Рішення № 97588516, 11.06.2021, Луганський окружний адміністративний суд

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

11 червня 2021 рокуСєвєродонецькСправа № 360/1553/21

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Смішлива Т.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

29.03.2021 до Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – позивач) до Головного управління Національної поліції в Луганській області (далі – відповідач), в якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції України в Луганській області щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 5 діб щорічної (додаткової) оплачуваної відпустки за 2019 рік;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції України в Луганській області здійснити розрахунок та виплату грошової компенсації за невикористані ОСОБА_1 5 діб щорічної (додаткової) оплачуваної відпустки за 2019 рік;

- стягнути з Головного управління Національної поліції України в Луганській області на користь позивача ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у сумі 1200000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 2000 року по 06.11.2015 проходила службу в органах внутрішніх справ, а з 07.11.2015 перебувала на службі в Національній поліції України, а саме в Лисичанському відділі поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області.

Наказом від 22.02.2021 № 101 о/с головного управління Національної поліції в Луганській області позивача 26.02.2021 звільнено з роботи через хворобу, за пунктом 2 частиною першою статті 77 Закону України “Про Національну поліцію”.

В період проходження служби, у грудні 2019 року перебуваючи у відпустці, позивач проходила лікування в Лисичанській комунальній лікувально - профілактичній установі Центральної міської лікарні ім. Титова в період часу з 16.12.2019 по 20.12.2019, що підтверджується довідкою про тимчасову непрацездатність поліцейського № 223.

По закінченню лікування позивач надала довідку № 223 керівництву.

Позивач 15.12.2020 звернулась до відповідача з рапортом, в якому просила надати грошову компенсацію невикористаних відпусток на підставі статті 24 Закону України “Про відпустки”.

Відповіддю від 31.12.2020 вих. № 8211/111/19/05-2020 відповідач відмовився виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані відпустки та пропонував використати їх по закінченню відпустки по вагітності та пологам.

Позивач 17.02.2021, у зв`язку із звільненням через хворобу, повторно звернулась до ГУНП в Луганській області з рапортом, в якому просила, згідно статті 24 Закону України “Про відпустки”, надати грошову компенсацію всіх видів невикористаних відпусток під час проходження служби в НПУ, з урахуванням раніше наданого рапорту від 15.12.2020.

Згідно витягу з наказу ГУНП в Луганській області № 101 о/с позивачу сплачено компенсацію за 04 доби невикористаної в році звільнення відпустки, а також 50 днів невикористаної додаткової відпустки, як матері, яка має дітей віком до 15 років.

Згідно листа ГУНП в Луганській області від 04.03.2021 № 359/111/22-2021 у позивача залишилось невикористаними 30 діб основної та 15 діб додаткової відпустки за 2020 рік, які на думку відповідача не підлягають компенсації, однак відповідач не зазначив про 5 діб невикористаної відпустки за 2019 рік.

03.03.2021 позивач звернулась до ГУНП в Луганській області із запитом на отримання публічної інформації, в якому просила надати інформацію про тривалість щорічної основної та щорічної додаткової відпусток, на які вона мала право в 2019 році, а також інформацію про періоди часу відбуття щорічної основної та щорічної додаткової відпусток у 2019 році.

29.03.2021 позивач отримала відповідь за вих. № 11344/111/35-2021 від 23.03.2021, згідно якої вона перебувала у відпустці в період часу з 02.12.2019 по 06.12.2019 та з 07.12.2019 по 20.12.2019, а також нібито у повному обсязі використала щорічну додаткову оплачувану відпустку за 2019 рік.

Також, відповідач надав витяг з наказу № 1169 о/с від 27.11.2019 про надання відпусток особовому складу, який підтверджує, що під час тимчасової непрацездатності позивач перебувала у відпустці.

З урахуванням викладеного, позивач просить задовольнити позовні вимоги повністю.

Представник відповідача заперечував проти задоволення вимог, про що через відділ діловодства та обліку звернень громадян (канцелярію) подав відзив на позовну заяву (арк. спр. 58-62), в якому зазначив таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію» за кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів.

Станом на 2019 рік з урахуванням календарної вислуги років за час служби в ОВС ОСОБА_1 набула право на отримання щорічної додаткової оплачуваної відпустки за 2019 рік у кількості 14 діб.

Відповідно до довідки Сєвєродонецького РУП ВП № 3 ГУНП в Луганській області від 23.04.2021 № 16702/111/35-2021 ОСОБА_1 надавалась щорічна додаткова оплачувана відпустка за 2019 рік у кількості 14 діб з 07.12.2019 по 20.12.2019 (наказ ГУНП в Луганській області від 27.11.2021 № 1169 о/с).

Частиною 8 статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її. на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку.

Як вбачається з листа Сєвєродонецького РУП ВП № 3 ГУНП в Луганській області від 22.04.2021 № 16632/111/35-2021 ОСОБА_1 з рапортами (заявами) щодо продовження щорічної додаткової відпустки за 2019 рік не зверталась. Отже підстави для продовження відпустки ОСОБА_1 були відсутні.

Таким чином, ОСОБА_1 була використана щорічна додаткова оплачувана відпустка за 2019 рік в повному обсязі.

Відповідно до п. 10 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію», за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.

У відповідності до Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом МВС від 06.04.2016 № 260, відповідно до якого за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.

Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

ОСОБА_1 звільнено з 26.02.2021 наказом ГУНП в Луганській області від 22.02.2021 № 101 о/с.

В наказі від 22.02.2021 № 101 о/с про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції зазначається, «...з виплатою компенсації за невикористану в році звільнення відпустку у кількості 04 діб та за 50 днів невикористаної додаткової відпустки, як матері, яка має двох дітей віком до 15 років...».

Таким чином, грошова компенсація за невикористану в році звільнення відпустку ОСОБА_1 була виплачена згідно з положеннями чинного законодавства України.

Просить суд, у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі у зв`язку з необґрунтованістю.

Ухвалою суду від 06.04.2021 позов залишено без руху (арк. спр. 29-30).

Ухвалою суду від 15.04.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні) (арк. спр. 52-53).

Ухвалою суду від 21.05.2021 вирішено подальший розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження (арк. спр. 78).

Ухвалою суду від 04/06/2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 11.06.2021 (арк. спр. 87).

Позивач у судове засідання не прибула, належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, раніше (01.06.2021) надсилала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності.

Від представника відповідача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

Згідно з частиною третьою статті 268 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанції.

Якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта (частина дев`ята статті 205 КАС України).

З огляду на положення статті 205 КАС України справу розглянуто за відсутності сторін у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 КАС України, суд встановив таке.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 , з 07.11.2015 проходила службу в Головному управлінні Національної поліції в Луганській області (арк. спр. 11, 12, 14).

Позивач рапортом від 18.11.2019 звернулась до начальника Головного управління Національної поліції в Луганській області щодо надання додаткової оплачуваної відпустки за 2019 рік у кількості 14 діб з 07.12.2019 (арк. спр. 69).

Відповідно до витягу з наказу № 1169 о/с від 27.11.2019 позивачу надано щорічну додаткову оплачувану відпустку за 2019 рік у кількості 14 діб з 07.12.2019 по 20.12.2019 (арк. спр. 50, 65).

Згідно з довідкою № 233 про тимчасову непрацездатність поліцейського, військовослужбовця Національної гвардії України видана 16.12.2019 Лисичанською комунальною лікувально-профілактичною установою «Центральна міська лікарня ім. Титова» проте, що позивач перебувала на амбулаторному лікуванні з 16.12.2019 до 20.12.2019, та 21.12.2019 приступила до служби (арк. спр. 17, 72).

Позивач 15.12.2020 звернулась до відповідача з рапортом, в якому просила надати грошову компенсацію невикористаних відпусток на підставі статті 24 Закону України “Про відпустки” (арк. спр. 18).

Листом від 31.12.2020 вих. № 8211/111/19/05-2020 відповідач повідомив позивача про надання невикористаних відпусток за 2020 рік після відпустки по вагітності та пологам (арк. спр. 19).

Відповідно до свідоцтва про хворобу № 14/2021 позивач перебувала на стаціонарному обстеженні та лікуванні та встановлено діагноз: захворювання пов`язане з проходженням служби в поліції (арк. спр. 16).

Позивач рапортом від 17.02.2021, у зв`язку із звільненням через хворобу, повторно звернулась до ГУНП в Луганській області за вхідним номером 1308 від 18.02.2021, в якому просила, згідно статті 24 Закону України “Про відпустки”, надати грошову компенсацію всіх видів невикористаних відпусток під час проходження служби в НПУ, з урахуванням раніше наданого рапорту від 15.12.2020 (арк. спр. 20).

Наказом Головного управління Національної поліції в Луганській області від 22.02.2021 № 101 о/с “По особовому складу” майора поліції ОСОБА_1 (0120933), старшого дільничного офіцера поліції сектору превенції відділу поліції № 3 Сєвєродонецького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області, за п. 2 ч. 1 ст. 77 (через хворобу), з 26.02.2021, з вислугою років на день звільнення у календарному обчисленні: 20 років 06 місяців 19 днів, у пільговому обчисленні (без урахування календарної вислуги): 06 років 08 місяців 04 дні, з виплатою одноразової грошової допомоги при звільнені зі служби в поліції та стаж служби в поліції для її виплати складає 20 років, з виплатою компенсації за невикористану в році звільнення відпустку у кількості 04 діб та за 50 днів невикористаної додаткової відпустки, як матері, яка має двох дітей віком до 15 років, встановивши відсоток премії за лютий 2021 року 35,9%. (арк. спр. 15, 64).

Відповідно до листа № 16632/111/35-2021 від 22.04.2021 позивач в період часу з 07.12.2019 по 20.12.2019 перебувала у щорічній додатковій оплачуваній відпустці за 2019 рік (арк. спр. 68).

Відповідно до довідки № 16702/111/35-2021 від 23.04.2021 позивачу протягом 2019 року надавалась щорічна чергова та додаткова оплачувана відпустка за 2019 рік:

- згідно ч. 1 ст. 92, ч. 6 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію» частина щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік у кількості 25 діб, 3 02.09.2019 по 26.09.2019 (наказ ГУНП від 30.08.2019 № 838 о/с);

- згідно ч. 1 ст. 92 Закону України «Про Національну поліцію» залишок щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік у кількості 5 діб, з 02.12.2019 по 06.12.2019 (наказ ГУНП від 27.11.2019 №1169 о/с);

- згідно ч. 3 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію» щорічна додаткова оплачувана відпустку за 2019 рік у кількості 14 діб, з 07.12.2019 по 20.12.2019 (наказ ГУНП від 27.11.2019 №1169 о/с). Таким чином з урахуванням календарної вислуги років за час служби в ОВС з 07.08.2000 по 06.11.2015 та НПУ з 07.11.2015 по 31.12.2019 (19 років 04 місяці 24 дні) позивач використала щорічну чергову та щорічну додаткову оплачувану відпустку за 2019 рік у повному обсязі;

- згідно ст. 16-2 Закону України «Про відпустки », п. 19 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни» від 14.05.2015 № 426-VІІІ, додаткова відпустка із збереженням грошового забезпечення, як учаснику бойових дій за 2019 рік у кількості 14 днів з 03.06.2019 по 19.06.2019 (наказ ГУНП від 29.05.2019 № 456 о/с);

- з урахуванням дати народження дітей ( ІНФОРМАЦІЯ_2 та 08.06.2012) позивач мала право на додаткову оплачувану відпустку, як мати, яка має двох дітей віком до 15 років за 2019 рік, яку не використала.

Згідно з довідками відповідача від 23.03.2021 за № 11344/111/35-2021 та від 23.04.2021 № 16702/111/35-2021 позивач з рапортами (заявами) про виплату їй грошової компенсації за невикористані дні відпустки не зверталась (арк. спр. 49, 67).

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовані вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Згідно із частиною першою статті 83 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки, зокрема, працівникам, які мають дітей.

Відповідно до статті 4 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Закон України “Про Національну поліцію” (далі – Закон № 580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Відповідно до частин першої та третьої статті 59 Закону №580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (стаття 60 Закону № 580-VIII).

Службовий час і час відпочинку поліцейських регулюється статтями 91 - 93 Закону № 580-VIII.

Приписами частини другої статті 92 Закону № 580-VIII встановлено, що поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Статтею 93 Закону № 580-VIII передбачено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

Відповідно до частин восьмої, дев`ятої, десятої та одинадцятої статті 93 Закону № 580-VIII поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Частинами першою та другою статті 94 Закону № 580-VIII обумовлено, що поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Відповідно до частини першої статті 83 КЗпП України та частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Порядок та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 за № 669/28799 (далі - Порядок № 260).

Пунктом 3 розділу І Порядку № 260 закріплено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4)премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Пунктом 8 розділу III Порядку № 260 визначено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.

Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

При вирішені справи суд враховує висновки викладені в рішенні Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30.04.2013 справі “Тимошенко проти України” (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту “законності”, передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов`язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означитиме порушення нею принципу верховенства права.

Будь-який необґрунтований неоднаковий підхід законом заборонений, і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою - раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.

Суд зазначає, що частиною другою статті 19 Конституції України визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вказана норма основного закону означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

«На підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень: повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Суд наголошує, що право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у статті 92 Закону № 580-VIII, з чим погоджується відповідача.

Системний аналіз вказаної норми права свідчить про те, що поліцейським можуть надаватись такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятої статті 93 Закону № 580-VIII, відповідно до яких поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Аналізуючи наведені норми законодавства, суд наголошує, що поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку.

Судом встановлено, що позивач перебуваючи у щорічній додатковій оплачуваній відпустці за 2019 рік з 07.12.2019 по 20.12.2019, захворіла та перебувала на лікарняному з 16.12.2019 по 20.12.2019, та з 21.12.2019 приступила до служби, надавши докази перебування на лікарняному, що не заперечується відповідачем.

Слід зазначити, що приписи частини восьмої статті 93 Закону № 580-VIII не зобов`язують позивача надавати з документом, який підтверджує факт тимчасової непрацездатності, рапорт чи заяву, натомість прямо вказує на обов`язок керівника продовжити таку відпустку після одужання.

Таким чином, виданий працівникові належним чином оформлений листок непрацездатності є підставою для продовження чи перенесення щорічної відпустки незалежно від причин непрацездатності.

Відсутність заяви від працівника щодо продовження відпустки не може скасувати законодавчо встановлений обов`язок роботодавця продовжити відпустку на дні тимчасової непрацездатності.

Крім того, суд звертає увагу, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

Таким чином, з огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону № 580-VIII і Порядку № 260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки.

Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

Наведений висновок суду відповідає висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19.01.2021, прийнятій у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі № 160/10875/19.

За цих обставин суд вважає, що позивач набула право на продовження відпустки на термін тимчасової непрацездатності, при звільненні зі служби в поліції мала право на отримання грошової компенсації за невикористану нею частину додаткової відпустки за 2019 рік тривалістю 5 діб, проте відповідач протиправно її не виплатив.

З наведеного, суд дійшов висновку про визнання протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Луганській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 5 діб щорічної (додаткової) оплачуваної відпустки за 2019 рік; та зобов`язання Головного управління Національної поліції в Луганській області здійснити розрахунок та виплату грошової компенсації за невикористані ОСОБА_1 5 діб щорічної (додаткової) оплачуваної відпустки за 2019 рік.

Щодо посилання відповідача, що позивач під час проходження служби в спірний період не звертався з відповідними рапортами щодо продовження їй щорічної додаткової оплачуваної відпустки, суд вважає безпідставними з мотивів викладених у рішенні.

Посилання відповідача, що в наказі про звільнення позивача не визначено відомостей щодо виплати компенсації за спірні правовідносини, суд вважає незмістовним, оскільки відповідач наділений повноваженнями на самостійне внесення змін до наказу позивача про звільнення, при цьому, розрахунок кількості днів та сум компенсації за невикористані дні відпусток також належить до повноважень відповідача.

Щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди в розмірі 1200000,00 грн, суд зазначає.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно із частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до частини другої статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Частиною третьою статті 23 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частин четверта статті 23 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Як зазначено у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. […] Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Позивач обґрунтовуючи розмір заподіяної йому моральної шкоди пов`язує бездіяльністю відповідача виплати компенсацію за ненадані дні відпустки.

Однак, в матеріалах справи відсутнє будь-яке документальне підтвердження наявності такої шкоди у позивача, факту її заподіяння саме відповідачем.

Надані позивачем свідоцтво про хворобу та довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією підтверджують факт захворювання пов`язаного з проходження служби, а не з виникненням спірних правовідносин.

Відповідно, суд, з`ясувавши всі обставини справи, дослідивши всі надані сторонами докази, дійшов висновку про недоведеність позивачем своїх позовних вимог щодо стягнення з відповідача моральної шкоди.

Щодо клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд зазначає таке.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно із частинами другою – четвертою статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 № 1402-VIII судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом.

Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Відповідно до приписів частини другої статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Статтею 370 КАС України визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення спричиняє відповідальність, встановлену законом.

У рішеннях Європейського суду з прав людини (у справах “Алпатов та інші проти України”, “Робота та інші проти України”, “Варава та інші проти України”, “ПМП “Фея” та інші проти України”), якими було встановлено порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, прослідковується однозначна позиція, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення як завершальна стадія судового процесу за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя.

Статтею 382 КАС України передбачений судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах.

Відповідно до частин першої та другої вказаної статті суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З аналізу викладених норм убачається, що судовий контроль за виконанням судових рішень здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту про виконання судового рішення, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу. Для застосування наведених процесуальних заходів мають бути наявні відповідні правові умови.

Правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об`єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов`язків згідно із судовим рішенням та можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати.

Судом не встановлено, а позивачем не доведено, що загальний порядок виконання судового рішення не дасть очікуваного результату, або що відповідач створюватиме перешкоди для виконання такого рішення.

Отже, клопотання про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення залишається судом без задоволення.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За встановлених в цій справі фактичних обставин та з урахуванням правового регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що основні (суттєві) аргументи позовної заяви є обґрунтованими, у зв`язку з чим позов слід задовольнити частково.

Суд не вирішує питання про розподіл судових витрат, оскільки позивач згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір” звільнена від сплати судового збору.

Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 139, 241-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Національної поліції в Луганській області (місце знаходження: 93406, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Вілєсова, буд. 1, ідентифікаційний код 40108845) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Луганській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 5 днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки за 2019 рік.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Луганській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 5 днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки за 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції 26.02.2021.

В іншій частині позовних вимог відмовити за необґрунтованістю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Т.В. Смішлива