Рішення № 97694620, 15.06.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2021 року м. Київ №640/12823/20

Окружний адміністративний суд м. Києва, у складі судді Вєкуа Н.Г, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області,-

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , офіс БФ «Право на захист») з позовом до Державної міграційної служби України (Код ЄДРПОУ: 37508470, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (Код ЄДРПОУ: 42552598, адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 68 від 11.02.2020 року про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №87-20 від 15.05.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну служби України в особі Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області прийняти та повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що вважає оскаржувані наказ від 11.02.2020 та рішення від 15.05.2020 протиправними та такими, що прийняті не об`єктивно, без врахування інформації щодо країни походження та переслідування громадян за ознаками релігійної приналежності.

Ухвалою суду від 17 червня 2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідач-1 - Державна міграційна служба України, не погоджуючись із доводами позивача, надала відзив на позовну заяву, в якому наголошувала на правомірності спірного рішення та про відсутність обґрунтованих підстав для висновку про наявність у позивача підстав для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач-2 - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області своїм правом на подання відзиву на позовну заяву не скористалось, відзив до суду не подало.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Позивач звернувся із заявою до відповідача-2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .

11.02.2020 року позивачем було отримано повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №42 від 11.02.2020. Рішення про відмову було прийнято на підставі наказу ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області №68 від 11.02.2020. Вказане рішення було вмотивовано тим, що позивачу вже раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Не погоджуючись із таким рішенням, позивач оскаржив його в адміністративному порядку до Державної міграційної служби України.

03.06.2020 року позивач отримав повідомлення№ 164 від 28.05.2020 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення відповідача-1 №87-20 від 15.05.2020.

Незгода позивача із прийнятими спірними рішеннями зумовила його звернення до Окружного адміністративного суду м. Києва із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 цього Закону встановлено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

За змістом частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992 р.), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Як встановлено судом під час розгляду справи, позивач є громадянином Російської Федерації. За національністю росіянин, за віросповіданням християнин.

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звертається вдруге.

Так, вперше позивач звернувся до ГУ ДМС у м. Києві із заявою 17.03.2015. На підставі дослідження та аналізу його першої заяви ДМС було прийнято рішення від 09.11.2016 № 558-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке позивач оскаржив у судовом порядку.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.06.2019 у справі № 826/18759/16 у задоволенні позовних вимог громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.09.2019 апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.06.2019 без змін.

Таким чином, рішення відповідача від 09.11.2016 № 558-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 визнано законним у судовому порядку.

Під час розгляду судової справи було встановлено, що позивач не надав достовірних та обґрунтованих фактів щодо його особистого переслідування, погроз та загроз його життю у країні походження.

Більше того, органами ДМС та судом було встановлено відсутність загрози для позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Разом з тим, судом було встановлено, що позивач причетний до злочинної організації та шахрайських дій у привласненні квартир.

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів.

Так, санкція частини четвертої статті 159 Кримінального кодексу Російської Федерації «Мошенничество, совершенное организованной группой либо в особо крупном размере, - наказывается лишением свободи на срок от пяти до десяти лет со штрафом в размере до одного миллиона рублей или в размере заработной плати или иного дохода осужденного за период до трех лет либо без такового.

Відповідно до частини четвертої статті 12 КК України тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

11.02.2020 позивач виявив намір звернутися вдруге із заявою до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, у якій зазначив, що у нього з`явилися нові обставини, що унеможливлюють його повернення до країни громадянської належності, а саме те, що він є нехрещеним вісником релігійної організації «Свідки Єгови», а також його дружина є хрещеним служителем цієї ж організації, яка є заборонена на території Російської Федерації.

Разом з тим, позивач зазначив, що у випадку повернення до країни громадянської належності його та його дружину можуть переслідувати через релігію та піддавати тортурам насильницького характеру.

На підтвердження своїх слів позивач надав довідку від 13.03.2018 № 226, видану релігійною організацією «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» міста Львова, про те, що він дійсно з 01.08.2017 є неохрещеним вісником релігійної організації Свідків Єгови в Україні.

Як зазначає відповідач та жодним чином не спростовано позивачем, у анкеті від 17.03.2015 та під час співбесіди 26.03.20 дружиною позивача було зазначено, що вона є православною християнкою і жодної інформації щодо приналежності до релігійної організації «Свідки Єгови» не повідомляла. Також, в анкеті від 17.03.2015 заявницею не зазначалось, що вона або члени її сім`ї, у країні постійного проживання, перебували в будь- яких політичних, релігійних, військових або громадських організаціях.

Таким чином, відповідно до матеріалів особової справи №2015 KYIV 00.67 ОСОБА_5 сповідувала православне християнство.

А отже, довідка, видана релігійною організацією «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» міста Львова, у якій вказано, що заявниця є присвяченим охрещеним служителем Релігійної організації Свідків Єгови в Україні з 2004 року, не була прийнята відповідачем, як документальний доказ належності до зазначеної релігійної групи.

Крім цього, під час проведених співбесід у 2015 році ані позивачем, ані його дружиною жодного разу не було зазначено, що вони зазнавали переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства та релігійних поглядів.

Відповідно до інформації по країні походження позивача, переслідування служителів релігійної організації «Свідки Єгови» дійсно існує, проте лише факт приналежності до певної релігійної громади не є достатнім для обґрунтування клопотання про надання статусу біженця.

При цьому, об`єктивне положення у країні громадянської належності позивача, у частині безпечної ситуації, також суттєво не змінилося після вирішення справи у судовому порядку за позовом вказаного громадянина до ДМС (рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.06.2019).

Таким чином, суд погоджується із висновками відповідача, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинені дії, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, суспільно небезпечні та тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену законодавством Російської Федерації.

Позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесіди. Як вбачається з матеріалів справи позивача, свідчення стосовно можливих переслідувань, та подій, які змусили його виїхати мають суттєві розбіжності.

Таким чином, позивач залишив регіон свого попереднього постійного місця проживання через причини, які не повідомив відповідачу, та які не мають жодного відношення до переслідування.

Отже, підстави для визнання позивача біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону відсутні.

Позивачем не наведено обґрунтованих пояснень щодо неможливості повернення до РФ та приймати участь у розгляді власної кримінальної справи, шляхом залучення адвокатів з метою доведення непричетності у скоєнні вказаного злочину.

Крім цього, суд бере до уваги, що позивач тривалий час володіє інформацією щодо власного кримінального переслідування на території РФ, таким чином, відсутні будь-які елементи переслідування заявника за ознакою релігійних переконань в країні громадянської належності.

З наведеного слідує, що заявник не має бажання повертатись до країни своєї громадянської належності через небажання притягнення до кримінальної відповідальності через обвинувачення у шахрайстві в особливо великих розмірах.

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи встановлено, що позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З урахуванням вищевикладеного, у суду немає підстав для скасування наказу №68 від 11.02.2020 року та рішення відповідача-1 від 15.05.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суд вважає обґрунтованими висновки відповідача про відсутність у позивача необхідних умов для надання особі статусу «біженець», згідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженця 1967 року, та пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту в Україні», а також, відсутні умови необхідні для надання особі «додаткового захисту» згідно до положень статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційної Директиви ЄЄ 2011/95/ЕІІ, та пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 73 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані докази, суд дійшов до висновку, що наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області №68 від 11.02.2020 про відмову в прийнятті заяви позивача для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення ДМС України №87-20 від 15.05.2020 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було прийнято відповідачами в порядку, у спосіб та в межах наданих повноважень. Тобто, оскаржувані наказ та рішення відповідають критеріям, які встановлені частиною 2 статті 2 КАС України, що, в свою чергу, зумовлює відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Як наслідок, відсутні підстави для зобов`язання відповідача-2 повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI, з огляду на похідний характер такої позовної вимоги.

Керуючись статтями 2, 72, 73, 77, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні адміністративного позову Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Вєкуа Н.Г.