Ухвала суду № 97888177, 24.06.2021, Холодногірський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Харкова)

24.06.2021

Справа №642/3773/21

Провадження № 1-кс/642/1785/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2021 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Харкова Гомада В.А., за участю секретаря Нікіфорової К.В., прокурора Прокопенка А.С., адвоката Свиридової М.М., розглянувши клопотання старшого слідчого другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Харкові) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, Либаня Антона Михайловича про арешт майна у кримінальному провадженні №62021170020000190 від 02.06.2021, -

встановив:

Старший слідчий другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Харкові) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, Либань А.М. звернувся до слідчого судді Ленінського районного суду м. Харкова з клопотанням про арешт майна у кримінальному провадженні №62021170020000190 від 02.06.2021.

В обґрунтування клопотання зазначено, що в провадженні другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Харкові) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Полтаві (далі – ТУ ДБР у м. Полтаві), перебуває кримінальне провадження №62021170020000190 від 02.06.2021 за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України.

Органом досудового розслідування попередньо встановлено, що інспектором митного поста «Харків – центральний» Харківської митниці ДФС Алєксєєвим О.В. під час митного оформлення товару в режимі імпорт по митним деклараціям: ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/15917 06.04.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/15918 06.04.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/15919 06.04.2018 ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/15920 06.04.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/20842 04.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21153 07.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21154 07.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21460 08.05.2018 ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21902 11.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21903 11.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21904 11.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/26010 01.06.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/27558 11.06.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/27559 11.06.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/31340 02.07.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/31342 02.07.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/38975 10.08.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/42554 03.09.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/42555 03.09.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/45185 19.09.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/46717 27.09.2018 та здійснення митної формальності - контроль правильності визначення коду товару - «Розчинники складні органічні, для видалення фарб та лаків: - Інгібітор видалення відкладень КЗ +, ТУ 2411-004-04414276-2018» вагою 485 тон, ввезеного на митну територію України ТОВ «Ваміп Сервіс» в період часу з березня 2018 року по вересень 2018 року та в порушення вимог статті 69 Митного кодексу України в частині правильності класифікації товарів, в порушення вимог ч. ч. 2, 4 ст. 69 Митного кодексу України, п. 5 Розділу І, п. 2, абз. 3 п. 4 Розділу ІІІ Порядку № 650, Правила 1, 3 Основних правил інтерпретації класифікації товарів, 2.18., 2.18.1., 2.18.2., 2.18.3., 2.19., 2.19.1., 2.19.2 посадової інструкції, підтвердив правильність визначення коду товару за УКТ ЗЕД 3814009090, що призвело до митного оформлення зазначеного товару який відповідно до чинного законодавства класифікується за кодом УКТЗЕД 2905110000 по митним деклараціям: ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/15917 06.04.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/15918 06.04.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/15919 06.04.2018 ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/15920 06.04.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/20842 04.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21153 07.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21154 07.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21460 08.05.2018 ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21902 11.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21903 11.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/21904 11.05.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/26010 01.06.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/27558 11.06.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/27559 11.06.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/31340 02.07.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/31342 02.07.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/38975 10.08.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/42554 03.09.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/42555 03.09.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/45185 19.09.2018, ІМ 40 ДЕ UA807170/2018/46717 27.09.2018 без сплати обов`язкових митних платежів на загальну суму 5 955 192,43 грн., з яких мито складає 254 495,77 грн., акцизний податок – 4 708 164,60 грн., ПДВ – 992 532,06 грн., чим завдав збитки державному бюджету України на суму 5 955 192,43 грн., які у двісті п`ятдесят і більше разів перевищують неоподаткований мінімум доходів громадян та відповідно до п. 4 примітки до статті 364 КК України є тяжкими наслідками.

На підставі здобутих доказів, 03.06.2021 ОСОБА_1 , з урахуванням встановлених обставин, повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України.

Згідно даних Єдиного реєстру прав на нерухоме майно ОСОБА_1 на праві приватної власності належить 1/2 житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 765023).

З урахуванням викладеного слідчий вважає за необхідне накласти арешт на зазначене майно підозрюваного ОСОБА_1 .

Прокурор у судовому засіданні доводи клопотання підтримав, прохав його задовольнити.

Представник власника майна Свиридова М.М. до суду з`явилася,зазначила, що клопотання вважає необґрунтованим, прохала відмовити.

Суд, вислухавши прокурора, дослідивши клопотання, копії матеріалів, якими він обґрунтовує доводи, приходить до висновку, що клопотання є таким, що задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як вбачається з наданих матеріалів, в провадженні Другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Харкові) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Полтаві (далі – ТУ ДБР у м. Полтаві), перебуває кримінальне провадження №62021170020000190 від 02.06.2021 за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України.

Згідно п. 7 ч. 2 ст. 131 КПК України заходом забезпечення кримінального провадження є арешт майна.

Відповідно до ч.5 ст. 132 КПК України, під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді докази обставин, на які вони посилаються.

За змістом ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Відповідно до ч.2 ст.170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження. Слідчий, прокурор повинні вжити необхідних заходів з метою виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, зокрема шляхом витребування необхідної інформації у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб.

Згідно з ч. 3 ст. 170 КПК України з метою забезпечення збереження речових доказів арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.

При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.

Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та обґрунтованого рішення слідчий суддя, згідно зі ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність та співмірність обмеження прав власності завданням кримінального провадження.

Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого, прокурора, який звертається з клопотанням про арешт майна, оскільки у відповідності до п. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.

Речовими доказами відповідно до ст. 98 КПК України є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Між тим, слідчий, обґрунтовуючи своє клопотання в розумінні вимог ст. 132 КПК України, не наводить у ньому достатніх і належних доказів тих обставин, які є визначальними та необхідними для накладення арешту на майно.

Також не доведено органом досудового розслідування і існування ризиків, визначених у абзаці другому ч. 1 ст. 170 КПК України або достатність підстав вважати, що такі ризики можуть мати місце, як і не обґрунтовано належним чином мету застосування такого заходу забезпечення в даному кримінальному провадженні.

Крім того, матеріали провадження не містять будь-яких відомостей на обґрунтування того, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, завдяки чому може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий звернувся до суду з клопотанням про накладення арешту на дане конкретне майно.

Також слідчий суддя звертає увагу на те, що до клопотання про арешти майна слідчий не долучив жодних доказів та не навів жодних доводів, що дозволяли б слідчому судді встановити розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

Згідно з положеннями ст. 172 КПК України слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 цього Кодексу.

При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3-1) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

Судовим розглядом встановлено, що слідчим у клопотанні не доведені підстави вважати, що майну, на яке просить накласти арешт, загрожує знищення, чи воно підлягає спеціальній конфіскації, або конфіскації, як виду покарання, або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи, або відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, відомості про цивільний позов у кримінальному провадженні відсутні.

Надані слідчим матеріали до клопотання, не підтверджують підстави, мету та не містять відповідного обґрунтування необхідності арешту майна.

З тексту клопотання вбачається, що воно складається з викладення скороченого змісту фактичних обставин кримінального правопорушення (фабули), встановлених органом досудового розслідування та посилань на положення ст.. 170 КПК України без належного обґрунтування співвідношення вказаних положень процесуального закону з фактичними обставинами даного кримінального провадження.

При цьому, обов`язок доведення необхідності арешту покладається на слідчого, який звернувся з клопотанням про арешт майна.

З урахуванням вищевикладеного, слідчий суддя прийшов до висновку про те, що відсутні завдання арешту майна, так як не має підстав вважати, що 1/2 житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 буде пошкоджуватися, псуватися, знищуватися, перетворюватися або відчужуватись.

Крім того, як вбачається з клопотання та доданих до нього матеріалів, слідчим не надано доказів того, що в даному кримінальному провадженні заявлено або подано цивільний позов.

Таким чином, ні з клопотання ні з матеріалів, які обґрунтовують клопотання, в порушення вимог п. 1 ч. 2 ст. 171 КПК України не вбачається підстав, у зв`язку з якими потрібно здійснити арешт вказаного майна.

Окрім того у клопотанні відсутні докази наявності достатніх підстав чи розумних підозр вважати, що майно на яке слідчий просить накласти арешт є доказом злочину і відповідає критеріям зазначеним у статті 98 КПК України.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора.

В силу ст. 41 Конституції України, ст. 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, ніж на користь суспільства і на умовах, передбачених Законом або загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність.

Крім того, відповідно до практики Європейського суду, для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення у справі АГОСІ проти Об`єднаного Королівства). Іншими словами, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.

Відповідно до ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження визначено захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Статтями 7, 16 КПК України встановлено, що загальною засадою кримінального провадження є недоторканість права власності. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ісмаїлов проти Росії» від 06.11.2008 року, де вказувалися порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якому зазначено, що кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

Відповідно до ст.29 Загальної декларації прав людини, "кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві". Мета, підстави і межі здійснення прав людини конкретизуються також у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, а також в Європейській Конвенції про захист прав особи й основних свобод. Конституція України також передбачає межі здійснення громадянами своїх прав. Так, згідно зі ст. 64, конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану. Аналіз зазначеної статті дозволяє зробити висновок про те, що закріплені в ній критерії (підстави) правомірного обмеження прав і свобод людини та громадянина базуються на принципі співвідношення публічних і приватних інтересів.

Вимога щодо забезпечення балансу між приватним та публічним інтересом слідує власне зі структури статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі заходів з позбавлення особи її майна, держава повинна подбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Отже, у кожній справі, в якій зазначається про порушення цієї статті, Суд повинен з`ясувати, внаслідок чого саме відповідна особа була змушена нести непропорційний і надмірний тягар. Як при втручанні у право мирного володіння майном, так і при утриманні від застосування заходів, необхідно забезпечити справедливий баланс між вимогами загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту основних прав відповідної особи. Вимога щодо забезпечення такого балансу випливає зі структури статті 1 Першого Протоколу, якщо розглядати її в цілому. Зокрема, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й заходів з позбавлення особи її майна, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.

Відповідно до пунктів 69,73 рішення Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються щодо обмеження права власності та метою, яку прагнуть досягти органи досудового розслідування.

На теперішній час слідчим не доведено, що в застосуванні цього заходу є необхідність, і що потреби досудового розслідування у даному кримінальному провадженні, виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, як арешт зазначеного нерухомого майна.

Відтак, доводи слідчого щодо необхідності накладення арешту, оскільки існує обґрунтована підозра щодо вчинення особливо тяжкого злочину, що безумовно може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження є необґрунтовані. Слідчим не наведено достатніх підстав вважати, що майно, на яке він просить накласти арешт, є предметом злочину, не надано слідчому судді відповідних доводів щодо мети застосування такого виду забезпечення кримінального провадження як арешт майна, а також не вказано виконання яких саме завдань планує досягти слідчий при застосуванні такого виду заходів забезпечення кримінального провадження, як накладення арешту на майно.

Беручи до уваги вищевикладене, оцінюючи розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, наслідки арешту майна для третіх осіб, обґрунтованість необхідності обмеження у праві власності нерухомим майном, слідчий суддя приходить до висновку, що клопотання слідчого є необґрунтованим та таким що не підлягає задоволенню.

З урахуванням наведеного слідчий суддя приходить до переконання, що у задоволенні внесеного клопотання слідчого про арешт майна слід відмовити.

На підставі викладеного і керуючись ст.ст. 131, 132, 167, 170, 171-173 КПК України, слідчий суддя –

ухвалив:

В задоволенні клопотання старшого слідчого другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Харкові) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, Либаня Антона Михайловича про арешт майна у кримінальному провадженні №62021170020000190 від 02.06.2021 – відмовити.

Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом п`яти днів з дня її проголошення, а власником майна - у той же строк з моменту отримання копії ухвали.

Слідчий суддя В.А.Гомада