Рішення № 97624358, 11.06.2021, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

11 червня 2021 року м. Рівне №460/9371/20

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Зозулі Д.П. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доВійськової частини А 1671 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинення певних дій, -В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Військової частини А 1671 (далі - позивач), в якому просить суд:

1) визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1671 щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 1 січня 2015 до 30 листопада 2018 року;

2) зобов`язати Військову частину А1671 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період 1 січня 2015 року до 30 листопада 2018 року;

3) визнати протиправною бездіяльність Військової частини A1671 щодо виплати всіх сум, що належать при звільненні;

4) стягнути з військової частини А1671 середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 серпня 2019 року по 24 листопада 2020 року у сумі 344 595,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом командира військової частини А1671 № 183 від 02.08.2019 № 181, він звільнений з військової служби у запас, у зв`язку із закінченням строку контракту. Однак, встановив, що відповідачем не виплачено індексацію грошового забезпечення за період служби, починаючи з 01.01.2015 по 30.11.2018. А тому, звернувся до відповідача та просив надати інформацію про виплату індексації грошових доходів населення. Проте, відповідач зазначив, що здійснює виплати в межах наданих асигнувань. З огляду на це, відповідач безпідставно не виплатив індексацію грошового забезпечення за вказаний період. Крім того, позивач стверджує про необхідність застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. З підстав наведених у позовній заяві, позивач просив суд позов задовольнити в повному обсязі(а.с.1-4).

Ухвалою суду від 23.12.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи провести за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У встановлений ухвалою суду строк, відповідачем подано до суду відзив на адміністративний позов, відповідно до якого вказано, що відповідно до вказівок директора Департаменту фінансів 04.01.2016 №248/3/9/1/2, № 248/1485 від 26.03.2018 та роз`яснень Міністерства соціальної політики України від 16.04.2015 № 10685/0/14-15/10, від 09.06.2016 № 252/10/136-16, від 04.07.2017 № 220/5140 та від 08.08.2017 № 78/0/66-17 встановлено, що Порядок не передбачає черговість нарахування сум індексації та можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України. З 2016 року по 2018 рік у Міністерства оборони України в межах наявного фінансового ресурсу коштів не було, механізму нарахування та виплати індексації грошового забезпечення на попередні періоди немає. Військова частина А1671 утримується за рахунок кошторису Міністерства оборони України, є державною організацією, яка фінансується виключно за рахунок коштів державного бюджету та проводить видатки у відповідності до статті 51 Бюджетного кодексу України на основі наданого кошторису на відповідний рік. Відповідно до статті 51 Бюджетного Кодексу України керівники бюджетних установ здійснюють фактичні видатки на грошове забезпечення лише в межах фонду грошового забезпечення. Враховуючи зазначене, виплата сум індексації грошового забезпечення має здійснюватись у межах коштів установ та організацій, передбачених на ці цілі. Наголосив, що за час перебування на службі, а також звільнення зі служби, питань щодо нарахування і виплати грошового забезпечення та індексації, у позивача не виникало. З підстав наведених у відзиві, представник відповідача просив суд у задоволенні позову відмовити повністю(а.с.31-40).

Враховуючи, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, судом встановлено наступне.

Відповідно до копії витягу з наказу від 30.07.2015 № 213 30.07.2015 позивач продовжив військову службу в оперативному командуванні Захід» (військова частина А0796).

З 03.08.2017 наказом № 194 командира військової частини А1671, позивача призначено на посаду начальника відділення оперативних чергових військової частини А0697 (а.с.12).

Згідно із наказу від 31.07.2019 наказом № 183 командира військової частини А1671, з 31.07.2019 позивача звільнено в запас, у зв`язку із закінченням строку контракту.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 1 січня 2015 по 30 листопада 2018 року, та невизнання протиправною бездіяльність щодо виплати всіх сум, позивач звернувся із вказаним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із захистом Вітчизни. У зв`язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.

Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством.

При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України від 20.12.1991 №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII).

Частинами 1-4 статті 9 Закону №2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

При цьому, статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Абзацом 2 частини 3 статті 9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 №1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" (далі - Закон № 1282-ХІІ).

Згідно з статтею 2 Закону № 1282-ХІІ, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Відповідно до статей 4, 6 Закону №1282-ХІІ, індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.

Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації визначений у частині першій цієї статті.

Підвищення грошових доходів населення у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.

У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв`язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

У разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.

Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок № 1078).

Згідно з пунктом 1-1 Порядку № 1078, підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.

Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 101 відсотка (у 2016 році - 103 відсотка, у 2017 році -103 відсотка, у 2018 році - 103 відсотка).

Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1078, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.

Згідно з пунктом 4 Порядку №1078, індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексуються оплата праці (грошове забезпечення), розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, допомога по безробіттю та матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, що надаються залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії.

Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.

Згідно з пунктом 5 Порядку №1078, у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.

З системного аналізу вказаних норм, суд дійшов висновку, що місяць в якому відбулося підвищення тарифних ставок (окладів) є базовим місяцем при проведенні індексації грошового забезпечення військовослужбовців. Разом з тим, якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, то базовий період не змінюється, а сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.

Як стверджує відповідач, що у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплатити індексації грошового забезпечення військовослужбовцям у оскаржуваному позивачем періоді , - у Міністерства оборони України не було, а отже і військова частина даної виплати не нараховувала та не проводила.

Суд зазначає, що не проведення та невиплата відповідачем індексації грошового забезпечення у відповідних розмірах є протиправним обмеженням конституційних прав позивача та порушенням вимог Закону України Про індексацію грошових доходів населення, Порядку № 1078.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 у справі № 9-рп/2013 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України зазначено, що індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Тому системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.07.2019 (справа № 240/4911/18), від 07.08.2019 (справа №825/694/17), від 23.10.2019 (справа №825/1832/17), яку суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Що ж стосується невиплати індексації грошового забезпечення з покликанням на відсутність фінансових ресурсів, слід зазначити наступне.

Згідно з статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини зауважив, що реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

З огляду на викладене, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у відповідача обов`язку щодо нарахування індексації грошового забезпечення позивачу.

У рамках вказаної справи, суд звертає також увагу на те, що як стверджується копією наказу від 03.08.2017 за № 194 командира військової частини А1671 (по стройовій частині), старшого лейтенанта ОСОБА_1 , вважати таким, що з 03.08.2017 справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов`язків.

Тобто, позивач лише з 03.08.2017 проходив військову службу у відповідача - військовій частині А1671.

Відтак, суд погоджується з доводами відповідача, що безпідставними є позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2015 по 02.08.2017 та зобов`язання провести вказані виплати, позаяк відповідач у вказаний період не виконував фінансових зобов`язань перед позивачем.

Отже, підлягають до задоволення лише позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 03.08.2017 по 30.11.2018 та зобов`язання нарахувати та невиплати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 03.08.2017 по 30.11.2018.

З огляду на наведене, підлягає задоволенню наступна позовна вимога про визнання протиправною бездіяльність військової частини А1671 щодо виплати всіх сум, що належать позивачу при звільненні.

З приводу позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 344595,00грн., то суду необхідно вказати таке.

Відповідно до ст.47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За приписами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч.2 ст. 117 КЗпП України).

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Відтак, ч.1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Натомість, ч. 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

До вказаних правових висновків застосування ст. 117 КЗпП України, дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 по справі № 821/1083/17.

Враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення, на підставі статті 117 КЗпП України.

Разом з тим, з аналізу КЗпП України та правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц суд дійшов висновку, що з метою застосування до відповідача відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України, необхідним є визначення кількості календарних днів затримки розрахунку при звільненні, тобто з дати виключення позивача зі списків особового складу до кінцевої дати фактичного розрахунку.

Судом встановлено, що наказом Командира військової частини А 1671 (по стройовій частині) від 31.07.2019 № 183, ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу з 31.07.2019.

В рамках вказаної адміністративної справи між сторонами виник спір з приводу належності позивачу при звільненні індексації грошового забезпечення. А тому кінцевою датою стягнення грошових сум за затримку розрахунку при звільненні, є дата виплати належного грошового забезпечення, на виконання цього рішення суду.

Отже, вказаний позивачем період та розрахунок належних сум стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, не узгоджується із приписами ст. 117 КЗпП України.

Відтак, з урахуванням відсутності факту виплати належних грошових сум за рішенням суду, то позовна вимога про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 344595,00гр., є передчасною та не підлягає задоволенню.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач частково виконав процесуального обов`язку доказування своєї позиції та частково довів правомірності своєї поведінки у спірних правовідносинах, натомість доводи позивача частково відповідають обставинам справи та ґрунтуються на нормах матеріального закону.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково.

Правові підстави для застосування положень статті 139 КАС у суду відсутні, позаяк позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" як учасник бойових дій.

Поряд з цим, представником позивача подано заяву про стягнення судових витрат за надання правничої допомоги.

Згідно з ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

При цьому, статтею 134 КАС України передбачає, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч.1). За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2).

Разом з тим, частиною 3 статті 134 КАС України регламентовано, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Відповідно до ч.5 ст.134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з ч.9 ст.139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до статті 30 Закону України “Про адвокатуру і адвокатську діяльність” гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Так, до матеріалів справи представником позивача приєднано заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00грн. Також, представлено суду копію замовлення № 2 на загальну суму 4000,00грн, акт приймання - передачі № 1 на суму 5000,00грн, договору про наданої правової допомоги від 29.09.2020 та копію квитанції до прибуткового касового ордеру від 12.02.2021.

Як встановлено зі змісту акту приймання - передачі наданих послуг від 12.06.2020, замовник правової допомоги ОСОБА_1 (надалі - замовник), та адвокат ОСОБА_2 (надалі - Виконавець), склали акт приймання-передачі наданої правової допомоги до Договору про надання правової допомоги від 29.09.2019, яким засвідчується наступне:

1. Сторони договору підтверджують, що Адвокатом надано, а Клієнтом прийнято замовлену ним правову допомогу, згідно договору про надання правової допомоги від 26.09.2019, а саме:

-усні консультації, - 30хв., вартість -500 грн.

-- складання позовної заяви, - 90хв, вартість 3000 грн.

- складання адвокатських запитів, - 90хв, вартість 1500 грн.

З огляду на це, пунктом 3 вказаного акту передбачено, що загальна вартість правової допомоги складає 5000,00грн.

Як зазначалося судом вище ч.4 ст.134 КАС України регламентовано, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Однак, на думку суду опис фактично наданих послуг адвокатом, який наведений у акті від 12.02.2021, не є в повній мірі деталізованим як того вимагають приписи ч.4 ст.134 КАС.

Приміром, у Акті лише в загальному зазначено про характер виконаної роботи, а саме вказано “усні консультації”, що не відповідає критерію обґрунтованості, також не вказана ціна за годину роботи.

Слушно також додатково звернути увагу, що в переліку видів наданої допомоги зазначено: “складання адвокатських запитів”, - 90хв, вартість 1500 грн.

Водночас, з дослідження матеріалів позову встановлено, що подані адвокатські запити є подібними за своїм змістом та суттю.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно із практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі “Баришевський проти України” (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі “Двойних проти України” (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі “Меріт проти України” (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Так, при вирішенні питання про розподіл судових витрат, заявлених представником позивача, судом встановлено, що витрати позивача на правову допомогу пов`язані з розглядом даної справи, їх розмір є частково обґрунтованими та частково пропорційними до предмета спору, а також частково співмірними з виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої прийнято рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Позиція аналогічного змісту викладена у постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №826/841/17, від 24.10.2019 у справі №820/4280/17, від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17, від 16.05.2019 у справі № 823/2638/18, від 09.04.2019 у справі № 826/2689/15.

Відтак, беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет доказування та те, що позовні вимоги в певній частині не підлягають задоволенню, то суд вважає за обґрунтоване стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 000,00 грн.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини А1671 (вул. Соборна, 231,м. Рівне,33000, код ЄДРПОУ 07726579) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинення певних дій, - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1671 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 03.08.2017 по 30.11.2018.

Зобов`язати Військову частину А1671 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період 03.08.2017 по 30.11.2018.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини A1671 щодо виплати всіх сум, що належать ОСОБА_1 при звільненні.

В задоволенні решти позовних вимог, - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини А 1671 судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 000,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 11 червня 2021 року

Суддя Д.П. Зозуля