Рішення № 97659878, 14.06.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5769/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2021 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Бжассо Н.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одеса за правилами спрощеного позовного провадження в м. Одеса адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 05.03.2021 року № 59-21, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за результатом розгляду якого позивач просить суд:

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 59-21 від 05.03.2021 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування адміністративного позову позивач зазначає, що він є громадянином Республіки Білорусь, але до теперішнього часу не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки в країні його походження має місце ситуація загальнопоширеного порушення прав людини. Позивач зазначає, що він має обґрунтовані побоювання повертатися в країну походження з політичних мотивів, де загрожують тортури, незаконне затримання, а також притягнення до кримінальної відповідальності у незаконно сфабрикованій проти нього кримінальній справі та звинувачення його в тому, що він ніколи не робив. У зв`язку з чим, у грудні 2019 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській“ області із заявою у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 05.03.2021 року, відповідачем розглянуто заяву позивача та прийнято неправомірне, на думку позивача, рішення № 59-21 про відмову йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач зазначає, що з огляду на повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 368 від 23.03.2021 року, відповідачем встановлено, що історія позивача не відповідає критеріям статусу біженця або додаткового захисту, та інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. Позивач зазначає, що він переслідується компетентними органами Республіки Білорусь, що полягає в обвинуваченні позивача у вчиненні злочину, передбаченого ст.210 КК РБ. З 2006 року позивач професійно займається експертно-аналітичною та консалтинговою діяльністю. У період 2014-2017 років ОСОБА_1 проводив аналіз системи управління, інвестиційних вкладень і ефективності експортних продажів нафтохімічної продукції, виробленої підприємствами Білорусі. Вищевказану роботу позивач проводив, як залучений на громадських засадах експерт Центральної експертної ради з протидії корупції в нафтохімічній галузі. Виконуючи доручення Центральної експертної ради з протидії корупції в нафтохімічній галузі, при проведенні аналізу широкого комплексу документів і матеріалів, ОСОБА_1 стали відомі факти істотного перевищення службових повноважень, корупції та розкрадань державної власності з боку ряду посадових осіб ВАТ «Нафтан» і вищих державних осіб Республіки Білорусь. В ході аналізу ряду документів, були виявлені факти нанесення посадовими особами шкоди державним підприємствам і державному бюджету у розмірі декількох сотень мільйонів доларів. Позивач вважає, що підписана заочно слідчим СК РБ без відповідного рішення суду, постанова від 27.09.2018 р. про обвинувачення ОСОБА_1 , та постанова про оголошення в розшук, а також підписана заочно слідчим СК РБ без рішення суду постанова про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту від 04.10.2018 р. є наслідком наявності у позивача інформації про вчинення корупційних злочинів офіційними посадовими особами і вищими посадовими особами Республіки Білорусь, що також є підставою для подальшого переслідування позивача на території Республіки Білорусь та обґрунтованого побоювання за його життя. На території України одночасно із позивачем, було затримано його двох синів - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що, на думку позивача, також, може свідчити і про політично вмотивоване кримінальне переслідування, оскільки дії слідчих органів проводяться з метою приховування посадовими особами Білорусі злочинний діянь по розкраданню державних коштів у державному підприємстві. Також, у позивача є обґрунтовані побоювання повертатися в Республіку Білорусь і через політичні мотиви, пов`язані із його активною політичною діяльністю, у якості депутата та керівника низки опозиційних рухів і загальнонаціональних політичних та виборних кампаній у період з 1990-х по 2000-ні роки та застосування до нього спеціальних та репресивних заходів.

Ухвалою суду від 14.04.2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

05.05.2021 року від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, з огляду на який, ДМС України не визнає даний адміністративний позов та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Представник відповідача зазначає, що твердження представника позивача про наявність у позивача двох малолітніх дітей не відповідає дійсності. Окрім цього, обидва повнолітніх сини позивача, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебувають у міжнародному розшуку за аналогічними обвинуваченнями. ОСОБА_1 в`їхав на територію України 27.06.2018 року з території Польщі, легально, автотранспортом, на підставі паспортного документу. 21.11.2019 року ОСОБА_1 затриманий компетентними правоохоронними органами України через перебування у міжнародному розшуку каналами Інтерполу за клопотанням Республіки Білорусь через підозру у скоєнні злочину,?передбаченого ч. 4 статті 210 КК РБ (заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великому розмірі). Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22.11.2019 року по справі № 522/19885/19 щодо ОСОБА_1 застосовано запобіжній захід у вигляді нічного домашнього арешту, розпочато екстрадиційну перевірку. 11.12.2019 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області.

Представник відповідача зазначає, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 11.12.2019, тобто через 1 рік та 5 місяців після потрапляння на територію України та лише після затримання правоохоронними органами України, що, на думку відповідача, не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов`язане з бажанням легалізації власного перебування. Представник відповідача зазначає, що відповідно до аналізу матеріалів особової справи відсутні доведені відомості щодо здійснення позивачем відкритої опозиційної і політичної діяльності станом на теперішній час. Також, представник відповідача зазначає, що аналіз матеріалів особової справи позивача вказує на відсутність причинного зв`язку між політичними поглядами (діями) особи та його кримінальним переслідуванням.

31.05.2021 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив на адміністративний позов, з огляду на яку, позивач зазначає, що уповноваженим особам ДМС надані докази його активної і значущої опозиційної та експертної діяльності у період з 1994 року і по даний час.

Суд розглянув матеріали справи, всебічно і повно з`ясував всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінив надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності та робить наступні висновки.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Білорусь, місце народження м.Ростов-на-Дону, за національністю – росіянин, за віросповіданням – православний-християнин, рідна мова російська, одружений з громадянкою ОСОБА_4 , має сина та прийомного сина, які знаходять на території України, також, є донька, яка проживає в Білорусі.

Суд встановив, що у вересні 2017 року позивач покинув Білорусь та 27.06.2018 року в`їхав в Україну на автомобілі сина з території Польщі, легально, на підставі паспорту.

Судом встановлено, що позивач 11.12.2019 року звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області за наданням міжнародного захисту та зазначив у заяві, що у випадку повернення до Республіки Білорусь, його очікує кримінальне переслідування, арешт та пов`язана з цим загроза життю, досвід подібного переслідування у позивача вже був. Також, на даний час порушені кримінальні справи щодо двох синів позивача.

17.11.2020 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1

05.03.2021 року ДМС України прийнято рішення № 59-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 .

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Приписами частини п`ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами першою, сьомою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною першої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого-четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно з частиною п`ятою, сьомою статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, суд зазначає, що особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Така необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця додатково підтверджується міжнародно-правовими документами.

Згідно із Конвенцією про статус біженців 1951 року та статтею 1 Закону № 3671-VI поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до вимог пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Положеннями абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до практичних рекомендацій «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Окрім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту» за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Суд встановив, що під час розгляду заяви позивача про надання міжнародного захисту, міграційний органом встановлено, що у період з 2003 року по теперішній час позивач має відношення до нафтохімічної сфери та переробки нафтопродуктів, працював у вказаній сфері на території Республіки Білорусь, країн ЄС та України, станом на теперішній час є акціонером та співзасновником ТОВ «УКРНАФТОХІМТРЕЙД».

В ході співбесід позивачем надано достатньо деталізовані пояснення стосовно власної професійної діяльності, зокрема на посаді незалежного експерта в сфері переробки нафтопродуктів (співбесіда від 22.01.2020), у якості документальних доказів надані експертні висновки (рекомендації) щодо діяльності нафтохімічного комплексу Республіки Білорусь в цілому та щодо окремих установ, зокрема ВАТ «Нафтан», які долучені до матеріалів особової справи.

Суд зазначає, що у період 1993 - 2003 років позивач мав відношення до білоруської опозиції, зокрема входив до штабів опозиційних кандидатів в президенти країни (зокрема ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Чигиря тощо), здійснював фінансування певних опозиційних проектів (зокрема « ІНФОРМАЦІЯ_2 ») та також конкретних політичних фігур.

Позивач зазначає, що він продовжує займатись опозиційною діяльністю станом і на теперішній час, на підтвердження чого він надав міграційному органу документальні докази, однак, вказані докази відсутні в матеріалах особової справи (зокрема публікації розслідувань позивач щодо вбивства ОСОБА_7 у 1999, 2001, 2003, 2008, 2010, 2011, 2014, 2017, 2020-2021 роках).

Проте, суд зазначає, що позивач суду не надав доказів на підтвердження зазначених фактів, причин ненадання вказаних доказів суду, з урахуванням того, що позивач надавав їх до міграційної служби, не повідомив.

Доказів на підтвердження підтримки певних опозиційних кандидатів на президентських виборах 2020 року позивач не надав. Також, враховуючи що позивач обґрунтовує своє звернення за міжнародним захистом, переслідуванням його з політичних мотивів, у зв`язку із порушенням у 2018 році кримінальної справи, через підозру у скоєнні злочину, передбаченого ч. 4 статті 210 КК РБ (заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великому розмірі), суд вважає, що підтримка позивачем на президентських виборах у 2020 році опозиційних кандидатів не є підставою вважати, що позивач зазнає переслідувань.

Щодо посилань позивача на кримінальне переслідування у період 2009 - 2010 років за ознаками розголошення службової таємниці та шпіонажу на користь іноземній держави, яке ОСОБА_1 пов`язує з власною політичною діяльністю та необхідністю відсторонення від президентської кампанії 2010 року, суд зазначає, що особисто підтвердив факт наявності обвинувального вироку суду за факт розголошення службової інформації в 2010 році, без призначення додаткового покарання до моменту проведення президентських виборів в країні, що, на думку суду, спростовує вказані твердження позивача.

Суд встановив, що 21.11.2019 року ОСОБА_1 затриманий компетентними правоохоронними органами України через перебування у міжнародному розшуку каналами Інтерполу за клопотанням Республіки Білорусь через підозру у скоєнні злочину, передбаченого ч. 4 статті 210 КК РБ (заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великому розмірі).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22.11.2019 року по справі № 522/19885/19 щодо ОСОБА_1 застосовано запобіжній захід у вигляді нічного домашнього арешту, розпочато екстрадиційну перевірку.

На думку суду, оскільки щодо позивача порушено кримінальну справу за ч. 4 ст. 210 КК РБ (заволодіння майном шляхом зловживанням службовим становищем, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великому розмірі), відсутні підстави вважати кримінальне переслідування особи політично вмотивованим.

Разом з тим, станом на дату звернення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) до міграційної служби за захистом, позивач, вже був оголошений в розшук та до нього застосовано запобіжний захист у вигляді нічного домашнього арешту (22.11.2019 року).

Тобто, вказані обставини свідчать про те, що позивач намагається отримати захист в України, саме, у зв`язку із здійсненням в Республіці Білорусь кримінального провадження, у якому позивачу інкримінують незаконне заволодінням майном шляхом зловживанням службовим становищем, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великому розмірі.

Вказана позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена в постанові від 23 жовтня 2019 року по справі № 826/24554/15.

Суд встановив, що позивачем до заяви, що подана до міграційного органу, не надано документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині щодо ОСОБА_1 , які б слугували причиною неможливості повернення до Республіки Білорусь.

Таким чином, докази на підтвердження реальних побоювань ОСОБА_1 , станом на теперішній час, за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності, як і докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до міграційного органу при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім цього, як встановлено судом, на територію України позивач прибув ще 27.06.2018 року, однак, із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач до УДМС у Волинській області звернувся лише 11.12.2019 року.

Тобто, позивач порушив вимоги частини першої статті 5 Закону №3671-VI, відповідно до якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є значно пізнішою від дати її прибуття в Україну, суд робить висновок про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Крім цього, позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Заявлена позивачем у його заяві, під час анкетування та співбесіди інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Республіки Білорусь його особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками, яка може бути об`єктивно перевіреною.

Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що він змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.

Таким чином, позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Відповідачем було досліджено та проаналізовано інформацію по країні походження позивача на момент подачі ним заяви.

Таким чином, як встановлено судом на підставі наявних матеріалів справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в Республіці Білорусь та перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, суд робить висновок про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на вищевикладене, суд робить висновок, що адміністративний позов не належить до задоволення.

Керуючись ст.ст.2, 3, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 205, 243, 245, 246, 250, 262, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 05.03.2021 року № 59-21, зобов`язання вчинити дії.

Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Позивач – ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач – Державна міграційна служба (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470).

Повний текст рішення складений та підписаний судом 14 червня 2021 року.

Суддя Н.В. Бжассо

.