Рішення № 97857019, 23.06.2021, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/12127/20

Провадження № 2/638/1279/21

РІШЕННЯ

Іменем України

23 червня 2021 року м. Харків

Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді Латки І.П.,

за участю секретаря судового засідання Котельнікової А.Р.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідачі – ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради,

розглянувши в загальному позовному провадженні у залі суду м. Харкова цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про припинення права спільної сумісної власності на квартиру та визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності, усунення перешкод в користуванні квартирою, визначення порядку користування квартирою, третя особа – Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради,

в с т а н о в и в:

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про припинення права спільної сумісної власності на квартиру та визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності, в обґрунтування якого зазначила, що відповідно до Свідоцтва про право власності на житло від 19 жовтня 1998 року, реєстровий № 1-98-141689, виданий Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду ради, квартира АДРЕСА_1 , належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та членам її сім`ї: ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_5 ) та ОСОБА_3 .

На даний момент фактично у даній квартирі проживає лише ОСОБА_2 , у якої знаходиться оригінал Свідоцтва про право власності на житло. ОСОБА_2 обмежує позивачу доступ до вказаної квартири, у зв`язку з чим між позивачем та ОСОБА_2 виник спір щодо порядку користування даною квартирою.

Позивачка бажає розпорядитися належною їй часткою у вказаній квартирі, проте вона позбавлена такої можливості, оскільки частки співвласників не визначено. При цьому, вона неодноразово зверталася до відповідачів з пропозицією визначити частки кожного з співвласників у спільному майні, проте відповідачі через неприязні стосунки, добровільної згоди на визначення часток не надають. За вказаною адресою ніхто не відчиняє, а ключі від цієї квартири знаходяться лише у ОСОБА_2 , тобто остання обмежує позивачку у доступі в квартиру.

Також, позивачка зазначає, що між власниками спірної квартири виникають спори з приводу використання та утримання спільного майна.

З урахуванням заяв про збільшення позовних вимог позивачка просила суд припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , визнавши, що частки кожного із співвласників квартири є рівними та встановивши, що ОСОБА_2 належить 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 ; ОСОБА_1 , належить 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 ; ОСОБА_3 , належить 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 вчинити дій по усуненню перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом видачі ОСОБА_1 ключів від замка (замків) дверей цієї квартири; визначити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши ОСОБА_1 в користування кімнату площею 9,8 кв.м., а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 – кімнату площею 17,5 кв.м., залишивши в загальному користуванні інші приміщення.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 зазначила, що спору користування квартирою не існує. Між співвласниками існує домовленість про те, що позивачка повністю користується будинком за адресою: АДРЕСА_2 , в якому ОСОБА_2 є співвласником. Крім того, позивачкою не надано доказів того, що відповідачі чинять їй перешкоди у користуванні майном та обмежують доступ до спірного майна.

Також, ОСОБА_2 вказує на те, що питання про припинення права спільної сумісної власності та визначення часток у квартирі між сторонами по справі не порушувалось. Зазначає про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню через відсутність будь-якого спору.

Відповідачка ОСОБА_3 відзиву на позовну заяву не подала.

Сторони в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином і в установленому законом порядку.

Позивачка надала заяву, в якій просила справу розглядати за її відсутністю.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та членам її сім`ї: ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_5 ) та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 19 жовтня 1998 року, реєстровий № 1-98-141689, виданий Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду ради, на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується копією довідки про наявність або відсутність інформації про зареєстровані права на об`єкт нерухомого майна з перевіркою відомостей з відкритих інформаційних ресурсів від 18 червня 2020 року № 1082265, виданою Комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради, копією Свідоцтва про право власності на житло від 19 жовтня 1998 року, реєстровий № 1-98-141689, виданий Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду ради.

Із копії інвентаризаційної справи, наданої КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» на виконання ухвали суду про витребування доказів, а саме копії акту поточних змін вбачається, що квартира АДРЕСА_1 , складається з двох кімнат, загальною площею 44,1 кв.м., жилою площею 26,8 кв.м., одна кімната площею 17,2 кв.м., друга кімната площею 9,6 кв.м., кухня площею 6,1 кв.м., ванна площею 2 кв.м., убиральна (сумісна) 1,1 кв.м., коридор 6,2 кв.м., вбудовані шафи 1,2 кв.м., балкон 2,4 кв.м.

Щодо позовних вимог про припинення права спільної сумісної власності на квартиру та визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності, то суд виходить з наступного.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом. Право власності є непорушним.

Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій, другій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Статтею 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 386 ЦК).

Відповідно до частин першої-другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом.

У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Згідно частин першої-третьої статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Із системного аналізу зазначених норм права вбачається, що рівність часток співвласників у спільній сумісній власності презюмується, при цьому норми глави 26 ЦК України не містять такого поняття як «визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності». Розмір часток співвласників презюмується рівним у випадках виділу частки одного із співвласників (ст. 370), звернення стягнення на частку майна у спільній сумісній власності (ст. 371), поділу майна, що є у спільній сумісній власності (ст. 372).

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому.

Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у дробному виразі.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 обмежує позивачу доступ до вказаної квартири, у зв`язку з чим між позивачем та ОСОБА_2 виник спір щодо порядку користування даною квартирою. Позивач бажає розпорядитися належною їй часткою у вказаній квартирі, проте вона позбавлена такої можливості, оскільки частки співвласників не визначено. При цьому, вона неодноразово зверталася до відповідачів з пропозицією визначити частки кожного з співвласників у спільному майні, проте відповідачі через неприязні стосунки, добровільної згоди на визначення часток не надають.

Судом досліджено обставини справи та установлено, що між сторонами склались відносини, за яких вони не можуть за спільною згодою у позасудовому порядку визначити частки кожного з співвласників у спільному сумісному майні, а саме квартири АДРЕСА_1 , тому визначення судом частки позивача у праві спільної сумісної власності у спірній квартирі є ефективним засобом захисту права.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідачами не надано доказів на спростування обставин, викладених у позовній заяві, а саме щодо того, що сторонам по справі на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 , та те, що позивачка не має право володіти, користується, розпоряджається вказаною квартирою на законних підставах або є законні підстави, що перешкоджають виділу часток із майна, що є у спільній сумісній власності сторін по справі.

З урахуванням наведених норм права співвласники спірної квартири, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на припинення права спільної сумісної власності на квартиру та визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності. У зв`язку з чим частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, оскільки інше не встановлено домовленістю між, а тому розмір часток кожного з співвласників у цьому майні є рівним та складає по 1/3 частині.

Отже, суд дійшов висновку, що вимоги ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про припинення права спільної сумісної власності на квартиру та визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності є правомірними, оскільки позивач вправі вимагати визначити належну їй частку у праві спільної сумісної власності.

Щодо позовних вимог про усунення перешкод в користуванні квартирою, то суд виходить з наступного.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування житлом особа має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду з позовом.

Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод).

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine» заява № 30856/03, п. 41).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини, кожна особа має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров`я й добробуту її самої та її родини.

Невід`ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі і в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16.12.1966.

Згідно з п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16.12.1966, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод.

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло, як одного з природних і невід`ємних прав людини. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Як зазначалось вище, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 .

Позов обгрунтовано тим, позивачка приходила до спірної квартири, однак двері ніхто не відчиняє, а ключі від цієї квартири знаходяться лише у ОСОБА_2 , тобто остання обмежує позивачку у доступі в квартиру.

Також, позивачка зазначила, що між нею та ОСОБА_2 неприязні стосунки, у суді розглядається між ними спір щодо визначення місця проживання дитини позивачки.

З огляду на те, що сторони у справі мають рівні права на користування спірною квартирою, а тому перешкоди у користуванні нею позивачу, які чинить ОСОБА_2 , мають бути усунуті у визначений позивачем спосіб.

Суд відхиляє доводи відповідача ОСОБА_2 про те, що позивачу ніхто не перешкоджає у користуванні спірною квартирою, а також про те, що стороною позивача не надано доказів такого перешкоджання, оскільки у відзиві на позовну заяву відповідачка не визнає позовні вимоги, просить відмовити у задоволенні позову, зазначивши, що між співвласниками існує домовленість про те, що позивачка повністю користується будинком за адресою: АДРЕСА_2 , в якому ОСОБА_2 є співвласником.

Стосовно позовних вимог про визначення порядку користування квартирою, то суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 зроблено висновок, що стаття 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Судом встановлено, що між співвласниками квартири не досягнуто згоди щодо порядку користування належною їм на праві спільної часткової власності квартирою, а частка позивача у праві власності на квартиру становить 1/3 частин квартири, на її частку припадає 14,7 квадратних метрів житлової площі, тому суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Оскільки позивачка просила виділити їй у користування в квартирі житлову кімнату загальною площею 9,8 кв.м., при цьому як зазначено вище квартира АДРЕСА_1 , складається з двох кімнат: одна кімната площею 17,2 кв.м., друга кімната площею 9,6 кв.м., тому у користування позивачці підлягає виділу кімната площею 9,6 кв.м., що не перевищує її частки у праві власності на житло, а отже не порушує відповідних прав відповідачів.

В ч. 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем при поданні позовної заяви сплачений судовий збір в сумі 2522,40 грн, що підтверджується квитанціями.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, то понесені судові витрати за подання позовної заяви відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача в сумі по 1261,20 грн з кожного.

Керуючись ст. 10, 12, 13, 76, 81, 141, 258, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

Позовні вимоги ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про припинення права спільної сумісної власності на квартиру та визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог – Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, задовольнити частково.

Припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , та ОСОБА_3 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , на квартиру АДРЕСА_1 , визнавши, що частки кожного із співвласників квартири є рівними та встановивши, що ОСОБА_2 належить 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 ; ОСОБА_1 , належить 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 ; ОСОБА_3 , належить 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 .

Зобов`язати ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_3 , вчинити дій по усуненню перешкод ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом видачі ОСОБА_1 ключів від замка (замків) дверей цієї квартири.

Визначити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , в користування кімнату площею 9,6 кв.м., а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 – кімнату площею 17,2 кв.м., залишивши в загальному користуванні кухню площею 6,1 кв.м., ванну площею 2 кв.м., убиральню (сумісна) 1,1 кв.м., коридор 6,2 кв.м., вбудовані шафи 1,2 кв.м., балкон 2,4 кв.м.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_3 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , судовий збір в сумі по 1261 (одна тисяча двісті шістдесят одна) 20 грн з кожної.

Із урахуванням пункту 15.5 Перехідних положень ЦПК України (в редакції, яка набрала чинності 15.12.2017) рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду через Дзержинський районний суд м. Харкова протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 24 червня 2021 року .

Суддя І.П. Латка