Рішення № 97756589, 10.06.2021, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 520/16267/19

Провадження № 2/947/4/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.06.2021

Київський районний суд м. Одеси у складі головуючого судді Бескровного Я.В., при секретарі Поведьонкові І.А. розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Приватне підприємство «Бастіон-2015», Державного реєстратора комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Мохортова Ігоря Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Ганна Анатоліївна, про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, про визнання недійсним договорів дарування та акту прийому - передачі, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з даним позовом в інтересах Одеської міської ради, в обґрунтування якого посилається на те, що 08 грудня 2017 року державним реєстратором комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим І.О. вчинено реєстраційні дії та зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме: господарська будівля, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею 184, 1 кв.м.

На підставі висновку № 02/12 від 08 грудня 2017 року державним реєстратором комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим І.О. прийнято рішення про поділ об`єкта нерухомого майна на два самостійні об`єкти, а саме нежитлова будівля, об`єкт житлової нерухомості загальною площею 182, 1 кв.м. та нежитлове приміщення об`єкт нежитлової нерухомості загальною площею 182,1кв.м. від 13 грудня 2017 року.

03 січня 2018 року ОСОБА_1 подарував по Ѕ нежитлової будівлі, загальною площею 182,1 кв.м. ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , які ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі акту приймання-передачі, передали нежитлову будівлю, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею 182, 1 кв.м. до статутного фонду приватного підприємства «БАСТІОН-2015».

Нежитлова будівля набута у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 за договором дарування за яким дарувальником являється ОСОБА_1 , який в свою чергу посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А. від 03 січня 2018 року.

В заперечення доводів позивача, відповідачі надали відзив на позовну заяву я кому посилаються, що спірне майно набуте відповідачами у встановленому законом порядку, весь час з моменту вибуття набувачі відкрито користувалися майном. Позивач не обґрунтував необхідність втручання у мирне володіння майном відповідача, і чи буде це відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно. Відповідач також вважає, що у даному випадку прокурор не набув права на представництво держави в особі Одеської міської ради в суді, адже прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта власних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Згідно ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав представництва.

У справі 21.08.2019 р. відкрито загальне позовне провадження.

У судовому засіданні прокурор позов підтримав, просив його задовольнити.

Представник Одеської міськради просив розглядати справу за його відсутністю, позов підтримав.

Представник ОСОБА_1 у засідання не прибув подав заяву з проханням розглядати справу у його відсутність, проти задоволення позову заперечував.

Представник ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Приватного підприємство «Бастіон-2015» адвокат Крайнюков М.М. проти задоволення позову заперечував, підтримав надані заперечення.

Інші учасник справи у засідання не прибули, повідомлялися належним чином про час та місце розгляду справи.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши та оцінивши докази, представлені в матеріалах справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Частиною 4 ст.56 ЦПК України встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано і у ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», який набрав чинності 15.07.2015.

Системне тлумачення положень ст. 56 ЦПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Водночас, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18).

За таких обставин, на думку суду, у даному випадку, враховуючи бездіяльність Одеської міської ради, прокурор правомірно звернувся до суду з даним позовом в інтересах Одеської міської ради.

Відповідно до ст.81ч.1 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд вважає за необхідне також зауважити, що захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Звертаючись до суду, позивач самостійно обирає спосіб захисту, передбачений ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України.

При цьому, під порушеним правом слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Прокурором у даній справі заявлено вимогу про визнання незаконним та скасування рішень державного реєстратора від 08.12.2017 та 13.12.2017 рр., визнання недійсним договорів дарування від 03.01.2018р., а також акту приймання – передачі на баланс приватного підприємства «Бастіон – 2015» спірного нежитлового приміщення.

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», в Україні встановлена державна реєстрація прав власності на об`єкти нерухомого майна, яка є обов`язковою для виконання усіма міністерствами, відомствами, місцевими органними і організаціями, незалежно від форм власності.

Частиною 1 ст.1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що цей Закон регулює відносини, пов`язані із державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Згідно до ч. 2 ст. 3 Закону, речові права на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону, речові права на нерухоме майно та їх обтяжень, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрації таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Як встановлено ч. 4 ст. 3 Закону, будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинялися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.

Згідно п.1 ч.1 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що була чинною на час спірних правовідносин) обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно.

Відповідно до ч.5 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Статтєю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є чинною для України з 17 липня 1997 року. Декларується право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який у подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором.

У частині першій статті 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

З огляду на частину п`яту статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі вирішувати питання їхнього відчуження.

Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина восьма статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Отже, виключні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада, яка, маючи делеговані повноваження щодо здійснення права власності від імені територіальної громади м. Одеси, повинна діяти виключено у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Відповідно до ст. 142 Конституції України, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», був затверджений перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Зокрема, до такого майна був віднесений житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів.

На виконання зазначеної постанови, рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області», до переліку державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування був включений житловий та нежитловий фонд місцевих рад народних депутатів.

Таким чином, з 1991 р. у територіальної громади м.Одеси в особі Одеської міської ради виникло право власності на спірне приміщення.

Судом також встановлено та підтверджується матеріалами справи, що згідно з висновку № 02/12 від 08 грудня 2017 року державним реєстратором комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим І.О. прийнято рішення про поділ об`єкта нерухомого майна на два самостійні об`єкти, а саме нежитлова будівля, об`єкт житлової нерухомості загальною площею 182, 1 кв.м. та нежитлове приміщення об`єкт нежитлової нерухомості загальною площею 182,1кв.м. від 13 грудня 2017 року.

Нежитлова будівля набута у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за договором дарування за яким дарувальником є ОСОБА_7 , який в свою чергу посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А. від 03 січня 2018 року.

03 січня 2018 року ОСОБА_1 подарував по Ѕ нежитлової будівлі, загальною площею 182,1 кв.м. Капцову та ОСОБА_6 , які 19 квітня 2018 року на підставі акту приймання-передачі, передали нежитлову будівлю, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею 182, 1 кв.м. до статутного фонду приватного підприємства «БАСТІОН-2015».

Крім того, як встановлено рішенням Господарського суду Одеської області від 24.11.2020р. у справі №916/1989/20 за позовом першого заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі; Одеської міської ради до Приватного підприємства “Бастіон-2015”, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради; державного реєстратора Комунального підприємства Новоселівської сільської ради «Регіональне бюро державної реєстрації» Бондаря Олексія Миколайовича про скасування повідомлення, реєстрації декларації, рішення державного реєстратора, повернення об`єкта до первісного стану, яке набрало законної сили 25.03.2021р.,17.05.2019 року державним реєстратором Комунального підприємства Новоселівської сільської ради “Регіональне бюро державної реєстрації” Бондар О.М. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено зміни до об`єкта нерухомого майна, нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: загальну площу об`єкта з 182,1 кв.м змінено на 295,6 кв.м (індексний номер рішення: 46908839), що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 208554018 від 08.05.2020р.

Тобто на час розгляду цієї справи за адресою АДРЕСА_1 , не існує об`єкта нерухомості з загальною площею 182,1 кв.м, а є нежитлове приміщення з загальною площею 295,6 кв.м., отже задоволення позовних вимог не відновить порушені, на думку прокурора, права та інтереси громади м.Одеса, у даному випадку.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

Факт незаконного відчуження та допущення продажу нерухомого майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.

Аналогічний правовий висновок зазначено у постанові Верховного суду по справі № 645/4220/16-ц від 13.11.2019 року.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»).

Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, Конвенція гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Рішеннями ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» закріплені принципи застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, interalia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування з приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного суду віл 22 січня 2020 року по справі № 520/7397/15-ц.

Отже, задоволення позовних вимог за позовом про скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності, про визнання недійсними договорів дарування та акту приймання передачі у відповідачів, які є добросовісними набувачами, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на відповідачів буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити.

На думку суду, обраний прокурором спосіб захисту жодним чином не забезпечить відновлення порушеного права позивача (навіть за наявності доказів порушення такого права), адже саме по собі внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно не має наслідком вчинення дій щодо повернення об`єкту нерухомості до первісного стану та звільнення земельної ділянки, яка належить територіальній громаді міста.

Враховуючи все викладене вище, на думку суду, відсутні підстави для задоволення позову в.о. заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , Приватне підприємство «Бастіон-2015», Державного реєстратора комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Мохортова І.О., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Ганна Анатоліївна, про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, про визнання недійсним договорів дарування та акту прийому передачі.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Руїс Торіха проти Іспанії»).

Згідно ж із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Враховуючи вимоги ст.81ч.1 ЦПК України, суд вважає, що позивачем не доведено суду ті обставини, на які він посилається у позові як на підставу своїх вимог, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4-13,76-89,258-273 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду упродовж 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Бескровний Я. В.