділами.

При цьому відповідно до пункту 2 глави 1 розділу IV Інструкції-515/ДСК за військовослужбовцями, зарахованими в розпорядження відповідних начальників або керівників, зберігається виплата грошового забезпечення всіх видів за посадами, які вони займали, протягом строків перебування у розпорядженні, а у випадках, коли такі строки не визначені- зберігається лише протягом шести місяців з дня зарахування в розпорядження.

Крім того, відповідно до пункту 1 глави 1 розділу IV Інструкції-515/ДСК виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, зарахованим у розпорядження відповідних начальників або керівників, здійснюється на підставі наказів по особовому складу органів, підрозділів, закладів та установ СБУ.

Згідно з абзацом третім пункту 6 глави 1 розділу IV Інструкції-515/ДСК, після закінчення строків перебування у розпорядженні, передбачених пунктом 48 Положення (якщо військовослужбовці не призначені на посаду або не звільнені з військової служби), а у випадках коли такі строки не визначені - після спливання шести місяців з дня зарахування в розпорядження відповідних начальників або керівників, виплата їм грошового забезпечення здійснюється за рішенням Голови Служби безпеки України на підставі мотивованих рапортів начальників або керівників, у розпорядженні яких перебувають такі військовослужбовці.

При цьому, військовослужбовцям, які зараховані у розпорядження відповідних начальників або керівників і на яких, відповідним наказом (розпорядженням) по особовому складу покладено тимчасове виконання обов`язків (завдань) за посадами, грошове забезпечення виплачується у порядку та розмірах, визначених цією Інструкцією (пункт 8 глави 1 розділу IV Інструкції-515/ДСК).

При цьому суд враховує, що необґрунтована відсутність позитивного рішення Голови Служби безпеки України та рапорту керівника, у розпорядженні якого перебував позивач про виплату йому грошового забезпечення, яка стала підставою бездіяльності відповідача в частині визначення подальшого проходження служби позивачем, прямо суперечить вимогам статей 3, 43 Конституції України та визначеного в положеннях ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України принципу верховенства права.

У Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 визначено, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.

У пункті 16 розділу II доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) від 4 квітня 2011 року № 512/2009, схваленій Комісією на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року «Верховенство права», вказано, що верховенство права (RuleofLaw) є невід`ємною частиною будь-якого демократичного суспільства.

Пунктом 41 розділу IV зазначеної доповіді визначено, що обов`язковими елементами верховенства права є, зокрема: законність, заборона свавілля та доступ до правосуддя, де законність - це принцип, який означає дотримання законів (пункт 42). Заборона свавілля полягає в тому, що дискреційні повноваження органами державної влади мають здійснюватися згідно з принципом верховенства права, з яким є несумісне ухвалення несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень (пункт 52).

Положеннями статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення від 22 вересня 1994 року у справі «Антріш проти Франції», пункт 42, та рішення від 10 травня 2007 року «Кушоглу проти Болгарії», заява № 48191/99, пункти 49-62). Будь-яке втручання державного органу у права осіб повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Кнвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ та Льоннрот проти Швеції», пункти 69, 73).

Чинними нормативно-правовими актами передбачено можливість особи звертатись до суду з позовом про поновлення порушеного права як шляхом стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при незаконному звільненні, так і шляхом стягнення не нарахованого та/або не виплаченого грошового забезпечення військовослужбовця.

Згідно статті 1 Закону № 2229-ХІІ Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.

Як вже зазначалося судом, відповідно до статті 27Закону № 2229-ХІІ держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки України. Військовослужбовці Служби безпеки України користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», цього Закону, інших актів законодавства.

Згідно частини другої, четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Статтею 18 Закону № 2229-ХІІ встановлено, що фінансування, матеріально-технічне та соціально-побутове забезпечення Служби безпеки України здійснюється Кабінетом Міністрів України у порядку, визначеному Верховною Радою України, за рахунок коштів державного бюджету України.

Пунктом другим, третім Постанови № 704 встановлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ,Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації.

Відповідно до пункту 48 Положення військовослужбовці, зараховані в розпорядження, продовжують проходити військову службу та виконують обов`язки військової служби (завдання) у межах, визначених тією посадовою особою, в чиєму розпорядженні вони перебувають. За ними зберігається матеріальне та грошове забезпечення всіх видів за посадами, які вони займали, якщо інше не передбачено законодавством.

Після закінчення строку перебування військовослужбовця у розпорядженні, а також у разі відсутності підстав для дальшого перебування в розпорядженні, він призначається на посаду або звільняється в установленому порядку з військової служби.

Оскільки перебування військовослужбовця в розпорядженні не є звільненням, а є лише особливим тимчасовим службово-посадовим становищем, коли особа не знаходиться на конкретній посаді, проте, продовжує виконувати обов`язки і проходити службу, суд дійшов висновку про необхідність захисту порушеного права позивача, який мав право на грошове забезпечення у визначеному законодавством розмірі за вказаний період, шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати грошового забезпечення позивачу та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу відповідне грошове забезпечення.

Проте, суд зазначає, що загальний розмір грошового забезпечення, який має бути нарахований та виплачений за посадою, яку займав позивач до виведення у розпорядження, має обчислюватися та погоджуватися відповідним фінансовим підрозділом територіального органу СБУ, в якому позивач проходив службу. Відтак, суд не може встановити конкретний розмір належного грошового утримання, так як уповноважений лише встановити право позивача на його отримання.

Крім того, аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади за даних обставин.

Враховуючи обумовлене, суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Аналогічна позиція, викладена в постанові Пленуму Верховного суду України № 13 від 24.10.2008 року відповідно до якої, суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які не належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.

Крім того, суд акцентує увагу на тому, що позивач не відсторонений від служби та насамперед виконував посадові обов`язки, а також перебував у розпорядженні начальника Управління СБ України в Рівненській області, у зв`язку з організаційно-штатними змінами, проте тривалість перебування у розпорядженні відбулося з незалежних від позивача причин.

Також, невиконання позивачем, який перебував у розпорядженні начальника Управління СБ України в Рівненській області протягом періоду з 10.05.2016 по 10.07.2020, будь яких завдань, відповідно до функціональних обов`язків, розцінюється судом, як бездіяльність відповідача, який тривалий термін не забезпечив позивача завданнями згідно його функціональних обов`язків або не звільнив із військової служби.

Отже, з урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльність Управління служби безпеки України в Рівненській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 у встановленому чинним законодавством України порядку грошового забезпечення за період з 10.05.2016 по 10.07.2020 включно та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити у встановленому чинним законодавством України порядку ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 10.05.2016 по 10.07.2020 включно.

Окрім того слід зазначити, що Конституційний суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції до повноважень якого належать тлумачення норм Конституції України не одноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист громадян України та констатував, що Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи її суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99,рішення Конституційного Суду України від 20.03.2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказував, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проведення служби так і після її закінчення.

Конституційний Суд України в Рішенні від 29.01.2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Згідно із статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Цей обов`язок зокрема проявляє себе в діїстатті 43 Конституції України, яка гарантує право працівника на працю, а також в діїстатті 41 Конституції України, яка гарантує кожному його право власності, стверджуючи його нерушимість. При цьому право на працю, безпосередньо включає право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне існування людини та її сім`ї. Відтак, особливого значення набуває право на своєчасне одержання винагороди за працю та її правовий захист.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до ст.ст. 6, 12 Конвенції про захист заробітної плати, ратифікованою 30.06.1961р., роботодавцеві забороняється обмежувати будь-яким способом свободу працівника розпоряджатися своєю заробітною платою на власний розсуд. Заробітна плата виплачуватиметься через регулярні проміжки часу.

Так, несвоєчасна або неповна виплата відповідних належних людині виплат, зокрема грошового забезпечення, порушує конституційний принцип, який гарантує забезпечення державою життєвого рівня достатнього для задоволення необхідних життєвих потреб і порушує право власності громадян на такі виплати, згідно позиції Європейського Суду з прав людини це є прямим порушенням статті першої Протоколу №1 Європейської конвенції "Про захист прав людини та основоположних свобод", де зазначено: " Всяка фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.".

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі «Стреч проти Сполучного Королівства» (Stretch v. theUnitedKingdom № 44277/98).

У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна нормазакону, тобто встановленазаконом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (FreiherrVon) andothers v/ Germany № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).

При цьому згідно Європейської конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" (діє в Україні з 11.09.1997р.) відповідно дост.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція та практика Європейського суду з прав людини виступають як джерела права в Україні.

Європейський суд з прав людини у справі «Кечко проти України» зауважив, що якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у них, доки відповідні положення є чинними.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає до задоволення повністю.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до закону, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Управління Служби безпеки України в Рівненській області (33023, вул.. Відінська, 4, м. Рівне, код ЄДРПОУ 20001668) про визнання протиправно бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Рівненській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 у встановленому чинним законодавством України порядку грошового забезпечення за період з 10.05.2016 по 10.07.2020 включно.

Зобов`язати Управління Служби безпеки України в Рівненській області нарахувати та виплатити у встановленому чинним законодавством України порядку ОСОБА_1 грошове забезпечення за період перебування у розпорядженні начальника Управління Служби безпеки України в Рівненській області з 10.05.2016 по 10.07.2020 включно.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 25 червня 2021 року

Суддя Д.П. Зозуля