Рішення № 97889875, 23.06.2021, Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КРИВОГО РОГУ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 210/1625/21

Провадження № 2/210/1105/21

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

"23" червня 2021 р. м. Кривий Ріг

Суддя Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області Ступак С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження з викликом повідомленням сторін в порядку ч. 2 ст. 247 ЦПК України цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, -

ВСТАНОВИВ:

29 березня 2021 року адвокат Морозова Ольга Сергіївна звернулась до суду з позовом в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом та просила суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги представник позивач обґрунтовує тим, що ОСОБА_1 разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , є власниками квартири яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначена квартира належить вказаним особам на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 10 вересня 1999 року виданий керівником органу приватизації О.Г. Підгірним та Договору дарування 1/3 частки у праві власності на квартиру від 16 червня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького нотаріального округу Черник О.П. У вказаній квартирі зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач маючи зареєстроване місце проживання у належній позивачу та третім особам квартирі, фактично в ній не проживає з 1998 року. Самостійно відповідач не бажає знятись з реєстрації у належній позивачу квартирі, не надаючи жодних обґрунтувань такої відмови. Зв`язок між позивачем та відповідачем втрачений, вони не спілкуються та не підтримують жодних зв`язків між собою. У зв`язку з чим, позивач звернувся до суду та просить позов задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою суду від 30 березня 2021 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні присутній не був, поза межами судового засідання 31 травня 2021 року направив на адресу суду заяву, в якій просив суд проводити розгляд справи за його відсутності та без застосування засобів технічної фіксації. Крім того, у вказаній заяві позивач зазначив, зо позов підтримує у повному обсязі та просив суд його задовольнити.

Крім того, 31 травня 2021 року від представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_5 на адресу суду надійшла заява, в якій представник позивача просив суд проводити розгляд вказаної справи просив проводити розгляд вказаної справи без участі позивача та його представника. В заяві представник позивача зазначив, що проти заочного розгляду справи не заперечує.

В судові засідання призначені судом на 30 квітня 2021 року, 31 травня 2021 року та 23 червня 2021 року відповідач не з`явився про день та час розгляду справи повідомлений належним чином, шляхом направлення ухвали про відкриття провадження та судових повісток за вказаною адресою проживання, які повернулися до суду з поштового відділення з відміткою «За закінченням строку зберігання».Відповідач вважаються належним чином повідомлений про розгляд справи відповідно до п.1 ч.8 ст. 128 ЦПК України.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що застосовуючи положення ч.4 ст.10 Цивільно-процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи, ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу,та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A.v.Spain). Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору.

Згідно ч.8 ст. 178 ЦПК України - у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Треті особи по справі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 також у судовому засіданні присутні не були, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ч.1 ст. 280 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Зі змісту п.25 рішення Європейського суду з прав людини від 11 квітня 2011 року у справі "Жук проти України", яке підлягає застосуванню відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", вбачається, що суди, розглядаючи справи без участі учасників процесу, повинні пересвідчитися, що їм вчасно повідомлено про дату і час розгляду справи, тобто, що їхнє право бути присутніми під час судового розгляду не було порушено.

У зв`язку з цим, з огляду на належне повідомлення позивача та відповідача про дату, час та місце розгляду вказаної цивільної справи, суд зі згоди позивача вважає можливим провести заочний розгляд вказаної справи на підставі наявних в ній письмових доказів.

Відповідно до п.1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини, ратифікованої Україною 11 вересня 1997 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до п.1 ст. 8 вказаної Конвенція кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою цього житла.

Пункт 2 ст. 8 цієї Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п.1 цієї статті, є виправданим.

Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб.

Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст.8 Конвенції.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін, кожна з яких відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 41 ч.4 Конституції України, ч.1 ст. 321 ЦК України передбачена непорушність права власності, в т.ч. те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні.

В свою чергу відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Отже право користування відповідачем спірною квартирою підлягає захистові відповідно до змісту вказаної конвенції.

Пунктом 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», передбачено, що застосовуючи положення ст.391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння.

Відповідно до матеріалів справи судом встановлено, що згідно Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 10.09.1999 року, яке видано органом приватизації Управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Криворізької міської Ради народних депутатів, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 на праві приватної спільної сумісної власності належить: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . (а.с.8)

Згідно з Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, який виданий Комунальним підприємством «Криворізьке бюро технічної інвентаризації» № 36729083 від 14.12.2012 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , на праві спільної сумісної власності, належить об`єкт за адресою: АДРЕСА_2 . (а.с. 9)

08 серпня 2019 року ОСОБА_2 уповноважив довіреністю ОСОБА_6 подарувати від його імені належну йому частку в праві власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , його братові – ОСОБА_1 . Вказана довіреність посвідчена приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу у Дніпропетровській області Черник О.П. та зареєстровано в реєстрі за №1794. (а.с.14)

12 червня 2020 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , яка діяла в інтересах ОСОБА_2 укладено Договір про визнання часток у квартирі, що є спільною сумісною власністю, який посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Черник О.П. Відповідно до п.1 вказаного Договору за цим договором учасники права спільної сумісної власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вважають, що їх частки у праві спільної сумісної власності на вказану квартиру є рівними, тобто складають по 1/3 частці у кожного. (а.с. 10)

16 червня 2020 року між ОСОБА_6 , яка діяла в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали Договір дарування 1/3 частки у праві власності на квартиру, який посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Черник О.П. та зареєстрований в реєстрі за №1384. Відповідно до п.1 вказаного Договору, дарувальник – ОСОБА_2 безоплатно передає у власність обдарованого ОСОБА_1 , а обдарований приймає від дарувальника належну йому на праві спільної часткової власності 1/3 (одну третю) частку у праві власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с.12-13)

Відповідно до Акту про не проживання, затвердженого майстром дільниці Товариства з обмеженою відповідальністю «Сітісервіс-КР» Матіс В.М. від 15.03.2021 року жителі будинку АДРЕСА_3 , а саме ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 склали вказаний акт в тому, що ОСОБА_2 з 1998 року фактично не мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , але зареєстрований по день складання акту. (а.с. 17)

Відповідно ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 р. відповідно до Закону від 17 липня 1997р №475/57-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 pоку», «;Протоколу та протоколів N 2, N 4, N 7 та N 11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Гарантуючи права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Об`єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (статті 379, 382 ЦК України).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише на підставах, передбачених законом.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ч. 1 ст. 383 ЦК України).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16, постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №235/9835/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі №569/1478/18 міститься висновок про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, як постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна.

Відповідно ст. 391 ЦК України визначено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до п.34 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (пункт 3 частини першої статті 346 ЦК) із зняттям останнього з реєстрації.

З аналізу положень ст. ст. 391, 396 ЦК України, позиції ВССУ з розгляду кримінальних і цивільних справ, викладеної в п.п. 33,34 Постанови № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» слідує, що позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача порушується його право власності чи законного володіння. Визначальним для захисту такого права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Ким саме спричинено порушення права та з яких підстав не має значення.

Таким чином, власник житла вправі вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Відповідно до ч. 2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Отже, право члена сім`ї власника на користування жилим приміщенням є сервітутним правом, яке відповідно до сталої практики Верховного Суду України та Верховного Суду існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно та припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Тобто, виникнення прав членів сім`ї власників квартири на користування нею та обсяг цих прав залежать від наявності у власників квартири права власності на неї, а припинення права власності на квартиру припиняє право членів сім`ї колишнього власника на користування цією квартирою. Чинним законодавством не передбачено перехід прав та обов`язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім`ї колишнього власника у випадку зміни власника.

Відповідач не є членом сім`ї позивача, спільним побутом із ним не пов`язана, а 1/3 квартири вибула з його володіння та користування внаслідок дарування, тому право користування відповідачем квартирою за адресою АДРЕСА_1 підлягає припиненню на вимогу власника цього майна.

Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 16 січня 2019 року у справі №243/7004/17-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі №243/9627/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі №766/12748/16-ц та від 15 січня 2020 року у справі №686/11782/17-ц.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про необхідність визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою, що знаходиться за адресою:АДРЕСА_1 .

Згідно ст.7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є колишнім власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , однак відповідно до Договору дарування 1/3 частки у праві власності на квартиру добровільно подарував її позивача по справі ОСОБА_1 , у сторін відсутня домовленість щодо строків відсутності відповідача, з заявами про усунення перешкод в користуванні житловою площею відповідач не звертався та відповідач фактично створює позивачу перешкоди у користуванні власністю, а тому відповідача ОСОБА_2 слід визнати таким, що втратив право користування даним житловим приміщенням, що є підставою для зняття його з реєстрації за даною адресою.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність правових підстав, для задоволення позовних вимог Позивача.

Керуючись ст.ст. 316, 317, 319, 321, 383, 391 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 13, 80, 81, 89, 228-229, 263, 265, 280-283, 288 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом - задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Відомості про учасників справи згідно п.4 ч.5 ст.265 ЦПК України:

- позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4

- відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований: АДРЕСА_1 .

Суддя: С. В. Ступак