Рішення № 97886289, 18.06.2021, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №521/12214/20

Провадження №2/521/222/21

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2021 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючий суддя – Плавич І.В.,

секретар судового засідання – Дукіна Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» про визнання незаконним правового акту, що порушує право власності, визнання права власності в порядку спадкування за законом та визнання права власності за набувальною давністю,

УСТАНОВИВ:

У провадженні суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, КП «Міське агентство з приватизації житла» про визнання незаконним правового акту, що порушує право власності, визнання права власності в порядку спадкування за законом та визнання права власності за набувальною давністю.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги та пояснюючи підстави звернення до суду сторона позивача вказувала, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за позивачем ОСОБА_1 , дочкою позивача – ОСОБА_2 , та матір`ю позивача – ОСОБА_3 , у рівних частках, що становить відповідно по 1/3 ідеальній частці на кожного співвласника.

Але розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право на житло на означену квартиру були видані після того, як ОСОБА_3 померла за межами України 15 жовтня 1990 року, про що позивачеві стало відомо після отримання свідоцтва про смерть, датованого 28 грудня 2019 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , після чого відкрилась спадщина до майна особи. Позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги, не зверталась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, однак при цьому прийняла спадщину та фактично вступила в управління спадковим майном.

При цьому позивач свідчила, що добросовісно, відкрито та безперервно володіє вказаною квартирою з 1993 року.

Зважаючи на викладене, ОСОБА_1 звернулась з позовом до суду, в якому просила визнати незаконним та скасувати розпорядження органу приватизації №22189 від 13 вересня 1993 року та свідоцтво про право власності на житло від 13 вересня 1993 року – в частині належності ОСОБА_3 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 ; установити факт прийняття спадщини після смерті доньки – ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , – у виді 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 після смерті доньки – ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати за ОСОБА_1 в порядку набувальної давності право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_3 .

Відповідачі – Одеська міська рада, КП «Міське агентство з приватизації житла» – не скористались відповідним процесуальним правом, від відповідачів не надходили відзиви на позов ОСОБА_1 .

Позивач ОСОБА_1 у відкрите судове засідання не з`явилась, від представника особи надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності сторони в порядку частини 3 статті 211 ЦПК України.

Представники відповідачів – Одеської міської ради, КП «Міське агентство з приватизації житла» – у відкрите судове засідання не з`явились, повідомлялись судом про розгляд цивільної справи, причини неявки суду не відомі.

Згідно з частиною 1 статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Зважаючи на викладене, врахувавши позицію сторони позивача, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи в заочному порядку.

Вивчивши наявні матеріали справи, установивши фактичні обставини спору, дослідивши зібрані докази у їх сукупності, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами у справі належну правову оцінку, суд доходить наступного висновку.

Під час розгляду справи суд установив, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 13 вересня 1993 року, виданого Управлінням ЖКГ Виконкому Одеської міської ради народних депутатів згідно з розпорядженням органу приватизації №22189 від 13 вересня 1993 року, зареєстрованого і записаного у реєстрову книгу за №3-2213, – власниками квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної власності.

Майнові права набувачів були належним чином зареєстровані, про що свідчить відмітка Одеського міжміського БТІ від 21 січня 1994 року.

Технічна характеристика квартири відображена у технічному паспорті, складеному Бюро технічної експертизи та інвентаризації від 21 травня 1993 року.

Як виливає з свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 28 грудня 2019 року, виданого Відділом ЗАГС Адміністрації Дмитровського району Курської області (Російська Федерація), ОСОБА_3 (рос. « ОСОБА_4 ») померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» установлено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід`ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Згідно з Законом України «Про ратифікацію Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах» ратифіковано однойменну Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладену державами-членами Співдружності Незалежних Держав у місті Мінську 22 січня 1993 року.

Конвенція набула чинності для України 14 квітня 1995 року і стала застосовуватись у відносинах України зокрема з Російською Федерацією. При цьому, в силу статті 85 Конвенції, її дія поширюється також і на правовідносини, що виникли до набуття нею чинності.

Пунктами 1, 2 статті 13 Конвенції передбачено, що документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.

Таким чином суд приймає означене свідоцтво про смерть як доказ смерті ОСОБА_5 , яка наступила ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Викладені обставини підтверджують позицію позивача, що оспорюване свідоцтво про право власності на житло від 13 вересня 1993 року було видано вже після смерті ОСОБА_5 .

Як передбачали частини 1-4 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції від 19 червня 1992 року, що діяла на момент виникнення відповідних правовідносин, приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків) і організацію продажу може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства).

На підставі пункту 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству №56 від 15 вересня 1992 року, в редакції від 15 вересня 1992 року, що діяла на момент виникнення відповідних правовідносин (надалі – Положення), передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.

Згідно з пунктом 15 Положення підготовка та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків) може бути покладена на спеціально створювальні агентства, бюро та інші організації, які виконують покладені на них обов`язки на договірних умовах з органом приватизації.

Як регламентували пункти 18, 19 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. При наявності у наймача або членів його сім`ї пільги на безоплатне одержання займаного житла незалежно від розміру загальної площі, до заяви додається відповідний документ (копія посвідчення, довідка та інше), що підтверджує право на пільгові умови приватизації. Згода тимчасово відсутніх членів сім`ї наймача на приватизацію квартири (будинку) підтверджується письмово і додається до заяви.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом частин 1, 2, 3, 5 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Згідно зі статтею 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Якщо інше не встановлено законом, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Зважаючи на викладене, суд погоджується з позицією позивача, що смерть ОСОБА_3 на момент вирішення питання про приватизацію означеної квартири виключає об`єктивну можливість надання письмової згоди особою на приватизацію, що свідчить про порушення закону.

Відтак, суд доходить висновку про задоволення відповідної вимоги про визнання незаконними та скасування оспорюваних розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло – в частині передачі у власність ОСОБА_3 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла донька позивача – ОСОБА_2 , про що свідчить свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 , видане Відділом РАГС Жовтневого РУЮ міста Одеси від 10 грудня 2002 року, актовий запис №10888 від 10 грудня 2002 року.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Суд зазначає, що у зв`язку з відсутністю заповіту спадкування в даному випадку має здійснюватися за законом.

Як регламентує стаття 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Досліджені у справі докази вказують, що позивач є спадкоємцем першої черги.

Питання, що пов`язані зі спадкуванням, чітко регламентовані положеннями Книги шостої ЦК України. Так, відповідно до статті 1258 ЦК України, спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Згідно з частинами 1, 3, 5 статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Аналогічне за змістом положення містив і ЦК УРСР від 16 липня 1963 року в редакції від 08 жовтня 1999 року, що діяла на момент виникнення відповідних правовідносин (надалі – ЦК УРСР).

Так, згідно зі статтею 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

На підставі статті 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Відтак, факт прийняття ОСОБА_1 спадщини після померлої ОСОБА_2 суд уважає доведеними.

Згідно з частинами 1, 2 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Як регламентує стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У параграфі 22 рішення у справі «Кечко проти України» («Kechko v. Ukraine», заява №63134/00) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого Протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Першого Протоколу (див. рішення у справі «Броніовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland», заява №31443/96, п. 98).

Водночас, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах «Меллахер та інші проти Австрії» («Mellacher and Others v. Austria», заяви №10522/83; 11011/84; 11070/84), «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» («Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland», заява №12742/87), визначив, що під поняттям «майно» мають розумітись і «правомірні очікування», «законні сподівання» особи.

У параграфі 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» («Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine», заяви №68385/10 та №71378/10) суд зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя – наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі «Копецький проти Словаччини» («Kopecky v. Slovakia», заява №44912/98, п. 52).

Досліджені матеріали справи підтверджують наявність у ОСОБА_1 охоронюваного законом інтересу, спрямованого на оформлення майнових прав у порядку спадкування після померлої доньки.

З урахуванням викладеного, а також оскільки за загальним правилом спадщина належить спадкоємцеві з часу її відкриття та незалежно від часу її прийняття, суд зазначає, що майнові права ОСОБА_1 на спадщину охоплюються категорією «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Такі права особи підлягають захисту та дієвим механізмом захисту цих прав є визнання за особою права власності 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 – у порядку спадкування після померлої ОСОБА_2 .

Щодо позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю суд зазначає наступне.

Як передбачають частини 1, 3, 4 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно – через п`ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

На підставі пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила статті 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

У пункті 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07 лютого 2014 року роз`яснено, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Окрім цього, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 зроблено висновок, що умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності – добросовісність заволодіння майном.

Але при цьому у зв`язку із висновком суду про незаконність передачі у власність ОСОБА_3 1/3 частки відповідної квартири в порядку приватизації, таке майно підлягає поверненню до державного житлового фонду, якій є, зокрема, комунальною власністю територіальної громади.

Порядок приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання регламентується Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Фактичному володільцю спірного майна – ОСОБА_1 – достеменно відомо про відповідні обставини, що об`єктивно виключає можливість висновку про добросовісність заявника в розумінні статті 344 ЦК України.

Відтак, суд не може погодитись із обґрунтованістю відповідної вимоги позивача та відмовляє в її задоволенні.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (стаття 13 ЦПК України).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (стаття 16 ЦК України). Однак, за загальним правилом, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (частина 3 статті 12, частини 1, 6 статті 81 ЦПК України).

У параграфі 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» («Seryavin and Others v. Ukraine», заява №4909/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява №18390/91, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» («Suominen v. Finland», заява №37801/97, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99, п. 30).

Отже перевіривши факти і обставини, якими сторона обґрунтовувала свої вимоги, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, установивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, – суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Перевіривши факти і обставини, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, встановивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, – суд дійшов висновку про часткове задоволення вимог ОСОБА_1 .

Згідно з частинами 1, 2, 6 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову – на відповідача; 2) у разі відмови в позові – на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У зв`язку з частковим задоволенням позову ОСОБА_1 та звільненням позивача від сплати судового збору, суд покладає пропорційну частину судових витрати на Одеську міську раду та КП «Міське агентство з приватизації житла», та стягує з відповідачів на користь держави судові витрати: пропорційну суму неоплаченого судового збору – в загальному розмірі 840,80 + 2102,00 = 2942,80 гривень.

Керуючись статтями 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 281, 282, пунктами 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Одеської міської ради, Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» про визнання незаконними правового акту, що порушує право власності, визнання права власності в порядку спадкування за законом та визнання права власності за набувальною давністю – задовольнити частково.

Визнати незаконними та скасувати розпорядження органу приватизації №22189 від 13 вересня 1993 року та свідоцтво про право власності на житло від 13 вересня 1993 року, видане Управлінням ЖКГ Виконкому Одеської міської ради народних депутатів, зареєстроване і записане у реєстрову книгу за №3-2213 – в частині передачі у власність 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , померлій ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 до Одеської міської ради, Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» відмовити.

Стягнути в рівних частках з Одеської міської ради, Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» на користь держави пропорційну суму неоплаченого судового збору – в загальному розмірі 2942,80 гривень.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яку може бути подано до Малиновського районного суду міста Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд – якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Одеського апеляційного суду через Малиновський районний суд міста Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дату складення повного судового рішення 18 червня 2021 року.

Повні відомості про учасників справи згідно з пунктом 4 частини 5 статті 265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 – АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач: Одеська міська рада – 65004, місто Одеса, площа Думська, 1, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 26597691.

Відповідач: Комунальне підприємство «Міське агентство з приватизації житла» – 65005, місто Одеса, вулиця Богдана Хмельницького, 66, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 20993536.

Суддя: І.В. Плавич